КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ та СХІДНОЇ АЗІЇ в МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (конспект)

Японія

У роки Першої світової війни Японія, виступивши на боці країн Антанти, окупувала німецькі колонії на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Японія максимально використала ситуацію, що склалася, для нарощування свого військового потенціалу, а понад усе флоту. Зворотним боком мілітаризації країни стало зубожіння населення. У серпні-вересні 1918 р. країною прокотилася хвиля "рисових бунтів" — стихійних виступів проти зростання цін на основні продукти харчування. Не встиг уряд придушити ці виступи, як 1919 р. країну охопив страйковий рух робітників, а в головній колонії Японії — Кореї вибухнуло антияпонське повстання.

Післявоєнна нестабільність вилилась у гостру політичну боротьбу. Праві сили вбачали вихід із ситуації в територіальній експансії, ліві — у революції, демократичних реформах. До цих негараздів додались економічна криза 1920-1921 рр. і землетрус 1923 р., який вщент зруйнував столицю Токіо, позбавивши життя 150 тис. людей. Гостроти внутрішньополітичній боротьбі додало і те, що Японія зазнала поразки в інтервенції проти радянської Росії, а також була змушена під тиском великих держав поступитися своїми позиціями в Китаї, завойованими в попередні роки.

Усі 20-ті роки пройшли в гострій політичній боротьбі двох тенденцій. Зрештою перемогли прихильники експансіоністської зовнішньої політики і встановлення тоталітарного режиму. Всі демократичні здобутки були втрачені.

Поштовхом до зовнішньої експансії стала світова економічна криза 30-х років, що вкрай погіршила економічне становище Японії. До того ж країна швидко втрачала свої позиції на ринках Азійсько-Тихоокеанського регіону, не витримуючи конкуренції зі США. У таких умовах японська правляча еліта наважилася на відкриту агресію проти Китаю, прикриваючись гаслами боротьби з поширенням комунізму в Азії. У 1931-1932 рр. Японія окупувала Маньчжурію, створивши плацдарм для подальшої агресії.

У 1933 р. Японія вийшла з Ліги Націй. У той же час частина прихильників експансіоністської політики (зокрема „молоді офіцери”) вважали, що правляча верхівка є нерішучою в здійсненні агресивних планів, що були ще у 1927 р. накреслені прем`єр-міністром генералом Танакою. У 1932 і 1936 роках прихильники більш рішучих агресивних дій вчинили заколоти проти влади. Хоча заколоти були придушені, вимоги “молодих офіцерів” не залишилися поза увагою. Влітку відбулася таємна нарада правлячих кіл щодо перспектив “колоніального розширення” у Східній Азії. Метою Японії проголошувалося створення "Великої східно-азійської сфери спільного процвітання". 27 листопада 1936 р. Японія та Німеччина підписали Антикомінтернівський пакт, що стало початком формування вісі агресивних держав, які прагнули переділу світу.

У липні 1937 р. почалось японське збройне вторгнення до Північного і Центрального Китаю. Приводом до війни став конфлікт між японськими і китайськими солдатами на мосту Марко Поло, що знаходився на нейтральній смузі. Активні наступальні операції японської армії тривали до 1939 р. Японці спромоглись оволодіти найбільш розвиненими районами Китаю й‚ отримавши значні сировинні та людські ресурси‚ частково вирішили власні економічні проблеми.

Економіка Японії була поставлена на службу війні. Постійна потреба військово-стратегічної сировини спонукала японський уряд вдатися до значного збільшення імпорту за рахунок зменшення золотого запасу та посиленого експорту товарів за низькими цінами. Підготовка економіки до широкомасштабної війни йшла під гаслом створення "нової економічної структури". Вона передбачала концентрацію виробництва, активний розвиток важкої, особливо військової, промисловості, завдаючи збитків галузям, що працювали на внутрішній ринок. "Нова економічна структура" означала встановлення воєнно-державного контролю над економікою країни. Як контролюючі державні органи створювались асоціації виробників у різних галузях господарювання. На чолі асоціацій ставали представники найбільших корпорацій, що фактично означало передачу їм регулювання всіма процесами в економіці. Крім того був повністю розгромлений робітничий і демократичний рух. Офіційно це називалося "рухом за мобілізацію національного духу". 15 грудня 1937 р. поліція провела масові арешти комуністів, профспілкових діячів і представників прогресивної інтелігенції. Наприкінці грудня було заборонено діяльність партій‚ профспілок. Замість них були створені Асоціація допомоги тронові та Патріотична промислова асоціація великої Японії.

Таким чином, у Японії встановилась економічна і політична модель притаманна тоталітарним режимам.

Китай

Синхайська революція 1911-1912 рр. не вирішила всіх проблем, що стояли на перешкоді розвитку Китаю. Єдиним її позитивним здобутком було повалення монархії. Країна надалі потребувала модернізації та ліквідації напівколоніальної залежності від великих держав.

Продовження після Першої світової війни великими державами імперіалістичної політики щодо Китаю стало приводом до розгортання широкого антиколоніального руху. Боротьбу розпочали студенти Пекіна. 4 травня 1919 р. вони вийшли на демонстрації та мітинги. До студентів згодом приєдналися робітники й ремісники Шанхая. Рух підтримали китайські підприємці та промисловці. Тривав він понад два місяці й закінчився тим, що уряд пішов на деякі поступки: зняли з посад прояпонських чиновників, звільнили заарештованих студентів, китайська делегація не підписала Версальського миру.

Рух, який отримав назву "Рух 4 травня", сприяв зростанню національної самосвідомості, утворенню політичних партій та організацій лівого спрямування, що виступали за об`єднання країни, звільнення від іноземного засилля і проведення соціальних реформ. На його хвилі поширилась і досягла успіху боротьба за "нову культуру", зокрема введення в літературу мови, близької до побутової. Це дало змогу отримати освіту багатьом мільйонам китайців. Рух привів до радикалізації національно-визвольних настроїв.

У 1921 р. було створено Комуністичну партію Китаю (КПК), яка вбачала в революції єдиний засіб відродження країни. Її засновником був пекінський професор Лі Дачжао.

Визначною подією на шляху до відновлення національної єдності й суверенітету Китаю стали революційні події 1925-1927 рр., значною мірою спровоковані СРСР.

Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили, що виборювали владу: офіційний уряд у Пекіні, Ґоміндан на чолі з Сунь Ятсеном і КПК. До того ж їм доводилося вести боротьбу з мілітаристськими угрупованнями в провінціях, а також із колонізаторами.

У 1921 р. Червона армія радянської Росії, протидіючи японській агресії на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт із китайським урядом, який також претендував на цю територію.

У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин із офіційним урядом у Пекіні, а також одночасно підтримати Ґоміндан у боротьбі за владу. Радянське керівництво вважало Ґоміндан саме тою силою, спираючись на яку можна було реалізувати ідеї світової революції в Азії.

Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія вирушила до Кантона, де й підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на Радянський Союз ґомінданівського Китаю. Радянська Росія зобов’язувалася надавати фінансову та військову підтримку Ґомінданові в боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В.Блюхером і представника Комінтерну М.Бородіна, який протягом кількох років відігравав ключову роль у відносинах між КПК і Ґомінданом.

Тим часом СРСР, граючи подвійну гру, підписав угоду і з пекінським урядом про взаємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайсько-Східною залізницею та Зовнішньою Монголією.

За рекомендацією Комінтерну в 1923 р. у Ґуанчжоу (Кантон) було утворено уряд із представників Ґоміндану і КПК. Була створена спільна армія. Очолив уряд Сунь Ятсен. Але напередодні революційних подій 1925 р. він помер.

Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної демонстрації текстильників у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни колонізаторів. 30 травня 1925 р. на знак протесту в Шанхаї спалахнуло повстання, підтримане всіма прошарками суспільства ("Рух 30 травня").

Це було стихійне патріотичне піднесення, яке започаткувало національну революцію.

Мета революції:

· відновлення суверенітету Китаю;

· ліквідація мілітаристських угруповань;

· об’єднання країни;

· проведення соціально-економічних перетворень і модернізація Китаю.

Особливістю національної революції в Китаї стало те, що в ній переплелися боротьба з імперіалістичними державами, виступи різних прошарків населення за свої права, гостра боротьба за владу і селянська війна.

Уряд у Ґуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об’єднання Китаю. Головнокомандувачем армії Ґоміндану став Чан Кайші. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Ґуандун, а в липні 1926 р. розпочався Північний похід, план якого розробив радянський радник Блюхер.

Восени 1926 р. війська Чан Кайші взяли Ухань, у лютому 1927 р. — Нанкін, у березні того ж року — Шанхай. Після захоплення Нанкіна Чан Кайші переніс туди столицю і створив Національний уряд, який отримав підтримку з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі. Він і його прихильники вважали, що мети досягнуто і слід узятися до реформаторської діяльності. Проте КПК наполягала на тому, що революцію треба продовжити і стати на шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі стався розкол.

Чан Кайші, який мав авторитет, але тяжився союзом із КПК і радянською опікою, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. здійснив антикомуністичний переворот, установивши особисту владу.

Завдяки цьому Чан Кайші зміг об’єднати Китай під своєю владою. Спроба комуністів підняти повстання в Наньчані зазнала невдачі. Після цього дипломатичні зв’язки між СРСР і Китаєм розірвалися. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Ґоміндану.

Під час боротьби між Ґомінданом і КПК сформувалися провідні ідеї китайських комуністів: революція в Китаї буде переважно селянською і матиме форму партизанської боротьби.

У 1930-1934 рр. армія Чан Кайші здійснила п’ять переможних походів проти радянських районів, утворених комуністами. Рух за встановлення радянської влади в Китаї зазнав поразки, але не був знищений.

У 1931 р. КПК очолив Мао Цзедун. Він, будучи селянським сином, говорив селянам прості, зрозумілі речі: треба роздати землю, всі, хто його підтримають будуть нагороджені, злочинці та зрадники – покарані. Під його керівництвом у 1934-1935 рр. 100-тисячна партизанська армія, здійснивши «Великий похід» (пройшла з боями 12 тис. км), перебазувалася до Північного Китаю — ближче до СРСР і лінії японського фронту. Тут на стику трьох провінцій — Шеньсі, Ґаньсу і Нінся було утворено Особливий прикордонний район, який став базою відновлення і подальшого розгортання комуністичного руху.

Японська агресія та тиск СРСР змусила КПК і Ґоміндан у квітні 1937 р. знову об’єднати сили. Під час переговорів КПК і Ґоміндан досягли домовленості про припинення бойових дій один проти одного. КПК зобов’язувалася перетворити ради на органи демократичної влади, а Червону армію — у військові з’єднання Народно-революційної армії, припинити конфіскацію земель у землевласників і передачу її селянам.

Основний тягар боротьби проти японської агресії взяла на себе тримільйонна армія Чан Кайші. СРСР і США надали йому кредити, бойову техніку‚ радників.

Дії китайської армії не можна було назвати успішними. До осені 1939 р. весь Східний Китай окупувала Японія. Поряд з цим Чан Кайші за кожної слушної нагоди намагався завдати удару своїм "союзникам" — комуністам, у яких він убачав головних суперників у боротьбі за владу. Невдачі Ґоміндану автоматично піднімали авторитет комуністів, які досить послідовно та успішно вели боротьбу проти японців у контрольованих ними районах Північного Китаю. До того ж ці райони стали своєрідним полігоном для проведення перетворень, спрямованих на покращення життя селян, які були основною соціальною базою КПК. Рівночасно на території‚ контрольованій Ґомінданом‚ селяни зазнавали всіляких утисків.

Під кінець війни КПК стала масовою селянською партією, яка мала значні військові сили (8 армія НРА і 4 нова армія НРА). Це дало їй змогу вступити у вирішальну фазу боротьби за владу, що завершилась її перемогою на початку 50-х років.

Індія

Перша світова війна викликала нове загострення протиріч між індійським народом та англійськими колонізаторами. Під час війни колоніальна влада обіцяла надати Індії самоврядування. Проте сподівання індійців не виправдалися.

Усі невдоволені існуючим ладом перейшли в опозицію до англійської влади. Провідне місце у національно визвольній боротьбі посідав Індійський національний конгрес (ІНК), визнаним лідером якого був М. Ґанді.

Ґандизм, який поєднував у собі політичні, морально-етичні та філософські концепції, закорінені в індійську культуру, знаходив відгук у широкого загалу індійського селянства і міських низів. Заслугою Ґанді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспільства він виклав у доступних і прийнятних для більшості населення образах. У народі його називали Махатмою, що означає "велика душа". Широкою підтримкою користувалися запропоновані методи боротьби Ґанді, що не передбачали насилля. Важливим було те, що Ґанді протест поєднував із терпимістю до колонізаторів.

В умовах Індії з її багатонаціональним населенням, строкатим релігійним і соціальним складом ненасильницькі дії були єдиним прийнятним засобом для залучення населення до спільної боротьби.

Іншою могутньою силою в антиколоніальній боротьбі була Мусульманська ліга, яка на відміну від ІНК вдавалася і до збройних акцій.

Англійська колоніальна адміністрація в її боротьбі проти визвольного руху знаходила підтримку серед частини індійського суспільства — раджів (князів) і великих землевласників, активно розпалювала релігійні та кастові суперечки.

Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1922 рр. були реформи, що закріплювали колоніальне становище Індії. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалося з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді.

Англійська колоніальна адміністрація, щоби хоч якось погамувати стихійний рух, вдалася до реформування управління країною. У 1919 р. англійський парламент прийняв закон про управління Індією. Він підтверджував колоніальний статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського представництва в раді при віце-королі Індії та губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1 до 3%. Водночас було прийнято закон Роулетта, який визначав покарання за антиурядові акції.

Дії колоніальної адміністрації, а надто закон Роулетта, дали потужний поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори.

6 квітня 1919 р. Ґанді закликав до згортання будь-якої ділової активності й закриття магазинів на знак протесту проти закону Роулетта.

Відповіддю колонізаторів стало насилля. 13 квітня 1919 р. в Амрітсарі, провінція Пенджаб, англійці розстріляли мирну демонстрацію. Загинуло понад 1 тис. осіб, 2 тис. було поранено. Ця акція насилля могла спровокувати стихійний бунт, але завдяки Ґанді його пощастило уникнути.

Восени 1919 р. з’їзд ІНК ухвалив рішення про бойкот виборів. Бойкот досяг своєї мети.

Події 1919 р. привели Ґанді до думки про необхідність чіткого плану подальшої боротьби. На першому етапі передбачалася кампанія бойкоту колоніальних установ і товарів. На другому — ухилення від сплати податків. Це вже означало відкритий конфлікт із колоніальною адміністрацією.

Кампанія ненасильницького опору розпочалася 1 серпня 1920 р., але на початку 1922 р. сталися події, що змусили згорнути її. В одному селищі натовп селян спалив живцем кількох поліцейських. У мусульманських районах спалахнуло повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ґанді засудив такі дії та оголосив про припинення акції.

Період стабілізації (1922-1929 рр.) Індія пережила без значних потрясінь, хоча саме в той час один із лідерів ІНК Джавахарлал Неру висловився за повну незалежність.

Світова економічна криза негативно вплинула на економіку Індії. Впали ціни на її головні експортні товари. Розорення й зубожіння значної частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби відзначався більшою організованістю і чіткістю мети — незалежність і конституція.

Поштовхом до боротьби став приїзд комісії британських політичних діячів, які мали виробити нову конституцію для Індії. Громадськість Індії була обурена тим, що від розроблення конституції було усунуто найвідоміших індійських лідерів. Усі індійські організації бойкотували роботу британської комісії.

За рішенням ІНК розпочалася нова кампанія громадянської непокори. 26 січня 1930 р. проголосили Днем незалежності Індії. Сигналом до початку другого етапу мало стати демонстративне порушення існуючої в Індії монополії колоніальних властей на видобування і продаж солі.

У березні 1930 р. Ґанді в супроводі своїх послідовників вирушив у тритижневий похід до узбережжя Аравійського моря, щоби випарити сіль із морської води. Цей похід мав величезний вплив на індійську громадськість. У деяких містах почалися стихійні повстання. Заворушення перекинулись і на армію. Колоніальна влада оголосила ІНК поза законом. 60 тис. учасників походу було кинуто до в’язниць. Але рух не припинявся та набув іще більшого розмаху. По всій країні населення протестувало проти арешту свого лідера. Учасники масових демонстрацій,віддані заповітам Ґанді, не застосовували сили, навіть коли їх жорстоко били.

Подальше наростання напруженості в країні змусила колонізаторів та лідерів ІНК піти на переговори.

У 1931 р. між лідерами ІНК та британською адміністрацією було укладено угоду, за якою колонізатори припиняли репресії та звільняли ув’язнених, соляна монополія ліквідовувалась, а ІНК припиняв кампанію громадянської непокори. Віце-король Індії Едвард Ірвін (лорд Галіфакс) дав примарну обіцянку в майбутньому надати Індії незалежність.

Ґанді погодився на участь у конференції "круглого столу", скликаній у Лондоні для обговорення проблем Індії. Відтак боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК подав проект конституції під назвою "Про основні права та обов’язки громадян Індії".

Конференція завершилася повним провалом. Тоді ІНК у 1932 р. оголосила нову кампанію громадської непокори. У відповідь колонізатори заборонили ІНК і кинули Ґанді до в`язниці.

Але англійський уряд розумів, що з Індією треба щось робити, бо з часом індійці самі вирішать проблему незалежності на свою користь. У 1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління Індією, за яким Індійська імперія мала перетворитися на федеральний домініон, що складався з окремих штатів. Виборче право отримали 12% населення, було розширено права місцевих законодавчих органів, проте колоніальний устрій зберігався.

У 1937 р. було проведено вибори, що засвідчили авторитет ІНК. Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні демократичного, парламентського досвіду. Незважаючи на такий успіх ІНК не змогла об`єднати людей всіх релігійних конфесій Індії. Мусульманська ліга закликала своїх прихильників боротися за створення окремої мусульманської провінції – країни Пакистан (“Країни чистих”).

З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської коаліції. Реалізацію положень Акту було відкладено.

Могутній національно-визвольний рух охопив й інші країни Азії. Так, у 1919 р. Афґаністан виборов незалежність, яку була змушена визнати Велика Британія. У Бірмі, В'єтнамі, Індонезії відбулися могутні антиколоніальні повстання, сформувалися політичні сили, які вже після Другої світової війни вивели країни на шлях незалежного розвитку.