ЄВРОПА ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ: ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ і ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК (1919 – 1923 рр.)

Для підготовки мирних договорів із переможеними країнами було ухвалено рішення про скликання мирної конференції. Франція домоглася проведення її у своїй столиці.

18 січня 1919 р. Паризьку мирну конференцію відкрив прем’єр-міністр Франції Ж.Клемансо. У її роботі взяли участь представники 27 країн, але домінуючу роль відігравали Франція (Ж.Клемансо), Велика Британія (Д. Ллойд-Джордж) і США (В.Вільсон). На конференцію не було запрошено представників переможених країн і Росії, в якій точилася громадянська війна.

Основні питання на конференції вирішувалися на вузьких нарадах: спершу на "Раді дев'яти", а з березня 1919 р. — на "Раді чотирьох".

Версальський мирний договір

У квітні було розроблено текст договору з Німеччиною. Її делегацію викликали до Парижа для його вручення. Спроби німецьких дипломатів внести хоч якісь зміни до цього документа відхилили, і 28 червня 1919 р. у Версалі підписали мир, який став основою післявоєнного врегулювання. У тексті договору за наполяганням Вільсона було вміщено Статут Ліги Націй (текст статуту вмістили і в договори з союзниками Німеччини).

За договором Франції повертались її землі — Ельзас і Лотаринґія, а також передавалися вугільні шахти Саару, одначе цей район на 15 років переходив під управління Ліги Націй. Німеччина передавала Польщі Познань, частину Верхньої Силезії, райони Померанії та Східної Пруссії, яку відділяв від території Німеччини Польський (Данцизький) коридор, чим відкривався вихід до Балтійського моря для Польщі. Бельгія отримувала округи Ейпен, Мальмеді та Морене після плебісциту, Данія — північну частину Шлезвіґу; Мемель (Клайпеда) переходив у відання держав-переможниць (1923 р. приєднаний до Литви), а Данциґ (Ґданськ) оголошувався вільним містом під захистом Ліги Націй.

За Версальським договором Німеччина втратила 1/7 своєї території. Вона повністю втрачала колонії — їх поділили між державами-переможницями. Їй заборонялося тримати в армії більш як 100 тис. вояків, мати військово-повітряний і підводний флоти, ліквідовувався генеральний штаб, скасовувалася загальна військова повинність. Передбачалась 15-річна окупація військами Антанти лівого берега Рейну і демілітаризація 50-кілометрової ділянки на його правому березі.

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг визначався спеціальною конференцією 1921 р. у розмірі 132 млрд золотих марок, з яких 52 % мала отримати Франція, 22 % – Велика Британія і 10 відсотків – Італія.

Утворення Ліги Націй

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією Статут Ліги Націй, який став складовою Версальського та інших договорів.

Головним органом цієї міжнародної організації були щорічна Асамблея, до якої входили всі члени організації, і Рада Ліги, де були репрезентовані США, Велика Британія, Франція, Японія, Італія, а також п’ять непостійних членів. Рішення з усіх питань мали виноситись одноголосно. Переможені у війні держави, а також радянська Росія, не входили до Ліги Націй. Ліга проголошувала розвиток співробітництва між народами і гарантію безпеки післявоєнного світу. Американський сенат, ознайомившись із умовами Версальского мирного договору і, відповідно, зі Статутом Ліги Націй, відхилив його, і США, будучи ініціатором створення цієї міжнародної організації, не увійшли до неї.

Генеральна Асамблея ЛН виконувала роль міжнародного парламенту і мала право виносити рішення з усіх міжнародних політичних питань, включно з заходами, спрямованими на збереження миру.

До ЛН належало управління двома територіями: Сааром і містом Данциґ. Колоніальні володіння Німеччини та Османської імперії були передані за мандатом ЛН Англії, Франції, Бельгії та Японії.

Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Вже 16 січня у Парижі відбулося перше засідання Ради ЛН, а 15 листопада в Женеві (яка стала постійним місцем перебування штаб-квартири організації) відбулася перша сесія її Асамблеї.

Сен-Жерменський мирний договір

10 вересня 1919 р. було підписано Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської монархії.

Колишні австрійські володіння — провінції Богемія, Моравія та Силезія увійшли до складу Чехо-Словаччини. Італія отримала Південний Тироль, Юлійську Крайну, майже всю Істрію, крім міста Фіуме (Рієка). Королівство Сербів, Хорватів і Словенців отримало Боснію і Герцеґовину, Далмацію, Крайну, Словенію. Румунія отримала Буковину, а Польща захопила Галичину.

Австрії дозволялося мати 30-тисячну армію. Також Австрія повинна була сплачувати репарації, хоча суму їх визначено не було. Їй заборонялося приєднуватися до Німеччини.

Нейїський мирний договір

27 листопада 1919 р. в передмісті Парижа Нейї-сюр-Сен було підписано мирний договір із Болгарією. Вона втратила Західну Фракію, яка передавалася Греції, та позбавлялася виходу до Егейського моря. Південна Добруджа залишилась у складі Румунії. Частину Македонії було передано Королівству Сербів, Хорватів і Словенців. Болгарії заборонялося тримати в армії більш як 20 тис. вояків. Суму репарацій було визначено у 2,25 млрд золотих франків, що їх належало сплачувати протягом 37 років.

Тріанонський мирний договір

Мирний договір з Угорщиною отримав назву Тріанонського. Він був підписаний лише 4 червня 1920 р. Це було пов’язано з існуванням Угорської радянської республіки. Територія Угорщини за договором скорочувалась на 77%, а населення — на 59%. Румунія отримала Трансильванію та Банат, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців — Воєводину і Хорватію. Угорщина втрачала вихід до Адріатичного моря. Словаччина і Закарпатська Україна переходили до складу Чехо-Словаччини. Угорщина відмовлялася від усіх прав на території колишньої Австро-Угорської монархії, в тому числі й на Закарпатську Україну.

Також Угорщина передавала Австрії Бурґенланд (прикордонна територія заселена німецьким населенням).

Заборонялася загальна військова повинність, армія обмежувалася 35 тис. вояків. Країнам-переможцям Угорщина сплачувала репарації.

Севрський мирний договір

10 серпня 1920 р. султанський уряд Туреччини підписав Севрський мирний договір, за яким відбувався поділ колишньої Османської імперії. Туреччина відмовлялася від арабських земель, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, а французький — над Марокко і Тунісом. Туреччина була позбавлена прав на Судан, визнавала анексію Кіпру, втрачала володіння на Аравійському півострові та в Європі. Острови Егейського моря та місто Ізмір передавалися Греції. Армія обмежувалася 50 тис. вояків. На території всієї країни зберігався режим капітуляції, що фактично означав перетворення Туреччини в напівколонію.

Лозаннський мирний договір та угода Туреччини з радянською Росією

Севрський договір так і не набрав чинності. Завдяки національно-визвольному рухові Туреччина зуміла оберегти свій суверенітет і відвоювати частину територій. За договором із радянською Росією (1921 р.) Туреччина отримала місто Карс і навколишні території.

Для розв`язання кола проблем навколо Туреччини та Чорноморських проток була скликана міжнародна конференція у швейцарському місті Лозанна 20 листопада 1922 р. і тривала з перервами до 24 липня 1923 р. У конференції брали участь делегації Великої Британії, Франції, Італії, Японії, Греції, Румунії, Королівства СХС, Туреччини, а також Радянських республік (Росії, України, Грузії) та Болгарії.

Під час конференції було прийнято конвенцію про режим Чорноморських проток, яка базувалася за принципом вільного проходу кораблів, як воєнних так і цивільних під будь-яким прапором.

24 липня 1923 р. було підписано Лозаннський договір, за яким юридично закріплювався розпад Османської імперії та визначалися нові кордони Туреччини. До Туреччини поверталися території, що раніше були передані Греції. Згодом Франція поступилася частиною Сирії на користь Туреччини.

У 20-х рр. арабські володіння Османської імперії було передано за мандатами Ліги Націй Великої Британії (Ірак, Трансйорданія, Палестина) та Франції (Сирія, Ліван).

Підписання мирних договорів із Німеччиною та її союзниками за результатами Першої світової війни, не вгамувало розбурхану війною та революціями Європу. Збройні конфлікти, перевороти, заколоти, політичні кризи продовжували стрясати європейський континент ще впродовж кількох років.

Головна  першопричина гострої політичної боротьби і протистояння полягала у становленні  Версальської системи, яка була першою спробою в історії людства досягнути гармонії інтересів окремих держав і всього світового співтовариства, але виявилася несправедливою, надто щодо переможених країн.

Крім того нові європейські кордони, проведені на карті в результаті тривалого дипломатичного торгу, далеко не завжди враховували волевиявлення народів областей, що підлягали територіальному переділові. Особливо наочно невідповідність державних кордонів та меж етнічного розселення відображає карта „Народи Центральної та Східної Європи в міжвоєнний період”. На 1923 р. більшість міждержавних конфліктів, пов`язаних із територіальними проблемами, було розв`язано, деякі відклали на майбутнє. Так, Італія на свою користь вирішила проблему Фіуме. Пішла на збройних конфлікт із Грецією за острів Корфу, але цього разу безрезультатно (1923 р.). Польща, використовуючи будь-які засоби, зуміла домогтися приєднання частини Силезії, Віленського краю, а за Ризьким миром 1921 р. з радянськими республіками – Західної України та Західної Білорусі. У 1923 р. новий східний кордон Польщі був визнаний країнами Антанти. Нерозв'язаною залишилася суперечка між радянськими республіками і Румунією щодо Бессарабії.

Нестабільності ситуації додавали нові спроби лідерів Комінтерну і радянської Росії розпалити світову революцію в Європі після поразок соціалістичних революцій у Німеччині, Угорщині та Словаччині в 1919 р. Так, під час радянсько-польської війни 1920-1921 рр. Червона армія прагнула на своїх багнетах принести революцію в Європу.  Але краще озброєна польська армія спромоглася зупинити „червону навалу”.  Чергова спроба мала місце у 1923 р., коли в Болгарії, Польщі та Німеччині були одночасно організовані збройні виступи, керовані комуністичними партіями. Але ці повстання були жорстоко придушені урядовими військами, комуністичні партії зазнали поліцейських переслідувань і втратили на тривалий час значну кількість своїх прихильників.         

Війна та повоєнна нестабільність мала великий вплив на внутрішньополітичне становище країн Європи навіть тих, що уникли революцій. В Англії ситуацію вдалося стабілізувати шляхом широких соціальних реформ. У Франції соціальне напруження вдалося перевести у стан очікування моменту, коли Німеччина виплатить репарації. В Іспанії встановився авторитарний режим Прімо де Рівери (поштовхом до цього стали поразки іспанської армії у війні з Республікою Ріф у Марокко). Повоєнні негаразди Італії, яку називали „Переможеною серед переможців”, вилились у „Червоне дворіччя” (1920-1921 рр.), коли робітники захоплювали владу на заводах, виганяючи власників. Італія впала в хаос, влада була у повній бездіяльності. У таких умовах правляча еліта налякана „червоною небезпекою” призначила прем`єр-міністром Італії лідера фашистського руху Б.Муссоліні. 30 жовтня 1922 р. він на чолі загонів чорносорочечників вступив до Рима. Муссоліні активно взявся до фашизації країни та перетворення Італії на могутню середземноморську імперію.

На початку 20-х років у провідних країнах Антанти до влади прийшли сили, які не бажали покладати на себе відповідальність за несправедливість Версальської системи, у той же час намагаючись її вдосконалити. У результаті у 20-х рр. було здійснено низку заходів для виправлення хиб повоєнного облаштування Європи.

Однією зі слабкостей нової системи було виключення з неї Росії. Спроба ізолювати Росію через прихильність її лідерів до ідеї світової революції та диктатури пролетаріату успіху не мала, а тільки вносила деструктивний елемент у міжнародні відносини. На початку 20-х рр. стало зрозумілим, що більшовики утвердилися при владі, а плани світової революції — нездійсненні. У 1922 р. делегацію Росії запросили на Генуезьку конференцію з питань пошуку засобів «економічного відродження Центральної та Східної Європи», де, крім інших питань, було зроблено спробу виробити спільні умови для нормалізації відносин із радянською Росією та іншими радянськими республіками. Але проблеми виплати царських боргів сторони подолати не змогли. Країни Антанти виставили рахунок у розмірі 18 млрд крб. У відповідь радянська Росія зажадала сплатити їй 39 млрд крб. за збитки від інтервенції країн Антанти. До того ж делегація радянської Росії категорично відмовлялася сплачувати борги Тимчасового уряду.

Опинившись на конференції в критичному становищі, 16 квітня 1922 р. радянська Росія та Німеччина в містечку Рапалло уклали договір про відновлення дипломатичних відносин у повному обсязі й про відмову від будь-яких претензій. Цей договір започаткував тривале і плідне співробітництво між Росією та Німеччиною в економічній, політичній і військовій сферах. За цим договором Росія прощала Німеччині її борг —10 млрд крб. Договір став своєрідним проривом на дипломатичному фронті, що вивів Росію та Німеччину з міжнародної ізоляції. Договір у Рапалло створив докорінно нову ситуацію в Європі. Дві „ображені” держави уклали між собою договір, фактично поставивши під загрозу витворену переможцями повоєнну систему безпеки. Єдиним, що рятувало Версальську систему, було те, що Німеччина залишалась ослабленою умовами миру, а Росія – революцією та тривалою громадянською війною.

З 1924 р. покотилася хвиля дипломатичних визнань із боку інших країн Заходу, які були занепокоєні можливістю створення сильного радянсько-німецького антиверсальського блоку. Виняток складали лише США. Проте відносини між Заходом і СРСР були нерівноправними. Радянський Союз намагались усунути від вирішення європейських справ, ізолювати його, створити з країн, що мали з ним спільний кордон, "санітарну зону". Це спричинило недовіру радянського керівництва до Заходу та сприяло ще тіснішому зближенню Росії з Німеччиною та Туреччиною.

Тоді ж було прискорено вирішення комплексу проблем, пов`язаних із виконанням умов Версальського договору і поверненням Німеччини у світове співтовариство як повноправного члена.

Найбільш гострим залишалося питання про репарації. Встановлений 1921 р. обсяг (123 млрд марок) був не під силу Німеччині. Франція ж вимагала повної сплати і, щоби змусити Німеччину до цього, окупувала разом із Бельгією Рурську область, де була зосереджена важка промисловість Німеччини (1923 р.).

Виникла міжнародна криза. Для вирішення складної ситуації в Лондоні у 1924 р. було скликано міжнародну конференцію, на якій було прийнято план розроблений комісією експертів під керівництвом американського банкіра Дауеса. Згідно плану передбачалося виведення франко-бельгійських військ із Рура, а Німеччина зобов`язувалася у найближчі 4 роки сплачувати 1-1,75 млрд. марок на рік, а в наступні роки – по 2 млрд. За 6 років дії цього плану Німеччина сплатила 7,5 млрд марок. План передбачав надання Німеччині англійських та американських кредитів у сумі 2 млрд доларів. Як гарантія реалізації плану встановлювався союзницький контроль над залізницями і Державним банком Німеччини. Реалізація плану Дауеса сприяла відновленню німецької економіки, але ставила її в залежність від американської.

У 1929 р. було прийнято новий план американського підприємця і банкіра Юнга, за яким обсяги репарацій зменшувалися до 113,9 млрд марок, а щорічні платежі встановлювались у розмірі 2,5 млрд марок. Виплати були розтягнені на 55 років. У відповідності з планом всі види контролю над Німеччиною та її господарством та фінансами скасовувалися. Для отримання репарацій та їх розподілу був створений Банк міжнародних розрахунків. Цей банк відіграв провідну роль у фінансуванні провідних галузей німецької економіки та сприяв подальшому прив`язуванню Німеччини до економічних процесів у США.

<< ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (події 1916 – 1918 рр.) РЕВОЛЮЦІЯ і ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА в РОСІЇ >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus