§ 31. Перетворення Галичини на “український П`ємонт”. Особливості суспільно-політичне життя на Буковині та Закарпатті у другій половині ХІХ ст. (підручник)

§ 31. Перетворення Галичини на “український П`ємонт”. Особливості суспільно-політичне життя на Буковині та Закарпатті у другій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які течії домінували в українському русі Галичини в 60-70-х роки? 2. Чим можна пояснити розкол в українському русі?

 

1. Радикальна течія в українському русі Галичини

Вихід українського руху (як старорусинів, так і народовців) на широку політичну арену мав неминучим вислідом вплив на нього модерних європейських політичних теорій, зокрема соціалізму. Нові віяння в Галичині зініціювала східноукраїнська інтелігенція, яка на той час була більш розвиненою в інтелектуальній площині. Цьому сприяла, зокрема, енергійна діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь розширювати свій інтелектуальний обрій, знайомитися з кращими надбаннями європейської та російської культури, науки, йти далі старшого покоління, не лише словом, а й ділом піднімати українське суспільство. На його заклики відгукнулася невелика група західноукраїнської молоді. Так в українському русі виникла ще одна течія – радикальна.

Перші прибічники Драгоманова з’явились у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. його ідеї підтримували два львівські студентські гуртки: один, що знаходився під впливом старорусинів,– «Академический кружок», інший – народовський «Дружній лихвар». Згодом коло прихильників розширювалося. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова стали Іван Франко та Михайло Павлик, які піднесли український рух у Галичині на новий інтелектуальний рівень, подолавши його провінційну обмеженість і консерватизм.

Павлик Михайло Іванович (1853–1915) – громадський і культурно-освітній діяч, літератор. Походив із селянської родини зі Станіславщини. Після закінчення гімназії у Львові 1874 р. вступив до Львівського університету. Там він став членом «Академического кружка» і співробітничав у його друкованому органі «Друг», де познайомився з І.Франком. Ідеї Драгоманова справили на нього велике враження, і він став палким їх прихильником. Спільно з Франком видавав журнал «Громадський друг», альманахи «Дзвін» і «Молот». За свої соціалістичні погляди зазнавав переслідувань. П’ять разів потрапляв до в’язниці. Зрештою, був змушений емігрувати до Швейцарії, де разом із Драгомановим і Подолинським видавав журнал «Громада». Був одним з засновників Русько-української радикальної партії та редактором її друкованих органів «Хлібороб» і «Народ»(1890–1895 рр.). У 1895–1905 – перший бібліотекар Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ). У 1914 р. став заступником голови Головної української Ради. Творча спадщина Павлика складається з художніх творів, перекладів і наукових праць.

Свою діяльність представники нової течії розпочали з активної пропагандистської роботи. З 1876 р. Павлик і Франко редагували журнал «Друг». Вони відкинули «язичіє», яким публікувався журнал, і перейшли на українську народну говірку. Свої перші критичні статті вони спрямували проти старорусинів, завдавши їм іще одного серйозного удару. Згодом вони зачепили і народовців, висміюючи їх за пересічність літературної продукції та консерватизм. Але основний удар критики було спрямовано проти духівництва, що його радикально налаштована молодь намагалась усунути від керівної ролі в духовному житті суспільства. Таку гостру критику неоднозначно сприйняли як провідники українського руху, так і загалом західноукраїнське суспільство.

Виходу у нової політичної течії на широку політичну арену сприяв судовий процес 1877–1878 рр. проти Франка та його товаришів. Соціалістичні ідеї, що їх пропагували діячі нової течії, мали вислідом звинувачення їх у підривній діяльності.

Хоча загалом ідеї, що проголошували радикали, не були сприйняті українським суспільством, вони привели до появи нових симпатиків соціалістичних ідей (Микола Ганкевич, Станіслав Козловський, Кирило Триловський, В’ячеслав Будзиновський, Володимир Охрімович та ін.).

Радикали створили у жовтні 1890 р. першу українську політичну партію в Галичині – русько-українську радикальну партію (РУРП). У гострій внутрішній полеміці між старими і молодими радикалами вперше в українському русі було висунуто й аргументовано постулат єдності українських земель і політичної самостійності України . Він містився у книзі Юліана Бачинського «Ukraina Irredenta»(1895 р.).

 

2. «Нова ера» в україно-польських відносинах та її наслідки

Початок політизації українського руху і кристалізація ідеї політичної самостійності України відбувалися за умов, коли українське питання в Галичині було чинником першорядного політичного значення. Це виявлялось у трьох площинах:

·   загальнодержавній. Прагнення австро-угорських правлячих кіл використати українське питання у протистоянні з Росією, уникнути радикалізації українського руху, перетворення його в деструктивну силу;

·   міжнаціональних відносинах у краї. Піднесення українського руху робило неминучою зміну системи відносин із поляками;

·   загальноукраїнській. Реалізація ідеї перетворення Галичини в «український П’ємонт».

Міжнародна ситуація сприяла постановці української проблеми на європейському рівні. Балканська криза загострила відносини Австро-Угорщини та Німеччини з Росією. Україна почала розглядатися як можливий терен війни. У вересні 1886 р. Галичину відвідав цісар, влітку 1887 р. – наступник престолу Рудольф, який заявив, що українці є «давнім культурним народом». Значний розголос мала інспірована німецьким канцлером О.Бісмарком стаття «Росія в Європі», де висловлювалась ідея відновлення Київського королівства під протекторатом Габсбургів.

Ідея утворення Київського королівства викликала резонанс з боку австрійських, німецьких, російських, українських та польських кіл. Австро-угорський уряд серйозно зацікавився українським рухом у Наддніпрянській Україні, сподіваючись з його допомогою відірвати Україну від Росії. Ця ідея збіглася з прагненнями деяких провідників Київської громади (Антонович, Кониський та ін.) схилити на бік української справи керівні кола Австро-Угорської монархії з метою здобуття нових національно-культурних прав для галицьких українців. Для цього треба було примирити українців і поляків у Галичині.

Переговори з досягнення порозуміння почалися ще в середині 80-х рр. Вони велися таємно у вузькому колі осіб. Польську сторону репрезентував князь Адам Сапега. Він походив з однієї з найвпливовіших на той час у краї родин, його батько Леон був у 1861–1875 рр. маршалом Галицького сейму. Українську – О.Барвінський, А.Вахнянин, К.Телішевський та ін., які вирішили вести галицьку політику в порозумінні з Київською громадою. Влітку 1888 р. було досягнуто угоди про видання місячника «Правда», який мав стати органом «цілої України-Русі», пропагувати «духовну єдність» українського народу, переділеного між двома державами, а водночас готувати суспільство до польсько-української згоди. Вона обстоювала тезу, що «будуччина народу руського зв’язана з інтересами держави австрійської та з долею польського народу». Подальше зближення перервалося через напруженість передвиборчої компанії 1889 р. до Галицького сейму.

Зрештою, під тиском віденської та київської сторін угоди було досягнуто і 25 листопада 1890 р. оприлюднено. Офіційного тексту угоди не склали: вона трималася на чесному слові її ініціаторів.

Українці вимагали від польської адміністрації краю визнати самостійність української нації та більше дбати про її розвиток, із рівною прихильністю ставитися до двох народів у Галичині, обіцяючи лояльне ставлення до Австро-Угорської монархії та династії Габсбургів. Угоду підтримали греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович і галицький намісник граф Казимир Бадені. Як запевняли обидві сторони, угода мала почати «нову еру» в україно-польських відносинах. А втім, ця політика тривала недовго. Польська сторона не бажала йти на поступки, які дозволили б українському рухові поставити питання про поділ Галичини на українську і польську та домагатися автономних прав. На початку 1894 р. обидві сторони відмовилися від її продовження.

І все ж, попри провал, «нова ера» мала далекосяжні наслідки. Поволі реалізувалася програма, накреслена її ініціаторами. Вона передбачала: відкриття кафедри історії України у Львівському університеті, надання Товариству ім. Шевченка статусу наукового з перспективою перетворення його на українську Академію наук. Фактично було відкрито кафедру української історії (вона називалася кафедрою історії Східної Європи), Наукове товариство ім.Шевченка з постійною державною субсидією, але без академічного статусу; засновано чотирикласні школи з українською мовою викладання при чоловічих семінаріях у Тернополі й Станіславі та жіночій у Львові, паралельні українські класи при Коломийській гімназії, учительську семінарію у Самборі; відокремлено українську гімназію від польської в Перемишлі тощо. У 1893 р. українському фонетичному правопису було надано статус офіційного і впроваджено його у шкільні підручники. Також було створено ощадне товариство «Дністер»(1892) для українського населення. Одним із прямих наслідків політики «новою ерою» став приїзд до Львова 1894 р. молодого київського історика, учня В.Антоновича Михайла Грушевського, який очолив нововідкриту кафедру у Львівському університеті.

Іншим вагомим наслідком польсько-української згоди стала прискорена структуризація українського політичного життя в Галичині. Почалося чітке розмежування політичних течій. Ще до проголошення «нової ери» старі радикали – Франко, Павлик, Терлецький та ін. скликали на початку жовтня 1890 р. збори радикальної інтелігенції у Львові та проголосили створення РУРП. Радикали вміло скористалися «нової ери» для політичного самоутвердження на основі її критики, а її провал вивів їх на провідні позиції в українському русі. У середині 90-х рр. вони були на піднесенні, а 1895 р. долучили до своєї програми вимогу політичної незалежності України. В лавах народовців стався розкол. Продовження політики згоди з поляками обстоювала група, що гуртувалась навколо О.Барвінського,– їх називали новокурсниками. Згодом вони перетворились у невелику Християнсько-суспільну партію. Їх підтримувало вище греко-католицьке духовенство. Більша частка народовців на чолі з Ю.Романчуком зайняла виразну антипольську позицію. Їх називали незалежними. Але постійні хитання народовців від боротьби до співпраці з поляками підривали їх авторитет. У старорусинській течії її провід скочувався до москвофільства і втрачав позиції.

От же, «нова ера» призвела до розколу в українському русі, що негативно позначалося на результатах виборів до Галицького сейму 1895 р. Спроба ж скликати з’їзд представників усіх течій у березні 1894 р. для вироблення подальшої спільної позиції успіху не мала.

А втім, розкол мав і позитивні наслідки: на зламі ХІХ–ХХ ст. виникли політичні партії з чітко окресленими національно-державницькими програмами (національна незалежність України, об’єднання всіх українських земель в єдиній державі), які взяли гору в українському русі. Старорусинство остаточно занепало.

 

3. Утворення політичних партій

Кінець ХІХ ст. став переломним у розвиткові українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея вихопилася за межі інтелігентського середовища і проникла у широкі маси. На історичну арену вийшло нове, енергійніше покоління діячів, яке висунуло вимогу повної незалежності України. Саме наприкінці ХІХ ст., а надто після відзначення 100-річчя ювілею «Енеїди» Котляревського, почалося поширення термінів «Україна», «український» на замість «Русь», «руський».

Як уже згадувалося, першою політичною партією стала створена у жовтні 1890 р. у Львові Русько-українська радикальна партія (РУРП) під проводом І.Франка і М.Павлика. У 1895р. до програми було долучено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної Української держави, а в найближчій перспективі – у межах автономної провінції Австрійсько-Угорської монархії. Окрім цих положень, у програмі висувалися вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалося встановлення колективної організації праці та колективної власності на засоби виробництва в еволюційний спосіб. Партія видавала газети «Хлібороб» і «Громада». Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою «Радикальна тактика» (І.Франко). Велику увагу партія надавала пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації.

Попри наполегливу працю, через радикалізм, антиклерикалізм і соціалістичну ідеологію РУРП не дістала широкої підтримки в галицькому суспільстві, хоча в 90-ті рр. займала провідні позиції. Проти неї було налаштовано духівництво, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через нечисленність українського пролетаріату. Наприкінці 1899 р. партія переживала кризу.

Розбіжності в керівництві РУРП створили передумови для виникнення нових партій. Так, 1899 р. від неї відійшли прихильники марксизму. Вони заснували Українську соціал-демократичну партію (УСДП) Видатними її членами були Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона мала відстоювати інтереси українського робітництва, підтримуючи гасло політичної незалежності України. Через відсутність широкої соціальної бази УСДП була нечисленною, проте її лідери мали чималий вплив у краї. До того ж партія відігравала помітну роль у профспілковому русі.

 

М.Ганкевич

 

С.Вітик

 

Ю.Бачинський

 

У грудні 1899 р. частина радикалів, що дотримувалася націоналістичних поглядів (І.Франко та ін.), а також основна маса народовців на чолі з Є.Левицьким та В.Охримовичем, за посередництва М.Грушевського, фінансової підтримки з Наддніпрянщини утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). Очолили партію М.Грушевський, Є.Левицький, В.Охрімович, Д.Савчак, І.Франко. Перший з’їзд партії відбувся 1900 р. У своїй програмі-максимум УНДП проголосила соборність України, «де б усі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну культурну державу», і національну незалежність України. У програмі-мінімум ставилося завдання домогтися автономії краю в межах Австрії. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати соціальних колізій. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилися «Просвіта», інші організації та установи.

 

1. Доповнення до програми РУРП, прийняте на ІV з’їзді в 1895 р.

«Стоячи на ґрунті наукового соціалізму і годячись на всі випливаючі з сього консеквенції – так на полі політичним, економічним і культурнім, – заявляє русько-українська партія радикальна, що здійснення усіх її ідеалів соціалістичних можливе при повній самостійності політичній русько-українського народу і повнім, необмеженім праві його: рішати самому у всіх справах його дотикаючих. Зокрема в Австрії стремить вона до утворення окремої руської політичної території з руських частей Галичини і Буковини з якнайширшою автономією».

 

2. З відозви Народного комітету Української національно-демократичної партії до народу (5 січня 1900 р.)

«…Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися в одну новочасну культурну державу… Та поки осягнемо сей наш ідеал… мусимо на грунті теперішніх відносин і в рамках австрійської держави і змагати до витворення окремої національної провінції зі своєю окремою адміністрацією і своїм національним Соймом…»

Поміркуйте: Чим було зумовлено появу в програмах провідних партій Галичини пункту про незалежність України?

 

Крім названих партій, існували й інші. Так, 1896 р. з групи Барвінського – Вахнянина, що залишалася на позиції співпраці з поляками в дусі «нової ери», постала, як уже зазначалося, Християнсько-суспільна партія. Її підтримувало вище духівництво.

Окремі представники духовництва утворили Католицько-руський союз. Будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла підтримки навіть серед священиків.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні.

Отже, в українському русі Галичини на початку ХХ ст. відбулись остаточна партійна структуризація і політична стабілізація: провідне місце в цій структурі зайняла УНДП, в опозиції до неї були РУРП і УСДП. Об’єднувало всі українські партії прагнення політичної самостійності України.

 

4. І.Франко і розвиток української суспільно-політичної думки

У політичному русі та розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України Іван Якович Франко (1856–1916) відіграв важливу роль.

 

І.Франко

 

І.Франко – письменник, учений, громадський діяч. У 1875 р. закінчив дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію НТШ, редагував «Літературно-науковий вісник». Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої твори почав друкувати на початку 70-х рр. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

Його політичні погляди сформувались у студентські роки. Упродовж тривалого часу І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва. Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не приведе до національного визволення України, бо під соціалістичними гаслами могутні нації можуть поглинути інші. Він казав, що «польські соціал-демократи є найтяжчі вороги», а російська соціал-демократія – набагато «гірший ворог, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичним і... в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті».

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з радикалами. Він став одним із керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що провадиться поза нацією, є обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, що їх Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної держави згуртовував усі прошарки українського суспільства регіону.

 

5. Розвиток українського національно-визвольного руху на Буковині у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

Через брак власної інтелігенції українське національне відродження на Буковині почалося досить пізно. Головну роль на початку національного відродження українців краю відіграло духівництво. Визначною постаттю того часу був православний епископ Євген Гакман (1834–1873 рр.). Завдяки його діяльності було впорядковано релігійне життя та засновано перше українське культурно-просвітницьке товариство «Руська бесіда»(1869 р.).

Як і в Галичині, в українському русі Буковини утворилися дві течії: русинська (русофільська, москвофільська) і народовська (українофільська). У 70–80-ті рр. вела перед русинська течія. Нечисленна українська еліта, виступаючи проти румунського засилля, намагалася довести, що вона мала такі ж давні політичні й культурні традиції, як румунська чи німецька, а відтак звернулася до староруської культури і традицій, а згодом до російської. Для поширення свого впливу діячі русинської течії розбудовували мережу навчально-освітніх, культурних закладів, видавали газети, журнали. У 1870 р. вони організували свою політичне товариство «Руська рада» під проводом В.Продана, який водночас очолював «Руську бесіду».

А втім, під впливом народовської течії Галичини і творів української літератури з Наддніпрянщини в середовище буковинської інтелігенції починали брати гору українофільські настрої. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип-Юрій Федькович-Гординський (1834–1888). Його перша самостійна збірка поезій з’явилась у 1862 р. Слідом за Федьковичем пішли Сидір Воробкевич та його брат Григорій. Під кінець ХІХ ст. на літературному горизонті Буковини з’явилася талановита Ольга Кобилянська.

До зміни ситуації на користь української течії спричинило відкриття у 1875 р. в Чернівцях університету, в якому спершу було три кафедри з українською мовою навчання, а згодом – п’ять. Відкриття університету вимагало обсадження кафедр новими людьми. Частина з них були галицькими українцями, які стали провідниками національної ідеї.

Національний рух на Буковині зміцнів після переїзду туди галицького діяча Степана Смаль-Стоцького, який 1885 р. став професором університету.

Початок 80-х рр. виявився вельми успішним щодо поширення народовської (української) течії на Буковині. У 1884–1885 рр. буковинські народовці перебрали провід у «Руській бесіді» та «Руській раді». Було засновано товариство «Руський народний дім», першим головою якого став Єротей Пігуляк, а секретарем – Омелян Попович. Почалось видання часопису «Буковина» під редакцією Федьковича, а згодом – Сильвестра Дашкевича, Осипа Маковея, який відіграв визначну роль у розвиткові національної думки та свідомості українців Буковини.

У 1887 р. з ініціативи О.Поповича виникло товариство «Руська школа» (з 1910 р.– «Українська школа»). Це товариство дбало про українські потреби в державних школах, засновувало українські приватні школи, утримувало жіночу учительську семінарію в Чернівцях та реальну гімназію у Вишківцях, мало 12 своїх відділень у краї, організовувало курси для підвищення кваліфікації учителів, видавало підручники та інші книги для дітей. Завдяки діяльності товариства та особисто Поповича справа українського шкільництва на Буковині була однією з найкращих серед українських земель.

Зі зростанням української інтелігенції та її національної свідомості змінювалася на краще і політична ситуація для українців Буковини.

Від кінця ХІХ ст. політичне життя на Буковині розвивалося подібно до галицького. Українські політичні партії Буковини були тотожними галицьким. Так, 1906 р. постали Радикальна (Теодор Галіпов, Ілько та Остап Поповичі, Наполеон Бігарій) та соціал-демократична (Осип Безпалко, Григорій Андріящук, Микола Гаврищук та ін.) партії. У 1908 р. почала діяти національно-демократична партія (С.Смаль-Стоцький, барон Микола Василько, Омелян Попович, Єротей Пігуляк та ін.), яка стала провідною політичною силою в краї.

Жваву національно-просвітницьку діяльність проводили різноманітні українські студентські, жіночі, учительські, церковні, театральні, музичні, спортивні та інші організації, яких напередодні першої світової війни налічувалося 590.

Отож, українці Буковини протягом ХІХ – початку ХХ ст. зробили великий крок у перетворенні на національно свідому частину української нації.

 

6. Розвиток українського національно-визвольного руху в Закарпатті у другій половині ХІХ ст.

Після угорської революції 1848–1849 рр. австрійські власті змушені були піти на деяке розширення демократичних свобод, задоволення певних національних інтересів народів, зокрема закарпатських русинів. Останнім навіть було дозволено обіймати урядові посади. Скориставшись із пом’якшення денаціоналізаторської політики, русинська інтелігенція Закарпаття розгорнула діяльність із поширення освіти серед народу, захисту і розвитку рідної мови, звичаїв, віри і церкви.

З ініціативи О.Духновича 1862 р. було створено товариство Івана Хрестителя, а 1866 р. – св.Василія Великого. Останнє відіграло значну роль у призупиненні денаціоналізаторської політики угорського уряду. Товариство ще до свого офіційного оформлення розгорнуло широку видавничу та просвітницьку діяльність. У 1865 р. вийшла друком «Граматика письменнаго русскаго языка» К.Сабова, яка на тривалий час стала підручником для середніх шкіл Закарпаття, а 1890 р.– «Русская грамматика и читанка» того ж автора.

Завдяки діяльності членів товариства в Закарпатті з'явилися перші періодичні видання. Упродовж 1867–1871 р. в Ужгороді виходила тижнева газета «Свет», а до 1873 р.– «Новый Свет», а затем до 1886 р.– «Карпати». Всі видання товариства друкувалися згаданим вище «язичієм». Головним завданням товариство вважало «сочинение, составление, издание, награждение і распространение книг школьных… вообще же составление в языках русском і мадярском всяких такого рода назидательных полезных книг, образов и часописей».

Проте послаблення тривали не довго. Після реорганізації 1867 р. Австрійської імперії в дуалістичну Австро-Угорську монархію угорська влада розгорнула широкий наступ на права закарпатських русинів. Угорці мовби мстилися русинам за те, що ті не підтримали їх під час революції та допомагали російським військам у придушенні угорської революції. Протягом короткого часу було ліквідовано всі здобутки русинів 40–60-х рр. Розпочався наступ на греко-католицьку церкву Закарпаття: було здійснено спробу впровадити угорську мову в літургії, проте невдало. У 1868 р. угорський парламент прийняв закон про рівноправність національностей, згідно з яким усі громадяни Угорщини в політичній площині становили «неділиму єдину мадярську націю». Насильницьку мадяризацію неугорських народів вивищили до державної національної політики. Угорський наступ виявився таким потужним, що на початку ХХ ст. повністю зникла шкільна освіта на народній мові, а товариство св.Василя Великого 1902 р. припинило діяльність.

Відтак особливо гостро постала проблема дослідження історії Закарпаття для обґрунтування історичних прав русинів на політичне існування, пробудження в них національної самосвідомості. Виконання цього завдання слід було поставити на наукову основу, адже від початку ХІХ ст. не було видано жодного дослідження з історії краю. Вагомий внесок в успішне розв’язання цього важливого завдання зробили два історики – Анатолій Кралицький та Іоанн Дулішкович. Тритомна праця останнього «Исторические черты Угро-Русских» стала важливим доказом історичних і політичних прав населення краю.

Крім зазначених діячів, вагомий внесок у збереження національної ідентичності населення краю обстоювання його інтересів зробили також А.Дешко, І.Раковський, І.Сільвай, О.Ми­трак та ін.

 

7. Взаємодія національно-визвольного руху в Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Важливим здобутком розвитку національного руху в Наддніпрянщині та на західноукраїнських землях стало те, що він синхронізувався і розвивався як єдиний, незважаючи на всі відмінності менталітету населення і політичного становища земель. Взагалі досить важко зрозуміти, чому українці обабіч російсько-австрійського кордону вирішили, що вони становлять одну націю. В історії модерних національних рухів достатньо прикладів, коли народи, маючи спільну етнічну основу, творили декілька націй – серби і хорвати, німці та австрійці та ін. Вирішальним значенням для цього була згода двох політичних еліт – наддніпрянської і західноукраїнської – творити спільну націю. Західноукраїнці черпали з Наддніпрянщини інтелектуальний потенціал, наддніпрянці розбудовували в Галичині «український П’ємонт». Проте цей процес був непростим, наражався на значні перешкоди, долав численні суперечності.

 

Запитання і завдання

1. Що зумовило появу радикальної течії в українському русі наприкінці ХІХ ст.? Яку мету вона переслідувала?

2. Якими були причини і наслідки «нової ери» в українсько-польських відносинах?

3. Схарактеризуйте процес становлення українських політичних партій, дайте їх класифікацію.

4. Яка роль І.Франка у розвиткові політичної думки на західноукраїнських землях?

5. Порівняйте розвиток українського руху на Буковині, в Галичині, Закарпатті. Де український рух досяг найбільшого успіху і чому?

6. Як складалися відносини між греко-католицькою церквою і різними течіями українського руху?

7. Назвіть основні здобутки українського руху на західноукраїнських землях наприкінці ХІХ ст.

8. Яку роль відіграв український рух на західноукраїнських землях у загальноукраїнському русі?