§ 23. Український національний рух наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХІХ ст. Зародження громадівського руху (підручник)

§ 23. Український національний рух наприкінці 50-х – у 60-х рр. ХІХ ст. Зародження громадівського руху

Пригадайте: 1. Які організаційні форми були притаманні українському рухові у першій половині ХІХ ст. і чому? 2. Охарактеризуйте розвиток українського руху в першій половині ХІХ ст.

 

1. Основні тенденції розвитку українського руху у другій половині ХІХ ст.

Друга половина ХІХ ст. як у Європі, так і в Україні характеризувалася організаційним оформленням і виробленням ідейних основ визвольних рухів, що зародились у першій половині ХІХ ст.

Кожен європейський визвольний рух розв’язував завдання, що стоять перед ним, у трьох головних напрямах: національному, загальнодемократичному та соціальному. У першому напрямі головним є боротьба за національну свободу, у другому – за демократичний устрій суспільства, права й свободи людини, у третьому – за соціальну справедливість. Діячів і напрями, що зводять вирішення всіх проблем до здобуття національної незалежності, називають націоналістами. Для послідовного демократа (тоді їх було прийнято називати лібералами) всі питання розв’язуються з вирішенням проблем прав і свобод людини. Діячі й напрями, що обстоювали принципи соціальної справедливості, називалися соціалістами, соціалістичними. Термін «соціаліст» у той період не відносилось до певного соціально-політичного вчення, яких було багато (марксисти, прудоністи, лассальянці, фабіанці та ін.), а розумівся широко – як обстоювання соціальної справедливості щодо бідних, знедолених, вихідців із простого люду.

Об’єднавчим для всіх цих напрямів, течій було прагнення змінити життя на краще, змінити існуючий лад на справедливий, доцільний. Боротьба за розв’язання цього спільного завдання збалансовувала ці течії, змушувала їх знаходити спільну мову. Проте це правило було вірним для більш або менш сформованих державних націй. Для бездержавних націй зосередження на соціальних проблемах або демократичних свободах часто вело до відриву від національних проблем, долучання їхніх діячів до загальноімперського руху. З іншого боку, зосередження на суто національних питаннях за відсутності національної самосвідомості звужувало соціальну базу руху і відривало його від народу. Отож, перед українським рухом стояла проблема виробити збалансовану у трьох площинах політичну платформу, що була б прийнятною для всіх прошарків українського суспільства. Крім того, слід було віднайти і організаційну форму руху. Над вирішенням цих завдань і працювали діячі українського руху протягом другої половини ХІХ ст.

 

Суспільно-політичне життя на українських землях у другій половині ХІХ ст.

 

2. Відродження українського національного руху наприкінці 50 – на початку 60-х рр. Українська громада Петербурга

Наприкінці 50-х рр. відбувається відродження українського національного руху. Поштовхом до цього відродження стала лібералізація суспільно-політичного життя в умовах підготовки скасування кріпацтва. Одним із центрів відродження національного руху стала столиця Російської імперії Петербург, в якому мешкала чимала українська громада. Тут завдяки фінансовій підтримці українських поміщиків-меценатів Тарновських і Ґалаґанів П.Куліш заснував друкарню для видання творів української літератури. У ній друкувалися твори П.Куліша, І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Вовчка та ін. Куліш спробував започаткувати видання альманаху «Хата» (1858 р.).

Лібералізація суспільно-політичного життя сприяла проголошенню амністії членам Кирило-Мефодіївського братства, які в 1857 р. приїхали із заслання до Петербурга. Їм навіть дозволили обійняти високі посади: Костомаров став професором Петербурзького університету, Шевченко – академіком Академії мистецтв, Білозерський – чиновником однієї зі столичних канцелярій. Новий міністр освіти, українець родом Є.П.Ковалевський дав дозвіл на друкування «Кобзаря» Т.Шевченка, підтримав клопотання Білозерського про відкриття в Петербурзі журналу «Основа».

Прагнучи якомога більше прислужитися своєму народові, українські діячі Петербурга 1859 р. створили першу українську громаду – культурно-освітню організацію, що мала на меті популяризацію національної ідеї через видання книжок, журналів, проведення вечорів. Окрім колишніх кирило-мефо­діївців, до першої громади увійшли правник О.Ф.Кістяківський, завідувач друкарні Куліша, видавець популярних книжок Д.С.Каменецький, письменник М.Стороженко, друзі Т.Шевченка брати Лазаревські. Власне, організацією першу громаду назвати важко, радше це було неформальне зібрання діячів українського руху. Вони збиралися на квартирі інженера Ф.І.Черненка або М.Костомарова. Шевченко приходив на зібрання дуже рідко, Куліш – досить часто. Але ця неформальна спільнота стала прикладом до наслідування і до розгортання нового етапу українського культурно-національного руху. Вже 1861 р. з’явилися громади в Києві, перегодом у Харкові, Полтаві, Чернігові та Одесі.

Полем діяльності для громад стали недільні школи, що існували в 1859–1862 рр., наукові установи та видавнича справа.

 

3. Журнал «Основа»

Відродження національного руху тісно пов’язане зі створенням журналу «Основа». За цю справу взявся В.М.Білозерський.

 

В.Білозерський

 

Редакційний та авторський склад «Основи» вирізнявся строкатістю. Редакторами були Білозерський, Костомаров, Куліш, секретарем редакції – Кістяківський. Вони організували в журналі представництво всіх українських громад, хоч самі в жодну з них не входили. Київську громаду в журналі представляли В.Антонович, Т.Рильський, Б.Познанський, П.Житецький та ін.; полтавську – О.Конинський, В.Кулик, П.Кузьменко, В.Лобода; харківську – В.Гнилосиров; чернігівську – Л.Глібов, С.Ніс, А.Вербицький та ін. Авторський колектив налічував понад 70 імен.

Перший номер журналу вийшов 12 січня 1861 р. Він був двомовним (друкувався українською і російською). У «Програмі» до журналу, видрукуваній В.Біло­зер­­ським, передбачалося дев’ять постійних розділів. Програмні завдання журналу визначалися так: «Мета нашого видання – всебічне й неупереджене вивчення Південноросійського краю, усвідомлення його потреб, критичний погляд на себе в минулому і сучасному, громадська користь. Загальнолюдська просвіта, в застосуванні до місцевих умов краю, буде керівною ідеєю редакції». Тираж журналу становив у різний час від 800 до 1000 примірників. Вийшло всього 12 чисел 1861 р. та 10 чисел 1862 р.

Від самого початку в редакції журналу позначилися розбіжності між Білозерським і Кулішем. До того ж журнал зазнавав нападок з боку російських видань. Зрештою, брак коштів змусив припинити видання.

У 60-ті рр. це було єдиним українським універсальним періодичним виданням, що прагнуло охопити всі загальноукраїнські проблеми – в культурі, економіці, політиці, освіті, науці, літературі, фольклорі, історії, міжнародних відносинах. Цим воно викликало до себе широкий інтерес і загальне визнання як провісника народного пробудження в Україні. Закриття часопису стало передоднем Валуєвського циркуляру (1963 р.), який заборонив українське слово і надовго перепинив духовний розвій української нації. І все ж таки, незважаючи на короткочасність життя, журнал справив величезний вплив на громадську свідомість. Він наочно показав, що існування укра­їн­ської нації, культури, літератури було незаперечним фактом.

 

4. Хлопомани

На початку 1860-х рр. з-поміж польської та спольщеної шляхти Правобережжя відокремилася група студентів, сумління яких мучило усвідомлення того, що їхній клас упродовж століть гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем називали хлопоманами, хоча самі себе вони називали українофілами. Вони перейшли з римсько-католицької віри у православну, носили український національний одяг, співали українських пісень, свідомо дотримувалися народних звичаїв і не цуралися селянського товариства. А закидам у зраді з боку польських діячів В.Антонович відповів статтею «Моя исповедь» в журналі «Основа», в якій він зазначав: «Якщо ви хочете бути послідовними демократами і служити народу, то мусите визнати, що більшість народу на Правобережній Україні становлять українські селяни… Отже, поляки-шляхтичі мають перед судом совісті два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятись його інтересами, повернутися до його національності та невтомною працею і любов’ю спокутувати те зло, що було завдане українському народові їхнім класом, або залишитись у ролі визискувачів чужої праці та ворогів національного розвитку свого народу».

Свою кінцеву стратегічну мету хлопомани вбачали у ліквідації царизму, кріпацтва, а також у встановленні демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців і поляків.

Спершу хлопомани надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час мандрували селами (протягом 1857–1859 рр. вони здійснили три подорожі, пройшовши Волинь, Поділля, Київщину, Холмщину, більшу частину Катеринославщини та Херсонщини), збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід із нього. Така діяльність тривала до 1860 р., але ходіння в народ було малоефективним. Сільська влада й поліція переслідували хлопоманів.

Окрім подорожей по Україні, хлопомани влаштовували зібрання, готували й зачитували реферати, випускали рукописний журнал та заснували 1859 р. підпільну семирічну школу, де зібрали до 15 бідних юнаків, котрих «вчили в національному напрямі». Вони утримували учнів на свій кошт, самі викладали, писали підручники українською мовою. Розміщувалася вона в будинку, де мешкало подружжя Антоновичів. Під тиском поліції школа припинила існування 1862 р.

Зрештою, гурток самоліквідувався.

 

5. Київська громада. Діяльність громад у 1861–1863 рр.

Початок відродження українського руху був позначений тяжкою втратою – смертю Т.Шевченка. Похорон великого поета став поштовхом до масових українських маніфестацій. Домовину з його тілом відправили з Петербурга через Москву в Україну, щоби згідно з його поетичним заповітом поховати тіло поета над Дніпром. Жалобний похід українськими землями супроводжувався масовими зборами тих, хто хотів віддати шану національному мученикові. Найбільш масовими були маніфестації в Києві, організовані за участю київської громади. Місце поховання Т.Шевченка в Каневі стало місцем паломництва українських патріотів.

У 1861 р. колишні діячі гуртка хлопоманів разом із викладачами та студентами Київського університету (серед них були Павло Чубинський, брати Синьогуби, Іван Касьяненко, Михайло Драгоманов) утворили нове товариство – Українську громаду. На 1862 р. вона налічувала близько 200 членів. Діяльність громади була легальною і культурницькою. Київська громада і всі наступні, що виникли, об’єднували людей з різноманітними політичними поглядами і переконаннями, але всіх їх об’єднувало прагнення зробити щось корисне для власного народу.

 

Жандармський рапорт про діяльність Київської громади (1861 р.)

В Росії існує особливе товариство малоросів, прийнятих духом якогось патріотизму, товариство це має скрізь своїх послідовників, і університети, Київський і Харківський, служать головними провідниками і поширювачами ідеї про можливості відновлення Малоросії. Так, у Київському університеті виникло товариство малоросів під назвою «Українська громада». Це молоді та пристрасні вільнодумці, які докладають усіх зусиль для здійснення пестуваної ними думки про свободу Малоросії та прагнуть зблизитися з простим народом, навчити його грамоті й поступово навести його на думку про колишню славу Малоросії та принади свободи з тією саме метою, щоб згодом, коли уми простого народу підкоряться їхньому впливу, діяти на шкоду монархії. З цією метою, наскільки відомо, видається малоросійський журнал «Основа», розсилаються пропаганди (!) малоросійською мовою, пишеться історія України та існує в Київському університеті щоденна народна школа, і з цією ж метою виїжджають молоді люди в різні місця Малоросії та України».

Поміркуйте: 1. Як оцінювалася в жандармському звіті діяльність Київської громади? 2. Якою, на думку жандармів, була основна мета діяльності громади і хто її підтримував?

 

У жовтні 1859 р. попечитель Київського освітнього округу Микола Пирогов дозволив відкрити першу в Російській імперії недільну школу для дорослих. Це дало змогу громадівцям організовувати народну освіту рідною мовою. Члени громади відкривали недільні та щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції та бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних вчителів тощо. Важливим у діяльності громадівців стало написання українських підручників і популярних книг для народу на релігійну, історичну та іншу тематику. Так зусиллями громадівців вийшли книжки «Дещо про світ Божий», «Оповідання зі Святого Письма», яку опрацював священник Степан Опанович, «Арифметика» О.Кониського та ін. Також вони поширювали серед народу твори Т.Шевченка, М.Вовчка та інших письменників, брали участь у суспільно-політичному житті. Одним із провідників та ідейних натхненників громадівського руху був Володимир Боніфатійович Антонович (1834–1908).

 

В.Антонович

 

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини ХІХ ст. був вельми колоритною фігурою: історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці; головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863–1880); з 1878 – професор російської історії Київського університету; з 1881 р.– голова Історичного товариства Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і публіцистичних праць. Одначе більш загадкової особистості того періоду важко знайти. Його сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки і оцінки. Проте всі відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну замкненість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була зумовлена як особистими рисами характеру, що були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); дотепер остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він перейшов в український табір; офіційну освіту дістав у російській гімназії, а самоосвіту – на французькому раціоналізмі; закінчив медичний факультет університету й різко змінив фах – здобув історичну освіту; почав громадську діяльність у колі польських революціонерів – і перекинувся у стан українофілів; брав участь у конспіративних організаціях – і мав чудові взаємини з ворогами українства; в університеті читав курс історії Росії, а приватно – українознавства; під своїм ім’ям публікував нейтрально-наукові, а під псевдонімом – науково-публіцистичні праці; основну діяльність він у Києві, але головні надії поклав на Галичину; порвавши з польським рухом, виступав за «нову еру» в українсько-польських відносинах у Галичині та ін. Єдине, в чому він не двоївся, так це в поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського руху. До кінця життя залишався вірним тим словам, що завершували його «Исповедь»: «…надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я всё готов разделить с ними…» І вони його визнали!

Вслід за київською організувалися громади в Чернігові, Вінниці, Катеринославі, Катеринодарі на Кубані, Одесі, Полтаві, Харкові, а також у Москві. Вони розширювали мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. У Чернігові український байкар Леонід Глібов видавав газету «Чернігівський листок».

 

6. Польське повстання 1863-1864 рр. та Україна

У 1863–1864 рр. Правобережна Україна стала одним із районів, де розгорталися події польського національно-виз­вольного повстання. Упродовж тривалого часу його готував Центральний національний комітет, що мав тісні зв’язки з польською еміграцією в Західній Європі. Головною метою повстання проголошувалося здобуття національної незалежності Польщі та проведення реформ. Але щодо кордонів відновленої Польської держави та глибини соціальних реформ погляди керівників повстання розходились. Значна частина керівників повстання виступала за відновлення Польщі в кордонах 1772 р., тобто до поділів Речі Посполитої. Невизначеність, зрештою, мала негативні наслідки: українські селяни та діячі українського руху повстання не підтримали.

Готуючи повстання, його керівники приділяли велику увагу Правобережній Україні. Тут проживала значна частина польського населення (485 тис., або 9,2%), ці землі колись входили до складу Річі Посполитої, а ще повстання в Україні мало відволікти сили царських військ від повстання на власне польських землях. У Правобережній Україні повстання готував «Центральний комітет на Русі», згодом «Провінціальний комітет на Русі». Керівниками повстання були призначені: у Київській губернії – В.Рудницький, Подільській – Яблоновський, Волинській – Е.Ружицький.

Повстання, що почалось в ніч проти 23 січня 1863 р., швидко перекинулося в Литву, Білорусію та Правобережну Україну. На бік повсталих перейшла незначна частина солдатів і офіцерів російської армії та діячів загальноросійської революційної організації «Земля і воля».

У Правобережній Україні діяло близько 20 партизанських загонів, що складалися переважно з представників польської шляхти. Всі спроби повсталих залучити на свій бік українських селян успіху не мали. Селяни подекуди навіть допомагали російським військам проти поляків. Із майже 20 тис. повсталих було лише 500 росіян, білорусів та українців. З українців, що взяли активну участь у повстанні, можна назвати А.Потебню (очолював воєнну організацію «Землі і волі»), І.Нечая (командир партизанського загону, що діяв у районі Любліна) та ін.

Попри героїчний опір, повстання в 1864 р. було придушено. Хоча під час повстання українці засвідчили свою лояльність царському режиму, це не врятувало український рух від переслідування і звинуваченні, що він є «польською інтригою».

 

7. Валуєвський циркуляр та його наслідки

Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєності російської влади. Видавнича та освітня діяльність українських діячів позитивно сприймалась як російською інтелігенцією, так і урядовцями. Та вже 1862 р. ситуація різко змінилася. Незважаючи на романтизм і відсутність політичного забарвлення в діяльності громадівців, царські чиновники дійшли висновку про загрозу українського руху Російській імперії. В Україні було проведено арешти, і на засланні опинилися етнограф П.Чубинський, історик П.Єфименко, етнограф С.Ніс, письменник О.Кониський. Костомаров після трьох років блискучої кар’єри був змушений відмовитись від посади професора російської історії в Санкт-Петербурзі. Було розгромлено Полтавську і Чернігівську громади; припинилося видання журналу «Основа», «Чернігівського листа»; за указом царя від 12 червня 1862 р. закрито недільні школи. Проти українофілів розгорнулася кампанія в пресі, з’явилися звинувачення у спробі створити українську самостійну державу. Спроба у відкритому листі Антоновича і 20 членів Київської громади спростувати ці твердження і засвідчити свою лояльність, запевняючи, що їх метою «є лише освіта народу», а «розмови про сепаратизм є дурним жартом», успіху не мали.

Зміни політики щодо українського руху були викликані:

·   підготуванням і вибухом польського повстання 1863–1864 рр.; український рух сприймався як «польська інтрига»;

·   розгортанням нелегальної діяльності різних опозиційних царизмові організацій («Земля і воля» та ін.), що розповсюджували заборонену літературу і підбурювали до виступу невдоволених реформою 1861 р. селян;

·   стрімке зростання кількості україномовної навчальної, наукової, релігійної літератури, що, на думку цензорів, сприяло відродженню «малоросійської народності» і «южнорусского сепаратизму». Особливо занепокоїла російських урядовців поява перекладу Євангелія українською мовою, виконаного Пилипом Марочевським (1806–1879).

В Україну для розслідування справи про український сепаратизм було надіслано флігель-ад’ютанта М.В.Мезенцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ П.Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкувати українською мовою науково-попу­лярну й релігійну літературу, крім художніх творів, де вона розглядалась як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалось і театру українською мовою. Проблема української мови розв’язувалася знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема та бути не може».

 

П.Валуєв

 

Сутність Валуєвського циркуляра полягала в забороні не української мови, а її використання як мови культури, науки. Її можна було використовувати в контексті, де вона звучала як екзотична простонародна говірка – в етнографії, фольклористиці, літературі, театрі. У такий спосіб українській мові було перекрито високі поняття, щоби зберегти їх тільки для російської культури. Заборона ж видання навчальної та релігійної літератури українською мовою мала позбавити український рух можливості поширювати свої ідеї в народі та не дати йому усвідомити свою окремішність.

Валуєвський циркуляр був логічним з огляду на офіційну політику щодо українців: українці не вважалися інородцями (тобто місцевим елементом колонії), а проголошувалися складовою частиною єдиного руського народу, що зберігав етнографічну і діалектичну особливість.

Російські чиновники застосовували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Стараннями царської цензури, скаржився Костомаров у 1871 р., українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії.

Після Валуєвського циркуляра громади було розпущено. Київська громада згорнула свою роботу восени 1864 р. Завершився перший етап громадівського руху.

Проте українські діячі не полишили працю. Основну свою діяльність вони зосередили в царині науки або на просвітницькій роботі в таких громадських організаціях, як товариствах грамотності, допомоги бідним учням та ін. Зайняли відповідне становище в суспільстві, посівши викладацькі, наукові, державні посади.

Значна частина молодої української інтелігенції була поглинута загальноросійським народницьким рухом.

 

Запитання і завдання

1. Чим було зумовлено піднесення українського руху наприкінці 50 ­ на початку 60-х рр.?

2. В яких організаційних формах існував український рух і які його особливості?

3. З’ясуйте значення журналу «Основа» для розгортання українського руху.

4. Хто такі хлопомани, яку роль вони відіграли в становленні українського руху в Наддніпрянській Україні?

5. Хто був лідером українського руху в 60­80-ті рр.? Складіть його історичний портрет.

6. Як вплинуло польське повстання 1863­1864 рр. на національно-визвольну боротьбу українського народу?

7. Чому українське населення не підтримало польського повстання?

8. Чим було викликане видання Валуєвського циркуляра? Розкрийте основні його положення.

9. Яку мету переслідував царський уряд, видаючи Валуєвський циркуляр?

10. Розкрийте основні наслідки Валуєвського циркуляра для подальшого розвитку українського руху.