Світ у 1840–1860-их роках. Утворення незалежних держав у Латинській Америці (конспект)

Після наполеонівських війн відносини між провідними державами будувалися на принципах, встановлених Віденським конгресом (1815 р.). Проте, на середину століття ці принципи були остаточно відкинуті. Людиною, яка почала руйнувати віденську систему, був імператор Франції Наполеон ІІІ (1851-1870 рр.). Не було сумнівів, що він захоче здобути слави свого знаменитого дядька. А це означало Франція знову буде прагнути не лише статусу великої держави, а й намагатиметься стати першою серед них. Наполеон ІІІ став енергійно розширювати вплив Франції у світі, що було відвертим викликом Англії.

Основне протистояння між двома суперниками розгорнулось у площині колоніальних загарбань, яке навіть назвали "другою столітньою війною". Наполеон ІІІ продовжив колоніальну експансію Франції, що почалась у 30-ті роки XIX ст. в Індокитаї та Північній Африці (Алжир, Сенеґал тощо), спробував заволодіти Мексикою. Проте це їм не завадило діяти спільно в питанні колонізації Китаю ("опіумні війни"), а особливо, щодо усунення Росії, як вагомої сили європейської та світової політики.

Але все ж у центрі уваги Наполеона ІІІ була Європа. Він підтримував ліберальні і національно-визвольні рухи у всій Європі, намагаючись використати їх як засіб для зміцнення позицій Франції. Така політика неодмінно мала призвести до зіткнення з інтересами Австрії та Росії.

Головного удару Наполеон ІІІ вирішив завдати по Росії, яка вважалася "жандармом Європи". Для цього була використана чергова російсько-турецька війна, що спалахнула у 1853 р. Франція, яку підтримали Англія (звісно зі своїми міркуваннями) та Сардинське королівство, виступили на боці Туреччини. Такого повороту подій Росія не очікувала. Війна, яка отримала назву Кримська (1853-1856 рр.), бо основні події розгорталися саме там, виявилась невдалою для Росії. Боротися по всьому периметру своєї величезної території виявилось їй не під силу. Кримська війна була першою війною XIX ст., де перемоги здобувалися не тільки арміями, а й економіками. У ній промислово розвинуті країни перемогли аграрну. Війна показала, які можливості відкриває перед воєнною справою промислова революція. Право сили стало вагомішим за законні права монархів. Цей напрям у політичній думці називався "реальною політикою", її головний принцип - це утвердження прав сильнішого і безправ'я слабшого.

Поразка Росії змінила розстановку сил в Європі. Значно зміцніли Пруссія та Сардинське королівство, які очолили боротьбу за утворення національних держав у Німеччині та Італії.

Тим часом, як Франція ламала співвідношення сил у Європі, Англія переймалася проблемами своєї колоніальної імперії. Перлиною колоніальних володінь Англії була Індія. Щоб зміцнити її кордони колонізатори почали захоплення сусідніх територій - Бірми на сході та Афганістану (Перша англо-афганська війна 1838-1842 рр.) на заході. Але головна небезпека колонізаторів чекала не ззовні, а всередині країни. У 1857-1859 рр. спалахнуло могутнє національно-визвольне повстання сипаїв, яке поставило під сумнів подальше панування англійців в Індії. Лише завдяки воєнній перевазі і жорстокості колонізаторам вдалось приборкати народний рух.

Головною турботою англійського уряду було забезпечення надійного морського сполучення з Індією.

До будівництва Суецького каналу (1869 р.) шлях до Індії проходив навколо Африки. Англійці на цьому шляху створили низку опорних пунктів, найважливішим з яких стала Капська колонія на півдні Африки.

Тут їм довелося зіткнутися з нащадками голландських колоністів - бурами. Не бажаючи миритися з владою Англії, у 1836-1844 рр. вони вийшли з англійських володінь і рушили на північ. У глибині материка, між річками Оранжева і Лімпопо, вони підкорили місцеві племена і створили дві бурські республіки: Трансвааль і Оранжева Вільна Держава.

Ланцюг опорних баз Англія також створила у Середземному та Червоному морях, через які згодом проліг найкоротший шлях з Європи в Індію: Ґібралтар-Мальта-Кіпр-Суецький канал-Аден.

Важливим придбанням Англії був Сінґапур, розташований у Малаккській протоці, що зв'язує Індійський і Тихий океани.

Особливістю колоніальної політики Англії було те, що вона володіла колоніями, заснованими європейськими переселенцями: Канадою, Австралією, Новою Зеландією, Капською колонією. В середині XIX ст. англійський уряд надав мешканцям цих колоній права самоврядування. Колонії стали називатися домініонами.

Ще одним важливим напрямом англійської політики стала боротьба з работоргівлею, яка була заборонена у 1845 р. Так, якщо в Африці, Австралії, островах Тихого та Індійського океанів європейським колонізаторам протистояли переважно племена, які ще знаходилися на додержавному або на ранньодержавному рівні розвитку, то в Китаї та Японії їм довелося зіткнутися з могутніми державами. Проте воєнна перевага дала змогу європейцям спочатку примусити правителів "відкрити" свої держави, а згодом приступити і до спроб колонізувати ці території.

Таким чином 40-60-ті роки XIX ст. стали доленосними для подальшого розвитку світу.