§ 23. Чехословаччина. Чеська і Словацька республіки (підручник)

§ 23. Чехословаччина. Чеська і Словацька республіки

 

1. Встановлення комуністичного режиму

            Зраджена своїми західними союзниками (Мюнхенська угода 1938 р.), Чехословаччина стала одною з перших жертв фашистської агресії. Чехія і Моравія стали протекторатом Німеччини. Словаччина – проголошена незалежною і стала союзницею Німеччини. Карпатська Україна була окупована Угорщиною. Початок другої світової війни дав поштовх до розгортання масового антифашистського руху, в якому приймали участь майже всі політичні сили країни. У вересні 1941 р. ними був створений Центральний революційний національний  комітет. У Лондоні знаходився емігрантський уряд на чолі з Бенешом. В Англії і СРСР були сформовані чехословацькі військові частини, які приймали участь у бойових діях в Африці, Західній Європі і на Східному фронті (з 1943 р.).

            Наближення фронту до кордонів Чехословаччини привело до активізації антифашистських сил у середині країни. 29 серпня 1944 р. у Словаччині почалось національне повстання, яке очолювала Словацька національна рада, створена у 1943 р. Спочатку повсталим вдалось встановити контроль над всією Словаччиною. Керівний цент повстання знаходився у місті Банська-Бистриця.

            Німеччина вдалась до рішучих дій для придушення повстання. І Чехословацький корпус (командував Людвіг Свобода) і радянські війська не зуміли подолати опір німецьких військ на Дукленському перевалі в Карпатах і з`єднатися з повсталими. Це дало змогу німецьким військам у жовтні 1944 р. придушити повстання.

            Вступ радянських військ на територію ЧСР привело до утворення у січні 1945 р. Чеської національної ради, а у квітні уряду Національного фронту чехів і словаків, який очолив соціаліст З.Ферлінгер. У нього увійшло 7 комуністів, 3 соціал-демократи, і по 3 від національно-соціалістичної, народної і демократичної партій.

            Завершилась антифашистська боротьба у країні Празьким повстанням. Перший післявоєнним президентом країни став Бенеш. Уряд був коаліційним. Влада на місцях перейшла до рук національних комітетів. Уряд національного фронту провів цілий ряд реформ загальнодемократичного  характеру. Була конфіскована власність німців, яких за рішенням союзних держав було переселено в Німеччину, і тих, хто співробітничав з фашистами. У Словаччині було остаточно ліквідовано поміщицьке землеволодіння.

            Вирішення загальнонаціональних завдань привело до загострення боротьби в середині Національного фронту.

            У травні 1946 р. відбулись вибори у Законодавчі Збори,  на яких КПЧ набрала 38 процентів голосів. 2 червня 1946 р. був сформований коаліційний уряд, який очолив лідер КПЧ К. Готвальд. В уряді комуністи очолили "силові" міністерства і запропонували програму широкої націоналізації.

            Націоналізація привела до розколу в чехословацькому суспільстві, розгорілась гостра політична боротьба, яка була посилена дискусією навколо приєднання до "плану Маршалла". У цей момент у події втрутився Сталін, який примусив ЧСР відмовитись від участі в "плані Маршалла". Ці події стали одночасно і поразкою прозахідних сил, які уособлював у собі президент Бенеш. Цим відразу скористались комуністи для приходу до влади. У лютому 1948 р. вони, спираючись на армію, основна частина якої була сформована у СРСР, і на озброєну робітничу міліцію організували "озброєну" маніфестацію з гаслами усунути міністрів-капіталістів з уряду. У результаті збройного тиску 25 лютого 1948 р. з уряду були усунуті не комуністи, а 7 червня Бенеш подав у відставку. 14 червня президентом ЧСР став К.Готвальд – лідер КПЧ. В цей же час відбулось об`єднання соціал-демократів і КПЧ. Таким чином у до влади у Чехословаччині прийшли комуністи.

 

2. Будівництво соціалізму. «Празька весна»

            Доступившись до влади, комуністи взялися до побудови комуністичного суспільства за радянським зразком. На ІХ з`їзді КПЧ у травні 1949 р. був розроблений  перший п`ятирічний план (1949-1953 рр.) і був взятий курс на побудову соціалізму.

            У побудові соціалізму в ЧСР були свої особливості. Чехословаччина була промислово розвинутою країною і не потребувала індустріалізації і тому основний акцент був зроблений на націоналізації і структурній зміні у промисловості (переважний розвиток групи "А"). В іншому розвиток соціалізму йшов по тій же схемі,  що і інших країнах: кооперація сільського господарства  (завершена у 1960 р.), масові репресії і показові судові процеси (проти словацьких націоналістів, проти "групи економістів" і т.д.).

            Перші виступи проти сталінської моделі соціалізму відбулись у 1953 р. особливо в Моравсько-Остравському промисловому районі, але вони не набули такого розмаху як у НДР. Десталінізація, яка почалась після ХХ з`їзду КПРС, у Чехословаччині прийняла чисто косметичні  форми.  Реабілітація жертв почалась лише у 1962 р. і проводилась непослідовно.

            Тим часом економічне становище у країні погіршувалось. У 1963 р. відбувся навіть економічний спад. Хоча у той же час КПЧ проголосила курс на побудову комунізму.

 

Зі спогадів З.Млинаржа, члена ЦК КПЧ

            «Роки сталінізму у Чехословаччині  лише зміцнили у національній свідомості те ідеали, які влада будь-якими заходами намагалась викорінити. Диктатура  наглядно показала, до чого призводить їх ігнорування, і це підштовхнуло на шлях реформ навіть «ідейно переконаних» сталіністів. У свідомості народу. Цінності демократії і гуманізму були реабілітовані задовго до 1968 р….»

 

            З боку населення росло недовіра до керівництва партії на чолі з А.Навотним,  який займав одночасно і посаду президента. Поряд з цим внутріполітичне становище ускладнювалось невирішенням словацького питання. Вихід тоді було знайдено у розпочатій у 1965 р. економічній реформі. У прийнятих керівництвом "Принципах вдосконалення системи планового управління" передбачався перехід до ринкових відносин: поєднання діяльності центральних органів управління з використанням товарно-грошових відносин, розширення уповноважень і відповідальності підприємств, стимулювання ініціативи робітників і т.д.  Головна ставка у  підвищенні ефективності економіки робилась на механізм господарювання: конкуренцію, вільний вибір підприємства партнера, комерційний кредит, договірне ціноутворення.

            Але реформи здійснювались непослідовно. Проведення реформи привело до активізації реформаторського крила КПЧ, яке піддавало гострій критиці політику Навотного. У січні 1968 р. на пленумі ЦК КПЧ його було усунуто і першим секретарем обрано А.Дубчека. Нові лідери партії розробили широку програму політичних та економічних реформ, покликаних створити нове обличчя соціалізму, як тоді казали "соціалізм з людським обличчям".

CD_11_II_6

Олександр Дубчек

 

            Біографічна довідка

            Александр Дубчек (1921-1992). У 925-1938 рр. жив з батьками в СРСР, де закінчив школу. У 1938 р. родина повернулася в Словаччину, там отримав професію слюсаря-механіка. У 1940-1941 рр. працював на автозаправці, а в 1941-1944 рр. – на заводах «Шкода». Там почалась його антифашистська діяльність. З 1949 р. стає професійним політиком, займаючи різні партійні посади в Комуністичній партії Словаччини. У 1952-1955 р. навчається на юридичному факультеті Університету Каменського в Братиславі, а в 1955-1958 рр. – у Вищій Партійній школі при ЦК КПРС у Москві. У 1960 р. стає секретарем ЦК КПЧ, у 1962-1968 рр. секретар КПС, а згодом і перший секретар КПС. У січні 1968 р. обраний першим секретарем ЦК КПЧ. Став одним з лідером реформ за «соціалізм з людським обличчям». Але після придушення «Празької весни» під диктовку Москви був усунутий з всіх посад. З 1969 по 1989 р. фактично знаходився під домашнім арештом, працюючи механізатором у державному лісництві. У листопаді 1989 р. повернувся до політичної діяльності. 17 січня1990 р. Європейський парламент вручив йому премію А.Сахарова. З грудня 1989 р. – по липень 1992 р. – голова Федеральних зборів ЧСФР, заступник голови Соціал-демократичної партії Словаччини, депутат парламенту від цієї партії. Помер у 1992 р. у празькій лікарні від важких травм, що отримав в результаті автокатастрофи, обставини якої не з`ясовані до теперішнього часу.

 

                Велику роль у пропаганді цих ідей відіграла преса, яка була звільнена від цензури, і неформальні  громадсько-політичні організації. Навесні 1968 р. КПЧ прийняла "Програму дій", в якій по-новому ставився ряд принципових питань. Ця програма отримала широку підтримку всіх верст суспільства.

 

Таб.: Основні положення «Програми дій»

·         Ліквідація монополії КПЧ на владу, утвердження реальної багатопартійності і демократичних свобод. Правляча партія повинна  здійснювати свою керівну роль не шляхом панування над суспільством, а служити йому, взаємовідносини між різними  партіями в Національному фронті повинні будуватися на принципах рівності та партнерства;

·         Скорочення адміністративного апарату;

·         Запровадження федеративного устрою держави, забезпечення реального рівноправ`я чехів і словаків;

·         Запровадження основ ринкової економіки;

·         Багатостороннє співробітництво з усіма країнами світу.

            Проте консервативна частина партії розглядала все те, що відбувалось у країні, як втрата "завоювань соціалізму", і звинувачувала прихильників реформ у ревізіонізмі.

            Керівництво СРСР та інші союзники поставились до змін у Чехословаччині різко негативно. На зустрічі керівників п`яти країн ОВД (18 серпня 1968 р.) були схвалені оцінки та пропозиції Брежнєва, згідно з якими необхідно покласти край діяльності реформаторів. Обґрунтовуючи необхідність військового втручання у внутрішні справи країни, керівництво КПРС спиралось на лист, з яким звернулись до нього деякі  діячі КПЧ з проханням ввести війська та "захистити соціалізм". Атмосферу загострювали повідомлення засобів масової інформації про підготовку контрреволюційного перевороту в ЧССР.

CD_11_II_11

Радянські танкісти на вулицях Праги. 1968 р.

 

            У ніч з 20 на 21 серпня війська п`яти держав ОВД – Болгарії, НДР, Польща, СРСР та Угорщина – перейшли кордони Чехословаччини, спираючись на те, що їх, нібито, запросила «група членів КПЧ та уряду» для відвернення загрози контрреволюції. Окупація  здійснювало 124 тис. чол. та 500 танків. Швидко були захоплені найважливіші стратегічні пункти: аеродроми, вокзали, радіо, телебачення, ЦК КПЧ, резиденція уряду, Академія наук, МЗС і т.д., було також конфісковано зброю міліції. Чехословацькі керівники О.Дубчек, Й.Смрковський, О.Черник, Ф.Кригель, Й.Шпачек були відразу заарештовані і відправлені до Москви.

            Президія ЦК КПЧ більшістю голосів оцінила дії «союзників», як такі, що суперечать принципам взаємовідносин між соціалістичними державами і нормам міжнародного права.

            21 серпня «Звернення до народу Чехословаччини» закликало населення дотримуватись спокою і не чинити опору  військам вторгнення. Президент Л.Свобода наказав армії не чинити опору.

            Незважаючи на це, за перший три дні на вулицях міст загинуло 30 і поранено 300 чоловік. Загалом в результаті вторгнення загинуло 94 і було поранено 345 громадян Чехословаччини. Були втрати і серед радянських солдатів – 11 чол.

            В одному з цехів празького заводу ЧКД у Височанах 22 серпня 1968 р. відбувся надзвичайний ХІV з`їзд КПЧ. Були прийняті резолюції і звернення до комуністичних і робітничих партій світу, в яких засуджувалось введення військ ОВД. Вже 23 серпня, згідно з рішенням з`їзду, було проведено загальнонаціональний одногодинний страйк.

CD_II_26

Демонстрація чеських студентів проти

радянських танків у Празі. 1968 р.

 

            Окупація ЧССР була різко засуджена урядами багатьох країн світу, в тому числі Югославією, Румунією, Албанією, Китаєм.

            21 серпня відбулось засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорено «чехословацьке питання». Була прийнята резолюція, яка засуджувала інтервенцію і зажадала  виведення негайно окупаційних військ. Але ця резолюція через радянське вето в силу не вступила.

            22 серпня міністр закордонних справ ЧССР І. Гаєк заявив протест проти вторгнення військ ОВД.

            Реакція в ЧССР і світової громадськості примусило керівництво СРСР  піти  на переговори. Президент ЧССР Л.Свобода та інші державні особи прибули у Москву, де під тиском брежнєвського керівництва були змушені підписати "Програму виходу з кризової ситуації".

            Чехословацька сторона брала на себе зобов`язання визнати недійсним рішення Височанського з`їзду КПЧ і на території ЧССР залишити радянські війська.

            Спираючись на радянську підтримку, консервативні сили у КПЧ перейшли у наступ. З партії усувались прихильники реформ. З розробленої ними програми вдалось здійснити лише перетворення ЧССР у федерацію двох рівноправних республік – Чехії і Словаччини.

            У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г.Гусак, який розпочав процес "нормалізації", змістом якого стало повернення до старих методів управління, що призвело до подальшої стагнації економіки. Здійснювалась широка чистка в КПЧ, з якої було вилучено майже 500 тис. членів. Також існувала негласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції – прихильників реформ.

 

3. Криза тоталітарного режиму. «Оксамитова» революція

            У 70-ті роки був проголошений курс на побудову розвинутого соціалізму, що за оцінкою КПЧ, означало поєднання "переваг соціалізму" з НТР, застосування інтенсивних факторів. Така стратегія дала ефект у першій половині 70-х років, але у подальшому темпи зростання економіки уповільнились. Економіка виявилась не пристосованою до змін у технології, що призвело до падіння конкурентоздатності чехословацьких товарів на світовому ринку.

            Єдина організація, яка протестувала проти існуючих порядків стала політична група "Хартія-77". Діячі культури і науки, які входили в цю організацію у січні 1977 р. виступили з маніфестом, в якому, посилаючись Загальну декларацію прав людини і Хельсінський заключний акт, вимагали від керівництва ЧССР додержання конституції, звільнення політв`язнів, виведення радянських військ і т.д.

 

З Хартії –77 провазахистного руху в Чехословаччині

            “13 жовтня 1976 р. у збірнику діючих законів ЧССР (№120) були надруковані тексти Міжнародного пакту громадянських і політичних прав і Міжнародного пакту економічних, соціальних і культурних прав. Які були підписані від імені нашої Республіки в 1968 р., підтверджені в Хельсінки у 1975 р. і набули силу закону 23 березня 1976 р. З цього дня наші громадяни мають право, а держава зобов`язана керуватися цим документом…

            Їх опублікування, однак, примушує згадати з особливою гостротою, що більшість фундаментальних громадянських прав в нашій країні, на жаль, визнаються лише на папері…

            За дотримання громадянських прав відповідає, звичайно, в першу чергу, політична, державна влада, але не вона одна. Кожен несе свою частку відповідальності за суспільні справи, і з цієї точки зору дотримання пактів, що мають силу закону, обов`язкове не тільки для уряду, але і для всіх громадян.

            З почуттям громадської відповідальності, вірою у важливість громадських ініціатив, прагненням до участі в них, суспільна необхідність шукати нових, більш ефективних форм їх прояву спонукали нас виступити з Хартією-77, про яку відкрито заявляється сьогодні.

            Хартія-77 – це некомерційна, неурядова, відкрита асоціація людей різних переконань і професій, які об`єдналися, щоб спільно і окремо боротися за те, щоб в нашій країні і у світі поважали громадянські права…

            Хартія-77 спирається на солідарність і дружбу людей, які поділяють піклування про ідеали, які вони вважали і вважають частиною свого життя і діяльності.

Хартія-77 – це не організація, у неї немає такого статусу, постійних керівних органів, системи членства. Кожен, хто згоден з її ідеями, бере участь в її роботі, підтримує її, є її членом.

Хартія-77 – не є базою діяльності політичної опозиції. Вона прагне служити загальному благу, як і багато інших громадянських ініціатив на Заході і Сході. Відповідно, вона не прагне відстоювати власні програми політичних чи соціальних реформ, але вести у своїй сфері діяльності конструктивний діалог з політичною і державною владою, привертаючи увагу до різних випадків, коли порушуються особисті і громадянські права, підготовлюючи по ним документи, пропонуючи рішення. Висуваючи більш широкі пропозиції, спрямовані на зміцнення цих прав та їх гарантій, діючи в якості посередників у можливих конфліктних ситуаціях, які можуть бути  спричинені обмеженням прав, та ін.

            Своєю символічною назвою Хартія-77 підкреслює своє виникнення в рік, коли проголошено рік політв`язнів і в який конференції в Белграді повинна розглянути питання про те, як виконуються рішення, прийняті в Хельсінки.

            Особи. Що підписали цю декларацію, делегують професору, доктору Я.Паточку, доктору В.Гавелу і професору, доктору І.Гаеку представляти Хартію-77… у відносинах з державою та іншими організаціями, громадськістю на батьківщині і за кордоном…”

 

            У першій половині 80-х років економічне становище у країні погіршилось. Не виконувались завдання інтенсифікації виробництва. Вітаючи на словах перебудову, яка почалась у СРСР, керівництво ЧССР практично прагнуло зберегти адміністративно-командну систему, хоча у 1987 р. і були здійснені зміни у керівництві (Генеральним секретарем ЦК КПЧ став М.Якеш.).

            У 1988-1989 рр. посилилась критика КПЧ з боку опозиції, яка з кожним роком зростала. Але партійне керівництво відмовлялось йти на діалог з опозицією.

            Падіння режиму Е.Хонеккера у НДР  прискорило розвиток подій. Опозиція  організувала цілий ряд маніфестацій з вимогою відмовити КПЧ від керівної ролі, але всі вони розганялись поліцією.

            Революційні події, які отримали назву "оксамитової" революції почались 17 листопада 1989 р., коли в міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалась до жорстоких засобів при розгоні демонстрантів. Це викликало страйк студентів, до яких приєднались театральні діячі і учні професійних училищ і технікумів. Наступного дня за іциативою "Хартії-77" виник "Громадський  форум",  який  об`єднав  ряд опозиційних груп. Підтримку "Громадському форуму" надала Соціалістична партія. Найвищої крапки антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі  зібралось 750 тис. чол. Голова католицької церкви в Чехословаччині кардинал Франтішек Томашек заявив, що церква на боці народу.

            У керівництві КПЧ були відразу проведені кадрові зміни. Генеральним секретарем ЦК КПЧ став Карел Урбанек. Але це вже не могло врятувати владу КПЧ.

            27 листопада Федеральні збори ЧССР виключили з конституції 4 статтю про керівну роль КПЧ. Було прийнято рішення почати переговори про вивід радянських військ (80 тис. чол.) з Чехословаччини. Був утворений уряд на чолі з Маріаном Чалфою.

            У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел – лідер "Хартії-77" і "Громадського форуму". Головою Федеральних зборів став О.Дубчек.

            1990 р. став новим етапом у розвитку Чехословаччини. У травні був прийнятий закон про вільне підприємництво, а в червні були проведені перші вільні вибори і сформовано новий уряд, який здійснив радикальні економічні реформи. Восени 1990 р. був прийнятий закон про реституцію: повернення колишнім власникам націоналізованого майна. Була розпочата мала, а згодом і велика приватизація. У цей час загострилась національна проблема. Словацькі політики були  не згодні з існуючою формою федерації, і після тривалих переговорів 1 грудня 1990 р.  законодавчим порядком був змінений федеральний устрій, переглянута компетенція федеральних і республіканських органів. Змінилась назва країни – вона стала називалась Чехо-Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР).

            На початку 1991 р. була здійснена лібералізація цін. Крона стала внутрішньо конвертованою.

            Почалась приватизація. У країні цілеспрямовано формувалась нова модель розвитку засновано на принципах ринкової економіки і ліберальної демократії. Зміни в економіці породили проблему безробіття, особливо у важкій промисловості. Проте вони були не настільки кординальними як в інших східноєвропейських країнах. Проте, виникнення економічних труднощів змінило чехословацьку політичну сцену. Партії, які виступали за радикальні реформи втратили популярність. Громадський форум розпався на ряд правих і центристських партій. Популярність почали набирати ліві партії, особливо соціал-демократи, які виступали за соціально орієнтовані ринкові реформи.

            Розбіжності у поглядах словацьких і чеських політичних сил привело до нового загострення національних проблем. У Словаччина стали домінуючими погляди про повну незалежність республіки. Після довгих переговорів було прийнято рішення про розділ ЧСФР і 1 січня 1993 р. на карті Європи з`явились дві нові держави.

 

4. Чеська Республіка

            Після утворення Чеської Республіки було продовжено політичний курс. Започаткований після 1989 р. Свідченням цього стало обрання президентом країни В.Гавела (президент обирається на спільному засіданні двох палат чеського парламенту), а головою уряду – В.Клауса (Лідера Громадського демократичного форуму, провідника економічних реформ).

            Нова держава була визнана світовим співтовариством. Вставши членом ООН. Також вона стала членом Ради Європи і Організації економічного співробітництва і розвитку (Цю організацію називають ще «клубом багатих»).

            У 1994–1996 рр. завдяки попереднім реформам Чехія показувала стабільні результати економічного зростання, понад 4% на рік. Також, в основному було подолано інфляцію. Проте у 1997 р. Чехії довелось зіткнутися з серйозними економічними труднощами. Прорахунки в реформах (приватизація фактично припинилась у 1995 р., третина підприємств були збитковими, Чехія стала втрачати інвестиційну привабливість, не була завершена структуризація економіки, банківська система не відповідала вимогам часу, фондовий ринок слабо розвинутий тощо) призвели до падіння темпів розвитку країни, зростання безробіття, падіння життєвого рівня населення і, відповідно, до зростання соціальної напруги.

            Економічні негаразди спричинили урядову кризу. Новим прем`єр-міністром став Й.Тосовський. Його уряд зосередив основну увагу на економічній стабілізації.

            У 1998 р. відбулись президентські вибори (президентом знову став В.Гавел) і дострокові парламентські, на яких перемогу здобули соціал-демократи. Перемога соціал-демократів не була переконливою (32,3%), це не дало їм сформувати однопартійний уряд. Всі спроби домовитись про коаліцію натикались на опір головних політичних конкурентів ГДП. Зрештою лідери ЧСДП і ГДП уклали безпрецедентну Стабілізаційну угоду, за якою передбачався розподіл основних посад у державі. Лідер соціал-демократів М.Земан став прем`єр-міністром, лідер ГДП В.Клаус – спікером парламенту.

CD_III_34

Вацлав Гавел

 

            Уряд Земана продовжив курс на приватизацію, поглиблення ринкових реформ, в той же час, передбачався розвиток соціальної сфери. Також, уряд взявся за перегляд всіх сумнівних справ з приватизації, розгорнув боротьбу з корупцією. Такі заходи дали позитивний результат. Чехія відновила динамічний розвиток.

            У зовнішній політиці Земан продовжив зусилля своїх попередників, спрямованих на якнайшвидше “повернення у Європу”. У 1999 р. Чехія стала членом НАТО.

            Важливим напрямком роботи уряду стало приведення економічної, політичної і соціальної моделі розвитку Чехії до стандартів ЄС. На цьому шляху країна досягла вагомих успіхів і 1 травня 2004 р. стала повноправним членом ЄС.

            Наприкінці лютого 2003 р. після тривалої кампанії президентом ЧР було обрано Вацлава Клауса.

 

5. Словацька Республіка

            1 січня 1993 р. на карті світу з`явилась нова держава – Словацька Республіка. Завершилась тривала боротьба словаків за власну державність. У лютому 1993 р. було обрано першого президента країни – М.Ковача,. колишній голова федеральних зборів ЧСФР. Прем`єр-міністром нової держави став В.Меч`яр.

            Становлення нової держави відбувалось в умовах економічних перетворень, які були розпочаті ще в Чехословаччині. Крім загальних труднощів перехідного періоду перед Словаччиною постали і специфічні проблеми зумовлені попереднім однобічним розвитком промисловості країни (переважна кількість підприємств спеціалізувалась на первинній переробці сировини, надмірна концентрація підприємств воєнної галузі). Така специфіка розвитку країни зумовлювали більшу глибину економічної кризи і, відповідно, більш негативні її наслідки ніж у Чехії. У країні було значне безробіття, більша половина населення знаходилась за межею бідності, значною була інфляція.

            Уряд Мач`яра (1992-1998 рр.), не зумів забезпечити відповідний рівень реформ. Країна стала значно відставати від своїх сусідів, економічні проблеми вирішувались доже повільно. Словацька продукція була неконкурентною на європейському ринку. У вищих ешелонах влади процвітала корупція. Зовнішньополітичний курс країни був зорієнтований на Москву (головний торгівельний партнер).

            Все це зумовило падіння авторитету Меч`яра і його партії Рух за демократичну Словаччину. Зрештою у 1998 р. відбулись зміни уряду, новим прем`єром став М.Дзурінда. Він здійснює крутий поворот, як у зовнішній, так і у внутрішній політиці: “Ми повинні будемо змінити майже все, не говорячи про те, що повинні повернути Словаччину на шлях до Заходу”. Гарантом такого курсу країни став обраний у 1999 р. новий президент Рудольф Шустер. Новий політичний курс дав позитивні результати. Країна активно долала економічні труднощі, пристосовуючи свою економічну, політичну, соціальну структуру до європейських стандартів. У 2004 р. Словаччина стала членом НАТО і ЄС.

 

Підсумки

            У лютому 1948 р. в результаті перевороту до влади в Чехословаччині прийшли комуністи. Проте побудова соціалізму не забезпечила поступ країни. Колись найбільш збалансована економіка Європи стала деградувати. Усвідомлюючи необхідність змін керівництво Чехословаччини взялось до реформування соціалізму, надаючи йому «людського обличчя». У такому реформуванні радянське керівництво побачило загрозу соціалізму. «празька весна» була придушена танками країн ОВД. Ця акція на двадцять років відтягнула падіння соціалізму в країні. Тому падіння соціалізму в Чехословаччині відбулось в результаті «оксамитової» революції. 1 січня 1993 р. на теренах Чехословаччини  в результаті «цивілізованого розлучення» розпалась на дві держави: Чехія і Словаччина. Обидві держави взяли курс на «повернення» до Європи. У 1999 р. Чехія вступила в НАТО, у 2004 р. Чехія і Словаччина стали членами ЄС.

 

Запитання і завдання:

1.    Які фактори сприяли приходу до влади комуністів у 1948 р. в Чехословаччині?

2.    Визначте особливості побудови соціалізму в Чехословаччині у 40-50-ті роки ХХ ст.

3.    Чому події 1968 р. в Чехословаччині отримали назву «Празька весна»?

4.    У чому символізм назви книги одного з ідеологів «Празької весни» З.Млинаржа «Мороз вдарив з Кремля»?

5.    Чим була зумовлена рішення радянського керівництва про силові дії проти Чехословаччини?

6.    Чому населення Чехословаччини не вчинили масового збройного спротиву агресії, як це було в Угорщині у 1956 р.?

7.    Найвідомішою дисидентської організацією в ЧССР була «Хартія-77» Яку мету ставила перед собою ця організація? Якими методами передбачалось досягнути мети?

8.    Події 1989 р. в Чехословаччині отримали назву «Оксамитова революція». Поясніть чому? Які наслідки цих подій?

9.    Коли утворилися дві самостійні держави Чеська і Словацька Республіки?

10. Охарактеризуйте внутрішньополітичну боротьбу в Чехії у період 1993-2003 рр. Які головні чинники на неї впливали?

11. Охарактеризуйте внутрішньополітичну боротьбу в Чехії у період 1993-2003 рр. Які головні чинники на неї впливали?

12. Складіть порівняльну таблицю: «Чеська і Словацька Республіки незалежний розвиток».

Питання для порівняння

Чеська Республіка

Словацька Республіка