§ 25. Український національний рух у 1880-1890 рр. Історичне значення громадівського руху

Пригадайте: 1. Яких організаційних форм прибрав український рух у 50­60-х рр. ХІХ ст.? 2. В яких умовах розгортався український рух в 60-70-ті роки? 3. Які наслідки для українського руху мав Емський указ?

 

1. Стара Київська громада

Після Емського указу громадівський рух не припинився. Попри те, що серед частини українських діячів переважали були занепадницькі настрої, український рух досяг такого рівня, що ніякими указами зупинити його вже було неможливо.

Діячі Київської громади, заявивши про розпуск організації, продовжили свою діяльність підпільно. Відтак чисельність громади зменшилася з 100 до 55 осіб.

У нових умовах київські громадівці й далі переймалися справами культури, взаємодопомогою, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштовуватися на службу.

Залучення нових членів відбувалося за рекомендацією щонайменше двох громадівців, після оголошення на двох зібраннях, на третьому зібранні таємним голосуванням; якщо хоч один голос був проти, то такого кандидата не приймали, бо в такому братстві, яким вважалася громада, не могло бути того, щоби хтось «проти когось щось мав».

Така система формування громади робила її консервативною і вирізняла з-поміж інших громад, що засновувалися молоддю. Від цього й походила назва – стара Київська громада.

Погром українського руху після Емського указу поставив перед його провідниками питання про подальший напрям розвитку. Суто підпільна робота була несумісною з культурницькою діяльністю. Як і на початку 70-х рр. постала проблема знайти легальну трибуну для пропаганди своїх ідей.

У межах Російської імперії, де українська мова перебувала під забороною, це було неможливо. Тому вирішили організувати український національний центр за кордоном, який мав налагодити видання вільної української преси і репрезентувати український рух у Європі. Виконати таке завдання громада доручила М.Драгоманову, якого за Емським указом увільнили від роботи в Київському університеті.

 

2. Молоді громади. М.Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов (1841–1895) належав до молодшого покоління старої Київської громади. На час приєднання до громадівців він був переконаним демократом. До українського руху він прилучився маючи палке бажання допомогти своєму народові. М.Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької діяльності громадівців і перейти до розв’язання політичних, соціально-економічних і національних проблем. Отож, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію. Вона не одразу набула поширення в колі інтелігенції, але свіжі віяння доброчинно діяли на молодь.

 

М.Драгоманов

 

М.Драгоманов мав далекосяжні наміри. Він реально оцінював становище України і порівнював його з розвитком європейських держав. У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з’явилася нова мета – досягти рівня передових європейських країн. Він уважав, що український демократичний рух має поєднувати соціально-економічні й національні засади. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають із природи українського народу, віками пригніченого і позбавленого своєї еліти.

Для українського руху важливими були погляди Дагоманова на майбутній державний устрій. Він не виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Одначе при цьому Драгоманов виходив із можливості реорганізувати Російську імперію. Він бачив її не централізованою державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди спиралися на положення, що в українському суспільстві не було сил, які могли б довести справу національного визволення України до кінця. Не протиставляючи народів, Драгоманов доводив самобутність українців, їхню здатність самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова «Пропащий час», в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він робив закид тим, хто забув справу українського визволення, марнував надбання власного народу, відмовляючись від мови й культури. З болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці звичай трудяться для всіх, тільки не для України та її народу.

 

Збірник «Громада». 1881 р.

 

Наступ на українську культуру 1875–1876 рр. змусив Драгоманова покинути Батьківщину. У Женеві він разом з іншими українськими політемігрантами видавав часопис «Громада» (18781882 рр.), який став першим українським часописом, де були узагальнені погляди громадівців і висунуто програму українського руху. В основі програми лежали такі принципи, як демократизм (запровадження демократичних прав і свобод та відповідних інститутів, які б їх захищали), федералізм, культурництво, еволюційність (впровадження нового ладу шляхом поступових реформ), соціалізм (запровадження соціальної справедливості). Також у програмі зазначалося, що тенденції українського руху збігаються з загальним напрямом загальнолюдського прогресу. Одначе такі погляди Драгоманова для діячів Київської громади виявилися занадто радикальними. Після полемік і взаємних звинувачень у 1886–1887 рр. дійшло до розриву. У 1889 р. Драгоманов переїхав до Софії, де викладав у Софійському університеті.

Драгоманов мав вплив на українців не лише в Росії, а й у Галичині. Його ідеї особливо припали до вподоби молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську соціалістичну партію (Русько-українська радикальна партія). Поширенню соціалістичних ідей та створенню гуртків у Галичині та Наддніпрянській Україні допомагали друзі Драгоманова – Микола Зібер і Сергій Подолинський.

Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні поставали молоді громади, в яких гуртувалася переважно студентська молодь. Їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне визволення.

Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність, послідовність в обстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова стали неодємною частиною суспільно-політичної думки другої половини XIX – початку ХХ ст.

 

М.Грушевський із статті «Пам’яті Михайла Петровича Драгоманова»

«…Чим став Драгоманов в історії українського відродження, він став завдяки сій громадській місії за кордоном, що засудила його на гірке емігрантське життя, – але заразом поставило його в спеціально корисні, з деяких поглядів, і заразом незвичайно відповідальні політично-громадські обставини. Визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини, призначивши на позицію відповідального представника всього поступового українського життя у культурнім світі. Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ напружувати всю свою енергію і весь свій інтелект, аби нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла і не вмре, незважаючи на всі царські гнобительства і проскрипції. Засудила його приймати на себе удари, інсинуації і знущання, звернені проти сеї «прискрибованої України», відбивати їх і відповідати доказами і виявами позитивних, поступових загально-вартісних прикмет українського руху. Над українським же життям, в сю тяжку, задушливу, деморалізаційну його пору настановила громадську контролю оцієї всеукраїнської заграничної експозитури – Драгоманова і його гуртка, що витягала українство з манівців провінціалізму і опортунізму на широкі шляхи світового культурного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального політичного і соціального визволення. На довгий час напрям українського руху пішов по рівнозначнику сих трьох його осередків: київського, львівського і женевського. Місія Драгоманова, з сього погляду, – епоха в українському житті…»

Поміркуйте: 1. Яку роль, на думку М.Грушевського, відіграв М.Драгоманов в українському русі? 2. Які основні світоглядні принципи обстоював М.Драгоманов у своїй діяльності?

 

3. Громадівський рух у 80-х рр. «Киевская старина»

80-ті рр. ХІХ ст. увійшли в історію національного відродження на східноукраїнських землях як «мертві роки». Після вбивства царя Олександра ІІ (1 березня 1881 р.) і воцаріння Олександра ІІІ в Російській імперії розпочався тривалий період контрреформ, що супроводжувалися репресіями проти будь-яких революційних, опозиційних рухів. Серед більшості членів старої Київської громади запанувала думка, що будь-які спроби політизації українського руху можуть викликати нову хвилю репресій, а відтак – повне його придушення. Київські громадівці вважали за потрібне сконцентрувати свою діяльність виключно на ниві культурництва, вести «поважне життя осередків українства в Російській імперії», продовжувати формувати національну самосвідомість населення не через нелегальну пропаганду, а за допомогою легальної культурно-освітньої діяльності. Така лінія суперечила гаслам, що проголошувались Драгомановим у журналі «Громада». Це потягло полеміку між Драгомановим і лідерами Київської громади. Спільної мови так і не було знайдено. Київська громада 1886 р. відмовила у подальшому фінансуванні діяльності Драгоманова за кордоном.

Відмова від будь-яких проявів політичної діяльності не вирішувала проблему руху – можливості пропагувати свої ідеї. В умовах заборони українського слова вихід убачався у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними органами. Зміст їх був здебільшого художньо-літературний, подеколи з’являлися матеріали бібліографічного характеру, іноді – етнографічного. Перший альманах під назвою «Луна» з’явився 1881 р. У 1883 р. в Києві вийшов альманах «Рада», 1885 р. в Одесі – український збірник під назвою «Нива». Наступного року в Херсоні вийшла збірка «Степ» тощо. Але альманахи не могли заступити періодичне видання. Зрештою, завдяки зусиллям Київської громади і фінансовій допомозі В.Симиренка пощастило домогтися видання російськомовного журналу на історичну тематику «Киевская старина». Перший номер часопису вийшов у січні 1882 р. Навколо нього об’єдналися кращі українські наукові кадри і літератори, які своєю діяльністю, зовні аполітичною, не дали згаснути українському рухові. За час існування журналу (до 1907 р.) вийшло 97 номерів. Його зміст складали: праці й матеріали з історії та археології України, етнографії, мовознавства; літературні твори; листування визначних людей, спомини, бібліографії та ін. В журналі співпрацювали: В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський, М.Костомаров, Д.Багалій, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О.Яворницький, А.Кримський О.Потебня, Т.Рильський, О.Русов, С.Русова, І.Франко та ін.

 

Обкладинка журналу «Киевская старина»

 

Однак орієнтація саме на культурницький аспект діяльності створила своєрідний вакуум дії. Молодь здебільшого «йшла в революцію», віддавала свої сили боротьбі політичній, не тільки залишаючи без уваги національні інтереси свого народу, а й з презирством ставлячись до тих «вузьких культурників», що присвячували себе «малим ділам» перед великим сходом революційного сонця».

Попри таке становище в українському русі, не можна було заперечувати існування українського національного життя: розвивались українська наука, музика, особливо театральне мистецтво, література. Хоча молодь головно вливалася в загальноросійський революційний рух, українське культурництво теж знаходило прибічників із юного загалу.

Важливим наслідком 80-х рр. для українського руху було те, що його провідники усвідомили: цей рух потребує щоденної наполегливої праці для закладання підмурків, які не дозволять йому зійти нанівець. Такі підмурки вони вирішили закласти в Галичині, де були більш сприятливі умови для розвитку українського руху, але не полишати праці і в Наддніпрянській Україні. Галичина перетворювалася на «україн­ський П’ємонт». Тоді це було єдино вірне рішення.

 

4. Студентський громадівський рух 90-х рр.

90-ті рр. ХІХ ст. – період піднесення молоді, яка організовувалася в гуртки та більші товариства з єдиною метою – зробити щось корисне для свого народу. На відміну від старших діячів, юна парость не бажала вдовольнятись аполітичною діяльністю. Ця радикально налаштована молодь дістала назву «Молода Україна». Під такою назвою з 1896 р. в Києві існувала таємна громада з більш як сотнею учасників, що сповідувала ідеї соціалізму і національної окремішності українців. За даними поліції, подібних громад було 22, причому найважливіші з них – у Києві, Чернігові, Лубнах та Одесі. Складали їх переважно студенти. Члени громад усвідомлювали, що до спільної мети треба йти єдиним фронтом. Виходячи з цього провідники українського студентства скликали 1898 р. перший з’їзд студентських громад, який відбувався нелегально. На з’їзді було прийнято резолюції, в яких, зокрема, проголошувалося: «Ми, українська молодіж, стремлячи до політичної самоуправи, в якій досягаються ідеали волі, рівности, братерства, домагаємося рівности всіх перед законом… свободи совісти і рівности всіх віроісповідань, просвіти на рідній мові, наведення обов’язкової безплатної науки. В політичній ділянці студенти домагаються конституційної свободи з політичною автономією, свободи слова, друку і зборів». У резолюціях також висувалися вимоги обов’язкового вивчення студентами української культурної та політичної спадщини, поширення просвіти в народі, проведення соціально-економічних реформ.

Через рік українські студенти провели другий з’їзд, на якому заснували свою Центральну спілку. Основні пункти програми спілки були такими:

«1. Спинити шкідливе й згубне для нашої нації винародовлення студентської молодіжи на Україні російській і повернути всіх студентів-українців до служіння інтересам українського народу.

2. Довести до відомості як народної маси, так і інтелігентних верств суспільства, що лихий, безвідрадний соціально-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизму».

Решта програми була присвячена питанням тактики і зміцнення організації. Зокрема, один із пунктів вимагав од членів студентської громади серйозного вивчення та всебічних знань, всілякого поширення в суспільстві відомостей про українські справи, а саме про українську літературу, історію, географію та етнографію. Інший пункт вимагав виховувати студентів згідно з принципами громадської моралі.

Програми студентських з’їздів відображали ентузіазм, ідеалізм молоді, її відданість національним ідеалам.

Найбільш радикально налаштованою з студентських громад було Братство тарасівців, що існувало 1891-1898 рр. Братству тарасівцівсудилося започаткувати період політизації українського руху в Наддніпрянщині та націоналістичну течію в українському політичному русі.

 

5. Братство тарасівців

Наприкінці ХІХ ст. в українському русі в середовищі молодих інтелігентів з’явилася націоналістична течія. Спершу вона існувала як ідея, згодом оформилася в політичне угруповання, але, не витримавши конкуренції з іншими течіями національного руху, знову повернулася на рівень ідей та була представлена окремими діячами.

Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміла річ, що глибинною причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х рр. ХІХ ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М.І.Міхновський, С.М.Шелест, А.П.Кучинський та ін. Гурток підтримував тісні зв'язки з провідними діячами українського руху. З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне Братство тарасівців. Ще 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О.О.Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. До складу гуртка увійшли І.Липа, М.Байздренко, М.Базькевич, В.Боровик. Влітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т.Г.Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе Братством тарасівців.

Першим прилюдним виступом братства стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі «Правда». Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна схарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та загального занепаду українського громадсько-політичного руху після Емського указу вони виглядали справжнім національним радикалізмом. У своїй промові вони стверджували такі принципи:

·   українці є окрема нація;

·   як і кожна нація, українці потребують національної волі для праці й поступу;

·   повна автономія України (на той час на це гасло не наважувався ніхто);

·   єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності Української держави);

·   негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнання його користі для національного руху;

·   радикалізм і екстремізм щодо відступників;

·   необхідність українських шкіл;

·   вживання української мови та ін.

Ідеї братства знайшли своїх прихильників, але поширення не набули через різко негативне ставлення до інших течій українського руху, цілковите ігнорування соціально-економіч­них питань, а також з огляду на особисті якості лідера тарасівців М.І.Міхновського.

Братство тарасівців було створене за принципами таємної організації і поділялось на «п’ятірки», які в середині 90-х рр. діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з’їзд братства, який, можливо, мав надати організації стрункішої форми. Але, оскільки Братство тарасівців не мало конкретної програми дій, а подекуди просто дублювало старе культурництво у своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне носіння національного одягу), воно стало занепадати, наприкінці 90-х рр. фактично розпалося. Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.

 

З програмних вимог Братства тарасівців

«Ми, свідомі українці, рішуче й назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми, свідомі українці, оддаємо всі наші сили на творення української культури, на національно-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки, переводячи в життя, між іншим, і тим, що кожен повинен на протязі року навчити грамоті по-вкраїнському не менше двох членів для нашої організації».

Поміркуйте: 1. Як ви вважаєте, чим було зумовлено декларування тарасівцями розриву зв’язків з українофілами? 2. Яку основну мету своєї діяльності проголошували тарасівці? 3. В чому неконкретність вимог тарасівців?

 

Братство тарасівців – перша українська група, яка чітко висловила політичні вимоги, започаткувавши цим період політизації українського руху в Наддніпрянщині. Діяльність братства, що проіснувало до 1898 р., знайшла продовження у студентських громадах, а надто в харківській, з якої згодом постала перша в Наддніпрянській Україні українська політична партія – Революційна українська партія (РУП). Важливим в існуванні братства було те, що воно залишило по собі тих діячів, імена яких пов’язані з подальшим українським рухом, і, зокрема, з першими кроками українського націоналізму як політичної тегії в українському русі. Першим з-поміж них був, поза сумнівом, Микола Іванович Міхновський (1873–1924).

 

6. Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО)

Починаючи з 90-х рр. відбувалась і своєрідне організаційне оформлення культурництва (під тиском радикально налаштованих діячів, студентської молоді), спрямована на закладення підвалин майбутньої політичної організації. Першим кроком на цьому шляху стало створення у 1898 р. у Києві Загальноукраїнської безпартійної організації (ЗУБО). Восени 1898 р. вона об’єднувала вже 22 громади в різних містах України. До організації входило 438 членів. Вона мала неабиякі матеріальні можливості. Річний членський внесок становив 25 крб. Значну фінансову підтримку ЗУБО отримувала від підприємця мецената В.Ф.Симиренка, який, як уже згадувалося, до того ж фінансував видання її часопису «Киевская старина».

 

В.Симиренко

 

Керівництво організацією здійснювала рада, яку очолювали в різні роки композитор М.В.Лисенко, історик В.Б.Антонович. Рада збиралась щочетверга на квартирі одного зі своїх членів для обговорення поточних справ. Загальні збори членів громад відбувались один раз на рік. Неодмінним головуючим на всіх з’їздах був земський діяч, адвокат І.Л.Шраг, який користувався великою популярністю серед української інтелігенції. При раді діяв видавничий гурток, до якого входили С.О.Єфремов, Ф.П.Матушевський, В.Ф.Дурдуківський, О.І.Лотоцький, В.М.Доманицький, В.М.Страшкевич та В.К.Прокопович. Саме на основі цього гуртка утворилось українське видавництво «Вік».

 

С.Єфремов

 

Загальноукраїнська безпартійна організація об’єднувала значну частину національної інтелектуальної еліти, а також інтелігенції, безпосередньо пов’язаної з народними масами. Однією зі сфер її діяльності було працевлаштування в земствах національно свідомих інтелігентів та розповсюдження і транспортування з-за кордону в підросійську Україну забороненої літератури.

Діяльність організації розгорталася здебільшого під прикриттям якихось офіційних державних або напівдержавних установ, завдяки чому вона уникала особливих ускладнень у стосунках з поліцією.

Отже, на перший погляд, Загальноукраїнська безпартійна організація переймалася тими ж культурницькими справами, що й її попередники. Одначе культурництво це було вже не гуртківським, замкненим у собі,– воно орієнтувалося на маси інтелігенції, особливо сільської, тісно пов’язаної з народом. Крім того, було зроблено необхідний організаційний крок, який створив умови для формування партійної організації – діяльність розкиданих по Україні та ізольованих громад почали об’єднувати й координувати з одного центру. Єдиною хибою цього перехідного етапу до політизації колишнього культурництва було вагання старіших членів організації, які ніяк не зважувалися на останній крок – висунення політичних гасел і утворення партії. Старі члени організацій, обтяжені родинами, посадами й побутом, були вкрай налякані політичними вимогами. Але життя, зрештою, поклало край цим ваганням.

 

7. Історичне значення громадівського руху

Громади, попри їхню нечисленність, відіграли вагому роль у становленні й розвитку новітнього українського руху.

По-перше, вони завершили об’єднання двох регіональних струменів українського руху в Російській імперії: лівобережного, що брав початок із відродження на Слобожанщині та продовжував свої традиції в Кирило-Мефодіївському братстві, та правобережного, закоріненного в «українській школі» польської літератури та продовженого в діяльністю хлопоманів. В українському русі на Лівобережжі провідну роль відігравали нащадки козацької старшини, на Правобережжі – нащадки спольщеної української шляхти.

По-друге, вони забезпечили наступність поколінь в українському русі – кирило-мефодіївців та молодшого, що почало активну діяльність у 50-ті рр.

По-третє, громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики, мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені етнічні межі. Цим вони підвели український рух до необхідності сформулювати та розробити політичну програму.

По-четверте, громадівці справили чималий вплив на розвиток українського руху на західноукраїнських землях.

По-п’яте, наукова діяльність громадівців заклала основи української науки.

 

Запитання і завдання

1. Охарактеризуйте розвиток громадівського руху у 80-ті рр.?

2. Що нового своєю діяльністю вніс в український рух М.Драгоманов?

3. Чим була зумовлена поява молодих громад, які їхні характерні ознаки? Що не задовольняло українську молодь в українському русі?

4. Назвіть основні верстви українського суспільства, що підтримували український рух. З’ясуйте чому.

5. Чим була зумовлена поява націоналістичної течії в українському русі? Які верстви населення її підтримували й чому?

6.  Розкажіть про виникнення Братства тарасівців та його ідейні засади?

7.  Розкрийте історичне значення діяльності Братства тарасівців.

8.   Охарактеризуйте процес політизації громадівського руху. Що таке Загальноукраїнська безпартійна організація?

9. З’ясуйте історичне значення громадівського руху для розвитку українського національно-визвольного руху.

 

 

  

<< § 24. Український національний рух у 1870-1890 рр. Громади § 26. Народницький і соціал-демократичний рухи у Наддніпрянській Україні >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus