§ 4. Середньовічне європейське суспільство (підручник)

§ 4. Середньовічне європейське суспільство

 

Ви дізнаєтеся

·        Як народилося феодальне суспільство?

·        Які стани існували в середні віки?

·        Що таке заком і хто його мешканці?

·        Як жили феодали і селянин у середні віки?

·        Чому селяни виконували повинності і які?

·        Що таке селянська громада?

 

1. Феодалізм

На кінець VІІ – на початок VІІІ ст. завершилося об`єднаня багатих і знатних людей варварського і римського суспільств. Вони перетворилися у могутній прошарок землевласників. Серед цих землевласників було немало представників верхівки церкви, а також багатих членів германських родів. Саме ці великі землевласники і стали основою для формування панівного прошарка суспільства, на який спиралася королівська влада.

По Верденському поділі найзгуртованішою і міцною частиною колишньої імперії Карла Великого було Західне Франкське королівство — майбутня Франція, як її почали називати з Х – ХІ ст.

Столицею нової держави став Париж, розташований на р. Сені. Влада останніх Каролінгів утрималася тут найдовше, до кінця Х ст. Вона, одначе, слабшала, і вони втрачали контроль над своїми володіннями. Прискорили руїну зовнішня небезпека. З кінця VІІІ ст. Країни Європи стали зазнавати напади норманів, які кораблями перетинали море і грабували узбережні країни, наганяючи жах на населення. До цього додалися спустошливі набіги арабів і угорців, що в ІХ ст. осилилися в Паннонії.

Представники місцевої влади зобов’язували великих землевласників у разі небезпеки з’являтися зі своїми загонами для відбиття нападу. Водночас дрібні землевласники самі стали шукати порятунку від набігів і переходити під захист сильних покровителів. Таких людей називали васалами. За надання захисту вони складали клятву вірності своєму покровителю — сеньйору (від лат. senior — старший) і зобов’язувалися служити йому, прибуваючи озброєними на його вимогу.

Щоб мати у своєму роспорядженні загін важкоозброєних вершників (рицарів), великий землевласник міг частину своєї землі роздати воїнам за службу, які, у свою чергу, якщо дозволяв розмір володіння, могли передати його за службу своїм васалам. Таким чином вистроювалися відносини між сенйорами і васалами, які нагадували драбину або піраміду. На вершині цієї драбини (піраміди) був король, який вважався васалом Бога. Деякі королі були васалами Папи Римського. Історики такий порядок називають „феодальною драбиною” або „феодальною іерархією”.

Коли напади норманів почастішали, Карл ІІ Лисий 847 р. зобов’язав “кожну вільну людину обрати собі сеньйора”. Права сеньйора над своїми васалами прирівнювалася до влади короля над своїми підданими. А ще через 30 років було визнано спадковість бенефіціїв і графських титулів. Тепер бенефіції перетворилися на спадкові володіння — феоди. Слово “феод”, від якого походять “феодал”, “феодалізм”, означає “земельне володіння”, надане (подароване) господарем — сеньйором своєму васалові (підвладній людині), який за це повинен був служити господареві. Володіння феодом, подібно до бенефіція, вимагало служби, переважно військової. Володарів феодів стали називати феодалами. Кожен феодал мав велику владу, а останні Каролінги були безсилими: вони не мали ані авторитету серед феодалів, ані війська для боротьби проти зовнішніх ворогів. Почали утворюватися графства, що нагадували маленькі королівства. Настав час феодальної роздробленості. Король вже був лише „першим серед рівних”. Поступово такий лад поширився на всі країни Західної, Центральної і почасти Східної Європи.

У середні віки слова „феодал” і „феодальне суспільство” не використовувалися. Їх придумали пізніше, в ХVІІ-ХVІІІ ст.. Попервах вони мали лайливе значення, для позначення відсталого суспільного ладу і тих людей що його захищали. В історичній науці ці слова стали використовуватися ще пізніше, але набили широкого вживання.

2. Три стани середньовічного суспільства

За Х – ХІІІ ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої погляди, спосіб життя, посідала певне становище. Суспільна структура відрізнялася як від тих, що існували в германців, слов’ян та інших європейських народів, так і від тієї, що була в Стародавньому Римі, на руїнах якого виникли держави середньовічної Європи.

Освічені люди середньовіччя ще тоді підмітили, що суспільство поділяється на різні соціальні групи зі своїми правами та обов’язками. Середньовічне суспільство не знало рівності в правах та обов`язках. Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: “тих, що моляться” (священики і монахи), “тих, що воюють” (рицарі), “тих, що працюють” (селяни, ремісники та ін.). Соціальний статус успадковувався від батька до сина.

На думку середньовічних мудреців, кожен стан мав свої важливі обов’язки і був необхідним для інших. Вони не могли існувати один без одного. Так, духівництво піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували.

Єпископ Адальберон Ланський про три стани (ХІ ст.)

Перший стан — воїни, захисники церкви і народу, всіх без винятку, як сильних, так і слабких… Другий стан — селяни; ці нещасні люди мають щось лише ціною важкої праці. Всім — грошима, одягом, харчами — забезпечують вони весь світ. Жодна вільна людина не змогла б прожити без селян… Селянин годує господаря, який стверджує, що це він годує селянина… Так дім Божий (суспільство) поділяється на три час­тини: одні моляться, інші воюють, ще якісь працюють. Три … частини не потерпають від своєї відокремленості: послуги, надані однією з них, створюють умови для праці двох інших; відповідно кожна частина піклується про ціле. Так цей троїстий союз залишається єдиним, завдяки чому панує закон, а люди насолоджуються миром.

 

1.      Чим єпископ Адальберт пояснював такий поділ суспільства?

2.      Що було покладено в основу такого поділу суспільства?

3.      Що, на думку єпископа, забезпечувало єдність суспільства?

4.      Які відмінності така структура суспільства мала від римського чи германського?

 

Запропонована середньовічними мудрецями система поділу суспільства і їх взаємин не витримала випробування часом. Реалії життя з`ясували, що суспільство ділиться не на три верстви, що кожна верства поділяється на більш дрібні групи, які мали свої права, привілеї та обов`язки. З появою міст та збільшенням їх ролі у житті середньовічної Європи система відносин між соціальними групами ще більш ускладнилася. Великий вплив на поділ суспільства на соціальні верстви стали справляти земельні володіння і гроші. Всі ті, хто мав багатства і статус у суспільстві стали відноситися до аристократії. Так з`являється сільська, міська аристократія. Кожен, хто вважав себе аристократом прагнув ще і довести давність свого роду, його могутність.

 

Говорячі про місце жінки у суспільстві англійського історика Р.Марджорі образно стверджував: „У середні віки жінка постійно балансувала між стічною ямою і п’єдесталом”.

 

3. Духівництво

У згаданій схемі поділу суспільства на три стани на першому місці стояли монахи і священики. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уяві людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.

Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним. Голод був частим гостем. І все ж, не рахуючись із витратами ресурсів, сил і часу, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівництву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало церкві найбільш здібних і освічених синів, які присвячували життя служінню Богові. Перший стан був єдиним, який поповнювався віхідцями з різних станів суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників і поетів, художників, музикантів, належали до духівництва.

Для боротьби проти своїх ворогів церква використовувала відлучення та інтердикт. Для середньовічної людини відлучення від церкви було страшною карою. Фактично це означало втрату всіх прав члена суспільства. Людина не мала можливості брати участь у християнських обрядах, обіймати будь-які посади, ніхто не мав права їй допомагати, її могли навіть убити. Якщо церква вважала, що в непослухові винні не тільки окремі люди, вона могла відлучити цілі села, міста або навіть країни. Таке відлучення називалось інтердиктом.

У містах і країнах, відлучених від церкви, закривалися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, похорони і под. До таких країн церква згодом почала організовувати збройні експедиції — хрестові походи.

Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Спираючись на це, римські папи в Х – ХІІІ ст. повели боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. Поступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви ні чим не відрізнялась від світських феодалів. Духівництво стало вже не обмежуватися у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Вони здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, навчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи тощо. Для багатьох молитва стала лише другорядним заняттям.

 

4. Феодали. Замки

Усіх великих землевласників, які жили завдяки праці залежних селян, прийнято називати феодалами. Вони становили 2 – 5 % населення, посідаючи панівне становище в суспільстві. Між феодалами, як вже згадувалося, склалася своєрідна система відносин, що отримала назву васалітет. Між сеньйором і васалом існувала своєрідна усна угода: васал зобов’язувався віддано служити господарю, а той, навзаєм, обіцяв васалові підтримку і захист. Цей договір укладався при свідках і вважався непорушним.

Якщо васал порушував договір, він повинен був зламати над своєю головою гілку і розкидати її навколо. Васали потребували як феодів, так і сильних, знатних захисників, а могутність сеньйора залежала від кількості відданих і боєздат­них васалів. Багатство — землі та гроші — самі собою ще нічого не вирішували. У феодальному суспільстві вони потрібні були для роздачі васалам.

Тут слід нагадати, що система васалітету (залежності) скидалася на драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Прямими васалами короля найчастіше були герцоги, васалами герцогів — маркізи, васалами маркізів — графи, далі барони і рицарі. Рицарів зазвичай у походах супроводжували зброєносці-юнаки з рицарських сімей, які ще не дістали цього звання. Хоча вважалося, що король є сеньйором для всіх, проте у Франції існувало правило: “Васал мого васала — не мій васал”. Тобто король не повинен був утручатись у стосунки між герцогами і маркізами і т. д.

Але така чітка система ускладнювалась, якщо, наприклад, якийсь граф отримував додатковий феод від самого короля чи від іншого графа. Справа так заплутувалась, що взагалі було важко зрозуміти, хто чий васал. Такі плутанини призводили до численних сутичок між васалами, сеньйорами і васалами. Перемога була на боці сильнішого. Такі міжусобиці найбільш негативно відбивалися на селянах, які ставали об’єктами пограбувань і насилля.

У ІХ – ХІ ст. стрімкі напади арабів, угорців, норманів привели до появи в Європі нового виду оборонних споруд — замків. Замок був одночасно і фортецею, і помешканням феодала.

На теперішній день у Франції збереглося 4969 замків, більшість з них у зруйнованому вигляді. За відомими на теперішній час письмовими джерелами і знахідками археологів відомо про існування ще 4788 середньовічних замків, що вже назавжди зникнули.

Замки будувалися переважно на пагорбі, який височів над місцевістю. Оточений ровом із водою, з високими стінами і вежами в декілька рядів, замок був досить надійною фортифікаційною спорудою. Навіть декілька сотень його захисників досить успішно стримували облогу кількатисячного війська.

Над усіма будівлями замку височіла головна вежа — донжон. Вона була призначена як для життя феодала, так і для оборони. Її підвали пристосовували для зберігання припасів. Також там часто викопували криницю або влаштовувалися в`язниці. Верхні поверхи були залами, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне місце. Сама вежа могла оборонятися самостійно навіть тоді, коли інші укріплення замку захопив ворог.

Разом із замками в Європі з’явились і важко озброєні професійні воїни — рицарі. Вони були головними дійовими особами всіх війн епохи середньовіччя. Рицар був не просто вершником, а самостійною бойовою одиницею. Був одягнений у кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її замінили ковані лати, що захищали рицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду і девіз — стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння рицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж споряджався обладунками. Отже, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею. Все це озброєння коштувало дорого, дорівнювало вартості від 20 до 45 корів.

Основною метою рицарів у бою було не вбити противника, а, вибивши його з сідла, роззброїти і взяти в полон. За знатного бранця можна було отримати значний викуп. Переможець покривав себе славою, а це було найважливішим. Через те у війнах Х – ХІІІ ст. армії були нечисленними, а втрати серед рицарів — незначними.

Славу непереможного воїна можна було здобути на війні або під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. Їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з’їжджалися як ті, хто бажав взяти участь, так і ті, хто хотів побачити видовище. Ці змагання тривали по кілька днів.

Першого дня учасники демонстрували спритність і силу. Наступного дня влаштовувалися поєдинки зі спеціальною турнірною зброєю між пішими рицарями чи вершниками. Іноді, коли суперники вирішували з’ясувати якусь невирішену між них суперечку, зброя була справжньою. У таких поєдинках траплялись і жертви. На третій день вели бій уже групами, найчастіше — 50 на 50. Учасники оголошували, що змагаються за прихильність прекрасних дам, на яку після бою вони могли розраховувати. Переможець здобував славу і визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Оскільки залишитись без зброї та коня вважалося ганьбою, переможець повертав їх переможеним за викуп.

Поступово турніри втратили тренувальну мету і перетворилися на аристократичні свята.

Щоби стати рицарем, слід було пройти спеціальну процедуру посвячення. Старший син, який успадковував батьківський феод, що не підлягав поділу, в юні роки був зброєносцем, навчаючись верхової їзди і техніки володіння зброєю. Досягнувши 18 років, він один або разом з іншими майбутніми рицарями проводив ніч у молитвах. Наступного дня сеньйор при багатьох свідках вручав меч і шпори. Посвячений у рицарі давав клятву вірності, зобов’язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові. У різних країнах обряд мав свої особливості; спершу він був простим, згодом ускладнювався. Наприкінці ХІ ст. до цього обряду долучилась і церква.

Релігійний обряд посвячення в рицарі (ХІ ст.)

Спершу єпископ благословляє прапор (рицаря). Молитва: Боже вічний і всемогутній… Освяти небесним благословенням цей прапор, готовий до бою, щоби він був сильним у боротьбі проти невірних та бунтівних народів, і щоби за твого заступництва він навіював жах на ворогів люду християнського...

З’єднані рицарем спис і прапор єпископ освячує святою водою. Далі він благословляє меч: “Дозволь благословити цей меч на поясі раба твого, щоби він міг охороняти і захищати церкву, вдів, сиріт і всіх тих, хто служить Богові, проти жорстокості ворога, і щоби він навіював жах на всіх тих, хто виступив проти нього...

1. Хто оголошувався головними ворогами рицаря і церкви?

2. З якою метою церква проводила обряд посвячення рицарів?

 

5. Селяни і сеньйорія. Господарство селянина

Селянство було найчисельнішою верствою середньовічного суспільства. Воно найнижчий стан у соціальній структурі феодального суспільства, але важ­ливий і необхідний. Селяни перебували поза феодальною ієрархією, вони були не васалами, а підданими. Якщо у стародавньому світі працю зневажали як негідну вільного громадянина, то за середньовіччя трудівників поважали. Навіть церква освячувала фізичну працю — “добування хліба насущного у поті лиця свого”. Але це торкалося лише селян, яких тим самим стримували від соціальних виступів. Панівні прошарки суспільства до фізичної праці ставилися зневажливо. Хоч воно годувало всі верстви, життя його було нелегким.

Життя в середньовічній Європі було сповнене небезпеки, і селянинові доводилося шукати захисту в могутнього сеньйора. В обмін сеньйор присвоював право на землю селянина і примушував його відбувати повинності: сплачувати оброк чи відробляти панщину. Панщиною називались усі дармові роботи селян у господарстві сеньйора. Вони обробляли панські поля, будували і лагодили його будинок, комори і мости, чистили ставки, ловили рибу. Оброк — частина продуктів селянського господарства (зерно, худоба, птиця тощо), яку зобов’язаний був селянин сплачувати своєму сеньйору. Оброк міг бути і в грошовій формі.

 

Повинності

 

Панщина

Оброк

Інші

Праця на полі сенйора, у господарстві сенйора, на перевезенні вантажів, на ремонті доріг, мостів і замка сейора тощо.

Натуральний: частина врожаю зернових, фруктів, овочів, птиці, яєць, ремісничих виробів, сіна, дров тощо.

Грошовий: визначена сума грошей.

 

Молоти борошно в мельниці сенйора, пекти хліб у печі сенйора, давити виноград на пресі у сенйора, підлягати суду сенйора тощо.

 

Крім того, сеньйор судив селянина своїм судом. Селянин не мав права переселятися в іншу місцевість без дозволу тощо. Але він на середньовічному Заході все ж таки не був безправним і виключеним із системи права. Якщо селянин справно виконував повинності, сеньйор не міг відмовити йому в користуванні земельною ділянкою, на якій працювали його пращури.

Усі ці обмеження свободи протягом тривалого часу не сприймалися селянами як надто обтяжливі. Розміри повинностей, оброку, що не змінювалися століттями і були записаними, сприймалися людьми як звичай — могутня регуляційна сила середньовіччя, з якою рахувалися всі. Будь-які відхилення від традицій призводили до прояву невдоволення або до виступів селян.

 

Не всі селяни були однаковими за своїми правами. Селяни поділялися на особисто залежних селян (кріпаків) і особисто вільних. Особисто залежних селян (кріпаків) у середні віки називали сервами. У стародавньому світі слово серв означало раб. Головною повинністю сервів була панщина, як складала 3-4 дні на тиждень. Крім того він мав сплачувати і оброк. Власністю сенйора вважалася не тільки земля, а й майно серва. Якщо серв хотів щось продати, він мав отримати дозвіл від сенйора, заплативши певний податок. Якщо помирав серв-батько, то син мав сплатити сенйору кращу корову або коня. Інакше сенйор мав право забрати землю у серва. Одружуватися серв теж міг лише з дозволу сенйора. Кожен рік серв у замок сенйора мав відносити півня. Як символ того, що він повністю кориться владі сенйора.

Дещо більше прав мали особисто вільні селяни. Вони як правило сплачували лише оброк. Такий селянин навіть міг продати свій земельний наділ, але вже новий господар мав сплачувати сенйору оброк.

Починаючи з ХІІ ст. Західноєвропейські селяни розгорнули боротьбу проти обтяжливої залежностіі на кінець ХІV ст. Сервів майже не залишилось. Як правило селяни здобували свою особисту свободу за викуп або процесі запеклої боротьби (селянські повстання).

Всі права стосовно селян, що мав сенйор стосовно селян складають загальне поняття сеньйорія. Сеньйорія – це земля, яку селяни отримували у володіння від сенйора, це самі залежні селяни, це влада сенйора над ними, це повинності селянина на користь сенйора. Сеньйорія є важливою ознакою середньовічного європейського суспільства.

 

З „Поєми про версонських вілланів*” Естуле Гоза (ХІІ ст.)

Перша праця у році – до Іванова дня (24 липня). Віллани повинні косити луки, сгрібати і збирати сіно копички і складати їх у стіг..., а потім везти на барський двір. Коли скажуть...

Але настає серпень і з ним нова робота... Вони зобов`язані панщиною і про неї не слід забувати. Віллани повинні жати хліб, збирати і з`язувати його у снопи, складувати скиртами по серед поля і відвозити негайно до амбру. Цю службу вони несуть з дитинства, як несли її предки. Так працюють вони на сенйора...

Потім вони знову повинні відробити панщину. Коли вони розпахали землю, то йдуть за зерном в амбар, сіють і боронують...

До Різдва потрібно здати курей...

На Пасху знову панщина...

Після цього потрібно їхати у кузню підкувати коней...

Потім на них лежить пічний бан, і це найгірше. Коли дружина віллана туди відправляється і справно платить свій оброк, приносить своє тісто, то пекарша, надмінна і зверхня, ворчить, а пекар невдоволений і свариться, він клянеться господніми зубами, що піч буде протоплена пагано і що їм не доведеться їсти доброго хліба – він буде не пропеченим.

 

 

* віллан – (від лат. Villa – вілла, маєток) – особисто вільнв але земельно залежні від землевласника селяни.

 

1.      Про що розповідається у цьому уривку поеми?

2.      Які повинності селян згадує цей документ?

3.      Що таке „пічний бан”?

 

Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Тільки по деякі товари, зокрема по сіль чи залізо, доводилося вирушати до місць, де вони вироблялись, і там вимінювати їх на продукти своєї праці. Гроші у селян були рідкістю. Проте з часом все змінювалося. У ХV ст. відбувалося руйнування натурального і становлення товарного господарства, коли те, що вироблено або вирощено, переважно, йде на продаж.

 

6. Селянська громада. Шлюб і сім`я селянина

Жити поодинці в ті часи було складно, тому селяни в середньовічній Європі жили громадами. Так легше було вести господарство, обстоювати свої інтереси перед сеньйором, зберігати побутові й культурні традиції.

Громада вирішувала спільні господарські справи. Щоб усі члени громади мали однакові умови для ведення господарства, ниву розбивали на ділянки з різною якістю ґрунту, і кожному виділялися смужки землі на різних ділянках. Із цих смужок і складався наділ селянина. Періодично відбувався перерозподіл ділянок. Ліси, пасовища, сіножаті, річки, озера були у спільному користуванні всіх членів громади.

Громада допомагала бідним, вдовам, сиротам, захищала тих, кого образили чужинці. Громада часто обирала свого старосту, будувала церкви, утримувала священиків, доглядала за дорогами, мостами, взагалі за порядком на своїх землях. Сільські свята також влаштовувалися у більшості випадків за рахунок громади. У весіллях, похоронах брали участь усі. Найстрашнішим покаранням було вигнання з громади. Таку людину позбавляли всіх прав і підтримки. Взагалі селянин не уявляв свого життя поза громадою. У громаду об’єднувалися мешканці одного або декількох сіл. Попервах села були зовсім невеличкими — десяток-півтора дворів. Кожне село мало своїх ремісників, насамперед ковалів і мірошників. Були свої спеціалісти з гончарства, ткацтва тощо.

 

Селянська громада


Регулює порядок використання землі

Розподіляє повинності між селянами

Вирішує всі питання життя села і громади. Розв`язання дрібних конфліктів

Допомагає вдівам і сиротам

 

 

У середні віки селян, що жили поодинці було дуже мало. Якщо втрачали чоловіка чи жінку, то намагалися вступити у новий шлюб. Як правило обирати наречену або нареченого за розрахунком. Цінувалася не врода, а працездатність, здоров`є і придане. Шлюб як правило влаштовували батьки. Домовляючись про кандидатуру нареченої завчасно. Наречений дарував батькам нареченої подарунок. У свою чергу за нареченою давали придане. З римських часів були поширеними ранні шлюби: дівчата з 12-13 років, юнаки з 14-15 років. Подружньої рівності не існувало. Чоловік вважався главою сім`ї. Дітей народжувалося багато, проте виживала до десяти років лише кожна друга дитина. Виховання дітей, яких було багато, полягало у ранньому приучуванні до посильної праці. У наповненому кожнодневною працею житті батькі рідко проявляли до дітей теплі почуття. Освіту своїм дітям селяни як правило дати не могли, бо шкіл не було. Лише деяким вдавалося навчитися у місцевого священника.

 

7. Світ селянина

Селянин рідко виїжджав за межі свого села. Тому його уявлення про світ часто простягалося лише на відстань кількох днів переходу від рідної околиці. Час у селі спливав поволі. За літом приходила зима, за зимою — літо. За оранкою — жнива, за жнивами — оранка. Здавало­ся, що життя тече звикло. А коли щось і змінювалося, то дуже непомітно.

Новини в селі обмежувалися місцевими подіями. Подекуди про­їжджі купці, паломники, бродяги розповідали про чудеса, які начебто бачили в інших краях. З усього села грамотою володіли, крім священика, декілька людей. Особливої потреби в ній не відчувалося, до того ж Біблія була написана латиною, яку не розуміли.

Усе життя селянина залежало від урожаю, приплоду худоби, а тому все оберталося навколо цього, навіть християнські свята. Нерозу­міння багатьох природних явищ посилювало віру селянина у всіляких духів, добрих і злих. Для нормалізації звичного життя селяни вдавалися до магії — особливого порядку дій з метою домогтися бажаного. Сподівалися, що магія допоможе вберегти від посухи, неврожаю, хвороби тощо. Намагалися впливати не лише на погоду. Заздрість могла викликати бажання всіляко нашкодити щасливчикові, любов — приворожити неприступне серце. У кожному селі були свої “спеціалісти” з магії та чаклунства (відьми і чаклуни). Таких людей боялись і в той же час поважали, зверталися за допомогою.

Не менше за злих відьом у Західній Європі боялися вовкулаків (у германських народів їх називали “вервольфами” — людинововками). Для захисту від усілякої нечисті селяни теж користувалися чаклунствами й усілякими оберегами. Одним із найпоширеніших оберегів у Європі ще й досі залишається підкова, прикріплена над входом у дім. У середньовічній Європі не було такої людини, яка не мріяла б мати оберіг, що захищав би її від різних негараздів.

Усілякі нечисті часто згадуються в казках — одному з найбільш поширених видів народної творчості (фольклорі). Крім казок, серед селян були поширені пісні (святкові, обрядові, трудові, героїчні), пере­кази, розповіді, приказки тощо. У розповідях про звірів простежується людська поведінка.

Важка праця народжувала мрії селян про країну, де можна не працювати і водночас насолоджуватись усім, чого забажаєш. Цю країну, де течуть молочні річки в кисільних берегах, в Італії називали Кукканья, в Англії — Кокейн, Франції — Кокань, Німеччині — Шлараффія. Улюбленими героями селянських розповідей, казок були бідняки — справедливі та добрі; веселі дурні — Жак Простак, Телепень Ганс, Великий Дурень; благородні розбійники — Робін Гуд тощо.

 

Перевірте, як запам’ятали

  1. Що таке феодалізм? Чому так називають період середньовіччя? Чому суспільний лад середніх віків називають феодальним?
  2. На які стани поділялося середньовічне суспільство?
  3. Які стани суспільства були панівними?
  4. Що таке замок? Складіть опис замку. Назвіть його основні елементи.
  5. Хто такі рицарі? Яким було озброєння рицаря? Як він вів себе в бою?
  6. Яким було господарство селянина?
  7. Що таке повинності? Які повинності виконували селяни?
  8. Що таке селянська громада?
  9. Як і коли укладався шлюб? Якою була селянська сім`я?
  10. Яким уявлявся світ селянинові?

 

Подумайте і дайте відповід

  1. Як, на думку середньовічних мислителів, були розподілені обов’язки між різними станами суспільства?
  2. Чи відповідав тодішнім реаліям поділ середньовічного суспільства на три частини?
  3. Чому середньовічні мислителі ставили духівництво на перше місце в суспільстві? Яку роль у житті суспільства мала церква?
  4. Які причини виникнення замків? Яку роль вони відігравали у житті середньовічного суспільства?
  5. Чому селяни жили громадами? Яку роль вона відігравала в житті селянина?
  6. Що впливало на формування увлявлень селянина про навколишній світ?

 

 

Виконайте завдання

  1. Поясніть терміни “васал”, “васалітет”, „феодальна ієрархія”, „феодальна драбина”.
  2. Складіть схему середньовічного суспільства.
  3. Визначте риси натурального господарства.
  4. Підготуйте письмову розповідь: “Життя селянина в середні віки”.

 

 

Для допитливих

Чи можна назвати соціальний устрій у Середні віки справедливим? Свою думку обґрунтуйте.