§ 35. Країни Африки

§ 35. Країни Африки

Африка до моменту встановлення європейського панування складалася з двох історико-географічних регіонів.

Перший розпросторювався на північ від Сахари і прилягав до Червоного моря. Він входив до зони поширення цивілізацій Середземномор’я — давньоєгипетської, фінікійської, греко-римської. Після арабських завоювань тут утвердився іслам. Після розпаду халіфату утворилося декілька арабських держав. Згодом, за винятком Марокко, ці держави увійшли до складу Османської імперії.

В Ефіопії збереглося християнство‚ і в середині XІX ст. тут утворилася держава на чолі з імператором — негусом.

Загалом цей регіон із давніми традиціями державності й відносно розвиненим господарством був одним із центрів ісламської культури і християнства.

На південь від Сахари жили численні народи негроїдної раси, які знаходилися на стадії первіснообщинного ладу або переходу до перших державних утворень. Господарський уклад цих народів був різноманітним: від кочового скотарства і рільництва до полювання і збиральництва. Більша частина народів сповідувала племінні культи. Втягуючись у торгівлю з більш розвиненими народами, Тропічна Африка постачала єдиний товар — рабів. Работоргівля в Африці процвітала ще з часів єгипетських фараонів.

1. Колонізація

Встановлення європейського панування в Африці відбувалося по-різному.

Спроби європейців закріпитись у Північній Африці почалися наприкінці XVІІІ ст. Першим реальним здобутком стало загарбання в 1830 р. Францією Алжиру. На початку XX ст. всю територію Північної Африки було поділено між європейськими державами. Алжир, Туніс, Марокко належали Франції, Лівія — Італії, Єгипет, Судан — Англії, частина Марокко, Ріо-де-Оро — Іспанії.

Король Єгипту Фуад І

 

Проникнення у Тропічну й Південну Африку було повільнішим. Попервах європейські держави прагнули встановити контроль над работоргівлею. Вони створювали опорні пункти, в основному на узбережжі. Досвід колонізації показував, що в Африці можна розвивати плантаційне господарство для вирощування тропічних культур. Проникнення вглиб гальмувалося кепськими шляхами та наявністю вогнищ захворювань, від яких європейці не мали ліків.Особливо небезпечною була малярія.

Наприкінці ХІХ ст. ситуація кардинально змінилась. Європейські держави, для яких наявність колоній була символом статусу великої держави‚ почали активно захоплювати і ділити Африканський континент. На початку ХХ ст. на території Африки залишилося лише дві незалежні держави: Ефіопія, яка захистила свою незалежність у боротьбі проти Італії, та Ліберія, заснована у ХІХ ст. неграми зі США, які повернулися на свою історичну батьківщину.

Оскільки розділ Тропічної та Південної Африки європейськими державами відбувався за відсутності там відносно ста­більних державних утворень, він виявився довільним; кордони колоній не збігалися ні з етнічними, ні з географічними межами. Це спричинило роз’єднання багатьох народів і породило безліч проблем, що дають про себе знати по теперішній час.

2. Соціально-економічний розвиток

Міжвоєнні роки для більшості африканських країн були періодом економічного піднесення, якому сприяли зростання виробництва сільськогосподарських товарів, збільшення видобутку мінеральної сировини на експорт. З іншого боку, це приводило до тісного прив’язування економік африканських країн до світового ринку і залежності від його коливань. Найбільшого економічного піднесення зазнали регіони зі значними європейськими загалами: Південно-Африканський Союз, Родезія, окремі регіони Бельгійського Конго, Танзанії, Нігерії, Анголи. Тут створювалися значні добувні підприємства, будувались електростанції, системи комунікацій, міста.

Розвиток економіки африканських країн зумовив і формування відповідних прошарків суспільства — підприємців, найманих робітників.

Важливим для африканських країн стало формування еліт із місцевого населення. Потреба колоніальних адміністрацій у місцевих кадрах спонукала колонізаторів до створення шкіл та інших навчальних закладів, які готували дрібних чиновників, учителів, підприємців. Ці люди згодом стали тим середовищем, в якому формувались ідеї національно-визвольної боротьби та її лідери.

3. Національно-визвольний рух

Різниця в характері колонізації визначила й відмінності в характері визвольного руху.

У Північній Африці він прибрав форму відновлення незалежності держав, які раніше там існували. У XX ст. ці вимоги зазвичай поєднувалися з програмами модернізації держав на європейський кшталт. Яскравим прикладом стала національно-визвольна боротьба в Марокко, де населення підняло повстання та утворило Республіку Ріф, що проіснувала 6 років (1920-1926 рр.). Повстанці спромоглися розгромити під Анвалем іспанську армію. Після об’єднання зусиль Іспанії та Франції колонізатори, застосувавши танки, авіацію і залучивши на свій бік частину марокканців, відновили колоніальне панування.

Абд-аль-Керім – президент Республіки Ріф

 

У Центральній та Південній Африці опір колонізаторам мав характер періодичних збройних виступів під керівництвом місцевих вождів. З огляду на перевагу європейців в озброєнні та ворожнечу між різними племенами вони не становили серйозної небезпеки для колонізаторів.

Атака французьких легіонерів позицій ріфів

 

 

 

Іспанські танки готуються до атаки позицій ріфів

 

Перша світова війна не внесла суттєвих змін у життя африканців. Значних бойових дій на їхній території не було. Німецькі колонії порівняно легко захопили війська країн Антанти. Крім Танганьїки, де німцям вдалось організувати партизанський рух з місцевого населення, що тривав до кінця 1918 р. Єдиний значний фронт виник для захисту Суецького каналу. У бойові дії на боці Антанти було втягнуто Єгипет. Своєрідною віддякою за це стало надання йому в 1922 р. незалежності. Проте англійські війська залишились у країні, Суецький канал теж знаходився в їхніх руках. Таке становище закріпив договір 1936 р.

Колишні німецькі колонії було оголошено підмандатними територіями. Формально це означало контроль над ними з боку Ліги Націй. Оскільки головну роль в останній відігравали колоніальні держави (Англія, Франція), вони нічого не змінили в системі управління колоніями. Змінилася лише метрополія. Камерун і Того було передано в управління Франції, Намібію й Танзанію — Великобританії, Руанду — Бельгії.

Монохи одного з єфіопських монастирів йдуть на захист батьківщини

 

У 1935-1936 рр. Італія з мовчазної згоди Англії, Франції та США здійснила агресію проти Ефіопії. Проти слабко озброєної  ефіопської армії італійці використовували танки, літаки і заборонену на той час хімічну зброю. Всі звертання Ефіопії як гасло ЛН до світового товаристсва були проігноровані, і країна  була визнана колонією Італії. Але ефіопи не склали зброї. У країні розгорнулась партизанська боротьба, яка завершилась визволенням у 1941 р.

4. Південно-африканський союз

Найбільш розвиненою країною Африки був Південно-Африканський Союз — англійський домініон, створений 1910 р. після об’єднання бурських республік і англійських колоній на півдні Африки. Наявність значних природних ресурсів дала можливість здійснити там індустріалізацію і в такий спосіб зміцнити економічну самостійність. Домінування бурів серед білого населення ПАС зумовило витіснення англійців із бізнесу та державного апарату. Це мало значні наслідки для корінного чорношкірого населення. Бури виступали проти надання африканцям будь-яких прав. Вони встановили в ПАС режим расової дискримінації, сегрегації.

Організованих форм набула боротьба небілого населення ПАС у 20-х рр. Ініціатором руху стала індійська громада, яка‚ використовуючи тактику ненасильницьких дій, досягла значних успіхів. У 1923 р. африканці ПАС утворили Африканський національний конгрес. Поступово АНК переріс у масову організацію.

 

Документи, матеріали

Декларація британського уряду про припинення британського протекторату над Єгиптом

(Витяг)

Позаяк уряд його величності згідно з оголошеними ним намірами бажає в подальшому визнавати Єгипет   як незалежну і суверенну державу, а стосунки між урядом його величності та Єгиптом мають життєве значення для Британської імперії,  цим оголошується таке:

1) Британський протекторат над Єгиптом завершено,  і Єгипет проголошується незалежною суверенною державою.

2) Наступні питання безумовно залишені на вільний розсуд уряду Його Британської Величності доти,   доки не з’явиться можливість способом вільного обговорення і дружньої згоди між обома сторонами укласти про них угоди між урядом Його Величності та урядом Єгипту:

А. Забезпеченість зв’язків Британської імперії в Єгипті.

Б. Захист Єгипту від будь-якого прямого чи опосередкованого  іноземного втручання.

В. Захист іноземних інтересів у Єгипті та захист меншин.

 

Запитання до документа

1. Що спонукало Великобританію надати Єгиптові незалежність?

2. На основі документа з’ясуйте імперські наміри Великобританії.

 

Запитання і завдання

1. Як розвивалася національно-визвольна боротьба народів Африки? Вкажіть її особливості.

2. Назвіть форми антиколоніальної та суспільно-політичної боротьби народів Африки.

3. Як вплинула Перша світова війна на країни Африки?

4. Розкрийте особливості економічного розвитку країн Африки.

5. Які політичні зміни сталися на Африканському континенті у 20-30 рр.?

 

Запам’ятайте дати:

1921­1926 рр. ­ Республіка Ріф у Марокко.

1922 р. ­ Надання незалежності Єгиптові.

1923 р. ­ Створення Африканського національного конгресу.

1935-1936 рр.- Агресія Італії проти Ефіопії.

 

<< § 34. Країни Середнього та Близького Сходу § 36. Країни Латинської Америки >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus