§ 33. Близькосхідний конфлікт та спроби його врегулювання (підручник)

§ 33. Близькосхідний конфлікт та спроби його врегулювання

 

            Більшу частину регіону Близького Сходу складають арабські країни. Арабський світ охоплює територію близько 20 держав, що розташовані на території Північної Африки, Аравійського півострова, Близького Сходу. Ці країни об`єднані спільністю етнічного складу, мови. Культури, традицій. У 1945 р. було утворено Лігу арабських держав (ЛАД). Основне багатство арабських країн – нафта (90% світових запасів). Більшість арабських держав є членами Організації експортерів нафти (ОПЕК), яка покликана захищати інтереси експортерів нафти. Арабські країни розрізняються за рівнем розвитку і державним устроєм. Кувейт, Саудівська Аравія, Об`єднані Арабські Емірати, Катар  мають найвищий у світі показник доходу на душу населення. В них передові технології, безкоштовна освіта, розвинута система соціального забезпечення поєднуються з сильними ісламськими традиціями, монархічною формою правління (абсолютна теократична монархія), патріархальними пережитками. Демократичні традиції відсутні. Інші арабські країни (Алжир, Лівія, Єгипет, Сирія) мають республіканський устрій і в повоєнний період  намагалися побудувати “арабський соціалізм”.

            У повоєнні роки для арабських країн головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт.

 

8

1. Створення держави Ізраїль. Перша арабо-ізраїльська війна

            У роки Другої світової війни від рук нацистів загинуло 6 млн. євреїв. Трагедія європейського єврейства спонукала до активізації сіоністського руху, який розвивався під гаслом: "Тільки у власній державі євреї можуть почувати себе в безпеці".

            29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів – 33 "за", "проти" 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. 14 травня 1948 р. була проголошена держава Ізраїль. Не пройшло і 24 годин, як армії Єгипту, Йорданії, Сирії, Лівану та Іраку почали військові дії проти молодої держави. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність). Одержуючи зброю із СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, завдяки небаченій мужності солдат і офіцерів (багато з них були активними борцями з нацистами в Європі), всього народу Ізраїль одержав перемогу. В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. Війна заклала основу конфлікту, який не розв`язаний по теперішній час.

CD_II_19

Бронечастини Арабського легіону перед нападом на Ізраїль. 1948 р.

 

            Наприкінці 40-х – на початку 50-х років арабо-ізраїльський конфлікт став складовою «холодної війни». СРСР став на шлях відкритої підтримки арабських країн в їх конфлікті з Ізраїлем. США та країни Заходу на бік Ізраїлю. Спираючись на таку підтримку сторону намагалися силою довести своє права на землі Палестини. Неодноразово спалахували кровопролитні війн між євреями та арабами: війна на Синаї 1956 р.; Шестиденна війна 1967 р.; Війна на виснаження 1967-1970 рр., Війна Судного дня 1973 р.; військові дії Ізраїлю в Лівані проти військових формувань Організації Об’єднання Палестини та Сирії 1982-1983 рр.*

* Докладніше про війни див наступний параграф.

 

Арабо-ізраїльські війни

Війни

Назви

Основні учасники

Результат

1948-1949 рр.

Перша арабо-ізраїльська (Війна за незалежність Ізраїлю)

Ізраїль

Єгипет, Трансйорданія, Сирія, Ірак, палестинці

Ізраїль відстояв незалежність.

Не було створено Палестинську державу.

Поява проблеми палестинських біженців.

Розподіл території Палестини між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами.

1956 р.

 

 

Англо-франко-ізраїльська агресія проти Єгипту (Синайська війна)

Ізраїль, Франція, Англія.

Єгипет, Сирія

Поразка Єгипту.

Припинення судноплавства по Суецькому каналу.

Тісне співробітництво між СРСР і арабськими державами.

Поразка англо-французької колоніальної авантюри.

1967 р.

 

 

Шестиденна війна

Ізраїль

Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці

Розгром Ізраїлем армій сусідніх арабських держав.

Окупація Ізраїлем Західного берега річки Йордан, сектора Газа, Синайського півострова, Голанських висот.

Розрив дипломатичних відносин СРСР та інших соціалістичних держав з Ізраїлем.

1967-1969 рр.

 

 

Війна на виснаження

Ізраїль

Єгипет, Йорданія, Сирія, Ірак, палестинці

Провал спроб Ізраїлю виснажити сили арабських держав і тим самим забезпечити собі безпеку.

Зміцнення обороноздатності Єгипту і Сирії.

1973 р.

 

 

Семиденна війна (Війна Судного дня)

 

Показала подальшу безперспективність воєнного протистояння Ізраїлю з арабськими країнами.

Розвінчано міф про непереможність армії Ізраїлю.

Дала поштовх до мирного процесу, який завершився укладенням Кемп-Девідської угоди між Ізраїлем та Єгиптом.

1978 р.

Агресія проти Лівану (Операція “Літані”)

Ізраїль.

Ліван, ОВП, Сирія

Створення Ізраїлем «зони безпеки» на півдні Лівану.

Ізраїль врятував від остаточної поразки християн у громадянській війні.

Введення на територію Лівану сирійських військ, які фактично встановили контроль над країною.

1982-1983 рр.

 

 

Агресія Ізраїлю проти Лівану (Операція “Мир Галилеї”)

Ізраїль.

США, Франції, Англії, Італії.

Ліван, Сирія, ОВП, екстремістські ісламські угруповання

Були розгромлені бази ОВП на території Лівану, палестинські загони були виведені з країни.

Ізраїлю не вдалось завдати поразки Сирії і забезпечити недоторканість своїх північних кордонів від нападів ісламських бойовиків. Також не вдалося досягнути миру з Ліваном.

Ліван зазнав агресії США, Франції, Англії, Італії, які втрутилися у перебіг громадянської війни.

Ще більш зміцніли позиції Сирії в Лівані.

1987-1996 рр.

 

 

Перша інтифада

Ізраїль.

Палестинці

Ізраїль був змушений надати палестинцям обмежену автономію.

2000-2004 рр.

 

 

Друга інтифада

Ізраїль.

Екстремістські палестинські угруповання

Почалась реалізація плану по мирному врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту “Дорожня карта”.

 

2. Палестинська проблема

            Перша арабо-iзраїльська війна породила проблему палестинських біженців, які розселилися по різних арабських країнах. Все це завдало сильного удару по національній свідомості палестинців: зникли самостійні палестинські організації, порятунок  вбачався лише  в об'єднанні арабських держав заради визволення Палестини.

            У 50-ті роки палестинці покладали надії на Об`єднану Арабську Республіку, в яку об`єдналися Єгипет та Сирія, але англо-франко-ізраїльська агресія (1956) і розпад ОАР (1961) розвіяли ці сподівання.

            У кінці 50-х років у Кувейті виникає Рух за національне визволення Палестини (ФАТХ), який очолив Ясир Арафат. Ця організація висунула нову програму боротьби для палестинців: 1."Не арабська єдність шлях до Палестини, Палестина – шлях до арабської єдності"; 2. Невтручання у внутрішні справи арабських держав.

CD_II_17

Ясир Арафат

 

            Така ідеологія забезпечила ФАТХ підтримку від монархічних держав Аравійського півострова. Перемога національно-визвольної боротьби в Алжирі (1962) сприяла розповсюдженню ідеології ФАТХ. (Алжир дав приклад визволення арабської країни власними силами при підтримці арабських держав).

            Деякі арабські країни не були зацікавлені у самостійності палестинського руху. Для контролю над ним у 1964 р. адвокатом Шукейрі була створена Організація Визволення Палестини (ОВП).

            Щоб вийти з під контролю арабських країн, ФАТХ починає самостійну боротьбу проти Ізраїлю. Перша збройна акція була проведена 1 січня 1965 р. Цей день став днем народження Палестинського Руху Опору (ПРО). За короткий час ФАТХ перетворюється у впливову військово-політичну силу, яка встановлює контроль над ОВП. У лютому 1969 р. Ясир Арафат обирається головуючим Виконкому ОВП. У 1970 р. він стає головнокомандуючим збройними силами палестинської революції.

            Обмеженість території де велись бойові дії, рельєф місцевості не давали можливості створити визвольні райони в Палестині, які б мали стати базами для боротьби. Всі збройні акції (терористичні акти) проводились з території сусідніх держав, що призводило до 2-х великих проблем: Ізраїль здійснював напади на ці держави, що викликало до незадоволення урядів і населення цих країн палестинцями; ПРО потрапляв у залежність від арабських держав. Перша проблема привела до збройного конфлікту між Ізраїлем та Йорданією у 1966 р. і палестино-йорданського конфлікту у 1970 р. Палестинцям довелося залишити цю країну і переміститися у Ліван.

 

Цікаво знати

            З метою вплинути на світову громадськість, домогтися гласності своїх дій бойовики ФАТХ здійснили ретельно спланований терористичний акт. У вересні 1970 р. палестинцями було захоплено три цивільні літаки – англійський, швейцарський і американський (ізраїльський захопити не вдалося, бо він на відміну від інших літаків охоронявся) і примусили екіпажі приземлити їх в Йорданії. Терористи вимагали відпустити заарештованих у країнах Європи палестинських бойовиків в обмін на заручників. Терористи і заручники були відпущені літаки підірвані.

            У 1972 р. група палестинців «Чорний вересень» здійснила більш зухвалий теракт. Під час олімпіади у Мюнхені бойовики увірвалися до приміщення, де мешкали ізраїльські спортсмени і холоднокровно розстріляли їх. Загинуло 11 чоловік.

            Але в Лівані палестинці зруйнували нетривку рівновагу сил у ліванському суспільстві, що стало причиною громадянської війни та ізраїльської інтервенції у 1978 р. та 1982-1983 рр.

            Після кровопролитних боїв на Півдні Лівану і Бейруту в 1982 р. палестинські бійці і штаб ОВП змушені були переїхати до Тунісу. Але і тут у жовтні 1985 р. ізраїльська авіація намагалась бомбовими ударами знищити керівний центр ОВП.

            Друга проблема привела до перетворення ОВП у конгломерат угруповань від крайньолівих до правих, які претендують на лідерство у ОВП.

            Жовтнева війна 1973 р. змінила погляди Ясира Арафата. Він починає виступати за створення палестинської держави не замість Ізраїлю, а поряд з ним, за зміну збройної боротьби мирними засобами вирішення  проблем. Такий поворот врятував ОВП від ізоляції і загибелі. У 1974 р. ОВП була визнана єдиним законним представником палестинського народу. У 70-80-ті роки Я.Арафат вів активну дипломатичну діяльність під гаслом: "Жодного дня без руху", зберігаючи товариські стосунки, по можливості з усіма.

            9 грудня 1987 р. на лівому березі річки Йордан і в секторі Газу почалось народне повстання ("Інтифада" – війна каменів), яке проводилось без застосування зброї. 15 листопада 1988 р. Національна Рада Палестини (парламент у вигнанні) приймає рішення про проголошення незалежності Палестини. Всі сторони конфлікту зрозуміли, що так далі продовжуватися не може. Зусилля США і СРСР, агресія Іраку проти Кувейту сприяли початку близькосхідного мирного врегулювання.

 

3. Близькосхідний мирний процес.

            Перша спроба миром врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт була здійснена у 1951 р. королем Йорданії. Але після його вбивства до кінця 70-х років все вирішувалось на полях битв.

            У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

            26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем’єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну було присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

            Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Розпад СРСР, зміни у співвідношенні сил у світі, послаблення впливу арабських радикалів (після поразки Іраку у війні з Багатонаціональними силами (БНС)), економічна зацікавленість арабських країн, а також розуміння Ізраїлем подальшої неможливості утримувати захоплені території, які до того ж не гарантують йому безпеки (обстріл Ізраїлю іракськими балістичними ракетами, Інтіфада палестинців і т.д.) спонукало ворогуючі сторони до участі у Мадридській мирній конференції у жовтні 1991 р. На конференції було визначено структуру переговорів, необхідних для досягнення загального мирного врегулювання на Близькому Сході. Ця структура передбачала проведення двох окремих і паралельних переговорних процесів. Перший являв собою двосторонні переговори, метою яких було вирішення конфлікту між Ізраїлем та його сусідами: Сирією, Ліваном, Йорданією. А також між Ізраїлем та ОВП. Другий процес включав багатосторонні переговори спрямовані на побудову майбутнього всього регіону. Ці переговори включають в себе п'ять окремих форумів за ключовими для регіону питаннями. Такими як водяні ресурси, оточуюче середовище, контроль за озброєнням, проблема біженців, економічний розвиток. У них взяли участь всі Близькосхідні країни і представники світового співтовариства.

            Ізраїльський уряд, сформований Партією праці у 1992 р., пішов на прямі переговори з ОВП, яка на той час відмовилась від багатьох своїх позицій щодо не сприйняття Ізраїлю. У вересні 1993 р. в результаті таємних переговорів у Осло (Норвегія) між Ізраїлем і ОВП було підписано декларацію про принципи взаємовідносин. Угода передбачала надання палестинцям автономії на Західному березі р. Йордан і у секторі Газа протягом 5 років.

            Впровадження принципів декларації у життя почалося у 1994 р. з введенням автономії у місті Ієріхон і в секторі Газа. Палестинцям були передані повноваження у галузі освіти, культури, охорони здоров'я, соціального захисту населення, оподаткування і туризму. Восени 1995 р. була підписана угода про другий етап введення палестинської автономії. В угоді були визначені питання про майбутнє ізраїльських поселень, кордони і структуру палестинської автономії. Столицею автономії було обрано місто Рамалла.

            Проте процес становлення Палестинської автономії йде важко і суперечливо. Пов’язано це з багатьма факторами:

– з обох сторін залишається взаємна недовіра щодо планів мирного урегулювання;

– екстремістські угруповання "Хамаз", "Хезболлах", "Ісламський джихад" та інші ведуть активну терористичну діяльність проти Ізраїлю, часто це відбувається з території Палестинської автономії (терористи здебільшого вбивають мирних жителів, влаштовують вибухи в транспорті, інших громадських місцях). Також Ізраїль стверджує, що Я.Арафат причетний до терористичних актів на території Ізраїлю. У свою чергу палестинці розгорнули Другу інтифаду (2000 р.). Як наслідок, зрив переговорного процесу, початок справжньої війни між Ізраїлем і Палестинською автономією (особливо напружене становище склалося взимку 2002-2003 рр.);

– фактично не відмовились від планів збройного протистояння проти Ізраїлю Сирія, Ірак, Іран, деякі інші арабські держави, які активно підтримують діяльність терористичних угруповань;

– не приймають миру й ізраїльські радикали, які вбили прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина – ініціатора арабо-ізраїльського діалогу.

            Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. У будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

            Незважаючи на спротив ворожих сил як в арабському світі,так і в Ізраїлі близькосхідний мирний процес продовжує розвиватися. Вагомим його результатом стало укладання мирного договору між Ізраїлем і Йорданією. У результаті угоди були врегульовані проблеми кордонів: Ізраїль повертав частину прикордонних територій, але на яких зберігались ізраїльські поселення  строком на 25 років. Також Ізраїль погоджувався передавати Йорданії 50 млн. кубометрів води у рік із своїх ресурсів. Мирний договір також означав відновлення у повному обсязі міждержавних відносин.

            Складно розвивається переговорний процес з Сирією, які обіцяють бути тривалими. Головною проблемою двосторонніх відносин є повернення Ізраїлем Голанських висот, захоплених у війні 1967 р.

            Також вагомим наслідком близькосхідного врегулювання є скасування арабськими нафтодобувними країнами з 1 жовтня 1995 р. бойкоту компаній, які мали торгівельні стосунки з Ізраїлем (бойкот було введено у 1947 р.).

            Повалення режиму С.Хусейна (2003 р.) відкриває нові перспективи врегулювання Палестинської проблеми. Наполегливі дипломатичні кроки щодо вирішення цієї проблеми розгорнули США. У червні 2002 р. вони запропонували сторонам план мирного врегулювання, який отримав назву «Дорожня карта» (або «Дороговказ»). На відміну від всіх попередніх планів кожний наступний крок робиться тільки після виконання попереднього; визнається існування Палестинської держави.

            Згідно плану передбачалося вирішити палестино-ізраїльський конфлікт до 2005 р. головною метою плану проголошувалося створення Палестинської держави. Реалізація плану мала відбуватися у три етапи. На першому етапі передбачалося відновити становище, що існувало до початку Другої інтифади (28 вересня 2000 р.) і обрати першого прем`єр-міністра Палестинської автономії, яким став Махмід Аббас (Абу Мазен).

            На другому етапі (орієнтовно до кінця 2003 р.) передбачалося проведення вільних виборів у Палестині та створити Палестинську державу з “тимчасовими кордонами і деякими атрибутами суверенітету». Тим часом міжнародні посередники мали б організувати міжнародну конференцію з питання надання економічної допомоги новій державі.

            Третій етап мав завершитися ще однією міжнародною конференцією, яка мала б оголосити про розв`язання конфлікті. Будуть укладені угоди про постійні кордони, Єрусалим, біженців, ізраїльські поселення на палестинських територіях. Сирія і Ліван дадуть згоду на укладення миру з Ізраїлем.

            На теперішній час сторони не можуть вирішить питань першого етапу. Палестинці продовжують терористичні акти, у відповідь Ізраїль робить акції відплати (вбито провідників ХАМАСу, загинуло 400, поранено 20 тис. палестинців), розпочав будівництво стіни, яка б відділила його від палестинської території. Прем`єр-міністр Ізраїлю Шарон запропонував повністю вивести ізраїльські поселення з сектору Газа. У Палестині вже змінилося декілька прем`єрів.

 

Цікаво знати

            Шиназ Амурі (або Вафа Ідріс) (1980-2002). Палестинська студентка, яка першою перетворила себе на живу бомбу. 29 січня 2002 р. дівчина підірвала себе в Єрусалимі, вбивши одну людину і поранивши близько 150. С.Хусейн наказав поставити їй пам`ятник у Багдаді. Її приклад надув широкого поширення серед терористів. «Шахіди», як їх стали називати вже стали звичним явищем.

 

Підсумки

            Після Другої світової війни було завершено процес деколонізації арабського Сходу. Самостійний шлях розвитку країн регіону виявився непростим. Економічні і політичні експерименти з побудовою «арабського соціалізму, кровопролитні війни, політична нестабільність, тероризм перетворили регіон у найбільш болючу точку планети. В той же час деякі країни регіону спираючись на величезні прибутки від експорту нафти зуміли досягнути рівня життя провідних країн світу, проте це супроводжувалось консервацією відносин у політичній сфері, культурі, моралі.

            Найвагоміших успіхів у модернізації країн Близького Сходу досягла Туреччина, яка на теперішній день є кандидатом на вступ до Європейського Союзу.

 

Запитання і завдання:

1.    У чому суть близькосхідного конфлікту?

2.    Серцевиною близькосхідного конфлікту є арабо-ізраїльський конфлікт. Які причини цього конфлікту?

3.    Чому близькосхідний конфлікт став складовою «холодної війни»?

4.    Як виникла і розвивалася палестинська проблема?

5.    Охарактеризуйте близькосхідний мирний процес. Чому конфлікт на Близькому Сході по теперішній час не розв`язаний?

6.    Визначте основні віхи близькосхідного конфлікту і мирного процесу. Оформіть відповідь таблицею.