§ 34. Країни Середнього та Близького Сходу

§ 34. Країни Середнього та Близького Сходу

Перша світова війна, розвал Російської та Османської імперії призвели до значних змін у співідношенні сил на Близькому і Середньому Сході. Цією ситуацією вирішила скористатися  Англія, що залишилась єдиною впливовою силою в регіоні. Здавалось, що Англія зуміє реалізувати давні свої прагнення: створити свої безперервні колоніальні володіння від Близького до Далекого Сходу. Досягнути цього планувалось шляхом підпорядкування арабських володінь Османської імперії, повної колонізації Ірану, встановлення контролю над колишнім Російським Закавказзям і Середньою Азією, та ліквідацією незалежності Афганістану. Та цим планам не судилося збутися. Англії довелось зіткнутися з могутнім національно-визвольним рухом, протидією радянської Росії та прагнення США проникнути в цей регіон.

1. Створення національної турецької держави

Поразка у Перші світовій війні призвела до краху Османської імперії. Країни Антанти прагнули до поділу її спадку. Англія та Франція, розчленувавши арабські володіння Османської імперії‚ прагнули це зробити і з областями з власне турецьким населенням. Країни Антанти встановили контроль над Чорноморськими протоками, французи окупували Кілікію, англійці — Стамбул, Італія та Греція висадили свої війська у Малій Азії (Ізмір та Анталія).

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії.

Султан Мехмед VІ

 

Маріонетковий султанський уряд підписав 10 серпня 1920 р. з країнами Антанти Севрський мирний договір‚ який закріпив поділ країни. Туреччина втрачала всі володіння на Близькому Сході. Греції переходила частина європейських володінь і місто Ізмір у Малій Азії. На східних кордонах Туреччини утворювалася Вірменська держава. На території самої Туреччини вводився режим капітуляції, що фактично перетворювало її в напівколонію. Уряд Кемаля відкинув такий договір. Тоді грецькі війська за підтримки Англії почали наступ у глиб країни, що призвело до греко-турецької війни (1920-1921 рр.).

Грецька артилерія веде вогонь по турецьким позиціям

 

В особі радянської Росії Туреччина знайшла союзника в боротьбі проти країн Антанти. Причиною зближення двох країн стало неприйняття ними Версальської системи. У березні 1921 р. між двома країнами було підписано договір про дружбу і братерство. Згідно з договором було визначено радянсько-турецький кордон: Туреччина отримала території в Закавказзі, які раніше належали Росії (Карська область), а потім Вірменії, яку в такий спосіб було розділено і знищено. Туреччина отримала фінансову і військову допомогу від РРФСР.

Наступ турецьких військ. Гравюра

 

У жовтні того ж року аналогічний договір було укладено з радянськими республіками Закавказзя, а в січні 1922 р. підписано договір з УРСР, делегацію якої очолював М.Фрунзе. Останній допоміг М.Кемалю розробити план розгрому грецьких військ.

У 1922 р. турецькі війська здобули перемогу у війні. Антанта змушена була підписати з урядом Кемаля перемир’я і цим визнати його. Положення Севрського договору було переглянуто. У 1923 р. підписано Лозаннський мирний договір, згідно з яким зберігалася територіальна ці­лісність країни як національної держави.

Місто Смірна підпалене відступаючими грецькими військами (1922 р.)

 

Зовнішньополітична стабілізація створила умови для проведення внутрішніх реформ. Туреччину було проголошено республікою (1923 р.). Церкву відділили від держави, а школу — від церкви. Скасовано халіфат (1924 р.). Введено латинський алфавіт. Усіх турків зобов’язали взяти собі прізвища. Мустафа Кемаль узяв прізвище Ататюрк — батько турків. У країні було заборонено багатоженство, громадський шлюб став обов’язковим. Уряд почав підтримувати національну промисловість‚ концентруючи увагу на розвитку імпортозамінних галузей. Після кризи 30-х рр. у країні вводилися елементи планування економіки і створювався державний сектор.

Кемаль Ататюрк з соратниками

 

Аж до смерті Ататюрка в 1938 р. Туреччина була досить сильною державою в європейському розумінні, а Ататюрк став прикладом для націоналістів Близького Сходу та Середньої  Азії.

2. Арабський світ

Наприкінці ХІХ ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північно-африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї заходили в суперечність із традиційними політичними ідеями, коли держава вважалася не національною, а іс­ламською, що давало можливість співіснувати в рамках однієї держави цілому конгломератові народів.

Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”)

 

Ідеї націоналізму підривали ста­більне становище у країнах ісламського світу. Цим уміло скористалися англійці, підтримавши повстання арабів проти Османської імперії під час Першої світової війни. Велику роль в організації повстання відіграв один з найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”). Араби ви­ступали за створення власної держави. Але реалізувати це прагнення арабам не пощастило. Після закінчення війни арабські землі, які входили до складу Османської імперії‚ було поділено між Францією та Англією. Франція захопила Ліван і Сирію, Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансіорданією. Частина ара­бів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).

Король Ібн Сауд

 

В арабських володіннях Велико­британія створила два формально не­залежні королівства — Ірак (1930 р.) і Йорданію (1932 р.). Вона дозволила переселення євреїв на територію Палестини для створення їхнього національного осередку, що призвело до конфронтації переселенців із місцевими арабами.

Перша невдала спроба створити арабську державу надала арабському націоналізмові антианглійської та антифранцузької спрямованості. У результаті в 30-ті рр., а надто під час Другої світової війни, у цьому регіоні посилився вплив Німеччини та Італії.

3. Палестинська проблема

Ідею створення національного осередку євреїв запропонував австрійський журналіст Теодор Герцль у середині XІX ст. На конгресі сіоністського руху в Базелі (Швейцарія) 1897 р. ця ідея дістала обґрунтування. Вирішено було створити єврейську державу на території Палестини. На цю територію площею  25 тис. км2 передбачалося переселити 10 млн євреїв з усього сві­ту. Попервах сіоністи запропонували турецькому султанові, під владою якого знаходилася Палестина, продати ці терени, але він відмовився. Незважаючи на це, єв­рейське населення почало таємне переселення до Палестини‚ де створювало замкнуті громади, які вели натуральне господарство.

Артур Бальфур

 

Під час Першої світової війни султан удався до виселення єврейського населення, звинувативши його у прихильності до Антанти. На завершальному етапі війни у 1917 р. Англія і Франція проголосили декларацію Бальфура, в якій ішлося про повернення частини євреїв на їхню історичну бать­ківщину і право створити національний осередок у Палестині. Ця декларація започаткувала нову хвилю переселення.

Розгін англійськими військами демрнстрації арабів

 

У Палестині почали створюватися єврейські політичні та військові ор­ганізації. У 1922 р. Англія отримала від Ліги На­цій мандат на управління Палестиною. Це відразу викликало повстання арабів проти англійців і євреїв. На той час євреї складали 18% населення Палестини. Хоча повстання було придушено, напруження у стосунках між арабською і еврейською громадою та колоніальною адміністрацією збереглося.

Поленені арабські повстанці під конвоєм англійського офіцера

 

До кінця 30-х рр. Англія сприяла переселенню євреїв. Коли співвідношення єврейського та арабського населення стало загрозливим для стабільності англійської колоніальної імперії, Англія заборонила переселення. Проте в єврейських політичних колах уже міцно утвердилась ідея заснування своєї держави. У Палестині створювалися єврейські "тіньові" політичні структури — уряд, місцева влада, збройні формування. За сприятливих умов вони мали проголосити державу Ізраїль.

Араби категорично виступили проти створення єврейської держави, що посилило міжнаціональну боротьбу в Палестині.

4. Іран у міжвоєнний період

Перша світова війна та революція в Росії зачипили Іран. Намагаючись не допустити піднесення національно-визвольного руху та поширення його на Індію, а також остаточно закабалити Іран і перетворити його на плацдарм для збройної інтервенції проти радянської Росії, у  1918 р. англійці розпочали окупацію всього Ірану, вдерлись у Баку (Азербайджан) та Середню Азію.

У Тегерані було створено проанглійський уряд на чолі з Восугом ед-Доуме. Порушивши конституцію, без відома меджлісу він підписав англо-іранську угоду, яка віддавала під контроль англійських радників та інструкторів іранську армію, фінанси, шляхове будівництво, зовнішню торгівлю та інші галузі суспільно-економічного життя Ірану.

Англійці негайно вдалися до реалізації цієї угоди. Іранські фінанси було підпорядковано англійському фінансовому радникові Е.Сміту. Англійські офіцери та інструктори господарювали в іранській армії. Англо-іранська митна конвенція передбачала низькі тарифи для англійських товарів і забороняла торгівлю з радянською Росією. З країни вивозився хліб, що призвело до зростання цін на продовольство.

Жорсткий контроль було встановлено над суспільно-по­літичним та економічним життям країни. Будь-які виступи проти укладених угод придушувалися силою.

Окупація викликала антианглійський рух. Особливо широко він розгорнувся на півночі. 7 квітня 1920 р. в Тебризі (Іранський Азербайджан) спалахнуло повстання проти шахської влади і англійців, що його очолив лідер азербайджанських автономістів шейх Хіабані. Він виступав проти кабальної англо-іранської угоди, вимагав зміцнення національної незалежності, проголошення Ірану республікою, проведення демократичних реформ і автономії для Азербайджану. Повсталі захопили владу в Тебризі та в інших містах і районах Іранського Азербай­джану. У вересні 1920 р. повстання було придушене англійськими і шахськими військами. Шейха Хіабані та багатьох його прибічників було вбито.

Повстанці

 

В іншій північній провінції Ірану — Гіляні 5 червня 1920 р. було проголошено Гілянську республіку і тимчасовий революційний уряд на чолі з Кучек-ханом. До нього увійшли представники різних політичних течій і соціальних груп — поміщики, націоналісти, демократи, комуністи. Протиріччя між членами уряду і, відповідно, між політичними силами, яких вони ре­презентували, зумовили внутрішню слабкість республіки. Голова уряду Кучек-хан відкидав аграрну реформу, на якій наполягали комуністи і представники національних меншин, зокрема курди.

Проанглійська політика зазнала поразки, і уряд Восуга ед-Доуме пішов у відставку.

У країні панувало безладдя. Шах ніяк не міг навести в ній елементарний порядок: на півночі країни до влади прагнули комуністи, на півдні хазяйнували англійці, населення потерпало від банд грабіжників‚ озброєних загонів кочівників.

За такої ситуації, коли на карту було поставлено існування держави, син селянина, офіцер перських козаків Реза-хан очолив похід чотирьохтисячного загону козаків на столицю Ірану Тегеран. Фактично це був державний переворот. У лютому 1921 р. за вимогою заколотників було створено новий уряд, в якому Реза-хан отримав посаду військового міністра. Через три місяці він усунув від влади прем’єр-міністра і вислав його з країни. Вся влада опинилася в руках Реза-хана, за спиною якого стояла вірна йому козача дивізія.

Реза-хан здійснив різкий поворот у зовнішній політиці країни: було ліквідовано політичну залежність від Великобританії. Він змусив її вивести свої війська з Ірану. Одночасно було налагоджено відносини з радянською Росією (угода 1921 р.).

Реза-хан жорстоко розправився з повстанським рухом і навів лад у країні. Шах у цій ситуації перетворився на символічну фігуру. Його долю було вирішено. У 1922 р. виник Національний блок, який став опорою Реза-хана. Реза-хан домігся призначення його прем’єр-міністром. На виборах до медж­лісу, заручившись підтримкою республіканців, його блок отримав більшість.

Реза-шах Пехлеві

 

У 1925 р. меджліс під тиском військових призначив Реза-хана верховним головнокомандувачем із необмеженими повноваженнями. Меджліс ухвалив рішення про зречення Каджарської династії та про передачу тимчасової влади Реза-ханові, а також про скликання Установчих зборів, які мали визначити форму державного правління в Ірані. 12 грудня 1925 р. обрані з прихильників прем’єра Установчі збори проголосили Реза-хана наслідним шахом Ірану під іменем Реза-шаха Пехлеві. В Ірані утвердилася нова династія.

Події в Ірані 1919-1922 рр. можна оцінити як національну революцію, основним завданням якої були ліквідація напівколоніальної залежності, збереження єдності країни та проведення в ній модернізації.

Реза-шах, спираючись на досвід Туреччини та американських радників, почав проведення реформ, спрямованих на модернізацію країни. Фінансові реформи забезпечувалися прибутками від продажу нафти. Підґрунтям економічної самостійності країни мала стати індустріалізація.

У 20-30-х рр. в Ірані було проведено деякі реформи в царині культури і побуту; запроваджено світські школи, невелике число жіночих шкіл, відкрито університети в Тегерані та сільськогосподарський інститут у Кереджі. У 1935 р. було видано декрет про обов’язкове зняття чадри, запроваджено європейську форму одягу, пишні феодальні титули замінено прізвищами. Вплив духовенства в суспільно-політичному житті країни обмежувався, було проведено реформу календаря — замість місячного офіційним стало сонячне літочислення запроваджувався Григоріанський календар).

Рівночасно придушувалися будь-які виступи опозиції, селянські повстання.

У зовнішній політиці у 30-ті рр. Реза-шах пішов на зближення з Німеччиною, прагнучи знайти в ній противагу СРСР і Великобританії.

У 1937 р. Іран підписав задуманий з антирадянською метою Садабадський пакт; 1938 р. відмовився укласти новий торговельний договір з СРСР, що привело до майже повного припинення радянсько-іранської торгівлі, яка до того становила майже 40% зовнішньоторгового обороту Ірану. Територію Ірану як плацдарм для здійснення своїх завойовницьких планів намагалася використати Німеччина.

5. Здобуття незалежності Афганістаном

Просування англійців у Ірані та Середньої Азії (1918 р.) створило, на їх думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану (дві попередні війни з Афганістаном у другій половині ХІХ ст. англійці програли).

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібулли для придушення антиколоніальних виступів‚ а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. З настроями останніх були солідарні й так звані староафганці, котрі виступали за обмеження іноземного впливу під гаслами "захисту мусульманської старовини", недопущення будь-яких змін. Опозиційні настрої посилилися в умовах зростаючих економічних труднощів, пов’язаних із погіршенням умов для афганської зовнішньої торгівлі. Скорочення митних надходжень влада емі­ра намагалася компенсувати введенням нових податків, що погіршило становище населення. Різке невдоволення в армії викликало зменшення платні офіцерам і солдатам.

У лютому 1919 р. еміра Хабібулла вбили змовники. Після короткої сутички претендентів на владу трон дістався одному з синів Хабібулли — Аманулла-ханові, тісно пов’язаному з рухом молодоафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Сівши на троні‚ Аманулла намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи.

Вторгнення англійських військ в Афганістан

 

28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків‚ ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра було визнано в країні повсюди.

Уряд Афганістану звернувся до британських властей в Індії з пропозицією переглянути англо-афганські стосунки на основі рівноправності сторін. Відповідь‚ яка надійшла лише через півтора місяці, містила фактичні вимоги виконувати умови старих кабальних договорів. Діяльність колоніальної влади в Індії вказувала на те, що Англія готує війну проти Афганістану.

У цей відповідальний період повною мірою розкрили своє значення ті якісно нові умови, в яких відбувалася національно-визвольна боротьба Афганістану. Радянська Росія підтримала цю боротьбу і першою оголосила про визнання суверенітету Афганістану.

У травні 1919 р. Англія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі та кращій технічній забезпеченості агресори вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Активну підтримку афганським військам надали пуштунські племена‚ які проживали на індо-афганському кордоні. Вони підняли повстання проти англійських колонізаторів і здійснили рейди на територію Індії.

Відтак Англія змушена була піти на перемир’я, а 8 серпня 1919 р. підписати в Равалпінді англо-афганський попередній мирний договір, в додатку до якого визнала незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.)‚ Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманулла розпочав здійснення реформ‚ спрямованих на модернізацію країни. Це викликало сильний опір з боку духовенства і племінних вождів. Загони опозиції захопили Кабул і примусили Амануллу зректися трону. Але в жовтні 1929 р. їхнього лідера було скинуто‚ і королем обрано Надір-шаха‚ двоюрідного брата Аманулли. У 1931 р. Надір-шах прийняв конституцію‚ яка закріплювала в країні пануючий режим. У 1933 р. влада перейшла до Закір-шаха. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

 

Документи, матеріали

Закон про працю. Стамбул, 8 липня 1936 р.

(Витяг)

Стаття 35. Звичайний тиждень містить в основі 48 годин. Цей період поділяється на робочі дні таким чином, щоб не перевищувати 9-годинного робочого дня на підприємствах, що закриваються обов’язково о 13-й годині в суботу, і 8-годинного дня на підприємствах, де працю дозволено в суботу після 13-ї години...

Стаття 42. Встановлюється 1/2 години відпочинку для працюючих 8 годин і 1 година для працюючих понад 8 годин.

Стаття 48. Забороняється примушувати працювати більш   як 8 годин дітей,   яким не виповнилося 16 років,  незважаючи на характер праці.

Стаття 72. Страйки і локаути забороняються.

Стаття 127.

1) Кожен із робітників,  який починає страйк, ... прису­джується до невеликого штрафу від 10 до 100 турецьких лір.

2) Якщо страйк було організовано з метою вчинити вплив або тиск на рішення установи і держави, то винні засуджуються до тюремного ув’язнення строком від двох місяців до двох років і їм забороняється працювати від одного місяця до одного року в державних установах і на підприємствах загальної користі.

 

Запитання до документа

1. Які соціальні гарантії містяться в цьому законі?

2. Чому в Туреччині було заборонено страйки?

 

Конституція Афганістану. 1931 р.

(Витяг)

Стаття 1. Релігією Афганістану є священна релігія ісламу…

Стаття 2. Висока Афганська держава володіє повною незалежністю в керівництві своїми внутрішніми й зовнішніми справами. Всі місцевості й усі частини країни складають єдине ціле під найвищою владою і управлінням Падишаха.

Права Падишаха

Стаття 5. Високо оцінюючи самопожертву і заслуги Його Величності Газі Мухаммеда Надіра у справі забезпечення незалежності, врятування афганської батьківщини, розтрощення підвалин гніту і деспотизму, вся афганська нація визнає його високу особу як Падишаха — справжнього і гідного носія коро­лівської влади,   і зобов’язується визнавати його у цій  якості з найвидатнішою вдячністю і повагою.

Загальні права афганських підданих

Стаття 11. Особиста свобода забезпечується від усяких посягань; ніхто не може бути заарештованим або покараним інакше,   як на підставі постанов шаріату і законів. Будь-які види неволі заборонено.

Стаття 27. Палата Національної ради засновується згідно з рішенням і волею Його Величності та схвалення Джирги, що засідала в Кабулі (Всеафганського суду) в 1309 році (1930 р.).

Стаття 30. Кількість представників у Національній раді встановлюється положенням про вибори.

Стаття 31. Термін повноважень членів палати для всіх скликань встановлюється на три роки.

Стаття 68. Прийняття законів здійснюється обома палатами — Національною радою та палатою нотаблів. Пропозиції, що надходять од міністрів, вносяться до цієї палати і після розгляду, вивчення і схвалення більшістю голосів передаються до палати Національної ради для їхнього схвалення. Свою чергою, пропозиції, схвалені Національною радою, передаються на розгляд і схвалення палати нотаблів.

 

Запитання до документа

1. Згідно з документом визначте форму державного правління в Афганістані.

2. Чим було зумовлено прийняття конституції країни?

 

Запитання і завдання

1. Як відбувався процес створення національної турецької держави?

2. Дайте оцінку діяльності К.Ататюрка.

3. Коли зародилась ідея створення єврейської держави і як вона втілювалась у життя?

4. Яке значення для створення єврейської держави мала декларація Бальфура?

5. У чому полягає сутність палестинської проблеми?

6. Дайте пояснення таким поняттям: панісламізм, арабський націоналізм, сіонізм.

7. Яким чином пов’язані арабський націоналізм і необхідність модернізації всіх галузей життя в арабських країнах?

8. Охарактеризуйте події в Ірані в 1919-1922 рр. Яким чином Реза-хан установив свою владу?

9. Порівняйте внутрішню і зовнішню політику Ірану до і після приходу Реза-хана до влади.

10. Як і чому точилася боротьба за вплив на Іран між великими державами?

11. Чим було зумовлено розгортання боротьби афганського народу за незалежність?

12. Які причини і наслідки англо-афганської війни 1919 р.?

13. Який вплив мали події в Росії на розвиток національно-визвольного руху в Афганістані, Ірані?

 

Запам’ятайте дати:

1917 р. ­ Декларація Бальфура.

1919 р. ­ Проголошення незалежності Афганістану.

1922 р. ­ Надання мандатів Англії та Франції на арабські володіння Османської імперії.

1924 р. ­ Проголошення Туреччини республікою.

1925­1941 рр. ­ Правління в Ірані шаха Реза Пехлеві.

1930 р. ­ Проголошення незалежності Іраку.

1932 р. ­ Створення Саудівської Аравії, проголошення незалежності Йорданії.

 

 

 

<< § 33. Країни Південно-Східної Азії § 35. Країни Африки >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus