§ 24. Український національний рух у 1870-1890 рр. Громади

Пригадайте: 1. Визначте попередні етапи українського руху і дайте їм характеристику. 2. Хто був лідером громадівського руху? Дайте йому характеристику. 3. Які наслідки для українського руху мав Валуєвський циркуляр?

 

1. Громадівський рух на початку 70-х рр.

Наприкінці 60-х рр. в умовах послаблення антиукраїнської політики відбувалося відновлення громадівського руху, але вже як нелегального. Центром відродженого громадівського руху знову став Київ, де сконцентрувалися значні інтелектуальні сили. Поряд із колишніми громадівськими діячами з’явилася талановита молодь – М.Зібер, О.Русов, С.Подолин­ський та ін., яка додала динамізму українському рухові. Завдання кожного громадівця полягало в конкретних справах за своїм фахом: історія, мовознавство, література тощо.

Крім Києва, громади відновили свою діяльність у Чернігові, Полтаві, Харкові, Єлисаветграді, Одесі. Київська громада координувала їхню діяльність. У 1873 р. вона виступила зі своєю політичною програмою, основною тезою якої була вимога федеративного ладу Росії з наданням широкої автономії Україні. У своїх переконаннях значна частка громадівців дотримувалася досить радикальних поглядів, особливо діячі Одеської громади (Л.Сименський, М.Климовський, М.Боровський, А.Кри­жановський, І.Луценко).

Межі нелегальної роботи стримували розвиток громадівського руху. Його провідники постійно прагнули найти легальну трибуну, яка дала би простір для широкої літературної, етнографічної, видавничої та іншої діяльності.

Павло Житецький про світоглядні позиції київських громадівців

«Ми добре вже знали, що одної свободи мало – без науки, без європейської освіти. Знали ми й те, що націоналізм в його чистому вигляді наводить духовний настрій людини до консервативної доктрини. В питаннях національних ми не йшли далі тої границі, котра визначається потребами самооборони. Дуже гидким нам був так польський, як і московський націоналізм з інстинктами державного насильства»

Поміркуйте: 1. Охарактеризуйте світоглядні позиції київських громадівців. 2. Як ставилися громадівці до ідей націоналізму? Чим таке ставлення було зумовлене?

 

Вагомим реальним кроком у цьому напрямку стала участь у відкритті 1871 р. та роботі колегії Гната Ґалаґана, яка завдяки викладацькій діяльності членів Київської громади перетворилась на кращий навчальний заклад Києва. Іншим кроком до поширення своєї легальної діяльності стало створення у січні 1873 р. Історичного товариства Нестора-літописця. Але найбільш плідну діяльність громадівці розгорнули завдяки створенню Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке стало центром українознавчих досліджень, та придбання ними газети «Киевский телеграф» – легальної трибуни для українознавчої діяльності.

 

2. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства

Відкриттю Південно-Західного відділу Російського географічного товариства сприяли декілька чинників, а саме:

1. Військове відомство в умовах загострення міжнародного становища потребувало даних необхідних для складання детальних топографічних карт.

2. Аграрна реформа та щоденні потреби її реалізації.

3. Зосередження в Києві значних наукових сил. Тут діяли: Комісія для розгляду давніх актів, а також Комісія для опису губерній Київського освітнього округу.

Перша спроба заснувати відділ на початку 50-х рр. ХІХ ст. була невдалою – поліцейські перестороги взяли гору. Але час брав своє. У 1869 р. клопотаннями Російського географічного товариства та особисто його віце-президента П.П.Семенова (з 1906 р. – Семенов-Тянь-Шанський) П.П.Чубинському було доручено очолити експозицію в Південно-Західний край (зем­лі Правобережної України).

Павло Платонович Чубинський (1839–1884) був людиною, в якій поєднувалися талант поета, організаційний хист і прискіпливість дослідника. Попри високі творчі злети, його особиста доля виявилась лихою. Його двічі висилали з Києва, наслідком чого стала тяжка хвороба, яка звела 45-річного діяча українського руху в могилу. Приводом до переслідування були його українофільські переконання, а особливо вірш «Ще не вмерла Україна», якому судилося стати національним гімном.

П.Чубинський народився в Борисполі під Києвом. Навчався у 2-й київській гімназії, потім – на юридичному факультеті Петербурзького університету. Він активно працював у недільних школах Петербурга, співробітничав у журналі «Основа».

Повернувшись після завершення навчання в Україну, Чубинський став активним членом Київської громади. Його активна наукова діяльність не раз відзначалася нагородами, тоді як громадсько-політична зазнавала переслідувань. Будучи в засланні в Архангельській губернії, він розгорнув там широку дослідницьку роботу. Авторитет дослідника-етнографа проторував йому шлях у рідну Україну.

П.Чубинський значно розширив програму обстежень, долучивши до неї, крім етно-соціальних і демографічних характеристик, ще й побутові та культурні особливості населення, а також просторово – до кордонів української етнічної території, а не тільки Південно-Західного краю.

Почата в травні 1869 р. експедиція завершилася восени 1870 р. Вона дослідила 54 повіти 8 губерній і зібрала багатий етнографічний матеріал – пам’ятки усної народної творчості, записи весільних обрядів, місцевих говірок, звичаєве право Правобережної України. Також було зібрано дані про заняття населення, заробітну плату, врожаї, стан торгівлі та промисловості.

Дослідницька праця Чубинського довела безпідставність позиції противників відкриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства.

У документі про відкриття відділу містилися такі положення:

«§2.…відділ переважно досліджує губернії Київського освітнього округу в усіх тих аспектах, що є предметом занять Товариства, і особливо дослідження зі статистики та етнографії.

§3. … відшукує і доводить до відома вже зібрані й ті, що зберігаються в місцевих архівах, відомості про край, розглядає їх, вирішує, як їх використати для науки».

Урочисте відкриття відділу відбулося 13 лютого 1873 р. Головою відділу було обрано Григорія Павловича Ґалаґана, високоосвіченого сановника з поміщиків Лівобережжя і популярного в Києві мецената, людину, яка вболівала за виховання національної інтелігенції. Управителем справ одностайно обрали П.Чубинського. Органом відділу стали «Записки Юго-Западного отдела ИРГО». Неформальним органом відділу була також газета «Киевский телеграф», що виходила в 1874–1876 рр. До її редакційного комітету увійшли М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, П.Чубинський, М.Лисенко, П.Житецький. Газета стала захисником і ревним пропагандистом великої і плідної роботи з вивчення духовної та матеріальної культури українського народу, яку розгорнули діячі Київської громади під егідою відділу. Газета не пропускала нагоди, щоб затаврувати той чи інший антиукраїнський виступ російської реакційної преси.

До роботи у відділі було залучено значні наукові сили. Тільки дійсних членів набралось аж 76, серед них – В.Антонович, М.І.Драгоманов, В.Р.Лисенко і М.В.Лисенко, О.Д.Ушинський (брат знаного педагога) та багато інших. Окрім них, для відділу самовіддано працювала велика когорта співробітників і провінційних кореспондентів, які здійснювали записи про народний побут, традиції, вірування.

Крім видавничої справи, відділ здійснив низку заходів. Одним із перших було проведення 1874 р. одноденного перепису населення Києва. Кількість мешканців міста перевищила 220 тис. Було з’ясовано і національний склад міста: українці складали найбільшу національну групу.

Іншою важливою акцією відділу, що набула міжнародного розголосу, стало проведення в серпні 1874 р. ІІІ Археологічного з’їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи виключно російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-краєзнавців, збирачів різноманітних матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

За час існування відділу (1873–1876 рр.) було видано 7 томів «Трудов Юго-Западной экспедиции» (по 1200 сторінок кожен, не рахуючи додатків), два томи «Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.», також підготовлено матеріалу на ще три, томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Минуло небагато часу, і активна українознавча праця занепокоїла як царську охранку, так і тих представників українства, російської громадськості, котрі вірою і правдою служили цареві.

 

3. Емський указ

Перший сигнал прозвучав уже в січні 1875 р. Київський цензор Позиревський дістав від начальника головного управління у справах друку конфіденційний наказ: «З огляду на те, що Головне управління дістало деякі відомості про газету «Киевский Телеграф», пропонується вам під час цензурування зазначеної газети ставитися до неї з особливою обачністю та, між іншим, не допускати в ній жодних статей, що проводять українські тенденції».

Полковник київського корпусу жандармів Новицький докладав: «…З відкриттям відділу розрізнені українофіли отримали центр і опору, біля якої згрупувалися і стали діяти сміливіше, так що протягом року їхній успіх став упадати в око».

Далі пішли доноси, в яких український рух звинувачувався в сепаратизмі. Найбільше зусиль для дискредитації українського руху доклав Михайло Юзефович – полтавський поміщик, колишній член Київської громади. Будучи відданим служителем імперії він не міг погодитися з українознавчою спрямованістю діяльності товариства.

Зрештою, тривожні повідомлення занепокоїли царя. За його дорученням було створено спеціальну комісію, на яку покладалося завдання вироблення засобів боротьби проти українофільської діяльності. Комісія дійшла висновку, що «допустити окрему літературу на простонароднім українськім наріччі значило б покласти тривку основу для переконання в можливості відділення, хоча б і в далекій будучині, України від Росії».

Члени комісії надавали українському питанню настільки велику увагу, що навіть потурбували царя, коли він знаходився на відпочинку в німецькому м.Емс. Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву Емського акту (від назви міста). 18(30) травня 1876 р. він набрав чинності.

Емський указ було витримано в дусі Валуєвського циркуляра, але він різко посилив репресії проти української культури, заборонивши: ввіз книжок українською мовою; друкування і видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, крім історичних пам’яток із збереженням правопису оригіналу; громади. Указ ліквідував Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, встановив суворий контроль над художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п’єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, щоразу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особливо дбала, щоб на сцену потрапляли художньо слабкі твори, а все більш чи менш гідне уваги заборонялося. Окремий пункт Емського указу стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Водночас надавалася матеріальна допомога москвофільському рухові в Галичині, який завзято боровся проти руху українського.

Окремо рекомендувалося чиновникам міністерства освіти особливо обережно добирати вчителів для шкіл у південно-західній частині імперії. Перевага мала надаватися росіянам. Ті ж учителі-українці, які здобули освіту в Київському, Харківському, Одеському навчальних округах, мали виїжджати на роботу поза межі України.

Нагляд за виконанням Емського указу здійснювало головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб українські книжки не доходили до простого люду.

Емський указ був тяжким ударом і для науки, і для українського руху в цілому. Він був спрямований на те, щоби вилучити українську тематику з серйозних культурних жанрів, загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри українського руху. Українці були єдиним народом Російської імперії, у якого репресій зазнала національна мова.

Дикість Емського указу була дещо пом’якшена у 1881 р., коли було дозволено друкувати українською мовою словники, щоправда, російською абеткою. Питання про україномовні вистави вирішувала відтоді місцева влада. Але в 1884, 1892 та 1895 рр. його доповнили новими заборонами. У 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість публікацій українських перекладів з російської мови. У 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню українських читанок для дітей. Їх друк також заборонявся, навіть якщо зміст був цілком невинним. У цілому Емський указ зберігав чинність аж до 1905 р.

Емський указ мав серйозні наслідки для українського руху, а саме:

1. Він обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу.

2. Стримував розвиток української культури.

3. Призвів до дезорганізації на певний час українського руху в Наддніпрянській Україні, але не до його припинення.

 

Запитання і завдання

1. Які причини відродження громадівського руху в 70-ті рр.?

2. Вкажіть основні відмінності громадівського руху 60 і 70-х рр.

3. Яку роль відіграв Південно-Західний відділ Російського географічного товариства в розвитку українського руху?

4. Чому український рух 60­70-х рр. не висував політичних вимог?

5. Дайте оцінку Емському указові. Чим були зумовлені такі жорсткі заходи проти українського руху?

 

 

  

<< § 23. Український національний рух наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХІХ ст. Зародження громадівського руху § 25. Український національний рух у 1880-1890 рр. Історичне значення громадівського руху >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus