§ 35. Країни Середнього Сходу

§ 35. Країни Середнього Сходу

 

1. “Біла” та ісламська революції в Ірані

            Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 р., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні.

            1962 р. він проголосив у країні початок "білої революції" – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. Програма реформ змінювалась і уточнювалась. За роки "білої революції" в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров’я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мода.

            Реформи мали значний вплив на розвиток Ірану. Аграрна реформа порушила традиційну структуру суспільних відносин на селі. Сотні тисяч людей переселилися у міста. Ліквідація поміщицького товарного господарства призвела до зменшення сільськогосподарського виробництва. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт).

            Така політика шаха викликала масові невдоволення населення, виразником якого стало мусульманське духовенство. Виступи народних мас під релігійними гаслами відбувались в Ірані неодноразово, починаючи з ХІХ ст.

            Поразка революції 1951 р. супроводжувалась знищенням легальної політичної опозиції. Єдиною впливовою силою залишилось духовенство, яке займало в Ірані привілейоване становище. Всього в країні нараховувалось 200 тис. службовців культу, 80 тис. мечетей, 300 духовних учбових закладів, в яких навчалось 60 тис. осіб. До цього слід додати 60 тис. прямих нащадків Мухамеда по чоловічій лінії і 1 млн. по жіночій. Всі ці люди незалежно від роду занять вважалися поважними людьми і заможними правовірними мусульманами.

            Лідером релігійної опозиції став Аятолла Хомейні. Хомейні розробив теорію ісламської революції і створення Ісламської держави. Він ділив суспільство на три групи: знедолені, благочестиві, слуги сатани. Слугами сатани вважались шах, його оточення, інтелігенція, імперіалісти, комуністи. Кінцевою метою боротьби Хомейні проголошував створення Всесвітньої ісламської держави. В уяві Хомейні іслам виступав не тільки засобом морального вдосконалення людини, а й знаряддям соціальної зміни суспільства. Хомейні негативно ставився як до західної цивілізації, так і до ідей соціалізму: "Не Захід, не Схід, а іслам".

            Протистояння між шахом і духовенством набирало все більш непримиримого характеру. Репресії шаха підвищували авторитет релігійної опозиції. Крім неї, проти шаха виступали Народна партія Ірану (Туде), ліворадикальні організації федаїв і моджахеддінів, Національний фронт, Демократичний союз народів Ірану.

            Криза шахського режиму наростала з кожним роком. За таких умов шах застосовував різні засоби, щоб зберегти владу. Заборона урядом проведення в траурні дні традиційних походів віруючих призвела до стихійного вибуху незадоволення населення. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-політичного мітингу 8 вересня 1978 р. на площі Жале (1,5 тис. чол.). У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. Демонстрації у містах супроводжувались зіткненнями з військовими і поліцією. Федаї і моджахеддіни здійснювали напади на поліцейські установи, іноземців, які масово від’їжджали з країни. Спроба шаха піти на поступки опозиції, призначивши прем’єр-міністром одного з лідерів опозиції Шахпура Бахтіяра, не мала успіху. Бахтіяр одразу позбувся підтримки опозиції. З кожним днем революційні події наростали і 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Бахтіяр все більше втрачав контроль над становищем в країні. Повсюди створювались революційні ісламські комітети.

            В лютому 1979 р. в Іран повернувся Хомейні. Тоді ж був створений Тимчасовий комітет ісламської революції, який очолив Базарган. Духовенство намагалось втримати революцію в мирному руслі, але це не вдалось. Після спровокованих боїв в районі бази Військово-повітряних сил під Тегераном між загонами повсталих і шахською гвардією, в столиці розгорілось повстання. Монархія в Ірані була повалена. До 12 лютого 1979 р. сутички вщухають.

            Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів з США та західними країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських громадян в заручники.

            Захоплення заручників поставило американську адміністрацію перед необхідністю відповідних дій. США розірвали дипломатичні відносини з Іраном, заморозили іранські кошти в американських банках, розробили операцію "Кіготь орла" по визволенню заложників. Але зіткнення в повітрі літака і вертольота з десантом призвело до провалу операції. Смерть шаха в липні 1980 р. зняла напругу, і в 1981 р. заложники повернулись на батьківщину.

            Незабаром після перемоги революції в Ірані посилились розбіжності між її учасниками. Поглибилось розмежування між політичними силами. Основна боротьба розгорілась між світськими партіями і духовенством. Поступово усувались від влади ліберальна і ліва опозиції, проходила ісламізація всіх сторін суспільно-політичного життя. Протягом кількох років Хомейні з допомогою репресій ліквідував опозицію і очолив як релігійну, так і світську владу.

            Спроби експорту ісламської революції і війна з Іраком дестабілізували становище в деяких регіонах ісламського світу, особливо в зоні Перської затоки.

            Ісламська революція в Ірані стала кульмінацією процесу політизації ісламу. Піднята іранською революцією хвиля ісламського фундаменталізму досі не втратила своєї сили. Нинішнє іранське керівництво проводить більш зважену політику, не йдучи, як раніше, на пряму конфронтацію з іншими країнами. З кожним роком фундаменталісти все серйозніше заявляють про себе. Найбільш широкого розмаху їхні дії досягли в Алжирі, де вони розгорнули терористичну діяльність проти іноземців і державних установ.

 

З інтерв`ю аятоли Хомейні (березень 1979 р.)

            “Революція здійснена в інтересах обездолених, в ім`я утвердження в Ірані священних принципів ісламу. Шиїтське духовенство стало вирішальною силою у перемозі антишахського руху. На завершальному етапі революції півмільйонна армія, де верх взяли патріотичні верстви командного складу, перейшли на сторону повсталого народу.

            Чи знаєте ви про ту особливу роль. Яку відіграли у цих подіях мечеті? Ці храми були не тільки центрами духовного життя, а і вогнищами збройного опору режиму. Вам слід знати, що в ісламському світі мечеть користується неписаним правом недоторканості. Влада, звичайно, могла заарештувати будь-якого священика, але лише за межами храму.

            …Головне полягає в тому, що разом з шахським режимом ми покінчили з нав`язаними іранському народу хибні і чужі західні уявлення. Покінчили з порнографією на кіноекранах і книжкових полицях, з притонами для наркоманів, борделями і казино. А тих, хто намагається відродити всю цю злочинну непристойність, караємо – аж до розстрілу.

            Ми не жорстокі, а справедливі. З жорстокістю діяв шах, коли розправлявся зі всіма, хто загрожував трону. За декілька місяців, що передували повстанню, карателі замучили в застінках або розстріляли понад 3 тис. шиїтських і сунітських священників. Спецслужби натравлювали етнічні угрупування і національні меншинства. Покладаючи відповідальність за провокації на шиїтське духовенство. Тепер зі злочинним злодійським режимом покінчено. Знайте: головним злодієм був, звичайно, сам шах. До моменту падіння монархії на його закордонних рахунках в банках нараховувалося більше трьох міліардів дол. Це не рахуючи вивезені за кордон дорогоцінності, полотна відомих європейським художників, безцінні персидські мініатюри. Не відставала від нього і чиновнича еліта. І в цих панів не малі рахунки у закордонних банках, земельні угіддя у країнах Західної Європи і Америки. Багато з них втекли. Нічого, доберемося і до них…

            Постарайтесь оцінити нову ситуацію, яку Ісламську революцію створили в Азії: завдано серйозний удар по американській стратегії встановлення повного контролю над багатими нафтою країнами Близького і Середнього Сходу. Багато років Іран був стратегічною опорою воєнщини США у цій частині земної кулі. Всьому цьому прийшов кінець. Ми анулювали всі американо-іранські воєнні угоди, звільнили землю від пентагонівської присутності, вийшли з агресивного блоку СЕНТО, розірвали дипломатичні з расистською державою ПАР і з Ізраїлем. Відтепер ВПС США не зможуть використати наші аеродроми, щоб загрожувати сусідам. Ми закрили полігони, на яких розміщувалися американські ракетні установки. Націлені головним чином на радянську територію. Ліквідовані станції електронного шпіонажу і прослуховування ефіру СРСР.

…Мріємо створити атомну енергетику…

            30 березня повинен відбутися референдум з питання про державний устрій Ірану.* Майже двадцять мільйонів виборців, незалежно від статі, національності і віросповідання, потрібно відповісти лише на одне питання: “Ти за те, щоб Іран був проголошеним Ісламською республікою?”. І вже потім відбудеться референдум по основному закону країни.

            На Заході нас хочуть представити середньовічними мракобісами… Між тим зверніться до основних положень проекту нашої конституції. Всі громадяни – чоловіки і жінки – наділяються однаковими соціальними, економічними і політичними правами. Жінки можуть бути обраними на будь-яку державну посаду. Громадяни мають право створювати профспілки, суспільні і політичні об`єднання. Передбачається свобода друку, проведення мітингів, зібрань і демонстрацій. Іран заявляє, що він відмовляється від участі в агресивних блоках. Не буде надавати свою територію для іноземних воєнних баз. В основу зовнішньої політики покладено принцип нейтралітету і невтручання у внутрішні справи інших держав».  

            * На референдумі 30 березня 1979 р. 90% виборців висловилось за Ісламську республіку.

 

2. Афганістан у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. Громадянська війна

            На кінець 70-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце серед країн, що розвиваються. Країна ніби завмерла у своєму розвитку. Понад 90% населення проживало у сільській місцевості і знаходилось під владою місцевих землевласників, племінних вождів, мулл і т.д. Близько 3 млн афганців вело кочовий спосіб життя. У духовному житті країни в найбільш консервативних формах панував іслам. В Афганістані не склалася єдина нація і країну роздирали національно-етнічні міжусобиці. Центральна влада ніколи не контролювала всієї території країни. Більшість населення була неписьменна.

            До 1973 р. в Афганістані існувала монархія. Останнім королем був Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата і ліквідував монархію, проголосивши себе президентом республіки Афганістан.

            У 60-ті роки в Афганістані зародився опозиційний рух, рушійною силою якого стала інтелігенція. 1 січня 1965 р. була створена Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка поставила перед собою завдання здійснити народно-демократичну революцію, провести соціальні перетворення і ліквідувати відсталість країни. Кінцевою метою проголошувалась побудова соціалізму. Партія існувала напівлегально. У 1966 р. в НДПА намітився розкол, викликаний суперництвом між лідерами, а також розбіжностями в тактиці боротьби. 1977 р. лідери фракцій підписали Заяву про єдність НДПА, але об’єднання було неповним: військові організації існували окремо.

            У 60-ті роки організаційно оформився і рух ісламських фундаменталістів, які виступали за очищення ісламу від нашарувань і встановлення в країні теократичного правління. Під час перевороту Дауда частина мусульманської молоді на чолі з Гульбеддіном Хекматіяром виступила за негайне збройне повстання з метою захопити владу. У червні 1975 р. вони почали повстанські дії у деяких провінціях країни, але, не отримавши підтримки населення, були розбиті. Частина фундаменталістів емігрувала в Пакистан, де з допомогою пакистанських спецслужб створила опорні бази для боротьби з режимом Дауда.

            У квітні 1978 р. лідери НДПА організували повстання, яке увійшло в історію під назвою «Саурська революція». 30 квітня 1978 р. країна була проголошена Демократичною Республікою Афганістан. Очолив державу Н.М.Таракі, його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення великих земельних володінь, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення і дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності і безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При проведенні цих реформ не враховувались національно-культурні традиції, було взято високі темпи і застосовувались адміністративні заходи. У середині НДПА розгорілась міжфракційна боротьба і насаджувався культ особи Таракі. У грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співробітництво.

            Така політика нового керівництва викликала збройний опір загонів самооборони і розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану – керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Раббані та ін.). На території сусідніх Ірану й Пакистану з’явилися афганські біженці (понад 3 млн. чол.), які стали джерелом поповнення збройної опозиції.

            На початку січня 1979 р. становище в країні внаслідок помилок афганського керівництва, репресій, внутрішньо фракційної боротьби в НДПА, розвалу армії, діяльності збройної опозиції, погіршилося. Починаючи з березня-квітня 1979 р. афганське керівництво неодноразово зверталось до СРСР за збройною допомогою.

            У березні 1979 р. Х.Амін здійснив переворот, усунувши від влади Таракі, який був задушений. Після перевороту Амін насаджує в країні диктаторський режим. Фізичному знищенню піддавалися всі, хто був незгодний з його політикою. Репресивні методи не дали результату: більша половина країни була охоплена партизанським рухом; Амін втрачав контроль над ситуацією.

            На кінець 1979 р. радянське керівництво опинилось у складному становищі: подальша підтримка режиму Аміна могла призвести до падіння авторитету СРСР на міжнародній арені і до виходу Афганістану із радянської зони впливу. У цей же період загострилися відносини між СРСР і США, розгорівся конфлікт навколо Ірану. Радянське керівництво, незважаючи на заперечення Генерального Штабу СРСР і дипломатів, прийняв рішення про введення в Афганістан обмеженого контингенту радянських військ (приблизно 100 тис. чол.) і про зміну афганського керівництва.

            Введення радянських військ розпочалося 25 грудня 1979 р. о 15-й годині за московським часом. 27 грудня спецпідрозділ "Альфа" захопив президентський палац, при штурмі якого загинув Амін. Нове афганське керівництво очолив Б.Кармаль.

            Перші дії нового керівництва давали привід для оптимізму: були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору і репресій, вироблявся реалістичніший курс проведення реформ, робились спроби розширити соціальну базу існуючого режиму (створення Національно-вітчизняного фронту (НВФ) і т.д. Такі зміни проходили на тлі гострої внутріпартійної боротьби. Введення радянських військ не принесло миру на афганську землю. Партизанська війна набрала форми джихаду – священної війни за віру. Починаючи з весни 1980 р., радянські війська поступово втягнулися у боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалось.

            У 80-ті роки проходить процес консолідації збройної опозиції. У червні 1981 р. був створений Ісламський союз моджахеддінів Афганістану, але остаточно він оформився у 1985 р. Слід зазначити, що в більшості випадків збройні формування підкорялися польовим командирам і окремим політичним лідерам. Нерідко між різними угрупованнями опозиції виникали збройні сутички.

            Участь радянських військ в афганському конфлікті призвела до падіння міжнародного престижу СРСР, його міжнародної ізоляції. Дії СРСР засуджували навіть соціалістичні країни. Негативні наслідки війни в Афганістані відчувались і в СРСР (людські і матеріальні втрати). Усвідомлення згубності політики СРСР щодо Афганістану стало приходити в період правління Ю.В.Андро­пова, але його смерть і пасивність керівників КПРС відтягнули розв’язання афганської проблеми. Зрушення почались з приходом до влади М.С.Горбачова. Відбулись зміни в афганському керівництві, яке очолив М.Наджибулла.

            У 1987 р. було проголошено курс на національне примирення в Афганістані. 14 квітня 1988 р. між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США було укладено угоду по Афганістану, згідно з якою радянські війська виводились з країни до 15 лютого 1989 р. За період перебування радянських військ в Афганістані загинуло 13833 солдати, 180 воєнних радників, 584 інших спеціалістів (з них 2378 українців).

            Виведення радянських військ не принесло миру на афганську землю; женевські угоди не виконувались. З новою силою розгорілась громадянська війна, яка покінчила з режимом М.Наджибулли в квітні 1992 р. Президентом країни став один із лідерів опозиції Раббані.

            Але й прихід до влади опозиції не зупинив громадянської війни. Основними лідерами угруповань, що вели між собою боротьбу були: Раббані (президент, таджик), Хекматіяр (прем’єр-міністр, пуштун), Дустум (колишній генерал афганської армії, узбек) та ін. У 1994 р. у конфлікт втрутилась нова потужна сила – рух Талібан, який об’єднує учнів релігійних навчальних закладів і виступає під гаслом наведення порядку в країні, встановленням ісламських порядків. Стомлене війною населення вбачало в Талібані надії на стабільність. Це дало змогу талібам у продовж короткого часу оволодіти південними і центральними провінціями країни. 27 вересня 1996 р. війська талібів вступили в столицю. Першою їх акцією стало прилюдна страта Наджибули та його брата, які переховувалися у місії ООН. Таліби проголосили країну «Ісламським еміратом Афганістан».

            Встановивши свою владу на 2/3 території країни, таліби почали запроваджувати закони шаріату: норми ісламської моралі. Жінкам заборонялось працювати і навчатися, знищувалася побутова техніка. Чоловіки повинні носити бороду і чалму. Дозволялась лише релігійна освіта. У зовнішній політиці таліби оголосили Росію, США, Іран, Індію головними ворогами афганського народу. Основні фінансові ресурси таліби отримували від торгівлі опіумом. З 336 підприємств країни працювали лише 6.

            Жорсткий теократичний режим викликав опір у населення. На чолі антиталібської опозиції стояв Ахмед Шах Масуд – “Пандишерський лев”, як його називали (таджик). Талановитий командир, активний учасник війни з радянськими військами. Навколо Масуда згрупували представники національних меншин Афганістану (більшість талібів представляли пуштунські племена). У боротьбі з талібами Масуд спирався на допомогу Росії, Індії. На 1997 р. антиталібська опозиція контролювала лише 10% території країни. На середину 2000 р. таліби вирішили покінчити з коаліцією, розгорнувши могутній наступ, але він не досяг своєї мети.

            Підтримка талібами різноманітних терористичних і екстремістських ісламських організацій стала непокоїти провідні країни світу і світову громадськість (особливо громадськість вразили акти вандалізму скоєні талібами, які зруйнували в Афганістані пам`ятки не ісламської культури).

            Режим талібів проіснував у країні до листопада 2001 р., коли він був повалений військами північного альянсу (антиталібська опозиція) за допомогою авіації США та Великобританії та спецпідрозділів країн Заходу. Приводом до повалення режиму талібів була їх відмова на ультиматум США видати організатора теракту в Нью-Йорку 11 вересня 2001 р. та лідера терористичної організації Аль-Каїда Усаме бен Ладена.

Повалення режиму талібів не принесло стабільність Афганістану. Країна так і не має авторитетного лідера (Масуд загинув у листопаді 2001 р. від терористичного акту здійсненого Аль-Каїдою), який би об`єднав країну. Встановлений режим на чолі з Хамідом Карзаєм (лютий 2002 р.), що тримається на військах США та ін., не користується широкою підтримкою населення. Іноземна допомога для допомоги країни виявилась недостатньою і неефективною (900 млн дол.). Населення, що врятуватися від злиднів почало масово вирощувати опіумний мак. Афганістан одним з найбільших джерел постачання наркотиків.

 

Громадянська війна в Афганістані

Період

Роки

Характеристика, основні події

І.

27 квітня 1978 –27 грудня 1979 рр.

Квітневий переворот («саурська революція») здійснений НДПА. Повалення режиму М.Дауда. Проголошення Демократичної Республіки Афганістан на чолі з Н.Таракі. Внутріпартійна боротьба між різними фракціями НДПА («Хальк» і «Парчам»). Переворот, встановлення режиму Аміна. Заходи нової влади по радикальній модернізації країни були не сприйняті значною частиною населення. Поява руху моджахедів (збройна опозиція, яка діяла під релігійними, національними, ідеологічними гаслами). Початок громадянської війни.

ІІ.

27 грудня 1979  – 15 лютого 1989 рр.

Радянська інтервенція до Афганістану під прикриттям гасла «надання інтернаціональної допомоги братньому народу». Насильне повалення влади Аміна, його вбивство. Встановлення прорадянського уряду Б.Кармаля. Розгортання громадянської війни. Втягування в неї радянських військ. Згуртування руху моджахедів. Фінансова і матеріальна підтримка його країнами Заходу, США, арабськими і ісламськими країнами. З 1986 р. поступове згортання радянської присутності в країні. Зміна керівництва в Афганістані. З метою припинити війну з 15 січня 1987 р. уряд Наджибули проголошує політику «національного примирення». Прийняття нової конституції. Припинення радикальних соціально-економічних реформ. Квітень 1988 р. – Женевська угода про політичне врегулювання становища в Афганістані. 15 лютого 1989 р. – завершення виведення радянських військ з країни.

ІІІ.

Грудень 1989 – квітень 1992 рр.

Боротьба колишніх лідерів моджахедів проти режиму Наджибули, якому закидалась залежність від Москви. Вступ військ коаліції до Кабула, повалення влади Наджибули.

ІV.

Квітень 1992 – 27 вересня 1996 рр.

Боротьба між лідерами опозиції за владу. Основними протиборствуючими сторонами виступали: Ахмад Шах Масуд, Б.Раббані (таджики), Гульбеддін Хекматіяр (пуштун. Радикальні ісламісти), А.Р.Дустум (узбек). Громадянська війна перейшла у площину етнічного протистояння. У вересні 1994 р. з`являється нова сила – рух Талібана (випускники, студенти мусульманських релігійних навчальних закладів) на чолі з Мохаммадом Омаром. Поступово таліби встановлюють контроль над більшою частиною країни і 27 вересня 1996 р. захоплюють Кабул, встановивши свою владу на 90% території країни. Одним з перших актів талібів була страта колишнього лідера Афганістана Наджибули і його брата, що переховувались у місії ООН.

V

27 вересня 1996 листопад 2001 рр.

Боротьба талібів (етнічною їх опорою виступають пуштуни) проти Північного альянсу, на чолі якого стояли Раббані, Масуд і Дустум. На контрольованій талібами території було встановлений режим, який був заснований на законах ісламу в найжорстокішій формі. Здавалось, що таліби намагались повернути життя країни до часів середньовіччя.  Після теракту у США 11 вересня 2001 р. таліби були звинувачені у зв`язках і підтримці терористичної організації Аль-Каїда на чолі з Усама Бен Ладеном. Відхиливши ультиматум США про видачу останнього таліби опинились у стані війни з антитерористичною коаліцією країн світу. 7 жовтня 2001 р. американські війська та їх союзники почали операції проти талібів та Аль-Каїди на території Афганістану (операція “Незламна свобода”). Їх союзниками виступив Північний альянс на чолі Масудом (у листопаді 2001 р. він загинув від терористичного акту здійсненого Аль-Каїдою). У листопаді війська Північного альянсу разом з військами США та їх союзників вступили у Кабул. Режим талібів було повалено проте М.Омар і У.Б.Ладен врятувались від полонення.

VІ.

Листопад 2001 р. - …

Після повалення режиму талібів було встановлено режим на чолі з Хамідом Карзаєм (лютий 2002 р.), що тримається на військах США та ін. держав. Проводяться операції проти прихильників талібану, що розгорнули партизанську війну проти «нових окупантів».

 

Підсумки

            Після Другої світової війни регіон Середнього сходу зазнав серйозних змін. Він став місцем боротьби СРСР і США у «холодній війні». Нафтові родовища Ірану не давали спати американським стратегам, а вихід до індійського океану – радянським. Зрештою нав`язування країнам регіону моделі розвитку, які суперечили цивілізаційному та історичному розвитку країн (Ірану – західної моделі, Афганістану – радянської) призвели до народного вибуху, який став на захист власного шляху розвитку. У 1979 р. в Ірані спалахнула ісламська революція, вплив якої на ісламські країни відчувається до цього часу, Афганістан охопила громадянська війна, і країна перетворилась на притулок терористів і наркоділків.

 

Запитання і запитання:

1.    Яка мета, причини і рушійні сили революції в Ірані?

2.    Які результати і наслідки революції?

3.    Заповніть порівняльну таблицю

Питання для порівняння

“Біла” революція

Ісламська революція

 

 

 

4.    Аятолла Хомейні, дав таку оцінку подіям 1978-1979 рр. в Ірані: «Наша велика ісламська революція є перш за все моральною і духовною, ніж політичною і суспільною революцією». Чи згодні ви з такою оцінкою ісламської революції в Ірані? Свою відповідь обґрунтуйте.

5.    Що зумовило “Саурську революцію” в Афганістані?

6.    Чому реформи запропоновані НДПА не були сприйняті населенням?

7.    Які причини тривалої громадянської війни в Афганістані?

8.    З якою метою СРСР ввів до Афганістану свої війська? До чого це призвело?

9.    Чому започаткована в 1987 р. політика національного примирення не досягла своєї мети?

10. У 1992 р. в Афганістані було повалено режим М.Наджибулли, але мир для країни не настав. Що зумовило продовження громадянської війни?

11. Як змінився характер громадянської війни в Афганістані після появи руху “Талібан”?

12. Що таке північний альянс? Які сили він об`єднував?

13. З якою метою США та деякі країни НАТО здійснили в Афганістані операцію “Незламна свобода”?

14. Охарактеризуйте становище Афганістану на сучасному етапі.

 

 

<< § 34. Туреччина,Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. § 36. Країни Південно-Східної Азії >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus