§ 18. Українське мистецтво

Пригадайте: 1. Що таке архітектура? Які види образотворчого мистецтва ви знаєте? 2. Якими були особливості стилю українського бароко в архітектурі? 3. Які зміні сталися в образотворчому мистецтві України XVIII ст.?

 

1. Особливості розвитку архітектури та образотворчого мистецтва

Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.

З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».

З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.

Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.

В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.

Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.

Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту.

 

2. Розвиток архітектури

Внаслідок докорінної перебудови губернських міст Наддніпрянщини, розпочатої наприкінці XVIII ст., їх вигляд зазнав значних змін. Помпезність новоспоруджених будівель адміністративних установ символізувала міць імперської влади. Переважна більшість тогочасних споруд була побудована російськими архітекторами.

Класицизм знайшов втілення у творчості архітектора Андрія Меленського (1766–1833). Втім під впливом українських будівничих традицій його архітектурна творчість набула своєрідного забарвлення. Протягом 1799–1829 рр. він був головним міським архітектором Києва. У зв’язку з поверненням Києву 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом було споруджено перший на українських землях «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права». Під час розроблення плану забудови міста Меленський визначив Хрещатик як у майбутньому головну вулицю міста. Він створив новий центр губернської адміністрації на Печерську, збудував на Хрещатику перший в місті будинок театру. За проектом архітектора відбувалася забудова центру Подолу після пожежі 1811 р. тут спорудили Контрактовий дім і перебудували Гостиний двір. Чудове природне оточення Аскольдової могили «підказало» архітекторові ідею спорудити тут мавзолей-пам’ятник князю Аскольдові.

Найбільшою архітектурною спорудою Києва першої половини ХІХ ст. стала створена 1843 р. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781–1842) будівля Київського університету. Визначною спорудою церковної архітектури у стилі класицизму була зведена 1833 р. за проектом архітектора Є.Васильєва у Харкові дзвіниця Успенського собору. Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р.

 

В.Беретті

 

Швидкими темпами провадилася забудова міст Півдня. Серед визначних будівель, що прикрасили Севастополь, були будинок морської бібліотеки зі славнозвісною «Баштою вітрів», Петропавлівський собор і Графська пристань.

Пам’ятками палацово-паркової архітектури стали поміщицькі маєтки. Більшість із них оточували мальовничі парки зі майстерно підібраними зеленими насадженнями.

Взірцем палацово-паркової архітектури, яка поєднувала створений у стилі класицизму палац і закладений на площі понад шістсот гектарів парк з брукованими алеями, штучними галявинами та озерами, був маєток П.Ґалаґана у с.Сокиринці на Чернігівщині.

 

Водоспад у «Софіївці» в Умані. 1820 р.

 

Найчудовішими парками, які здобули всесвітнє визнання, стали «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

 

Маєток Ґалаґанів у с.Сокиринці Прилуцького повіту

(нині село Срібнянського р-ну Чернігівської обл.)

 

Парк «Олександрія» було створено протягом 1797–1829 рр. на місті вікової діброви у мальовничій місцевості вздовж лівого берега р.Рось. Системи озер, алеї, великі галявини, численні альтани, колонади й містки вкупі з величезною кількістю дерев створили неповторний ансамбль, який поступово розкривався під час прогулянок парком.

Створена в маєтку графа Потоцького для його коханої дружини «Софіївка» (1796–1809) виявилася єдиним з-поміж тогочасних парків, де не було палацу: він знаходився в Умані. Сотні графських кріпаків створили цей диво-парк. Їхніми руками побудовано чотири штучні озера, з’єднані підземними каналами, зроблено гроти, лабіринти, скелі з великих каменів, численні павільйони та містки. У зеленому оточенні дерев, завезених з Європи та Америки, було встановлено мармурові копії відомих античних статуй. Романтичну атмосферу парку підкреслювали назви його будов: павільйон Флори в кінці каштанової алеї, грот Венери, Рожевий павільйон на острові кохання та ін.

Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це – Оссоленіуму (1827 р.), ратуша на площі Ринок із високою вежею та годинником (1835 р.), міський театр (1842 р.) та декілька житлових будинків. Більшість споруд першої половини ХІХ ст. створили німецькі архітектори.

Особливістю розвитку церковної архітектури на західноукраїнських землях було поєднання класичного стилю з українськими народними традиціями. Прикладом такого поєднання став побудований у 50-х рр. кафедральний собор у Чернівцях.

 

3. Розвиток скульптури

Найвизначнішим скульптором-українцем, який працював тоді у столицях Російської імперії, був Іван Мартос (1754–1835). Він походив з містечка Ічня на Чернігівщині з козацького старшинського роду. Перші уроки різьбярства Мартос отримав удома, від свого дядька-скульптора. Потім навчався на чужині – у петербурзькій Академії мистецтв і в Італії. З-за кордону він повернувся майстром, рівних якому в імперії не було. Мартос оселився в Петербурзі, однак зв’язків з Батьківщиною не поривав ніколи. Мартос був автором численних мармурових надгробків, які знаходилися на цвинтарях Петербурга, Москви, Києва, Батурина. У давній столиці Гетьманщини скульптор створив мармуровий пам’ятник-надгробок останньому гетьману Кирилові Розумовському. Сучасники казали про твори Мартоса, що «його мармур плаче», настільки були сповнені щирого суму зажурені постаті на його надгробках.

Серед найвідоміших виконаних скульптором монументів були пам’ятники Мініну й Пожарському в Москві, Ломоносову в Архангельському, Павлу І в маєтку Аракчеєва у с.Грузіно, Олександру І в Таганрозі, Катерині ІІ у Катеринославі, Потьомкіну в Херсоні. Одним із найбільш вдалих уважали пам’ятник генерал-губернаторові Новоросії, «градоначальни­ку» Одеси дюку де Рішельє.

Типовим монументальним твором у стилі класицизму став установлений в мальовничому куточку Києва, на Володимирському пагорбі, пам’ятник київському князеві Володимиру. Бронзова постать князя з хрестом у піднятій руці височить на чавунному постаменті, оздобленому барельєфами з зображенням сцен хрещення Русі. Творцями пам’ят­ни­ка були скульптори В.Демут-Малиновський, П.Клодт і архітектор О.Том.

Розвиток скульптури на західноукраїнських землях пов’язаний з творчістю австрійських майстрів Г.Вітвера та династії Шімзерів, які працювали у Львові. Найкращою роботою Вітвера вважають чотири фонтани на площі Ринок з фігурами Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітри. Скульптор органічно поєднав виконані у стилі віденського класицизму скульптури з ренесансово-барочним ансамблем площі та архітектурою старої ратуші. Вітвер був також автором багатьох надгробків на Личаківському кладовищі. Зображені у спокійному русі, сповнені смутку, гідності й величі надмогильні фігури принесли визнання таланту скульптора сучасниками та нащадками.

Окрасою Львова стали барельєфні композиції та надмогильні пам’ятники, авторами яких були брати Йоан та Антон Шімзери. Виконані ними барельєфи на сюжети з античної міфології завжди привертають увагу глядачів.

 

4. Розвиток живопису

Наприкінці XVIIІ ст. Російська імперія знищила осередки, які  готували майстрів пензля Наддніпрянщини. Було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, занепало.

Початки мистецтва класицизму пов’язані з творчістю двох знаних українських майстрів портретного живопису – Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Обидва походили з України, але впродовж усього життя змушені були працювати в Петербурзі. Завдяки своєму талантові Левицький зажив слави найкращого європейського портретиста. Його портрети прикрашають найвідоміші європейські музеї: паризький Лувр, Женевський музей тощо. Левицький як ніхто вмів поєднати неабияку майстерність зі спостережливим і правдивим відтворенням рис обличчя портретованих осіб. Боровиковський походив із козацького старшинського роду з Полтавщини, мистецьку освіту здобув в Україні та лише за наказом Катерини ІІ змушений був переїхати до Петербурга. Коли Левицький зістарів і став втрачати зір, Боровиковський заступив його в мистецтві портрета. Витончена манера малювання, вишукана гама барв майстра були, за свідченням сучасників, просто чарівними. Серед найвідоміших творів Боровиковського – портрети земляків, які служили на високих посадах у Петербурзі,– Дмитра Трощинського, Івана Безбородька та ін. Всього за своє життя майстер зробив близько 160 портретів. Його пензлю належать також виконані на рідній землі розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці. У далекому Петербурзі Боровиковський ніколи не забував про Батьківщину, залишався типовим полтавчанином, дотримувався українських звичаїв та мріяв повернутися додому.

Новий етап у розвитку образотворчого мистецтва на західноукраїнських землях пов’язаний з творчістю Луки Долинського (1750–1824). Народився він у Білій Церкві на Правобережжі, рано осиротів. Неабиякі здібності юнака привернули увагу київського греко-католицького митрополита, який відправив його до Львова, де тоді були потрібні майстри для розпису новозбудованого собору св.Юра. Мистецьку освіту Долинський здобув у віденській Академії мистецтв. Закінчивши її з відзнакою, майстер повернувся до Львова, де й пропрацював ціле життя. Окрім собору св.Юра, він виконував багато розписів для інших церков Львова та міст і сіл західноукраїнських земель. Приділяв увагу майстер і портретному жанрові, що спричинило його визнання сучасниками як одного з найкращих портретистів. Характерними рисами його творчого стилю були енергійна манера письма, м’яке моделювання рис обличчя людини світлотінню, теплий колорит без яскравості та гостра психологічна характеристика образів.

На Буковині та в Закарпатті у той час розвивалося переважно релігійне малярство. Місцеві митці виконували настінні розписи у церквах, ікони, ілюстрації до календарів, але, на жаль, про більшість із них майже нічого невідомо. Засновником світського живопису в Закарпатті вважали Йосипа Змій-Міклошія (1792–1848) з Пряшівщини. Після закінчення віденської Академії мистецтв він працював придворним майстром пряшівського єпископа. Його пензлеві належать також розписи багатьох церков Закарпаття. Але ще художник писав портрети, чудові пейзажі, картини на побутові теми з життя закарпатських селян.

Протягом першої половини ХІХ ст. в українському живописі поступово посилювалися реалістичні тенденції. Реалізм – напрямок у літературі та мистецтві, з яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності. Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807–1876), Капітон Павлов (1792–1852), Гаврило Васько (1820–1866). Всі вони мистецьку освіту здобули в петербурзькій Академії мистецтв, а після її закінчення поєднували педагогічну діяльність, викладаючи малювання, з заняттям живописом.

Художник Іван Сошенко був одним із найближчих друзів Т.Шевченка, активно сприяв його викупові з кріпацтва. Після закінчення академії він повернувся в Україну, де працював викладачем малювання в гімназіях. З його творів, що збереглися дотепер, відомі «Портрет бабусі М.Чалого», «Жіночий портрет», жанрові твори «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі». Особливо вдалими вважаються у Сошенка жанрові та пейзажні твори, жваві за композицією, безпосередні, які відображають побачене художником у навколишньому житті.

З творів Капитона Павлова, які дійшли до нас, видно, що майстер працював переважно в портретному жанрі, іноді оживляючі свої твори побутовими деталями. Про це свідчать, зокрема, його «Автопортрет», «Портрет доньки художника», «Хлопчик з голубком». Утім, серед його творів є також жанрові картини («Діти будують картковий дім», «Бондар»), пейзажі («Церква Спаса Нерукотворного у Полтаві»). Стилеві майстра була притаманна стримана кольорова гама, реалістична манера малюнку, цікаве світлотіньове моделювання облич персонажів.

Гаврило Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки серії портретів тогочасних українських діячів, виконаних на замовлення В.Тарновського для його приватного музею. Особливе місце у творчій спадщині художника посідає картина «Портрет юнака з сім’ї Тамари». На своєму полотні портретист створив витончений образ юного художника з палітрою і пензлями в руках. Виникає враження, що за мить він почне писати картину, а зараз лишень замислився над тим, яким буде перший мазок його пензля.

Протягом першої половини ХІХ ст. український живопис ніби збирав та згуртовував свої сили. Переосмислюючи традиції європейського живопису, українські майстри виробляли власний стиль, створювалося підґрунтя, на якому відбувся розквіт українського живопису у другій половині ХІХ ст.

 

Творчість Т.Шевченка вважають значним досягненням українського мистецтва ХІХ ст. Він є автором понад 1 тис. творів, виконаних у різних жанрах образотворчого мистецтва.

Шлях Шевченка до оволодіння мистецтвом живопису був складним. Обдарований від природи хлопець змалку відчув потяг до малювання. Одначе попервах пан хотів зробити з хлопця свого слугу, але згодом, помітивши його здібності, відправив вчитися до Петербурга, щоб мати власного живописця. Завдяки допомозі друзів Шевченка викупили з кріпацтва, і він став навчатися в Академії мистецтв.

Серед картин, написаних художником у ці роки, є серія композицій, виконаних тушшю та аквареллю на історичні теми («Смерть Олега, князя древлянського», «Смерть Сократа», «Смерть Богдана Хмельницького»). Написані Шевченком портрети П.Енгельгардта, К.Абази, Є.Гребінки засвідчили, що він досяг майстерності й у виконанні акварельного портрета.

Подальша творчість Шевченка стала свідченням того, як поступово міцнів його талант живописця. Визнання серед викладачів Академії та друзів здобули його картини «Циганка-ворожея», «Катерина», «Хлопець-жебрак дає хліб собаці». Одночасно з майстерним виконанням кожен із цих творів мав соціальну спрямованість, розкривав неприховану життєву правду народного життя. У ті роки з’явилися також «Портрет невідомого», «Портрет дівчини з собакою», «Портрет невідомої у намисті» та ін. Усього протягом життя Шевченко створив понад 130 портретів.

Найпомітнішим з-поміж них уважають «Автопортрет» художника, створений 1841 р. У ньому повною мірою виявився талант Шевченка як майстра реалістичного портрета з певним романтичним забарвленням. Цим твором він довів також своє майстерне володіння олійною технікою живопису.

Період 1843–1845 рр., коли Шевченко після тринадцятирічної перерви повернувся в Україну, став для нього плідним як у поезії, та і в живописі. Саме в ці роки з’явилися його картини «Селянська родина», «На пасіці», серія офортів «Живо­писна Україна», реалістичні портрети, серії замальовок рідної природи, пам’яток старовини.

Розгром Кирило-Мефоріївського товариства зламав долю художника, якого, за особистим наказом імператора, було заслано солдатом до далекої Орської фортеці «із забороною писати та малювати». Та заборона була нелюдським вироком, але по деякім часі він дістав можливість творити.

Виконані на засланні акварельні пейзажі стали свідченням, що талант і душу митця не знищено. Правдиве, емоційно-піднесене зображення суворої природи Північного Казахстану Шевченком засвідчило зрілу майстерність митця. Він віртуозно володів мистецтвом малюнка, світлотінню, вмів як розкривати своєрідність краєвидів, так і заглиблюватися у внутрішній світ своїх персонажів.

У 1857 р., після десятилітнього заслання, Шевченка було звільнено. Оскільки повертатися в Україну імперські чиновники Шевченкові заборонили, він вимушений був їхати до Петербурга.

Останній, короткий за часом, але надзвичайно насичений творчо період свого життя Шевченко присвятив переважно малюванню олівцем і пером та виконанню офортів (гравюр на металі, коли способом його травлення кислотою створюється форма для подальшого друку). Художник виготовляв офорти за картинами Мурильйо і Рембрандта, створював багато власних композицій («Українські дівчата», «Старець на кладовищі», «Верба», «Мангишлацький сад»). За три роки наполегливої праці він зажив слави найкращого тогочасного офортиста. Визнанням заслуг Шевченка стало рішення Академії мистецтв присвоїти йому звання академіка гравюри.

Творчий злет художника зупинила передчасна смерть у 1861 р. Художня спадщина Шевченка мала значний вплив на творчість як його сучасників, так і наступних поколінь українських митців.

 

Запитання і завдання

1. Якими були особливості розвитку архітектури та образотворчого мистецтва у першій половині ХІХ ст.?

2. Схарактеризуйте видатні досягнення архітектури цієї доби.

3. Як розвивалося мистецтво скульптури?

4. Назвіть уславлених художників першої половини ХІХ ст. Яким був їхній внесок у розвиток живопису?

5. Охарактеризуйте діяльність Т.Шевченка як художника. (Готуючи відповідь, використайте документи 1, 2 до параграфа.)

 

 

  

<< § 17. Українська література, театр, музика § 19. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносиндругої половини ХІХ ст.  >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus