§ 29. Умови розвитку суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які основні зміни відбулися в Російській імперії в результаті реформ 60-70-х років? 2. Назвіть основні особливості суспільно-політичного розвитку Галичини у першій ХІХ ст.

 

1. Конституційні реформи 60-х рр. в Австрійській імперії

Революція 1848–1849 рр. хоч і зазнала поразки, але спричинила процес, який завершився перетворенням Австрійської імперії на конституційну Австро-Угорську монархію. У перше десятиліття після революції в імперії панувала реакція, яка за прізвищем міністра внутрішніх справ Олександра Баха дістала назву бахівської. Реакція не призвела до відродження старих порядків, а стала формою, в якій відбувалося перегрупування сил в імперії. Найвпливовішими силами були національні еліти (угорська, чеська, польська та ін.), що знаходились в опозиції до імперського центру. Знайдення спільної мови з ними рятувало імперію від розпаду. Прискорили цей процес дошкульні поразки Австрійської імперії на міжнародній арені. Попервах Австрія програла війну Франції та П’ємонту в 1859 р. і не змогла перешкодити процесові об’єднання Італії, а 1866 р. зазнала поразки від Пруссії.

Ці поразки мали далекосяжні наслідки:

·   перемоги невеликого королівства П’ємонт, що боролося за об’єднання всіх італійських земель в єдиній державі, стали прикладом для провідників народів, переділених між різними імперіями;

·   австрійські правлячі кола змушені були в 1860 р. відновити, конституцію. Було створено двопалатний законодавчий орган – Державна Рада. У 1861 р. австрійські володіння було визначено як автономні краї з власними представницькими органами – сеймами, хоч і з обмеженими повноваженнями;

·   після поразки від Пруссії Австрія вже не сприймалася як німецька держава і стала об`єднанням 11 націй чи їх частин, жодна з яких не становила більшості.

Аби не допустити неконтрольованого розвитку подій, у 1867 р. було укладено угоду, що містила австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську монархію. Імперію були розділено на австрійську – Цислейтанія (крім інших земель до неї увійшли українські землі Галичини й Буковини) та угорську – Транслейтанія (крім інших земель до неї увійшло Закарпаття) частини. Австрійську частину монархії переділили на автономні коронні краї, утворення яких було довільним і закладало протистояння двох чи декількох націй. На лавіруванні між різними інтересами, на протистоянні націй, в якому імперський центр виступав як арбітр, і базувалася влада австрійського цісаря. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу – централізм поступався місцем федералізму. Найбільшим з коронних країв зі столицею Львів було королівство Галичини і Лодомерії з великим князівством Краківським і князівствами Освенцимським і Заторським, до якого входили Східна Галичина і (тимчасово) Північна Буковина з переважно українським населенням.

Стосовно Галичини австро-угорський компроміс було доповнено австро-польським, що намітився ще в роки реакції, а перші його реальні плоди проявились у перші роки конституційних реформ. У 1860 р. міністром внутрішніх справ Австрійської імперії призначили поляка Агенора Голуховського. Він, коли ще був намісником у Галичині, доклав усіх зусиль для встановлення польського домінування в краї. Систему виборів до Галицького сейму було влаштовано так, що поляки одразу діставали більшість. За умов компромісу намісник Галичини обов’язково мав призначатися з польських аристократів (1866 р. їм знову став Голуховський), а у Відні польські інтереси мав захищати міністр у справах Галичини. Вся соціальна, економічна та освітня політика була спрямована насамперед на задоволення польських інтересів. Польську мову офіційно впровадили в адміністрації, судочинстві, органах самоуправління, Львівському та Ягеллонському університетах.

Така пропольська орієнтація імперського центру була зумовлена наростаючим протистоянням із Російською імперією, проти якої поляки неодноразово піднімали повстання (1830–1831, 1863–1864 рр.), а також оцінкою українського руху як проросійського.

Попри свою недосконалість конституційні реформи 60-х рр. ХІХ ст. в Австрійській імперії мали далекосяжні наслідки:

·   вони створили міцний фундамент для розгортання національно-політичних рухів;

·   всім народам імперії було відкрито шлях до здобутків європейської демократії, стимулюючи, а подекуди – просто змушуючи слабших до прискореного розвитку, аби зрівнятися з політично сильнішими;

·   українському руху було дано новий імпульс. Декларування, хоч і формальне, рівності всіх народів імперії пробуджувало національну гідність – першу, необхідну підставу національного відродження, давало законну основу домагатися всіх належних народові прав;

·   утвердження парламентаризму поступово змінювало суспільну психологію. Маси населення з мовчазних підданих перетворювались у співносіїв влади, громадян. Парламентська й навколопарламентська діяльність, що зосереджувалась у двох інституціях – Державній раді у Відні та Галицькому крайовому сеймі у Львові – стали невід’ємною частиною політичного життя Галичини.

 

2. Галицький сейм

Законодавчою основою для формування Галицького крайового сейму були два документи: Крайовий статут та Сеймова виборча ординація 1861 р. Компетенція сейму, визначена лише 1873 р., обмежувалась цариною культури, освіти, аграрних відносин тощо.

Структура сейму і система виборів до нього під соціальним кутом зору були яскравим зразком перехідної епохи, оскільки вони поєднували елементи середньовічного станово-представ­ни­цького права з парламентсько-демократичними тенденціями нового часу. Виборче законодавство відображало характерне для свого часу розуміння суспільства як об’єднання різних груп громадян, відмінних за «соціальним і фаховим становищем, заслугами перед державою, способом життя і політичної свідомості». Представницький орган, тобто сейм, мав захищати інтереси цих груп відповідно до їхньої «заслуже­ності», яку визначав майновий і фаховий ценз. Вибори до сейму відбувалися раз на 6 років.

Галицький крайовий сейм складався зі 150 послів від шести суспільних категорій. Загалом безпосередні виборці становили 10% населення (серед селян, які складали 95,5% населення краю, – 8,8%).

Такий виборчий закон забезпечував половину місць у сеймі послам «від народу». Теоретично всі ці мандати могли вибороти селяни, міщани або їхні представники, що зумовлювало гостру передвиборну боротьбу правлячих кіл за голоси простого люду.

Орієнтація виборчого закону на становий, а не на національний склад ставила українське населення Галичини в нерівні умови через його переважно селянський характер. Українці теоретично могли отримати лише третину місць. Таку кількість, тобто 51 мандат, українці здобули тільки під час перших виборів у 1861 р. Подальші вибори відзначалися зменшенням українського представництва. У 1883 р. воно було найменшим – 12 послів.

 

3. Польські та єврейські рухи на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Після ліквідації польської державності перед польським визвольним рухом стояло завдання відновлення держави, об’єднання в ній всіх польських земель, переділених трьома імперіями.

Найбільш сприятливі умови для розгортання польського національно-визвольного руху після придушення польського повстання 1863–1864 рр. в Російській імперії склалися в Австрійській імперії (з 1867 р.– Австро-Угорській монархії), де внаслідок польсько-австрійського компромісу Галичина отримала автономію, в якій провідні позиції зайняли поляки. Творці компромісу плекали надію перетворити Галичину в «польський П’ємонт», навколо якого в майбутньому відбудеться об’єднання польських земель в межах історичних кордонів (тобто 1772 р.). У Галичині мала сформуватися модель майбутньої Польської держави. Галицькому сейму в тій системі належала визначальна роль. Він, з одного боку, розглядався як наступник сеймів давньої Речі Посполитої, що засвідчувало неперервність державотворчих традицій, а з іншого, будучи єдиним парламентом на землях переділеної Польщі, мав служити інтересам усього народу, бути виразником його волі перед світом.

Таких позицій дотримувались з краківські консерватори (стальчики). Крім того, вони засуджували будь-які насильницькі дії та закликали польське суспільство зайняти лояльну позицію щодо австрійського імператора, який, згідно з міжнародними угодами, був законним спадкоємцем польського престолу. У політиці щодо українського населення вони закликали польську громадськість піти на компроміси.

Стальчики, хоча й були чисельно невеликою групою, обіймали майже всі провідні державні посади, впливаючи на польську політику імператора.

Політичними суперниками стальчиків були східногалицькі консерватори (подоляки), краківські та львівські ліберал-демократи. Останні вимагали від імператора надання полякам таких самих прав, що й угорцям, і проведення виборчої реформи. Подоляки, хоча загалом підтримували стальчиків, категорично відкидали можливість будь-якої згоди з українцями. Обидві вказані течії (консервативна і ліберальна) були в основному репрезентовані польською аристократією, яка міцно тримала владу в Галичині.

У другій половині ХІХ ст. вирізнились і нові напрями в польському русі – людовий (народний або селянський) і соціалістичний, які набирали силу і на початку ХХ ст. зайняли провідні позиції. Їх поява була характерною ознакою нової доби, коли швидко зростала громадська самосвідомість широких верств населення, формувалися масові політичні рухи. Ідея опіки вищих класів над народом відходила в минуле. Селянство й робітники дедалі голосніше заявляли про своє право самостійно висловлювати та обстоювати власні інтереси.

Нові течії, хоча й були політичними противниками консерваторів і лібералів, в українському питанні не запропонували нічого нового. Єдине, в чому вони виступали спільно з українським рухом,– це вимоги щодо виборчої реформи і за соціальних прав населення. Право українського населення на власну державу, а тим паче в Галичині, категорично заперечувалося.

Крім української та польської, впливовою громадою краю була єврейська. На 1880 р. вона складала 11,52% населення Галичини. Основна маса євреїв проживала в містах і містечках, проте наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. характерною особливістю Галичини стало зростання єврейської громади на селі. По селах євреї були в основному корчмарями, лихварями, управителями маєтків тощо. Така станова структура єврейської громади небезпідставно сприймалась українським селянином як недружня, проте єврейських погромів, як в Російській імперії, тут не було.

У політичній площині єврейська громада, а надто її еліта, була схильна до мирного співіснування з владою, отже до співпраці з поляками. Деякі з них навіть закликали до добровільної польської асиміляції. Багато хто з євреїв став щирим польським патріотом (єврей з походження, поляк за усвідомленням, уподобанням). Але така тенденція в єврейській громаді тривала тільки до початку 90-х рр. Це зумовлювалося тим, що у польському русі почав зростати антисемітизм. Реакцією на нього стало поширення ідей сіонізму. Ідеалом сіоністів було утворення єврейської держави в Палестині, а головною метою в Галичині – боротьба за збереження єврейської національної ідентичності. Така зміна пріоритетів у єврейському русі позначилась і на українсько-польському конфлікті: євреї в ньому зайняли переважно нейтральну позицію, а подекуди підтримували українців.

 

Запитання і завдання

1. Які конституційні реформи було проведено в Австрійській імперії та як вони позначалися на українському населенні Галичини?

2. Охарактеризуйте систему виборів до Галицького сейму?

3. Яка його роль Галицького сейму в становленні політичної культури українського населення краю?

4. Як розвивався польський рух в Галичині?

5. Які течії існували в польському русі Галичини? Яке було їх ставлення щодо українського руху?

6. Яку роль відігравала єврейська громада в суспільно-політичному житті Галичини?

 

 

  

<< § 28. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст. § 30. Старорусини, москвофіли і народовців суспільно-політичному житті Галичини >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus