ЄВРОПА в 1933 – 1939 роках (конспект)

Після революційних подій 1917-1923 рр. політичне становище на континенті стабілізувалося. Було подолано повоєнну економічну кризу, в деяких країнах почалося стрімке економічне зростання, встановилися кордони, окреслені новими мирними договрами. До влади прийшли нові політичні сили.

Першими до спокійного життя повернулися країни Північної та Західної Європи. Тут, після проведених реформ, зміцніли демократичні інститути влади, економічний розвиток держав вийшов на новий рівень. До початку 30-х років ці держави прожили без значних потрясінь, якщо не враховувати потужний шахтарський страйк, що охопив Англію в 1926 р.

Значно складніші процеси відбувались у країнах Східної та Південної Європи. На цих теренах розгорнулася гостра боротьба між лівими та правими рухами, що завершилася не на користь демократії. Так в Угорщині встановилася диктатура Хорті, в Іспанії – Прімо де Рівери, в Болгарії – Цанкова. В Італії розпочалася швидка фашизація країни та зміцнення влади Муссоліні, який поставив собі за мету повернути країні велич Римської імперії.

У середині 20-х років авторитарні режими прийшли до влади в Албанії (Зогу), в результаті кризи парламентських республік: у Португалії (Салазар), Польщі (Пілсудський) та Литві (Сметона). Натомість у Греції внаслідок воєнного перевороту в 1924 р. було повалено монархію. Адже провину за поразку у війні з Туреччиною громадськість покладала на короля.

У 1929 р. в результаті загострення національної проблеми в Королівстві СХС король Александр встановив королівську диктатуру, а державу перейменував на Югославію.

Острівцями стабільності в цьому регіоні залишались Австрія та Чехо-Словаччина. Остання у 20-30-ті роки була зразком демократичного розвитку.

Авторитарні режими, що встановилися в країнах Європи в 20-ті роки, зберігали ознаки демократизму (діяли представницькі органи влади, не було масових репресій, існувала видимість багатопартійності, економіка стабільно йшла вгору).

У 1924-1932 рр. Європа не знала і збройних конфліктів, за винятком незначного прикордонного інциденту між Грецією та Болгарією в 1925 р.

Важливим чинником стабілізації міжнародних відносин у Європі стала хвиля дипломатичного визнанння СРСР (1924 р.). Проте відносини між Заходом і СРСР були нерівноправними. Радянський Союз намагались усунути від вирішення європейських справ, ізолювати, створивши з країн, що мали з ним спільний кордон, „санітарну зону”. Це спричиняло недовіру й іноді призводило до загострення стосунків. Так, у 1927 р. Англія розірвала дипломатичні відносини з СРСР, що мало не призвело до збройного конфлікту.

Щоб розірвати утворений у 1922 р. радянсько-німецький союз, країни Заходу пішли на поступки Німеччині. У 1924 р. вони прийняли план Дауеса, що полегшив для неї виплату репарацій. У 1925 р. з Руру були виведені франко-бельгійські війська. Того ж року на Локарнській конференції уклали Рейнський гарантійний пакт, що закріплював непорушність кордону між Францією, Бельгією та Німеччиною. У 1926 р. Німеччина стала членом Ліги Націй. А в 1929 р. за планом Юнга їй значно зменшили репараційні виплати.

У 20-х рр. було здійснено значний поступ у розвитку міжнародного права. Вперше на світовому рівні обговорювалася проблема роззброєння. Щоправда, вона була приречена на невдачу, оскільки Версальсько-Вашинґтонська система встановила нерівність в озброєнні, тому всі переговори фактично спрямовувалися на закріплення такого становища.

Проте в 1925 р. було підписано Женевську конвенцію про заборону використання хімічної зброї, від якої в роки Першої світової війни постраждало близько 1 млн людей. Також було підписано конвенції про заборону використання варварських систем зброї (розривні кулі тощо) та про права військовополонених. Єдиною європейською державою, що не підписала цих конвенцій, був Радянський Союз.

З ініціативи міністра закордонних справ Франції Бріана і державного секретаря США Келлога в Парижі 27 серпня 1928 р. 15 держав підписали пакт Бріана—Келлога, що передбачав відмову від війни як засобу вирішенння міждержавних суперечок.

Згодом до цього пакту приєдналися майже всі європейські держави, в тому числі СРСР.

У вересні 1929 р. Бріан виступив у Лізі Націй із новою політичною ініциативою. Він запропонував створити Єдину Європу («пан-Європу»), тобто об`єднати провідні європейські держави, встановивши між ними “дещо на зразок федеративних зв`язків”. Наступного року Бріан запропонував конкретний план створення “Європейського федеративного союзу”, згідно з яким європейські країни (крім Туреччини і СРСР) мали поступово ліквідувати митні кордони з метою створення “спільного ринку” і закріпити гарантії миру, прийняті в Локарно. Проект “батька Європи” (таке прізвисько згодом отримав Бріан) критично зустріли Англія, Італія, США та інші держави. Навіть Німеччина, на підтримку якої розраховував Бріан, зажадала попереднього політичного врегулювання в Європі, тобто повної ліквідації Версальської системи. Таким чином, ідея єдиної Європи не знайшла на той час підтримки.

Наприкінці 20-х років економічна криза, що вразила США, швидко перекинулась і на Європу, що порушило стабільність на континенті. Першою постраждала Німеччина, що знаходилась у фінансовій залежності від США. Далі криза поширилась і на інші країни Європи, в останню чергу торкнувшись Франції.

Кожна ідеологічна сила пропонувала свої рецепти подолання кризи. Поволі почав зростати авторитет крайніх сил – комуністів і фашистів, які виступали за радикальний переустрій Європи.

Важливою подією початку 30-х років у Європі стала революція в Іспанії. Тут безкровно було повалено монархію і до влади доступилися демократи. Проте революційний табір виявився розрізненим. Сподівання населенння на кардинальні зміни на краще виявилися невиправданими. З кожним роком у країні наростала політична боротьба, що зрештою призвела до громадянської війни 1936-1939 рр.