§ 9. Початок українського національного відродження у Наддніпрянській Украні

Пригадайте: 1. Як козацька старшина боролася за відновлення державних прав України у XVIII ст.? 2. Що таке масонство? Коли воно виникло в Європі та до чого закликало? 3. Яким був національний склад населення Наддніпрянської України? 4. Що таке національне відродження? На які етапи його поділяють?

 

1. Особливості суспільно-політичного життя Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.

Особливості історичного розвитку та багатонаціональний склад населення українських земель, які опинилися під владою Російської імперії, спричинили розвій визвольного руху, опозиційного політиці царизму, у якому головну роль відігравали представники українського, польського та російського напрямків:

·         український напрямок об’єднував прихильників ідеї боротьби проти імперського панування, за права українського народу. Протягом першої половини століття цей рух еволюціонував від боротьби нащадків козацької старшини за відновлення автономної України до появи нової інтелектуальної еліти – української інтелігенції. Поява Кирило-Мефодіївського товариства стала її першою спробою висунути програму національного визволення українського народу;

·         російський напрямок ототожнювався з тими представниками російського дворянства, які домагалися лібералізації імперських порядків. Переважну більшість членів таємних політичних організацій, утворених ними на українських землях, складали офіцери російської армії. Проте серед офіцерів-змовників було чимало українців, які вступали до цих товариств, виходячи зі власних патріотичних і національних почуттів. Представники цього напрямку не визнавали за народами, які населяють імперію, права на окреме державне існування;

·         Польський напрямок був поширений переважно в середовищі польської шляхти на Правобережжі. Польські патріоти висували вимоги відновлення Речі Посполитої знищеної наприкінці XVIII ст. в її історичних кордонах – від Балтійського моря до Чорного («од можа до можа»). Ясна річ, що серед української більшості населення Правобережжя великої популярності ці вимоги не мали. Проте польський напрямок мав значний позитивний вплив на розвиток українського руху. Боротьба поляків за національні права стала для молодої української інтелігенції, як і для представників інших народів, що вступили у період націотворення, прикладом і моделлю, з урахуванням, звісно, власних особливостей.

 

Суспільно-політичне життя на українських землях у першій половині ХІХ ст.

 

2. Заходи українського дворянства щодо відновлення автономії України

Історія національних рухів у період «пробудження» народів Європи, які не мали власної державності, засвідчує наявність деяких спільних рис у їхньому розвитку. Однією з них є те, що провідну роль на різних етапах його розвитку відігравали представники місцевої суспільної еліти, які зберігали риси своєї етнічної належності. Спричиняло це те, що внаслідок свого високого становища в суспільстві вони мали найкращі можливості для впливу на більшість населення цієї ж національності.

На Лівобережжі, де почалося національне відродження у Наддніпрянській Україні, цій ролі відповідала козацька старшина. Ліквідація імперським урядом автономії України у 1781 р. стала для старої козацької еліти «моментом істини». Кожен повинен був визначитися, що робити далі. Значна частина козацької старшини почала висловлювати протести. Причиною їхньої опозиції були побоювання втратити давні права і привілеї. На відміну від російських дворян, українська шляхта була звільнена від обов’язко­вої державної та військової служби. Їхні маєтки не підлягали державній конфіскації, а судити їх могли лише такі самі шляхтичі, як і вони. Проте, захищаючи свої станові привілеї, козацька еліта об’єктивно сприяла розгортанню боротьби за відновлення автономії Гетьманської держави.

Палким протестом проти поневолення Батьківщини імперією став вчинок вихідця з Полтавщини Василя Капніста (1758–1823), який 1782 р. демонстративно залишив державну службу на високій посаді в Петербурзі та повернувся в Україну. Того ж року з’явилася славнозвісна «Ода на рабство», де він оплакував становище, в якому опинилися Україна. У цьому творі В.Капніст поєднав засудження політичного поневолення вітчизни і кріпосного права, ярмо якого наклав на українців імперський уряд.

Коли 1785 р. імператриця Катерина ІІ поширила на козацьку старшину права і привілеї російського дворянства, опозиційні настрої серед української еліти почали спадати. Але й після цього залишалося чимало опозиційно налаштованих малоросійських дворян, яких за їхні погляди називали автономістами.

В останній чверті XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини існувало декілька патріотичних гуртків дворян-автономістів. Найвідомішим був гурток у Новгороді-Сівер­ському. Гуртківці прагнули відновлення автономії Гетьманщини, поширювали антиімперські публіцистичні твори (так звані промови гетьманів П.Полуботка та І.Мазепи), надавали матеріали іноземцям для їхніх виступів на захист прав поневоленого українського народу. Вважають, що саме новгород-сіверці надали матеріали для виступів 1795 р. у французькому Конвенті стосовно становища, в якому опинилися українці під владою Російської імперії.

Велику роботу провадили члени гуртка з метою відродження української культури. Вони розробляли проекти створення у Новгороді-Сіверському університету та української академії наук («Академічного зібрання»), допомагали збирати матеріали до перших праць з історії України. Не всі плани і задуми були здійснені, але все ж гурток став одним із перших відомих об’єднань прихильників нового українського відродження.

Підтримував, ймовірно, контакти з новгород-сіверськими патріотами і В.Капніст. У 1788 р. він склав «козацький проект», який передбачав під приводом війни проти Туреччини відновлення козацьких військ. Тоді цей проект не було здійснено, одначе коли розпочалася війна Французької та Російської імперій, його фактично реалізували.

У 1791 р. В.Капніст, імовірно за дорученням українських патріотичних сил, поїхав до Берліна. Метою його місії була спроба знайти допомогу й підтримку у прусського короля в разі повстання на українських землях проти імперської влади. Однозначної відповіді він у Берліні не отримав, оскільки Пруссія не бажала розпочинати війну проти Росією. Це був без, перебільшення, мужній вчинок В.Капніста. В умовах імперської дійсності він міг накласти за це головою.

 

Документи про місію українського дворянина Василя Капніста до Берліна

Звернення Василя Капніста до міністра двору та держави Пруссії з проханням про зустріч

«Пане! Благаю Вашу милість вибачити сміливість, що я дозволяю (собі) звернутись безпосередньо до Вас. Дуже важлива справа, яка привела мене з віддаленої країни до Вашої милості, вимагає якнайшвидшого налагодження та якнайбільшої таємниці...»

Доповідна записка міністра королю з приводу зустрічі з В.Капністом

«Вважаю своїм обов’язком якнайсмиренніше доповісти Вашій Величності, що до мене таємно прибув дворянин з Малоросії або Російської України, який називає себе Капністом... Він твердить, що (його) послали мешканці цієї країни, доведені до крайнього відчаю тиранією, яку російський уряд, а саме князь Потьомкін, чинили над ними, та що він хотів би знати, чи на випадок війни можуть вони сподіватися на протекцію Вашої Величності – в такім разі вони спробують скинути російське ярмо. Він каже, що це була країна давніх запорізьких козаків, від яких забрали всі їхні привілеї, кинувши їх під ноги росіян...

...Я йому відказав, що не можу вплутуватися в пропозиції такого штибу: що Ваша Милість також не захоче про це слухати, доки ви дотримуєтеся миру з Росією; що коли вибухне війна, тоді їм доведеться думати, що треба зробити, аби шукати і отримати підтримку Вашої Величності...

Треба побоюватися, чи це не був емісар, підісланий російським двором...»

Відповідь короля Вільгельма міністрові

«...Я повністю поділяю Вашу думку, що не треба довіряти першому стрічному, який приходить з планами, подібними до тих, про які Ви згадуєте... Ви, очевидно, відповіли йому дуже добре, що в разі оголошення війни треба буде тоді подивитися, чи його співвітчизники матимуть такі ж наміри діяти, як вони про це кажуть...»

Поміркуйте: 1. Якою була позиція прусського міністра і короля стосовно допомоги українським дворянам-автономістам? 2. Чим можна пояснити позицію прусського двору? 3. Пригадайте, в яких спільних з Австрією та Росією зовнішньополітичних акціях брала участь Пруссія у 1772, 1793, 1795 рр. Спробуйте пов’язати участь у цих акціях з відповіддю В.Капністу.

 

Спроби дворян-автономістів знайти підтримку за кордоном були марними. Найвагомішим їхнім досягненням стало пробудження в тогочасному українському суспільстві зацікавленості історією та культурою свого періоду.

 

3. Початок українського національного відродження на Лівобережжі

Поштовхом до національного відродження на Лівобережжі стало зростання інтересу до історії України. Пов’язано це було з необхідністю нащадків козацької старшини потверджувати свої претензії на російське дворянство історичними документами.

Попервах імперський уряд визнав, що будь-яка колишня українська військова і цивільна служба дає право на дворянство. На 1790 р. «дворянські депутатські комісії», яки розбирали заяви, записали як дворян понад 20 тис. купців, міщан, козаків і селян. Така велика кількість не влаштовувала російський уряд. За його рішенням з 1797 р. питання надання дворянства українській шляхті став вирішувати найвищий в імперії сенатський департамент «Герольдія» у Санкт-Петербурзі. Департамент відмовився розглядати справи про надання дворянських титулів без подання достатніх доказів.

Обурені українські шляхтичі стали звертатися зі зверненнями безпосередньо до імператора, обґрунтовуючи свої претензії документами з родинних архівів – грамотами польських королів і литовських князів, договорами українських гетьманів із московськими царями. На цьому ґрунті в Наддніпрянщині виник рух, якого очолили дворяни-автономісти. Українські патріоти А.Чепа, В.Полетика, Р.Маркович, М.Милорадо­вич, Т.Калинський, В.Черниш не мали потреби шукати доказів власного походження, але «по усердію й любові до своєї нації» охоче допомагали в цьому іншим. «Як приємно,– писав Василь Полетика,– працювати для слави й добра Батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до справ Батьківщини, служать нам нагородою. Щасливі будемо побачити нових людей, які з тим же запалом захищатимуть права, вільності й свободи своєї Батьківщини».

Боротьба за визнання прав на дворянство затягнулася аж до 1835 р. Хоча багато з тих, хто про нього клопотався, не отримали бажаного, цей рух мав далекосяжні наслідки. Завдяки виданню перших етнографічних та історичних праць, написаних дослідниками-аматора­ми, склалися умови, що сприяли «відкриттю України» наступними поколіннями борців за краще майбутнє вітчизни.

 

4. «Історія Русів»

Наприкінці XVIII ст. – на початку ХІХ ст. у середовищі дворян-автономістів було створено визначний твір тогочасної української політичної думки – «Історію Русів». Точна дата створення та її автор залишаються невідомими. Написано її було, ймовірно, на Новгород-Сіверщині. Віднайшли рукопис «Історії Русів» 1828 р. в одному з родинних архівів на Чернігівщині. Тривалий час він поширювався в рукописних копіях. Уперше надруковано його було 1846 р. в Москві з ініціативи українського історика Осипа Бодянського. У яскравій напівхудожній формі невідомий автор цього твору дає огляд усієї української історії до другої половини XVIII ст. В основі праці – ідея невід’ємного природного та історичного права українського народу на самостійний розвиток. Зміст «Історії Русів» має виразне антиросійське та антипольське спрямування, оскільки вона зображує боротьбу українського народу проти московського і польського поневолення. Невідомий автор від імені Богдана Хмельницького проголошує власні переконання, що всі народи світу завжди захищали свою свободу і власність, а прагнення до свободи призначене кожному народові Богом і людською природою.

В «Історії Русів» підкреслювалося, що Російська імперія порушила Переяславські угоди 1654 р. та знищила автономію України. У цьому полягала обмеженість поглядів дворян-автономістів, які не брали під сумнів права імперії управляти Україною, не намагалися здобути державної незалежності, а лише вимагали дотримання умов Переяславської угоди. Проте для свого часу ця вимога відповідала рівневі розвитку політичної думки в українському середовищі. Через століття, коли з’явилися перші обґрунтування державної незалежності України, їхні автори також посилалися на порушення імперією угод 1654 р. Можливо, передчуття наслідків своєї зухвалості змусило автора «Історії Русів» приховати своє прізвище.

 

5. Поширення західноєвропейських ідей

Подальший імпульс розвитку українського національного руху дали ідейно-політичні течії, які виникли в тогочасному західноєвропейському суспільстві.

Великою популярністю стали користуватися ідеї романтизму. Їхні прихильники відкидали ставлення до народної культури як до чогось нижчого і, навпаки, всіляко пропагували народні традиції та звичаї. Особливо відзначали романтики слов’янські народи, пророкуючи їм велике майбутнє внаслідок їхнього національно-культурного пробудження.

Нові європейські ідеї здобули багато прихильників у тогочасному українському суспільстві. Підтримували їх дворяни-автономісти Лівобережжя. Уважно слідкував за подіями на Північноамериканському континенті Василь Капніст. Поділяючи право американців визволитися з-під англійського панування і створити власну державу, він, імовірно, замислювався над долею своєї Батьківщини. Декілька разів він збирався переселитися до США, проте любов до України перемагала і змушувала шукати можливості покращити її долю. Вплив ідей французьких просвітників, які вважали свободу одним із природних прав людини, відчутний і в «Історії Русів», автор якої також застосовує цей принцип до українського народу.

На Слобожанщині осередком розповсюдження європейських ідей став Харківський університет. Викладати в ньому запросили знаних європейських викладачів.

Відгомін піднесення національно-визвольних рухів у європейських країнах під час наполеонівських війн досяг і України, спричинивши відновлення сподівань українських народів на повернення втрачених прав. Проте, як ви вже знаєте, ці надії не здійснилися. Змінам у світоглядах українців сприяла їхня участь у закордонному поході російської армії 1813 р. Внаслідок цього вони змогли побачити оновлену Європу, зрозуміти той новий зміст, який відтоді вкладався в поняття «нація» і, ймовірно, порівняти його зі становищем свого народу, поневоленого імперією.

Поширенню європейських ідей у Наддніпрянщині сприяла діяльність масонських організацій, про які йтиметься далі. Зазначимо лише, що у ХІХ ст. масонство на українських землях позбавлялося свого аполітичного характеру. Українські дворяни поєднували європейські масонські ідеали зі своїми власними політичними прагненнями.

 

6. Українське національне відродження на Слобожанщині

Початок українського національного відродження на Слобожанщині пов’язаний з відкриттям 1805 р. Харківського університету. Це був перший вищий навчальний і науковий заклад європейського типу на українських землях, підвладних Російській імперії.

До спроб відкрити власний університет декілька разів удавалася козацька старшина в другій половині XVIII ст., проте імперський уряд на те не погоджувався. Лише на початку ХІХ ст., коли новим імператором став ліберально налаштований Олександр І, дозвіл на відкриття в Наддніпрянщині модерного університету дістав слобідський дворянин, громадський діяч і просвітник Василь Каразін (1773–1842).

Василь Назарович Каразін – цікава, впливова і дещо призабута постать нашої історії. Він походив із заможної родини. Природні здібності юнака розвинулися завдяки добрій освіті, набутій у Харківському приватному пансіоні та Гірничому інституті в Петербурзі. Завдяки своїм талантам він зробив успішну кар’єру і зумів привернути увагу імператора. Олександр І включив Каразіна до вузького кола своїх друзів, до порад яких стосовно реформування імперії він неодноразово звертався. Каразін розробив проект імперської освітньої реформи і дістав навесні 1802 р. від Олександра І особисту згоду на створення університету в Харкові, який «гідний був би називатися центром освіти Південної Росії». Відкриття університету стало головною справою життя Василя Каразіна.

Окрім цього, «український Ломоносов», як називали Каразіна сучасники, був неабияким вченим і винахідником. Його перу належать проекти суспільно-економічних реформ у Російській імперії, які включали її перебудову на конституційну монархію та скасування кріпацтва. Він неодноразово критикував принизливу ситуацію, коли Україна змушена була вивозити сировину, а отримувала виготовлену з неї продукцію. Каразін обстоював необхідність створення в Україні власної промисловості, розвитку зовнішньої торгівлі.

Каразін написав майже 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології тощо. Він був винахідником різноманітних сільськогосподарських машин, парового опалення, сушильних апаратів, технології видобутку селітри та ін. За його ініціативою було створено Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.) з метою сприяння розвиткові української промисловості, поширення досягнень науки і техніки.

Критика імперських порядків і пропозиції стосовно їх зміни, висловлювані Каразіним, швидко набридли імперським бюрократам. За наказом імператора його було на рік ув’язнено у Шліссельбурзькій фортеці, а потім відправлено доживати віку під наглядом поліції у родовий маєток.

На противагу імперському урядові, в українському суспільстві належно оцінили діяльність Каразіна. «Щастям появи університету в Харкові,– писали в листах до нього сучасники,– Україна Вам єдиному зобов’язана». У 1905 р. на кошти, зібрані вдячними співвітчизниками у Харкові, неподалік від будинку університету було відкрито пам’ятник Василю Каразіну.

З-поміж імперської бюрократії було чимало ворогів ідеї створення університету на українських землях, і досягти реалізації своєї ідеї Каразін зумів лише завдяки підтримці широких верств населення. Дворяни, міщани, купецтво Слобідсько-Української та інших губерній зібрали необхідні кошти, а нащадки простих козаків – військові обивателі майже задарма надали для побудови університетських корпусів 125 десятин землі.

Викладати у Харківському університеті Каразін запросив найвідоміших європейських вчених. Постійно зростала також кількість професорів-українців внаслідок переведення з Московського до Харківського університету. Серед професорів Харківського університету в перше десятиліття його існування 29 були західноєвропейського походження. Запрошені до університету німецькі професори принесли з собою найпередовіші на той час ідеї німецької політичної філософії. Німеччина переживала тоді період національного пробудження і права нації були в центрі уваги вчених. З Єнського університету в Німеччині приїхав до Харкова професор філософії Йоганн Шад (1758–1834), кафедру політичної економії обійняв Людвіг Гайнріх-Якоб (1750–1827). Й.Шад одразу посів в університеті провідне місце серед викладачів. В університеті він викладав курс «Природного права», у якому розкривав природні і невід’ємні права людини на свободу думки і совісті, свободу університетського навчання, заперечував рабство, виступав проти деспотії монаршої влади. Шад звертав увагу на те, що людство складається з окремих націй, і виступав за право народів на створення власних національних держав. Він критикував тогочасні європейські монархії, оскільки їхнє існування перешкоджало виникненню національних держав.

Проголошувані німецьким професором думки припадали до серця багатьом молодим українцям. Однак імперську бюрократію діяльність Й.Шада абсолютно не влаштовувала, і 1815 р. його змусили залишити імперію. Викладання курсу «Природ­ного права» у Харківському університеті було заборонено.

А втім, майже десятирічне викладання європейських ідей не залишилося без наслідків. Наприкінці 20-х рр. ХІХ ст. у суспільно-політичному житті Наддніпрянщини з’явилося нове покоління, в якому чільне місце посіли випускники Харківського університету. Під впливом ідеалів романтизму вони з захопленням «відкривали» народну культуру українців, що закладало підвалини у формування модерної української національної свідомості.

Перетворенню університету на колиску нової української культури, сприяла також його видавнича діяльність. Університетська друкарня протягом першої половини століття випустила 646 назв книг, серед яких були наукові праці, підручники, твори художньої літератури. У травні 1812 р. тут почала виходити перша українська газета «Харьковский еженедельник». Спочатку харківські періодичні видання були українськими за тематикою, але російськомовними. Поступово ситуація змінювалася. На сторінках заснованого 1816 р. при Харківському університеті журналу «Украинский вестник» вперше було надруковано українською мовою твори П.Гулака-Артемовського і П.Квітки-Основ’янен­ка. На жаль, 1819 р. видання журналу за розпорядженням місцевої імперської адміністрації було припинене.

Завдяки появі університету Харків перетворився на “першу столицю українського відродження у Наддніпрянській Україні”. Культурне відродження унаочнювало необхідність подальшої боротьби за права українців як нації. За змістом воно було набагато перспективнішим, ніж боротьба дворянства Лівобережжя за відновлення втраченої автономії Гетьманщини.

 

7. Масонство в Україні

У другій половині XVIII ст. на українських землях почало поширюватися безпосередньо із Західної Європи, а також через Польщу і Росію масонство. При цьому Правобережжя було польською «сферою впливів», а Лівобережжя і Південь – російською.

Масонство (від англ. mason – каменяр) виникло в Англії на початку XVIII ст. Це був наднаціональний релігійно-етичний рух, прихильники якого закликали до морального вдосконалення людей та об’єднання їх (незважаючи на різницю в релігійній та національній належності) на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги, вірності. Хоча в теорії масони проголошували своє невтручання у політичне життя, в дійсності від кінця XVIII ст. вони відігравали помітну роль у революційних подіях і національно-визвольних рухах.

Оскільки в масонському русі брали участь переважно представники суспільної еліти, центрами їхньої діяльності були міста, містечка та поміщицькі маєтки. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. масонські ложі (так масони називали свої організаційні об’єднання) діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчузі, Полтаві, Немирові, Кам’янці-Подільсь­кому, Львові, Самборі тощо.

Польське і російське масонство суттєво різнилося за своїм характером. Діяльність польських масонських лож була просякнута політичними мотивами, оскільки вони об’єднували тих, хто шукав засоби для боротьби проти  поневолювачів своєї батьківщини.

Російське масонство спершу не втручалось у політичне життя імперії. Лише після завершення франко-російської війни 1812 р. воно поступово стало набувати рис опозиційного ставлення до влади. Своєю метою російські масони вважали вдосконалення імперських порядків на принципах масонської ідеології.

Для українського дворянства участь у діяльності масонських лож стала формою прояву власних опозиційних настроїв в умовах імперського панування.

З 1817 р. відомими масонськими ложами у Наддніпрянській Україні були «Понт Евксинський» і «Три царства природи» в Одесі, «Мінерва» у Буцьківцях на Поділлі, «З’єднані слов’яни» у Києві, «Любов до істини» в Полтаві, «Озирис до пломеніючої зорі» у Кам’янці-Подільському. Саме тоді у діяльності окремих лож почали з’являтись ознаки спроб поєднання ідеалів масонства з проблемами українського національного руху.

До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та українці. Більшість складали поляки, та все ж ложа висловлювала загальнослов’янські прагнення визволення всіх слов’янських народів з-під влади імперій та об’єднання їх у єдиний союз. Найбільша кількість українців була у складі полтавської ложі «Любов до істини». Її членами були І.Котляревський, В.Капніст, В.Тарновський, В.Лукашевич. Світогляд полтавських масонів відображав уподобання дворян-автономістів Лівобережжя. Їхні інтереси насамперед поширювалися на дослідження минулого України, про їхні плани на майбутнє майже невідомо. Втім, коли чутки навіть про цю досить обмежену діяльність досягли імперської столиці, Олександр І спеціальним розпорядженням 1819 р. заборонив її діяльність.

Наступним кроком, який засвідчив поглиблення української спрямованості масонства, стало заснування у першій половині 20-х рр. ХІХ ст. на Лівобережжі «Малоросійського таємного товариства». Його організатором став керівник дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич (бл. 1783–1866). Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Чигирині та інших містах.

Докладних відомостей про діяльність товариства не залишилося, бо коли розпочалися арешти членів таємних організацій, масони встигли знищити більшість паперів. За свідченнями заарештованих відомо, що товариство мало на меті унезалежнення України від Російської імперії та відновлення української автономії в союзі з Польщею. Ці ідеї було викладено у програмному документі «Катехізис автономіста», написаному В.Лукашевичем. У своїй діяльності «Малоросійське таємне товариство» відійшло від масонських ідеалів, набувши рис, які на думку деяких істориків, дозволяють уважати його першою українською таємною політичною організацією в Наддніпрянщині.

Діяльність масонських лож і таємних організацій на території Російської імперії була заборонена Олександром І у 1822 р. Однією з основних причин цього рішення було те, що масонство дедалі більше стало політизуватися, набувати характеру опозиції до імперської політики.

 

Запитання і завдання

1. Визначте особливості суспільно-політичного життя Наддніпрянщини першої половини ХІХ ст.

2. Як відбувалися спроби дворян-автономістів Лівобережжя відновити автономію України наприкінці XVIII ст.? (Готуючи відповідь, використайте документ.)

3. Які події започаткували українське відродження на Лівобережжі?

4. У чому полягає позитивне значення «Історії Русів» для розвитку національної свідомості українців? Які вади, на ваш погляд, їй притаманні?

5. Наведіть факти, що свідчать про значення західноєвропейських ідей для формування світогляду підвалин українського національного руху.

6. Складіть план розповіді «Початок українського національно-культурного відродження на Слобожанщині» і підготуйте розповідь за ним.

7. Складіть історичний портрет Василя Каразіна.

8. Розкрийте особливості масонства в Наддніпрянській Україні.

9. Порівняйте діяльність Новгород-Сіверського патріотичного гуртка та «Малоросійського таємного товариства». Поясніть, чому останнє вважають першою українською політичною організацією.

 

 

  

<< § 8. Соціальні протести українського населення у першій треті ХІХ ст. § 10. Російський та польський визвольні рухи на українських земляху 20-30-х рр. ХІХ ст.  >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus