Суспільно-політичне життя на українських землях у першій половині ХІХ ст.

1. Масонські ложі і таємні політичні гуртки

Велика французька революція дала початок боротьбі населення за соціальні і політичні права. Прагнення до змін охопили майже всі прошарки суспільства. По всій Європі формувалися різноманітні клуби, таємні товариства, які ставили собі за мету здійснити зміни в існуючому ладі. Активно формуються ліберальні, консервативні, соціалістичні вчення, виникають політичні організації, таємні товариства, масонські ложі. Всі вони прагнули змін. Під впливом цих процесів в Україні теж починають виникати таємні політичні товариства.

Безпосереднім поштовхом для їх утворення послужили настрої, якими перейнялися російські офіцери-дворяни після перемоги над Наполеоном. Повернувшись з переможних походів по Західній Європі, вони зовсім іншими очима дивилися на російську дійсність. Політичний режим самодержавства та кріпосницькі порядки сильно контрастували з ідеями, гаслами, які проголосила Велика французька революція: “Свобода, рівність, братерство!”

Таємні товариства, що виникали в Україні, прибирали форму модних на той час масонських лож. У 1818–1819 рр. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов до істини”), Одесі, Житомирі, Кам’янці-Подільському. Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов, Михайло Бестужев-Рюмін. Хоч ці ложі були створені в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Однією з цілей, які ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не висували специфічно національних вимог. Інший характер мали ложі, які діяли на Правобережній Україні. Їхніми членами були польські шляхтичі, не пов’язані з російським масонством. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення Польської держави у кордонах 1772 р. Багато з членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських організацій. Україна поряд з Санкт-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства.

У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність лож, а їх члени піддаються переслідуванню.

У 20-х роках ХІХ ст. в Україні з’являються таємні політичні гуртки. Одним з перших був заснований гурток “Малоросійське Таємне товариство”, головою якого був В. Лукашевич. У програмі товариства (“Катехізис автономіста”) проголошувалось прагнення домогтись від’єднання України від Росії і приєднання до відродженої Польщі.

Наприкінці 1820-х років у Харківському університеті й Ніжинській гімназії утворились таємні гуртки, які поширювали заборонену літературу, на своїх засіданнях критикували існуючий лад.

На відміну від Лівовобережної України, на Правобережжі не проводилось тривалий час заходів, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Царський уряд мовчазно визнавав порядки, які існували ще за часів Речі Посполитої на Правобережній Україні і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у ХVІІ–ХVІІІ ст. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої у кордонах 1772 р. Тому у першій третині XIX ст. Правобережна Україна була тереном активізації польського руху.

Польське повстання 1830–1831 рр. проти самодержавства не було підтримано українським населенням Правобережжя. Повстання було придушено. Козацькі полки, сформовані для розгрому повстанців, було перетворено на регулярні війська, інші переведено на Кавказ. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих примусово переведено у православ’я. Репресіям було піддано польську шляхту.

Правобережна Україна протягом 1830–1840-х років була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні права українського народу на вільний самостійний розвиток.

2. Декабристський рух в Україні

Втрата сподівання на лібералізацію царського самодержавства, скасування кріпацтва, посилення реакції після війни 1812–1814 рр. сприяли зростанню в Росії, а, відповідно, і в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери-декабристи. Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений “Союз порятунку”, у 1818 р. – “Союз благоденства” в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів “Союзу благоденства”.

У 1821 р. декабристи реорганізували свої об’єднання і створили два осередки – Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам’янську – на чолі з В. Давидовим та С. Волконським – і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій, між цими організаціями помічалося значне розходження: Південне товариство було більш радикальним, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії.

Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) “Руська правда”, в якому докладно визначив програму дій після повалення царизму. За цією програмою всі народи Росії об’єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується. Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію – Товариство Об’єднаних Слов’ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства. У 1825 р. ці товариства об’єдналися.

У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат Микола спочатку відмовився від престолу. Настало “міжцарювання”. Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти.

Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове.

13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою.

Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П’ятьох з них повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків.

Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу.

Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

3. Польське повстання 1830-1831 рр.

У 1830 р. українські землі опинились у вирі подій, пов’язаних із польським національно-визвольним повстанням проти російського панування, яке розпочалось у Королівстві Польському.

Створений у Варшаві внаслідок перемоги повстання Національний уряд висунув програму відродження Речі Посполитої у кордонах 1772 р. На пропозиції поляків розпочати переговори імператор Микола І відповів, що повсталі можуть розглянути лише дві його пропозиції: капітуляція або знищення. Відтак польські повстанці висунули знамените гасло: «За нашу і вашу свободу!» Вони розраховували на об’єднання в боротьбі проти імперського поневолення всіх опозиційних сил із загалу росіян, українців, білорусів, литовців. На Правобережжі вони закликали землевласників принаймні пообіцяти надати селянам землю, щоб залучити їх на свій бік, але більшість польської шляхти відкинула цю пропозицію.

На допомогу повстанцям виступили загони польської шляхти з Правобережжя. Українське селянство вважало їх дії суто «панською справою», і для того, щоб переконати його приєднатися до польських шляхтичів, самих лише гасел було недостатньо.

Російський уряд попервах опинився у досить скрутному становищі, але дуже швидко віднайшов вихід. Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Ф.Остен-Сакен звернувся до українських селян Правобережжя. «Не вірте їм (тобто полякам),– закликав він,– і тих, які будуть намовляти і силувати до бунту, намагайтеся схопити й доправити начальству. Ви вже ніколи не будете належати тим поміщикам, які повстануть проти законної влади». Зміст цієї відозви, яку читали в усіх церквах Правобережжя, селяни зрозуміли як можливість вивільнитися з-під панського ярма. Вони залюбки хапали шляхтичів-бунтівників і передавали їх російській владі. Рівночасно імперські урядовці вирішили, як і в усіх попередніх бойовищах, використати військові таланти нащадків українських козаків. З’явився імперський указ про формування полків малоросійського козацтва у Чернігівській та Полтавській губерніях. Охочих записатися до них виявилося багато, позаяк було заявлено, що всі вони назавжди залишаться на козацькій службі. За шість тижнів малоросійський генерал-губернатор Микола Рєпнін (1778–1845) сформував 8 полків по 1 тис. душ у кожному. Однак у придушенні повстання козацькі полки взяти участь не встигли.

Тим часом російські війська у червні 1831 р. придушили виступи збунтованої польської шляхти на Правобережжі, а на початку вересня штурмом оволоділи Варшавою. Сформовані козацькі полки були розучені. Польська шляхта зазнала репресій.

4.Початок національного відродження в Наддніпрянській Україні

На тлі політичних рухів, що мали місце на українських землях на початку ХІХ ст. швидкими темпами став відбуватися процес, який отримав назву українського національного відродження.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирала та вивчала історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам’ятки. Змістом культурницького етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літературі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Ліквідація автономного устрою Слобідської України, Запорожжя, Гетьманщини у 60-80-х роках ХVІІІ ст. викликала протест серед значної частини козацької старшини, права якої на дворянський титул неохоче визнавались Санкт-Петербургом. До того ж українська шляхта користувалась ширшими привілеями, ніж російські дворяни. Так, шляхтичі були звільнені від обов’язкової державної і військової служби, їх маєтки не підлягали державній конфіскації, їх могли судити лише такі, як вони. Захищаючи свої станові права та привілеї, шляхта водночас відстоювала автономні права України. Крім автономістських настроїв нащадків козацької старшини, могутнім поштовхом до українського національного відродження стали нові міжнародні реалії та світоглядні і політичні теорії. Французька революція покликала до життя нову модель нації (незалежно від суспільної верстви всі громадяни держави вважались представниками єдиної нації), яка стала прикладом для інших народів Європи. Іншим сильним подразником українського руху було поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його пісенну культуру, традиції як вияв своєрідного національного духу.

Концепції романтиків вплинули на збирання етнографічного матеріалу. У 1819 р. у Петербурзі побачила світ перша збірка українських історичних дум, які зібрав М.Цертелєв. У 1827 р. з’явилося видання українських пісень, підготовлених Михайлом Максимовичем. Ця збірка вплинула на творчість Шевченка, Гоголя, Пушкіна та ін.

Вплив романтизму особливо був відчутним на Слобожанщині. У Харківському університеті, що був відкритий 1805 р., в 1820-1830-х роках діяв літературний гурток, який відіграв значну роль у розвитку нової української літератури. Душею гуртка був філолог І.Срез­невський. У 1831 р. він видав "Український альманах" – збірник народних пісень і оригінальних поезій харківських поетів, а в 1833-1838 рр. – шість випусків "Запорожской старины". Срезневський став провідником ідей слов’янської єдності.

Романтичний напрям в українській літературі аж до 30-40-х років XIX ст. співіснував з класицизмом. Це добре помітно на творчості І.Котляревського. Поема "Енеїда"(1798 р.) є зразком літератури класицизму, а п’єса "Наталка Полтавка" – романтизму.

Поряд з активними спробами етнографів і літераторів розширити інтелектуальні обрії українського світу, з’являються перші фахові історичні праці – "История Малой России"(1822) Дмитра Бантиш-Каменського, "История Малороссии" Миколи Маркевича.

Історичні й фольклористичні дослідження давали відповіді на питання про історичне коріння й культурну відмінність української нації. Хоча цей літературно-науковий рух не мав організованої форми, збирання культурної спадщини створило сприятливе середовище для формування новітньої української свідомості.

5. Кирило-Мефодіївське товариство – перша політична організація. Т. Шевченко

Тим часом як у Європі ширились ідеї Великої французької революції, соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов’янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.

В таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальну українську політичну організацію – Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов’янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.

Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов’янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якому раз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган – собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов’янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.

Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі “Книга буття українського народу”, або “Закон Божий”. В ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняної історії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народові випала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов’янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. В ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов’янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов’язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.

Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. “Братчики” збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було заслано до різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Його заслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.

Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім’ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту. Його здобутки як художника були чималі. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Його збірка поезій "Кобзар", що побачила світ у 1840 р., стала однією з основ української ідеї та українського руху.

Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Шевченкова мова була не просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини сучасної української літератури, а в широкому розумінні – і українського національного відродження.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим…" та "Заповіт" будили національні почуття і давали бачення майбутнього України як незалежної держави. Він, як ніхто інший до нього, звинувачував російських імператорів у поневоленні України.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлені струмені козацької традиції – простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження. Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України.

Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

6. Піднесення національно-визвольної боротьби в Галичині в 20–30 рр. XIX ст. “Руська трійця”

Західноукраїнські землі (Галичина, Буковина, Закарпаття) на кінець ХVІІІ ст. опинилися під владою Австрійської імперії. Їх включення до складу імперії збіглося в часі з реформаторською діяльністю імператорів Марії-Терезії та Йосипа ІІ. Реформи сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство.

Національне відродження спочатку охопило Закарпаття, де завдяки діяльності будителів наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. з’явилась плеяда видатних діячів. Так, першим ректором петроградського университету був Михайло Балудянський, директором ніжинської гімназії Іван Орлай, активно діяв на науковій ниві Юрій Гуца Венелін. У львівському університеті викладали професори Михайло Щавницький, Іван Земанчик, Петро Лодій.

Найвидатнішим будителем був перший історик Закарпаття Іоаникій Базилович. Продовжив його діяльність Михайло Лучкай.

Завдяки діяльності єпископа Андрія Бачинського (1772-1809), засновника мукачівської єпархії, та М. Лучкая вдалося зберегти і відродити національну самобутність українського населення Закарпаття.

З початку ХІХ ст. процес національного відродження охопив і Галичину. У 1816 р. з ініціативи священика І.Могильницького у Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація – "Товариство священиків", навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення у початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови – І.Могильницького, Й.Лозинського, Й.Левицького.

У першій половині ХІХ ст. центром національного руху в Галичині став Львів. Тут на початку 30-х років виникло напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця" (засновники – М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький), яке виступило на захист української мови (термін "руська" для галичан означав українська).

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об’єднання "Руська трійця" є те, що воно, будучи яскравим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби прориву у політичний етап.

Перебуваючи під значним впливом поляків, творів істориків (Д.Бантиш-Каменського), етнографів (М.Максимовича) та літераторів (І.Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали у піднесенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. З записниками в руках Я.Головацький та І.Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою "Син Русі" (1833), вони закликали до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком "Руської трійці" став підготовлений до друку збірник "Зоря" (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення боротьби народу, оспівування козацьких ватажків – Б.Хмельницького та С.Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалась придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов’янської. Для молодих авторів забороненої "Зорі" розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сформульоване директором львівської поліції: "Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність".

Проте навіть у цих несприятливих умовах члени "Руської трійці" не припиняли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну традицію, що передбачала виголошення офіційних промов латинською, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церквах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. "Трійчани" енергійно виступали проти латинізації письменства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М.Шашкевич підготував підручник для молодших школярів – "Читанку", написану живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837 рік) у Будапешті побачив світ альманах "Русалка Дністровая". І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у "Зорі", лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, "гражданським" шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким масам. Три ідеї пронизують зміст "Русалки Дністрової": визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків – борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за рамки культурницько-просвітянської діяльності і вторглись у політичну сферу.

Аналізуючи причини заборони твору "Руської трійці", І.Франко зазначав: "Русалка Дністровая", хоч і який незначний зміст, які неясні думки в ній висказані – була свого часу явищем наскрізь революційним". Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об’єднання розпалося. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помер М.Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І.Вагилевич, який почав проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Довше обстоював ідеї "Руської трійці" Я.Головацький. Але й він під впливом М.Погодіна приєднався до москвофілів і в 1867 р. емігрував до Росії.

7. Події революції 1848–1849 рр. на західноукраїнських землях.  Головна Руська Рада

У 1848–1849 рр. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. В результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів, дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи.

В роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. В ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій.

2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна руська (українська) рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848–1851 рр. Раду, яка складалася із 30 постійних членів – представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович.

Друкованим органом Головної руської ради стала “Зоря Галицька” – перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р.

За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому тлі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов’язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. В містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони – Національної гвардії.

Руські ради стали організаторами боротьби українського населення за відокремлення Східної Галичини від Західної (польської) та перетворення її в окрему провінцію, тобто за її національно-територіальну автономію, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.

Правлячі кола Австрії, ігноруючи вимоги українців, все ж погодилися на запровадження з 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. відкрито кафедру української мови у Львівському університеті. Її першим професором став Я. Головацький.

Складовою частиною боротьби за демократичні перетворення стало пожвавлення культурно-освітнього руху в краї. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з’їзд діячів української культури і науки. Згідно з рішенням з’їзду у Львові було засновано “Галицько-руську матицю” – культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу.

Національний рух на західноукраїнських землях 1848–1849 рр. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Влітку 1849 р. після розгрому об’єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Влітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 рр. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.