Тема VІ

Західноукраїнські землі у складі Австрійської ( Австро-Угорської) імперії у другій половині ХІХ ст.

 

§ 28. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Яким було становище українців під владою Габсбургів? 2. Як вплинули на розвиток західноукраїнських земель реформи Марії-Терезії та Йосифа II? 3. Що було характерним для розвитку соціально-економічних відносин на західноукраїнських землях протягом першої половини ХІХ ст.?

 

1. Населення та умови життя на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст.

Протягом другої половини століття кількість населення західноукраїнських земель збільшилася. За даними австрійських та угорських державних переписів 1857 і 1900 рр., на західноукраїнських землях мешкало відповідно 2600 тис. і 3814 тис. українців. Оскільки за цей відтинок часу загальна кількість населення значно зросла, питома вага українців у його складі зменшилася. Зростання чисельності населення дедалі більше загострювало місцеві соціально-економічні проблеми. У Галичині густота населення в сільській місцевості протягом цього часу збільшилася з 32 до 102 осіб на 1 кв. км.

 

Демографічний стан західноукраїнських земель наприкінці ХІХ ст.

 

Протягом другої половини ХІХ ст. соціально-економічні характеристики західноукраїнських земель не зазнали значних змін. Вони залишалися аграрним суспільством, позаяк 95% населення трудилося на землі, а близько 1% працювало на промислових підприємствах. Західноукраїнська інтелігенція, з місцевим духовенством включно, була чисельно невеликою. Так, у Східній Галичині вона становила близько 0,5% від загальної кількості українського населення. Рівночасно поляки, скажімо, складали 22% мешканців Східної Галичини, а їхня інтелігенція становила понад 3% загальної кількості населення.

Примітка. На закарпатті 85% населення у цей час працювало в сільському господарстві, 10% ­ у промисловості та транспорті.

 

Умови життя на західноукраїнських землях були вкрай тяжкими для корінного населення. Рівень життя західних українців становив лише одну десяту від загального рівня життя решти населення на цих землях. Смертність сягала 40–48 осіб на 1 тис. серед українців і 28 осіб на 1 тис. серед поляків. Кількість продуктів, яку споживала одна особа в Галичині, становила лише половину від того, що споживав громадянин західноєвропейської країни. За підрахунками істориків, щорічно від голоду, недоїдання і хвороб у самій лише Галичині помирало 50 тис. осіб. Більше половини дітей не доживало до 5 років, вмираючи інколи від найелементарніших хвороб через відсутність медичної допомоги. У західних і центральних провінціях імперії Габсбургів одна лікарня припадала на 295 жителів, а в Галичині – на 1200.

 

2. Особливості економічного розвитку Галичини, Буковини та Закарпаття

Революційні події 1848–1849 рр. були важливим етапом у розвитку європейських країн. Попри те, що революції завершилися поразкою, вони уможливили пришвидшення процесів подальшого становлення індустріального суспільства.

Зовсім інша ситуація склалася на західноукраїнських землях. Після 1848 р. кріпосницькі порядки вже не перешкоджали економічному розвиткові. Одначе західноукраїнські землі до останніх днів існування імперії залишалися найбільш відсталими в економічній площині територіями Австро-Угорщини з найнижчим рівнем життя населення.

У 50–60-х рр., завдяки політиці віденського уряду і західних і центральних провінціях Австро-Угорщини швидкими темпами розвивалася промисловість, а Галичина, Буковина і Закарпаття зберігали давній, аграрний характер економіки. Її розвиток на західноукраїнських землях дедалі більше визначався інтересами великої фабричної промисловості у західних провінціях.

Імперський уряд фактично не вживав ніяких заходів для розвитку промисловості на західноукраїнських землях. Урядові кола відмовлялися надавати західноукраїнським підприємцям податкові пільги, якими користувалися в західних провінціях. Доступ західноукраїнським товарам на ринки Австро-Угорщини та сусідніх країн був фактично закритий. Водночас існували пільги на вивезення звідси сировини й напівфабрикатів. Навіть усередині краю західноукраїнським підприємцям було дуже важко вести конкурентну боротьбу з іноземними фірмами. Дешеві фабричні товари витісняли з ринку місцеві вироби.

У 70-х рр. західноукраїнські землі привертали дедалі більшу увагу австро-угорських підприємців не лише як ринок збуту товарів, а й як джерело дешевої сировини. Внаслідок цього стали швидко розвиватися нафтодобувна та лісозаготівельна галузі промисловості. Наприкінці ХІХ ст. іноземний капітал посилив свої позиції в економіці західноукраїнських земель. Великі фірми перебирали торгівлю, банки, цілі галузі промисловості. Іноземні підприємці поглинали всі підприємства, чиє існування було їм небажане, унеможливлювали створення тих, діяльність яких суперечила їхнім інтересам.

Сільське господарство західноукраїнських земель розвивалося надзвичайно повільно. Величезні земельні масиви знаходились у власності поміщиків, тоді як більшість селянства постійно страждала від малоземелля. Природне зростання чисельності населення ще більше загострювало ситуацію.

Економічне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини як і раніше залишалося наближеним до колоніального. Цей край був ринком збуту готової продукції з центральних регіонів імперії і джерелом надходження сировини. Одночасно він був резервуаром дешевої робочої сили, яка надходила звідси на західноєвропейський та заокеанський ринки праці.

 

3. Розвиток промисловості

У несприятливих умовах австро-угорського панування західноукраїнська промисловість розвивалася сповільненими темпами. Переважна більшість промислових робітників працювала не у великій фабричній промисловості, а на дрібних підприємствах і майстернях. За офіційними даними, 1885 р. в Східній Галичині на 175 підприємствах обробної промисловості з числом робітників понад 20 осіб працювало лише 10 тис. душ. У Закарпатті тоді ж було декілька таких підприємств, а на Буковині взагалі не було.

Галузева структура промисловості краю була однобокою. Основну частину продукції давали галузі з добування і переробки місцевої сировини – лісова, лісопильна, нафтова, буровугільна, соляна. Найбільшою галуззю промисловості була нафтова, яка почала розвиватися з середини ХІХ ст. Центром нафтової промисловості був Борислав. Контроль над розвитком цієї галузі одразу встановили австрійські та німецькі підприємці. Зацікавленість у збільшенні експорту галицької нафти спонукала їх до застосування технічних вдосконалень. Результатом цього стало зростання видобутку нафти з 20 тис. тонн на рік 1874 р. до 326 тис. тонн у 1900 р. Але віденський уряд перешкоджав спорудженню нафтоперегінних заводів у Східній Галичині. Галицьку нафту переробляли на австрійських та угорських заводах. Хоча видобуток нафти і виробництво гасу постійно зростали, селяни не мали за що його купити і освітлювали свої оселі скалкою.

Іноземні нафтові магнати по-хижацькому грабували природні багатства краю, отримували величезні прибутки. Акціонерні кампанії, які діяли в краї, сплачували своїм акціонерам дивіденди в розмірі 20–27% річних. Таких високих прибутків ніколи не отримували акціонери в західних частинах імперії.

Велика кількість високоякісних лісів (дуб, смерека та бук) спричинила у другій половині 60 – на початку 70-х рр. стрімкий розвиток лісопильної промисловості. До лісових районів Карпат було підведено залізничні колії і цінна деревина вивозилася до Німеччини, Австрії, Італії, Англії, Франції, Туреччини та інших країн. На початку ХХ ст. з Карпат щорічно вивозилося 608 млн куб. м лісу.

Якщо лісопильна промисловість розвивалася швидко, то темпи розвитку меблевого виробництва та інших галузей деревообробної промисловості були дуже повільними. Потреби західноукраїнського населення у меблях, папері й картоні задовольнялися імпортною продукцією.

До найменш розвинених галузей належали легка й металообробна промисловість промисловість. Місцеві ткачі, шевці та кравці забезпечували одягом і взуттям лише сільське населення, а міщани носили одяг із тканин західноєвропейських текстильних фабрик. «Вироби з тканин і пряжі, від сорочки аж до килиму,– писав один із тогочасних галицьких економістів,– залізні та металеві вироби, знаряддя, машини, добрива... словом усе, чого людина потребує від колиски аж до могили, майже все імпортуємо, купуємо, позичаємо в чужих».

Найбільшим підприємствами краю були залізничні ремонтні майстерні у Львові, Стрию та Станіславі. Одначе зробити в них капітальний ремонт можливості не було, і машини відправляли до Німеччини. Становлення фабрично-заводської промисловості у краї відбувалося надзвичайно повільними темпами. У другій половині ХІХ ст. у краї діяли лише п'ять великих державних тютюнових фабрик (у Східній Галичині – чотири, в Закарпатті – одна), на яких працювали 4 тис. робітників. У Східній Галичині існувало також кілька сірникових фабрик, металургійних і машинобудівних підприємств.

Розвиток промисловості був пов’язаний з виникненням нової суспільної верстви – промислових робітників. Наприкінці ХІХ ст. їхня кількість у краї становила близько 55 тис. душ. Джерелами поповнення робітництва були розорені ремісники й селяни.

Становище західноукраїнських робітників було одним із найгірших у Європі. У гонитві за високими прибутками підприємці не бажали витрачати гроші на створення безпечних умов праці. Внаслідок цього постійно зростала кількість нещасних випадків. У гірничодобувній промисловості Закарпаття їхня кількість була в декілька разів вищою, ніж у центральних провінціях імперії та інших країнах Західної Європи.

Жахливими були побутові умови бориславських робітників-нафтовиків. Основна маса їх жила в бараках, де спала просто на долівці. Частина робітників ночувала просто неба. Робітники, зайняті на лісозаготівлях, проводили зиму в землянках. Робочий день західноукраїнських робочих тривав у середньому 12–18 годин.

Заробітна платня промислових робітників у краї була в півтора раза меншою, ніж у центральних районах імперії. За офіційними даними австрійських установ, платня робітників у Львові становила 48–58% заробітку їхніх колег у Відні. Нерідко (а надто в Бориславі та на лісозаготівлях) заробіток видавали не грошима, а талонами, за якими робітники могли отримати продукти за вищими цінами лише у крамниці підприємця. Поширення набуло штрафування робітників під різними приводами. Інколи розміри штрафів досягали кількаденного заробітку. Розмір платні промислових робітників не забезпечував їм прожиткового мінімуму.

Тяжкі умови праці та низький життєвий рівень спричиняли поширення серед робітників таких захворювань, як туберкульоз, ревматизм тощо. Медична допомога внаслідок її високої вартості була для них майже недоступною.

 

5. Зміни в сільському господарстві

Аграрні реформи, здійснені на західноукраїнських землях під час революції 1848–1849 рр., увільнили селян від залишків кріпацтва, проте їхнє становище залишалося дуже тяжким. За своє вивільнення селяни мусили протягом 50 років сплачувати щорічні платежі. У цілому реформа 1848 р. коштувала західноукраїнському селянству понад 300 млн флоринів.

На користь поміщиків вирішувалось і земельне питання. Хоча згідно з реформою за селянами повинні були зберігатися ті землі, якими вони користувалися, поміщики відібрали в них більш родючі вгіддя. Західноукраїнські землі стали краєм, де в сільському господарстві основну картину складали дрібні селянські господарства розміром 2–5 га і великі земельні володіння по 15–20 тис. га.

Внаслідок цього еволюція сільського господарства відбувалася дуже повільно. В економічних відносинах між селянами й поміщиками переважали відробітки – за позичене зерно, за оренду землі, за дрова тощо. Лише наприкінці ХІХ ст. відробітки стали поступатися місцем вільнонайманій праці. Близько 80% селянських господарств мали наділи менше ніж 5 га (пригадайте, який розмір наділу міг забезпечити мінімальні потреби селянина). Внаслідок цього більшість селянських господарств була приречена на зубожіння, розорення і занепад.

Одним із найголовніших питань для селянина в той час було право користуватися сервітутами. Землевласники призначали заздалегідь надмірну ціну за користування ними, розуміючи, що дітися селянам нікуди. Сподівання тисяч селян знайти справедливість у судах були марними. Протягом 1848–1881 рр. у судах краю розглядалися 32 тис. справ про права на сервітути, з яких на користь землевласників було вирішено 30 тис.

Неможливість більшості селян забезпечити себе необхідним завдяки праці у власному господарстві змушувала їх йти наймитувати до великих землевласників. Проте за свою працю вони отримували в чотири рази менше, ніж сільськогосподарські робітники в інших провінціях імперії Габсбургів.

Новою проблемою у напівжебрацькому житті західноукраїнського селянства стало лихварство. Вимушені позичати гроші для сплати численних податків, селяни швидко опинялись у залежності від лихварів, які, вдаючись до безсоромного шахрайства, під приводом сплати боргу і процентів на нього (в середньому 150–250%) відбирали їхні господарства. Наслідком безпросвітного становища селян було поширення пияцтва. Землевласники часто самі штовхали їх до цього, видаючи замість платні за роботу батракам талони, що їх можна було реалізувати лише в шинку. Тому не дивно, що наприкінці ХІХ ст. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 230 жителів, в той час як початкова школа – на кожних 1500.

Основною галуззю сільського господарства в краї було рільництво. Через зубожіння селян прогрес у способах обробітку землі був дуже незначним. За рівнем механізації сільськогосподарського виробництва західноукраїнські землі значно поступалися іншим регіонам Австро-Угорщини. Велика кількість дешевої робочої сили безземельних селян робила невигідним імпорт недешевих машин із західних регіонів імперії або навіть з Англії. Повільне впровадження досягнень агрономічної науки, відстала техніка обробітку землі обумовлювали низькі врожаї. Протягом другої половини ХІХ ст. врожайність сільськогосподарських культур у краї була в півтора-два рази нижчою, ніж у західноєвропейських країнах.

І все ж, хоч і повільно, вигляд західноукраїнського села змінювався. Переважну більшість складали малоземельні господарства, господарі яких не могли проіснувати зі своїх наділів. Місцева слаборозвинена промисловість була нездатна поглинути надлишок сільськогосподарського населення. Господарства середняків і заможних селян були тією основою, з якої могла формуватися нова суспільна верства західноукраїнських селян-підприємців. На відміну від міської буржуазії та поміщиків, селяни-підприємці були в основному українцями.

5. Початок трудової еміграції українців

Злиденні заробітки або повна їх відсутність, страх іще не розорених селян перед майбутніми злиднями, зубожіння більшості селянства, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки.  Вона була прямим наслідком політики віденського уряду, спрямованої на висмоктування життєдайних соків із національних окраїн на користь розвиненого центру імперії.

 

Розселення та еміграція українців у другій половині ХІХ – на початку ст.

 

Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.

 

Одні з перших українських емігрантів до Америки – баптисти І.Сипченко, Г.Кузений, І.Юхимів та Ю.Сич

 

Основна маса постійних емігрантів вирушала за океан. Для організації набору й перевезення переселенців існували спеціальні компанії. Їхні агенти розповсюджували листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного отримання землі, добру платню у промисловому та сільськогосподарському виробництві. Агенти компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного завербованого гроші: за дорослого – 5 доларів і 2 долари за дитину. При цьому умови перевезення через океан більшості західноукраїнських селян вельми нагадували транспортування африканських рабів у минулі часи. За другу половину ХІХ ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини виїхало в пошуках кращої долі за океан близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871–1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.

На нових місцях українські емігранти опинялись у тяжких і незвичних умовах. Для пристосування до нових умов економічного, соціального й культурного життя потрібен був певний час. Для переважної більшості українців він був тяжким і тривалим.

 

Українські вуглекопи у США. 1903 р.

 

Група українських вуглекопів у Канаді. 1904 р.

 

Емігранти з України за роботою у полі. Канада. 1904 р.

 

Перша хвиля трудової еміграції з західноукраїнських земель тривала до початку першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі ХІХ–ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її вислідом стала поява на Американському континенті значної української діаспори.

 

6. Міста і міське населення. Львів

Західноукраїнські міста, внаслідок імперської політики гальмування індустріалізації краю, впродовж тривалого часу зберігали свій традиційний вигляд. Міське населення поступово зростало. Швидше за інші розвивалися Львів і Чернівці, а також міста, що були значними залізничними центрами,– Станіслав, Стрий та ін. Зростало також населення Дрогобича й Борислава, де виникли нафтодобувні підприємства.

У цілому відсоток міського населення західноукраїнських земель залишався досить невеликим. У Галичині мешканці міст складали 10% від усього населення. Українці у складі міського населення складали лише 14–25%. Більшість серед міських жителів у Східній Галичині належала полякам та євреям. А втім, навіть невеликі за чисельністю українські міські громади відігравали значну роль у розвиткові українського національного життя. Містами-осередками українського культурного і політичного життя в краї були у другій половині ХІХ ст. Чернівці, Перемишль, Станіслав, Коломия, Тернопіль, Ужгород. Загальноукраїнським центром національно-визвольного руху став Львів.

Заснований у ХІІІ ст. князем Данилом Галицьким Львів був культурним, адміністративним, економічним центром Східної Галичини та історичною столицею краю. Протягом другої половини ХІХ ст. його населення зросло найбільше з-поміж усіх західноукраїнських міст – із 70 тис. 1857 р. до 160 тис. 1900 р. та понад 200 тис. мешканців 1910 р. Наприкінці ХІХ ст. він був п’ятим за чисельністю населення містом імперії Габсбургів (після Відня, Будапешта, Праги і Трієста) й четвертим на українських землях (після Одеси, Києва і Харкова).

Розвиткові міста сприяла розбудова залізничної мережі краю. Внаслідок цього Львів став одним із найбільших у Східній Європі залізничних вузлів. Будівництво вокзалу далеко від давнього історичного центру міста спричинило появу там нових торговельно-промислових дільниць. Місто поступово розвивалося від історичного передмістя в напрямі до вокзалу і товарної станції. Швидке зростання населення наприкінці ХІХ ст. сприяло розбудові Львова, появі нових житлових дільниць. Із 1858 р. головні вулиці освітлювалися газовими ліхтарями, а з 1900 р. почало поширюватись електричне освітлення.

Основним видом громадського транспорту в 1888–1907 рр. був кінний трамвай. Перші електричні трамваї з’явилися на львівських вулицях 1894 р. На високому рівні знаходилася міська система водопостачання й каналізації. Деякі міські водогони діяли ще з XVI ст. У південній частині міста 1887 р. було закладено славнозвісний Стрийський парк. Завдяки своїм мальовничим і затишним алеям він став улюбленим місцем відпочинку львів’ян.

Своєрідною хронікою історії міста стали численні архітектурні та мистецькі пам’ятки, які збереглися ще з ХІІІ ст. І тоді, і зараз чисельні мандрівники вважали і вважають Львів одним із найгарніших містЄвропи.

Протягом ХІХ ст. Львів зберігав також значення польського культурного й політичного центру. Користуючись своїм привілейованим становищем у Східній Галичині поляки намагалися збільшити свій вплив у місті. Тому впродовж цього часу Львів постійно був ареною боротьби між поляками та українцями.

В економічній площині західноукраїнські міста зберігали свій характер центрів ремесла й торгівлі. Однак українців у складі місцевого купецтва майже не було. Абсолютну більшість у цьому секторі економіки мало єврейське купецтво. Завдяки їхній діяльності в краї було налагоджено економічні зв’язки між містами й селами. Єврейські купці скуповували в селах сільськогосподарську продукцію і привозили на продаж селянам необхідні товари. Рівночасно з торгівлею єврейські купці здійснювали інші комерційні операції: позичали гроші, продавали товари в борг тощо. Завдяки їхній діяльності західноукраїнське селянство втягувалось у товарно-грошові відносини.

Єврейське купецтво діяло, звісна річ, із метою отримання прибутку і тому інколи не розминалося з можливістю обдурити занадто довірливого селянина. Проте це не спричинило появи національної ненависті між представниками двох народів. Українські селяни поважали й цінували єврейських купців за їхню комерційну діяльність, розуміючи необхідність їхньої праці.

 

Витяг з актів судової справи стосовно боргу закарпатського селянина Василя Ряшка

«Василь Ряшко позичив від Е.Герша з Буковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвишкою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов’язався сплатити до кінця 1876 року 40 золотих і сплачував лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді коли міг. Не мав грошей – приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього – привів коня, потім ще 5 корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряшкові 5 зол. боргу зробилося 600. Справа пішла до суду. Герш заперечив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол., а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко позичив і скільки він дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено».

Поміркуйте: Як лихварі використовували необізнаність селян у фінансових справах на свою користь?

 

Витяг з таємного рапорту австрійської поліції до Відня про ставлення західноукраїнського селянства до євреїв (1890 р.)

«За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоча євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».

Поміркуйте: 1. Які особливості стосунків між українцями та євреями в краї помітили австрійські урядовці? 2. Якими були позитивні й негативні аспекти економічних взаємин між представниками цих народів у краї?

 

Запитання і завдання

1. Схарактеризуйте особливості економічного розвитку західноукраїнських земель.

2. Порівняйте економічний розвиток Наддніпрянщини та західноукраїнських земель. Визначте спільні й відмінні риси економічної політики урядів обох імперій стосовно українських земель.

3. Як розвивалася промисловість на західноукраїнських землях?

4. Складіть план пункту «Розвиток сільського господарства і становище селян» та підготуйте розповідь за ним.

5. Якими були причини трудової еміграції українців?

6. Як відбувалася еміграція західних українців на Американський континент?

7 Складіть порівняльну таблицю особливостей соціально-економічного розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст. за схемою:

 

План порівняння

Наддніпрянська Україна

Західноукраїнські землі

 

 

 

 

Питання для порівняння визначте самостійно.