США та КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ в МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД. ДЕРЖАВИ-АГРЕСОРИ та ПЛАНИ ПЕРЕРОЗПОДІЛУ СВІТУ НАПЕРЕДОДНІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (конспект)

США

Перша світова війна не торкнулась Американського континенту. Американська армія взяла участь у бойових діях лише влітку-восени 1918 р. Людські втрати США, порівняно з іншими країнами, були значно меншими: близько 120 тис. убитих і померлих від хвороб та 230 тис. поранених.

Війна збагатила країну. Загальний чистий прибуток монополій протягом 1914-1919 рр. становив 33,6 млрд доларів. Це дало змогу здійснити значні капіталовкладення в американську промисловість, створити нові робочі місця, зменшити безробіття.

Промислове зростання збільшило питому вагу США у світовому промисловому виробництві. До 1920 р. частка Сполучених Штатів складала майже половину світового видобутку кам’яного вугілля, 3/5 виробництва чавуну і сталі, 2/3 видобутої в усьому світі нафти, 85% випуску автомобілів.

Отже, США на той час були економічно наймогутнішою країною світу.

Сполучені Штати значно збільшили експорт капіталу. Головною його формою були військові позики. Загальна їх сума на початку 20-х рр. сягнула 11 млрд доларів. Крім того за роки війни більш ніж удвічі збільшилася сума американських приватних інвестицій за кордоном. Таким чином США перетворилися з боржника на найбільшого у світі кредитора.

Зростання питомої ваги США в міжнародних економічних відносинах створило передумови для активнішого вторгнення Сполучених Штатів у сферу світової політики. Уряд демократичної партії на чолі з президентом Вудро Вільсоном у 1917 р. взяв курс на завоювання "світового лідерства". Після війни під час Паризької мирної конференції В.Вільсон намагався закріпити новий статус США, проте рішення Паризької мирної конференції виявилися не такими, як сподівалася його адміністрація. У самих США наростали ізоляціоністські настрої. Зрештою, зазнавши поразки в дипломатичній грі в Європі, США у 20-30-ті рр. основне вістря своєї геостратегії спрямували на Латинську Америку й Азійсько-Тихоокеанський регіон.

Проте на тлі економічного піднесення 20-х років спостерігалися й деякі тривожні тенденції. Суднобудування, виробництво залізничного обладнання, текстильна та вугільна галузі занепадали. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. У країні нараховувалося 2-3 млн безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит, за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту.

Це пояснювалося нерівномірністю розподілу національного багатства. Заробітна плата ледь-ледь збільшилася, тоді як прибутки великих підприємців виросли втричі. Багаті стали багатшими. Вони купували дорогі машини, будинки, яхти, але їх було мало і вони не могли замінити масового споживача в умовах бурхливого розвитку масового виробництва.

Нестабільною була і фінансова система. У 20-ті рр. на Нью-Йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — відбувався справжній бум, викликаний небаченим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Крах на Нью-Йоркській біржі 29 жовтня 1929 р. («чорний вівторок») сповістив про початок нечуваної за глибиною і руйнівною силою економічної кризи. За один день загальна сума падіння ціни акцій складала 10 млрд дол. До літа 1932 р. промислове виробництво у США скоротилося майже вдвічі проти 1929 р. Тисячі банків, промислових і торгових компаній збанкрутували. Але великі корпорації, які поглинули багато дрібних і середніх фірм, утрималися завдяки допомозі уряду.

Розгорнувся масовий рух безробітних, які організували два "голодні походи" на Вашинґтон. Вони вимагали забезпечення ро­ботою, введення системи соціального страхування і видачі допомоги безробітним, припинення звільнень, збереження заробітків працюючим, визнання права на організацію профспілок. Безробіття вперше в історії сягнуло астрономічної цифри — 17 млн чоловік.

Республіканська адміністрація президента Гувера виявилася безпорадною в цій ситуації.

Спробою виходу з кризи задля пом’якшення соціальної напруженості в суспільстві, що  надалі виявилася початком глибоких реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Рузвельта в 1933-1939 рр. Вона ввійшла в історію під назвою "новий курс". Саме завдяки реформам у банківській сфері, сфері трудових відносин, сільського господарства, запровадженню системи державного регулювання економічних і соціальних процесів вдалося вивести США з глибокої кризи.

З кінця 30-х років адміністрація Ф.Рузвельта стала проводити більш активну зовнішню політику. Це було зумовлено тим, що агресивні держави Німеччина, Італія, а особливо, Японія стали загрожувати економічним інтересам США.

Особливості розвитку країн Латинської Америки

Латинська Америка лежить на південь від кордону між США і Мексикою. Назву цей регіон світу отримав через панування там іспанської та португальської мов, що виникли на основі стародавньої латинської мови.

У країнах Латинської Америки, що здобули незалежність у першій половині ХІХ ст., склалися своєрідні політичні відносини, значною мірою успадковані від колоніального минулого.

Чільне становище в політичному житті посідали нащадких іспанських і португальських дворян-колонізаторів, які використовували працю безземельних селян (в основному індіанців та негрів).

Панування латифундій визначало переважно аграрний характер розвитку латиноамериканських країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинених держав — спершу Англії, а згодом — Німеччини та США, які забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами та були основними ринками збуту для їхньої продукції. Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м’яса і зерна, у Бразилії та Колумбії — кави, на Кубі — цукру й тютюну, в центральноамериканських країнах — тропічних фруктів (це дало підставу назвати останні "банановими республіками").

Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.

Наприкінці XІX ст. у країнах Латинської Америки почала розвиватися промисловість, переважно гірничодобувна і з переробки сільськогосподарської продукції, орієнтована на ринки Європи, США і залежна від іноземного капіталу.

Перша світова війна безпосередньо не зачепила країни Латинської Америки, проте мала для їхнього розвитку суттєві наслідки. Ріст споживання сільськогосподарської продукції та сировини у воюючих державах привів до зростання ціни на цю продукцію. Це збільшило прибутки латиноамериканських країн, що були використані для розвитку промисловості. У країнах формувалися національний капітал і робітничий клас. Відтак до невирішеного аграрного питання долучилися проблеми‚ притаманні промислово розвиненим країнам. Війна також привела до згортання капіталовкладень європейських держав, із чого негайно скористалися США. Після відкриття в 1914 р. Панамського каналу, що став власністю США, виросли політична вага і вплив Сполучених Штатів.

У 20-30-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав. Це спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1927 рр.) дозволив діяльність профспілок, увів 8-годинний робочий день і двотижневу оплачувану відпустку. Було проведено земельну реформу, за якою селянам передавалось із державного фонду 8 млн га землі та захищалися права орендарів.

У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади до­ступилася нова політична еліта. 1 травня 1917 р. тут прийняли одну з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов’язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх землею з державного фонду. Крім того, кожний штат встановлював максимум землеволодіння, а надлишки викуповувались і розпо­ділялися між селянами. Конституція визнавала права профспілок, затверджувала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов’язковою та безплатною. Мексика проголошувалася демократичною президентською федеративною республікою.

Економічна криза 1929-1932 рр. сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського й антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала, на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії націоналізували нафтодобувну промисловість.

Отже, в Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економіки. Але форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 рр.). Він установив режим особистої влади, і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні, але під час війни кардинально змінив погляди і навіть відправив воювати на боці Антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда.

Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

Поряд із вирішенням економічних проблем для країн Латинської Америки стало актуальним і питання стабільності влади та розвиток її демократичних інститутів. Для 20-30-х рр. була притаманна політична нестабільність, майже безперервна хвиля воєнних переворотів, заколотів, громадянських війн. Воєнні диктатури з одного боку стали засобом боротьби проти старої еліти, пов`язаної з латифундіями,  з іншого – способом придушення соціальних виступів населення. Найбільш негативну славу набули диктатори країн Центральної Америки (Сомоса в Нікараґуа, Батіста на Кубі та ін.). Єдиною країною, що уникнула встановлення диктатури, була Мексика.

США і Латинська Америка

З кінця ХІХ ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США застосовували політику „великого дрючка”, „дипломатію канонерок” та „дипломатію долара”. Майже всі країни Латинської Америки відчули на собі присутність американських військ. У деяких країнах політичне життя цілковито оберталось навколо представництва якоїсь могутньої американської компанії. Так, „Юнайт фрутс” повністю панувала в Центральній Америці. Кубу та Пуерто-Рико США взагалі фактично перетворили на свої колонії.

Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції. США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Важливим у цьому напрямку було проведення Панамериканських конгресів та конференцій. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії створила передумови для участі країн регіону в Другій світовій війні на боці Антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Міждержавні конфлікти

Країни Латинської Америки нечасто воювали між собою. У міжвоєнний період найсерйозніший конфлікт вирував між Болівією та Параґваєм, увійшовши в історію під назвою Чакська війна (1932-1935 рр.). Конфлікт між двома найбіднішими країнами регіону був зумовлений невизначиностю кордону в малозаселеному районі Ґран-Чако. Поштовхом до протистояння стали знайдені тут поклади нафти. Крім того Болівія, що раніше втратила вихід до Тихого океану, сподівалася здобути порт на річці Парана для більш зручного зв’язку зі світом. Вона ініціювала війну ретельно підготувавши армію, закупивши сучасну зброю, найнявши німецьких інструкторів. Проте болівійська армія, що рушила задля заволодіння спірною територією, наразилася на відчайдушний опір пагано озброєної та малочисельної параґвайської армії. Війна перетворилася на затяжний виснажливий конфлікт у джунглях і пустелях Чако. Зрештою після трьох років боїв параґвайська армія завдала поразки болівійцям. У 1938 р. спірні території за мирним договором були закріплені за Параґваєм.

Ще одним неспокійним регіоном був район, де сходяться кордони Перу, Еквадора та Колумбії. Прагнення контролю над цими малозаселеними районами псували стосунки між сусідами аж до кінця ХХ ст., коли в основному вдалося розв`язати територіальні суперечки. Майже всі спірні території увійшли до складу Перу.