Тема V

Наддніпрянська Україна у другій половині ХІХ ст.

 

 

 

§ 19. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин другої половини ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Якими були місце і роль Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.? 2. Якими були наслідки російсько-турецьких війн, що відбувалися наприкінці XVIII ­ у першій половині ХІХ ст.? 3. Як Російська імперія використовувала людський та економічний потенціал Наддніпрянщини для здійснення своєї експансіоністської політики у першій половині ХІХ ст.?

 

1. Українське питання в контексті європейської міжнародної політики

Незважаючи на те, що Україна втратила свою державність, протягом ХІХ ст. вона залишалася об’єктом міжнародної політики. Розгортання українського національно-визвольного руху впливало на поступове поширення серед європейських політиків розуміння, що цей підкорений імперіями народ бажає жити власним державним життям. Підтримка українського руху могла спричинити ослаблення імперії та навіть, якби він виявився успішним, відокремлення від неї українських земель.

У другій половині ХІХ ст. пошуки способів протидії російському експансіонізму розпочали передовсім ті країни, які вбачали небезпеку в її спробах вирішити питання долі європейських володінь Османської імперії на свою користь. Чолове місце серед цих країн посідало Прусське королівство. Тогочасні прусські політики розробляли ідею союзу Пруссії, Англії та Франції з метою протидії спробам Росії посилити свої позиції внаслідок чергової війни проти Османської імперії.

Коли 1853 р. Росія розпочала Кримську війну, деякі впливові прусські політикистали відверто висловлюватися, що корисною Пруссії буде «тільки така політика, яка приведе до розчленування та ослаблення Росії». Їх заклики здійснити те, чого не встигли зробити Фрідріх Великий та Наполеон, для історичної долі Наддніпрянської України означали, насамперед, можливість вивільнитися з-під влади Російської імперії.

Німецькі політики планували відібрати у Російської імперії Фінляндію, землі Прибалтики, Польщу, Південну Україну та Бессарабію. Ці плани засвідчили розуміння європейськими політиками того, що українські землі не є суто російським краєм, як намагалися довести петербурзькі можновладці.

Одначе плани прусських політиків залишилися незреалізованими. Незважаючи на те, що Кримська війна завершилася поразкою Російської імперії, держави-переможці не бажали розпочинати проти неї нової війни, а мирних способів для здійснення планів розчленування імперії не існувало.

Українське питання повернулося до міжнародної політики в часи, коли «залізний» канцлер Отто фон Бісмарк, творець об’єднаної Німеччини, став домагатися для своєї країни гідного місця в європейській політиці. Німеччина, серед іншого, бажала закріпити свій вплив в Османській імперії, що одразу призвело до зіткнення її претензій з російськими інтересами.

Балканська криза 1875 р. спричинила російсько-турецьку війну 1877–1878 рр., яка була надзвичайно успішною для Російської імперії. Бісмарк побачив у цих подіях небезпеку для інтересів Німеччини. У 1879 р. Австро-Угорщина та Німеччина уклали союз, спрямований проти Росії. Водночас «залізний» канцлер ініціював появу статті, в якій висувалися плани відторгнення від Російської імперії загарбаних нею земель. З-поміж інших, зокрема, зверталася увага на українські землі, де планувалося утворити незалежну державу – Велике Київське князівство, на чолі якої повинен був стати представник династії Габсбургів.

 

Зі статті німецького філософа Гартмана в німецькому журналі «Гегенварт»

«Немає ані географічних, ані етнографічних підстав для об’єднання двох світів – російського та українсько-білоруського в єдиний державний організм. Росіяни заселяють межиріччя Волги і Дону, тому для Росії є життєво важливим питання володіти цими річками на цілому їх бігу, але для Росії зовсім не є необхідним володіти Придніпров’ям – територією розселення українського та білоруського народів. Ця річкова система відокремлена від Росії вододілом двіно-дольських пагорбів. Дніпро ніде не торкається російської території. Тому це не є ніякий випадок, що обидва річні сточища заселені двома різними народами – росіянами та українцями. Російська національна держава як за своїм національним характером, так і за географічними умовами повернута на південний схід, а не на захід. На всякий випадок обидві частини можуть обійтися одна без другої як за географічним, та і за торговельно-політичним розташуванням. З того випливає, що після відокремлення від Росії Фінляндії, балтійських провінцій, Литви, Польщі варто було би також створити Київське королівство в межиріччі Дніпра й Пруту. Така Наддніпрянська держава з 18-мільйонним населенням мала б усі необхідні передумови для самостійного політичного існування. Нова держава повинна також отримати від Австрії гарантії недоторканності та увійти з нею до оборонного союзу. Відокремлення від Росії територій з 34 мільйонами населення остаточно покладе край її експансії на Захід...»

Поміркуйте: 1. Які докази на користь створення самостійного Київського королівства висуває автор? 2. Яку користь для себе розраховувала мати внаслідок створення Київського королівства Німеччина?

 

Цей план знайшов підтримку також в офіційних колах Австро-Угорщини. Російський уряд у відповідь розгорнув широкомасштабну кампанію протидії цим небезпечним для майбутнього імперії планам. В інспірованих згори статтях у російській пресі з обуренням писалося про нахабні плани німецького канцлера. Діячі українського національно-визвольного руху в Наддніпрянскій Україні, боячись переслідувань з боку російського царизму, висловити своє ставлення до цих планів не могли.

Значення німецького плану створення Великого Київського князівства було досить вагомим як для європейської міжнародної політики, так і для розвитку українського національного руху:

·   воно унаочнювало значні досягнення українського національно-визвольного руху. Європейські політики вже непогано орієнтувалися в українській проблематиці. У 1869 р. французький політик, близький приятель імператора Наполеона ІІІ, сенатор К.Делямар вніс до французького сенату петицію стосовно прав українців – «15-мільйонного європейського народу, забутого історією»;

·   українське питання поступово перетворювалося з проблеми внутрішнього життя Австро-Угорської та Російської імперій у складову європейської геополітики. План Бісмарка унаочнив початок визнання окремими європейськими політиками права українців створити свою державність.

 

Витяг із петиції в українській справі К.Делямара, внесеної на розгляд французькому сенату

«В Європі існує народ, забутий істориками – народ Русинів (Le peuple Ruthene), з якого 12,5 млн живе під владою російського імператора, а 2,5 млн душ – у складі Австро-Угорської монархії. Цей народ за своєю чисельністю дорівнює іспанцям, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони св.Стефана (населення Угорщини.– Авт.). Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Московії. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської та польської, має виразну індивідуальність, за збереження якої бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І цей народ, якого ми сьогодні називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю, або Рутенією, а той народ, якого ми нині називаємо руським, називали тоді московітами, а їхню землю – Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції та Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії».

Поміркуйте: 1. На що звертає увагу автор звернення? 2. Про що свідчила поява таких публікацій у тогочасній Європі?

 

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Європі склалися два політичні блоки держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). Країни Троїстого союзу позитивно ставилися до українського національного руху, оскільки вбачали в ньому фактор ослаблення свого противника. Через це для українських діячів, які боролися за визволення своєї Батьківщини з-під влади Російської імперії, орієнтація на союз з її противниками була історично обумовленою. Тому на території країн – членів Троїстого союзу українські діячі мали змогу діяти досить активно, не зустрічаючи великих перешкод з боку урядових структур.

Протягом другої половини ХІХ ст. українське питання залишалося складовою європейської міжнародної політики. Але якщо українці шукали допомоги для визволення своєї Батьківщини, то європейських політиків більше цікавила можливість здійснити завдяки цьому власні геополітичні плани.

 

2. Чергова спроба імперії вирішити турецьке питання

Після революційних подій 1848–1849 рр., коли Російська імперія відіграла провідну роль у порятунку Габсбургів і придушенні угорського повстання, її вплив і авторитет у Європі значно посилилися. Спираючись на це, імператор Микола І дедалі наполегливіше намагався вирішити на свою користь питання перерозподілу європейських володінь Османської імперії, яку він називав «хворою людиною Європи». Проте плани російського імператора викликали негативну реакцію та сприяли згуртуванню європейських країн. У європейських демократіях зростала відраза до російського царизму та його ролі жандарма Європи. Ще до початку війни англійські дипломати стали висловлюватися про неї як про «битву цивілізації проти варварства».

У роки Кримської війни Російська імперія воювала проти Османської імперії та її союзників – Великої Британії, Франції та Сардинського королівства. Завдяки війні Росія намагалася розширити свої володіння, зміцнити впливи на Близькому Сході та Балканському півострові. Вона, зокрема, претендувала на встановлення протекторату над Дунайськими князівствами (Молдавією та Валахією), Болгарією та Сербією. Водночас планувалося встановити контроль над протоками, які вели з Чорного до Середземного моря.

Проте, висуваючи ці амбітні плани, імперія довела своє повне нерозуміння як європейської політики, так і тих зрушень, що сталися в розвитку західноєвропейської цивілізації протягом першої половини ХІХ ст. Процеси становлення індустріального суспільства в західноєвропейських державах спричинили посилення їхнього економічного потенціалу, підігрівали апетити до загарбання нових ринків, джерел сировини і сфер впливу. За таких умов вони прихильно сприймали допомогу Росії у придушенні революційних виступів, але не мали ніякого бажання погоджуватися з її затвердженням у тих регіонах, на які претендували самі.

Оскільки підвладна імперії територія Наддніпрянщини була найближчим тилом російської армії, а на Півдні безпосередньо відбувалися бойові дії, на українське населення в черговий раз припав основний тягар непотрібної війни.

 

3. Кримська війна

Зовнішнім приводом до війни стали суперечки між католицькою та православною церквами навколо права опіки над християнськими святинями у Палестині. Російський імператор дуже «образився» на турецького султана, коли той передав право опікуватися над ними католикам, а в червні 1853 р. раптово, без оголошення війни, окупував залежні від Османської імперії Дунайські князівства. Натомість турецький султан, заручившись підтримкою Великої Британії та Франції, оголосив війну Російській імперії. Турецькі війська спершу воювали вкрай невдало і зазнавали поразок од російської армії. Турків розбили в Закавказзі, їхня чорноморська ескадра була вщент розгромлена російським флотом у Синопській бухті. Росіяни розпочали просування до кордону з Болгарією.

 

Синопська битва. Кримська війна

 

Російський Чорноморський флот

 

Герой Кримської війни, адмірал Корнілов

 

Герой Кримської війни, адмірал Істомін

 

Герой Кримської війни, адмірал Нахімов

 

Оскільки такий розвиток подій викликав занепокоєння у Європі, Велика Британія, Франція і Сардинське королівство вирішили прийти на допомогу Туреччині. Заручившись підтримкою інших європейських країн, вони оголосили війну Росії. Вимоги до російського імператора вивести війська з території Дунайських князівств висували також Австрія та Пруссія

Об’єднана англо-французька ескадра розпочала воєнні дії проти Росії в Чорному морі атаками на її узбережжя.

Прикордонну смугу від Одеси до гирла Дунаю захищали три полки Дунайського козацького війська. Обороною самої Одеси також керував наказний отаман дунайських козаків. Особливо відзначилися нащадки козаків-задунайців під час оборони міста у квітні 1854 р. Спільно з залогою міста вони вели двобій з англо-французькою ескадрою та брали участь у здобутті англійського пароплава «Тигр». Козацькі човни підійшли до корабля, який наскочив на мілину, і взяли його в полон. «Небувала справа,– писали очевидці,– козаки взяли в полон пароплав!» Гармата з англійського фрегата донині прикрашає Причорноморський бульвар Одеси, нагадуючи про хоробрість козаків-дунайців, які захищали місто під час Кримської війни. Сотні дунайців несли також службу в Миколаєві та Херсоні, відбивали спроби ворога висадити пошукові групи в гирлах Дунаю та Дніпра.

У червні – липні 1854 р. російські війська вимушені були залишити Дунайські князівства і їхнє місце одразу зайняли австрійські війська. Головний театр воєнних дій перемістився у Південну Україну. На початку вересня англо-французькі війська заблокували чорноморські порти і висадилися в Криму. Після кількох поразок, завданих російській армії, союзники розпочали облогу головної військово-морської бази імперії на Чорному морі – Севастополя.

 

Севастопольська бухта

 

Кораблі біля Севастополя

 

Розгортання війни дедалі більше засвідчувало військово-технічну відсталість Російської імперії. Озброєння російської армії значно поступалося за своїми технічними характеристиками військам союзників. Відсутність у Росії парового флоту та залізниць робила забезпечення армії всім необхідним нерозв'язною проблемою. Українські селяни, яких тисячами забирали до російської армії, марно гинули через недолугість російського командування. Один француз-дотепник влучно охарактеризував тогочасну армію Миколи І: «У російській армії солдати – з головами левів, офіцери – з головами віслюків, а генерали – взагалі без голів».

В обороні кинутого напризволяще Севастополя брали участь сформовані в Наддніпрянській Україні Одеський, Полтавський, Кременчуцький, Житомирський, Подільський і Волинський полки. За значної чисельної переваги союзників і гострої нестачі боєприпасів (на 10 гарматних пострілів союзників захисники міста відповідали одним) вони протрималися 349 днів. Числені подвиги, загибель багатьох солдатів і офіцерів виявилися марними. Протягом усієї облоги Севастополя (14 вересня 1854 р. – 30 серпня 1855 р.) російський уряд так і не спромігся надіслати до Криму свіжі війська. 30 серпня останні захисники залишили місто. Втрата Севастополя, загроза окупації Бессарабії, Півдня і навіть Правобережжя змусили Російську імперію піти на укладення 1856 р. Паризького миру на умовах, продиктованих союзниками. Гирло Дунаю поверталося Османській імперії, Росія позбавлялася права утримувати військово-морський флот і фортеці на Чорному морі.

Поразка у Кримській війні наочно показала військово-технічну відсталість кріпосницької імперії, що мало безпосередній вплив на підготовку селянської реформи 1861 р.

 

Україна в Кримській війні 1853-1856 рр. Селянський рух 1855-1860 рр.

 

4. Вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні

Оскільки Наддніпрянська Україна була не лише близьким запіллям, а й частково тереном воєнних дій, її господарство зазнало значних втрат. Звідси також поповнювалася рекрутами та ополченцями російська армія. Всього з Наддніпрянщини до лав російської армії було взято 750 тис. осіб.

Через відсутність залізниць увесь тягар постачання необхідним російської армії припав на чумаків та мобілізованих зі своєю худобою й підводами селян. В одній лише Таврійській губернії 1856 р. для військових потреб у селян було взято близько 150 тис. підвід. Українськими землями пролягали основні шляхи переміщення частин російської армії до театру воєнних дій. Усе необхідне для потреб армії на шляху її просування реквізувалось у місцевого населення.

На Півдні, який був прифронтовою зоною, оголосили воєнний стан. На фронт просувалися військові частини, вози зі зброєю та боєприпасами, а звідти поверталися підводи, завантажені пораненими й покаліченими солдатами. Селян забирали до війська, населення мусило утримувати військових під час постоїв, доставляти худобу, виконувати різноманітні роботи. Величезний тягар війни руйнував економіку Півдня. Почалися стихійні бунти. Загроза смерті від голоду і хвороб спричиняла численні втечі до інших губерній.

Великою пусткою, що нагадувала цвинтар, став квітучий раніше Крим. Російські військові, підозрюючи місцевих татар-мусульман у симпатіях до турок, знущалися над ними, виганяли їх зі їхніх осель, примушували залишати Крим або вбивали. Політика імперії на півострові була спрямована на те, щоб під приводом воєнних дій очистити його від некорисного для неї елементу, яким були кримські татари.

Одночасно з цим у губерніях Наддніпрянщини, розташованих поряд з австрійським кордоном, за наказом імперського уряду розпочали готування до можливого несподіваного нападу. Селян Волинської та Подільської губерній було змобілізовано до цілодобового чергування, на випадок евакуації, разом із підводами. Силами селян будували та зміцнювали старі оборонні споруди. Більшість селян прикордонних сіл примушували цілодобово вартувати на кордоні або нести службу в загонах лісової сторожі.

Відчували тягар війни і робітники промислових підприємств. Луганський чавуноливарний завод постачав російській армії артилерійські снаряди. Шосткінський пороховий завод за роки війни збільшив обсяг своєї продукції у шість разів. В українських губерніях з ініціативи імперської адміністрації створювалися комітети, які збирали кошти на воєнні потреби. Для праці у польових лазаретах Півдня направляли лікарів з інших губерній Наддніпрянщини. Офіційна пропаганда розгорнула на українських землях «патріотичну» кампанію, намагаючись зобразити війну як справедливу місію захисту православної церкви від утисків мусульман і всенародну справу всього населення імперії. Проте серед різних станів українського суспільства дедалі більше поширювалося негативне ставлення до безглуздості війни.

 

5. Козацький проект Міхала Чайковського

Поразки, що їх зазнавала під час Кримської війни Російська імперія, спричинили активізацію сил, опозиційних її політиці за кордоном. У Парижі активізувалася діяльність польської еміграції, очолюваної Адамом Чарторийським, якого на Заході вважали «некоронованим королем» Польщі. У середовищі польської еміграції сформувалися політичні погляди правобережного шляхтича, поляка Міхала Чайковського (1804–1886), який у роки Кримської війни здійснив спробу реалізувати свій план відновлення Гетьманщини.

Змолоду Чайковський був учасником польського повстання 1830–1831 рр. Після його поразки емігрував і оселився в Парижі. Його політичним ідеалом було відродження колишньої козацької Укра­їни як автономної частини у складі відродженої незалежної Польщі. Чайковський вважав козацьку Україну найкращою формою державності, втіленням слов’янського духу й гуманістичних ідеалів. Відновлення її в ХІХ ст. він уявляв можливим і доцільним, вірив у те, що це є справа загальноєвропейської ваги.

Можливість здійснення своїх планів він убачав у співпраці з Адамом Чарторийським, який був ініціатором спільної зброй­­ної національно-визвольної боротьби поневолених Росією народів. Чайковський намагався за його підтримки підготувати антиросійське повстання, до участі в якому хотів залучити польських емігрантів, кавказьких горців під проводом Шаміля, нащадків козаків-задунайців, донських і кубанських козаків.

У 1841 р. за дорученням Чарторийського він очолив східне агентство у Стамбулі та розпочав підготовку до повстання. У Добруджі, заселеній переважно нащадками запорожців, він створив спеціальну базу для політичної пропаганди серед населення та її поширення на Наддніпрянщину. Діяльність Чайковського викликала невдоволення російського уряду, який домагався його виселення. Щоб уникнути цього, той прийняв турецьке підданство і перейшов в іслам. Відтоді Чайковський виступав за відновлення Гетьманщини під протекторатом Османської імперії в дусі традицій П.Дорошенка. Себе він уявляв майбутнім українським гетьманом.

Коли розпочалася Кримська війна, Чайковський побачив у ній можливість здійснити свої задуми. На його пропозицію султан дозволив сформувати козацький полк під турецьким командуванням. Очолив цей полк із 1400 козаків під ім’ям Мірмірам-паші сам Чайковський. До складу полку зараховували нащадків козаків-задунайців, дезертирів із російської армії, болгар. Офіцерами були переважно поляки, учасники повстання 1830–1831 рр. За наполяганням Чайковського, як службова мова в його полку використовувалася виключно українська.

Полк Чайковського відіграв помітну роль у дунайській кампанії 1854 р. Козаки Мірмірам-паші взяли активну участь у визволенні оточеної росіянами фортеці Силистрія на Дунаї, першими увійшли до Бухареста після того, як його залишила російська армія. Наприкінці 1854 р. полк Чайковського підійшов до кордону Російської імперії на р.Прут. Він планував перейти на територію Наддніпрянщини і підняти там антиросійське повстання, але здійснити це не судилося. Турецьке командування і союзники проігнорували наміри Чайковського, оскільки вважали важливішою боротьбу за оволодіння Севастополем. Тому, коли австрійські війська окупували Дунайські князівства, полк Чайковського відвели до Болгарії, де він залишався до кінця війни.

Козацький проект Міхала Чайковського відновити Гетьманщину був неоднозначним явищем. Огулом уважати його химерною вигадкою не варто. Під час Кримської війни розгорнувся селянський рух під назвою «Київська козаччина». Бажання українських селян повернутися до козацького стану і стати вільними свідчили про існування в Наддніпрянській Україні тієї сили, яка могла би підтримати заклик Чайковського підняти національно-визвольне повстання проти імперського панування. Варто згадати й про те, що згодом він твердив, нібито отримував послання з Наддніпрянщини від таємної антиросійської організації «Комітет України та Бессарабії». У них опозиційно налаштовані представники українського дворянства зверталися з проханням до султана відновити автономну Українську козацьку державу під протекторатом Османської імперії. Проголосити її вони хотіли в тих кордонах, які існували за часів гетьмана Петра Дорошенка, з обсягом прав, що їх мали під владою султана Дунайські князівства (Валахія, Молдавія).

І все ж проект відновлення Гетьманщини в ХІХ ст. мав декілька суттєвих вад. По-перше, історичні реалії ХІХ ст. і рівень розвитку європейської цивілізації суттєво відрізнялися від тих, що існували в XVII–XVIII ст. По-друге, проект Чайковського крив у собі глибоке внутрішнє протиріччя, оскільки намагався поєднати відновлення української і польської державності за допомогою єдиного національно-визвольного повстання. Згадуючи попередні історичні події, важко уявити, щоб українські селяни боролися за відновлення Речі Посполитої.

Козацький проект Міхала Чайковського залишився в історії прикладом наполегливих пошуків кращими представниками народів, поневолених Російською імперією, способів національного визволення.

 

6. Селянський рух під час Кримської війни

Наприкінці війни в Наддніпрянській Україні відбувалися численні виступи селян.

Приводом до селянських заворушень стало оголошення імперського маніфесту від 29 січня 1855 р. про формування «рухомого суходільного ополчення», а також отримане київським генерал-губернатором від військового міністра розпорядження організувати чотири кінні козачі полки. Для українських селян слова «ополченець» і «козак» були тотожними поняттю «вільна людина». Серед селян поширювалися чутки, що тих, хто запишеться в козаки, звільнять від кріпосної залежності.

Особливого поширення рух набув у Київській губернії, звідки й виникла його назва – «Київська козаччина». Спричинило це те, що на Київщині зосереджувалася найбільша в Наддніпрянській Україні кількість кріпосних селян – понад 1 млн душ. Рух охопив повіти, в яких проживало близько 180 тис. селян-кріпаків. Для придушення «Київської козаччини» російському уряду довелося використовувати значну кількість регулярних військ.

Останнім етапом пов’язаного з війною селянського руху став похід селян «у Таврію за волею». Спричинили його чутки про те, що для заселення спустошеного внаслідок виселень татар Криму російський уряд закликає переселятися туди всіх охочих. Казали, що кожен селянин-переселенець стане вільним, отримає землю та значну грошову допомогу на розбудову свого господарства або зможе працювати вільнонайманим працівником за добру платню на казенних роботах.

Навесні і влітку 1856 р. розпочалося масове стихійне переселення селян, які з усім своїм скарбом рушали до Перекопу. На боротьбу з переселенцями уряд спрямував кілька дивізій та полків регулярної армії, створив заслони і перекрив шляхи через Перекоп. Однак селяни не вірили російським урядовцям, які роз’яснювали «всю безпідставність поширюваних чуток про вигадану свободу» і чинили опір тим, хто намагався силою повернути їх додому. Влітку 1856 р. біля Перекопу зосередилися десятки тисяч селян. Лише за допомогою кривавих екзекуцій з великою кількістю вбитих і поранених військові команди наприкінці 1856 р. придушили селянський рух.

Кримська війна справила значний вплив на соціально-економічне становище в Наддніпрянській Україні. Вже вкотре український народ відчув на собі всі «принади» перебування під імперською владою «православних братів».

 

Запитання і завдання

1. Розкрийте місце і роль українського питання в європейській міжнародній політиці другої половини ХІХ ст.

2. Що спричинило чергову війну Російської імперії проти Туреччини?

3. Як відбувалися основні події Кримської війни?

4. Охарактеризуйте вплив війни на становище в Наддніпрянській Україні.

5. Що таке козацький проект Міхала Чайковського? Яким було його значення?

6. Якими були особливості селянського руху «Київська козаччина»?

7. Порівняйте місце й роль Наддніпрянської України в системі міжнародних відносин першої та другої половини ХІХ ст. Визначте спільні та відмінні риси.