§ 7. Нова модель соціально-економічного розвитку Південної України (підручник)

§ 7. Нова модель соціально-економічного розвитку Південної України

Пригадайте: 1. Внаслідок яких подій Російська імперія захопила землі Південної України? 2. Які риси притаманні феодально-кріпосницькому і ринковому способам господарювання?

 

1. Заселення Південної України

Колонізація Південної України мала важливе значення для історії ХІХ ст., оскільки в цей час тут фактично відбувався великий соціальний експеримент. Південь став економічним полігоном імперії, де відпрацьовувалася нова економічна модель: поступове витіснення кріпосницьких порядків завдяки економічним перевагам використання вільнонайманої робочої сили.

Російська імператриця Катерина ІІ оголосила у спеціальному документі, що ці землі заселятимуться лише вільними поселянами. Задля власної користі російський уряд тривалий час «не помічав» того, що в Південну Україну тікають панські кріпаки і не сприяв поверненню кріпаків до старих господарів.

У 1796 р. імператриця Катерина ІІ підписала указ, згідно з яким селяни Півдня мали залишатися на тих місцях, де жили на той час. Хоча цей закон звично трактують як поширення кріпосного права на Південь, результати його запровадження були парадоксальними. Власне, він звільняв кріпаків-втікачів, які оселилися на нових землях, від залежності колишнім господарям і перешкоджав поширенню тут загальноімперських порядків «особистої власності». Така політика стала першою спробою обмеження кріпацтва у Російській імперії та, можливо, першим усвідомленням в імперських верхах недосконалості всієї кріпосницької системи господарювання. Та слід зазначити, що кріпацтво на південноукраїнських землях повністю скасовано не було. Землевласники могли заводити власних кріпаків, але кількість їх завжди була незначною. У 1861 р. лише десята частина земель у поміщицьких маєтках Півдня оброблялася кріпаками, решта – вільнонайманими працівниками.

Значення Півдня для економічного розвитку Наддніпрянщини полягало в тому, що він став чинником складання нових господарських взаємозв’язків між окремими регіонами. Спадком від минулого століття була орієнтація економічних зв’язків Лівобережжя на Росію, а Правобережжя на Польщу. Завдяки успішному господарському розвитку у ХІХ ст. Південь став центром економічного тяжіння, переорієнтації торговельних зв’язків Правобережної та Лівобережної України. Склалася нова економічна система, пов’язана через чорноморсько-азовські порти зі світовими товаровиробниками.

У середині ХІХ ст. протиріччя між економічно відсталими регіонами, де переважала примусова праця кріпаків, і свободою на периферії імперії загострилися. Це стало одним із чинників, які спонукали російський уряд піти на скасування кріпосного права в імперії у 1861 р. Внесок Півдня у створення економічних передумов селянської реформи полягав у тому, що його мешканці своєю працею унаочнили переваги нової економічної моделі, заснованої на праці особисто вільних виробників.

 

2. Розвиток господарства Південної України

На початку заселення земель Південної України провідною галуззю господарства було тваринництво. Воно не вимагало вкладення значних коштів (окрім витрат на придбання тварин) і гарантувало швидку віддачу. Природні умови Причорноморських степів сприяли розведенню овець. Овеча вовна стала основним експортним товаром Півдня на початку освоєння цих земель. Відправляли її за море, на фабрики країн Європи та Америки, а також возами до Москви. У 1825 р. з чорноморських портів було вивезено 40 тис. пудів вовни, а через 16 років її експорт на кордон зріс у шість разів і посів друге місце за обсягами після пшениці.

Поряд із вівчарством значне місце в економіці Півдня посідало розведення великої рогатої худоби. Великими замовниками всередині імперії були армія і флот. Водночас величезним попитом на світовому ринку користувалася продукція тваринництва, зокрема сало (жир), з якого виготовляли мило і свічки. Найбільшим його покупцем була Англія.

Іншим сільськогосподарським продуктом, який почав користуватися великим попитом, стало вино. Виноградарство було одним із найпоширеніших занять мешканців Півдня. Підвищення митних тарифів на імпортні вина створило сприятливі умови для розвитку місцевого виробництва. Саме у першій половині ХІХ ст. в околицях Одеси і на сонячних гірських схилах Південного Криму виникли виноградні плантації, які згодом принесли славу цьому краю. Іноземці вважали, що кримські вина, особливо шампанські, перевершують високоякісні вина Франції. Щорічний продаж кримських вин досяг на початку 30-х рр. ХІХ ст. рекордної цифри – 12 млн пляшок.

Зміни в попиті на світовому ринку (падіння цін на вовну у зв’язку з розведенням овець в Австралії і зростання попиту на хліб) сприяли тому, що поступово першість у господарстві Півдня перебрало вирощування зернових.

Родючість південноукраїнських чорноземів дозволяла отримувати надзвичайно високі врожаї. В офіційних документах збереглися повідомлення, що 1835 р. врожай зернових на Півдні «перевищував кількість посіяного зерна у двадцять разів». Такі врожаї траплялися, звісна річ, не кожного року, але і звичний значно перевищував норми в їхніх регіонах. Окрім природної родючості, вирощуванню зернових сприяла і велика кількість вільної землі. Зростання попиту на пшеницю за кордоном спонукало до освоєння цих земель.

Південь також мав великі можливості для сприяння розвиткові господарства і сусідніх земель завдяки торгівлі. Головну роль у транспортуванні зерна з Правобережної та Лівобережної України відігравали чумаки. За повідомленнями іноземців, у першому десятиріччі ХІХ ст. до Одеси, головного порту Півдня, лише за один день прибувало від 500 до 1000 возів. Цей спосіб перевезення вантажів залишався основним до появи залізниць.

 

3. Особливості соціальних відносин у Південній Україні

Протягом першої половини ХІХ ст. внаслідок переселень населення Півдня зростало набагато швидше, ніж інших регіонів Наддніпрянщини. Кількість оподаткованих чоловічих душ у Південній Україні складала 1795 р. 520 тис., 1850 р. понад 1 млн. Особливістю цих земель було те, що новоприбулі не стикалися з усталеною системою організації сільського господарства, як це було в інших районах імперії, де ця система базувалася на кріпацтві.

Проте вільно володіти землею, як це було, скажімо, на американському Дикому Заході, більшість поселенців не могла. Переважна частина селян працювала на державних або на приватних землях, якими володіла імперська знать.

Характерною рисою населення Півдня на початку ХІХ ст. було незначне поширення кріпацтва. У 1801 р. серед селян, які працювали на державних і приватних землях, кріпаків налічувалося лише 6,5% від усіх мешканців. Ця тенденція зберігалась і в середині століття. Володарі маєтків, зацікавлені у швидкому розвиткові господарства, розуміли неефективність кріпацької праці та покладалися на вільнонайману.

 

Кількість кріпаків на одного власника
у губерніях Півдня та в Київській губернії

 

Губернія

Власників кріпаків

Кількість кріпаків

Середня кількість

Таврійська

543

21 144

3893

Катеринославська

2621

158 859

6060

Херсонська

2813

151 142

5372

Київська

1584

521 245

31 906

 

За даними 1857 р. в усіх трьох губерніях Південної України кількість кріпосних селян була меншою, ніж в одній Київській губернії.

Конкретним прикладом нових аграрних відносин на Півдні може бути підприємництво новоросійського генерал-губернатора графа М.Воронцова. Він перевіз із маєтків у Центральній Росії та оселив на Півдні своїх кріпаків, перетворивши їх при цьому в орендарів. Сучасники, які відвідували володіння графа, засвідчували, що всі його селяни живуть, як американські фермери. Вони не обтяжені примусовою працею, а просто сплачують ренту і оброк. За таких умов, вважали вони, селяни краще обробляють землю, що вигідно як для селян і господаря, так і загалом для держави. В усіх галузях свого величезного господарства – хліборобстві, тваринництві, городництві, виноробстві – Воронцов покладався переважно на найману працю. Нова модель господарства, створена графом у його володіннях, наслідувала тогочасну західноєвропейську систему капіталістичного сільського господарства.

Характерною рисою господарства Півдня було переважання невеликих маєтків. Більшістю з них володіли міщани та дрібні торговці, які становили разом типовий середній прошарок, або дрібну буржуазію. Натомість в інших губерніях імперії, де панували кріпосницькі відносини, існували величезні маєтки з тисячами кріпацьких душ. Землевласники Півдня покладалися насамперед на сезонну найману працю, а розміри їхніх володінь обмежувалися нестачею робочих рук.

 

4. Одеса – місто нової епохи

Центром Південної України, столицею Новоросії стала заснована 1794 р. Одеса. З-посеред великих міст сучасної Європи вона є одним із наймолодших. А втім, жодне з них не може зрівнятися з Одесою за темпами зростання у ХІХ ст.

Виникнення Одеси пов’язане з наслідками російсько-турецької війни 1787–1791 рр. Переможена Туреччина змушена була віддати Росії Чорноморське узбережжя між Південним Бугом та Дністром. На цих землях знаходилася турецька фортеця Єні-Дунай (Новий Дунай) у місцевості Хаджибей, захоплена одним із фаворитів російської імператриці Катерини ІІ іспанцем «солдатом удачі» Хосе де Рібасом. На місці цієї фортеці за наказом імператриці було закладене місто, яке мало стати головним портом і центром нової імперської провінції, названої Новоросією. Головним будівничими міста став де Рібас, ім’я якого і донині носить одна з головних вулиць Одеси – Дерибасівська. Розроблений перший мальований план відповідав тогочасним західноєвропейським традиціям містобудування. Вулиці переділяли місто на окремі прямокутні квартали. План передбачав також основні магістралі та просторі, вільні для пересування вулиці. Адміністративним центром міста повинен був стати Приморський бульвар.

Розбудова Одеси передбачала будівництво порту, адміралтейства, казарм, приватних будинків, церков, громадських будівель, садів, ринків тощо. Через два роки після початку будівництва міста з’явилися фондова біржа та будинок цензури – уособлення тогочасного комерційного та культурного життя.

Зовнішній вигляд Одеси, на думку мандрівників, нагадував нові міста американського Заходу. Одначе на цьому схожість вичерпувалася, оскільки мешканці Одеси мали дуже обмежену можливість для участі в міському управлінні. Головою міської адміністрації був градоначальник, якого призначав безпосередньо імператор, але підпорядковувався він генерал-губернатору Новоросії. Для Одеси характерним було те, що на відміну від інших імперських міст її адміністрація набула більшої самостійності, ніж це передбачалося. Тут було набагато менше бюрократичних порядків, характерних для міст центральних губерній.

Населення Одеси було надзвичайно строкатим за національним і соціальним складом. Перші поселенці міста були переважно вільними або такими, що вважали себе вільними. Один з істориків підрахував, що наприкінці XVIII ст. третину мешканців Одеси складали нелегальні переселенці. Дилему – повернути втікачів господарям або скористатися з їхньої праці – імперський уряд вирішив на свою користь. Велику кількість серед населення Одеси складали іноземні іммігранти. Там було багато греків, албанців, молдаванів, євреїв, італійців, німців, вірмен, сербів та ін. Імперський уряд обіцяв усім переселенцям релігійну терпимість, будинок кожній сім’ї та позику для того, аби розпочати нове життя. На десять років вони звільнялися від усіх обов’язків і служб, а від військової повинності – назавжди.

На початку ХІХ ст. вигляд Одеси був далеким від передбаченого в планах і вона нагадувала, як уважали сучасники, радше піратську колонію, ніж порядне місто. Втілив більшість планів у життя новий генерал-губернатор Новоросії та міський градоначальник дюк (герцог) де Рішельє (1767–1822).

Французький іммігрант Арман Еманюель дю Плесі – дюк де Рішельє був нащадком визначного дворянського роду. Його прадядьком був славнозвісний кардинал Рішельє. За одинадцять років свого правління містом і всією Новоросією він завоював широке визнання за кордоном і в імперії як розсудливий державний діяч. Його репутація в Росії була незаплямованою і несхитною. Імператор Олександр І сказав про нього, що, може, французька революція була й не такою кепською справою, якщо завдяки їй Росія отримала Рішельє.

Одним з найголовніших результатів діяльності Рішельє стала розбудова Одеси. Саме тоді вона перетворилася на елегантне місто, забудоване на кшталт тогочасної західноєвропейської архітектури. У місті з’явився театр, що його одесити порівнювали з Паризькою оперою. Між морем і портом дюк наказав закласти бульвар, звідки відкривався чудовий вид на море.

Рішельє всіляко сприяв озелененню міста. Власним коштом дюк привіз із Відня дерева акації та роздавав їх кожному, хто обіцяв їх посадити і доглядати. Одеса й зараз відома своїми неповторними білими акаціями. Найвідомішим міським парком став «Сад дюка», де Рішельє зібрав зразки різноманітних місцевих та іноземних квітів і рослин. Серед головних будівель міста були також православний собор, гімназія, шпиталь, інститут шляхетних дівчат. Гості Одеси дивувалися тому, як за роки правління дюка змінився вигляд міста.

У своїх мемуарах, підбиваючи підсумки зробленого, Рішельє писав, що коли він приїхав до Одеси, тут мешкало 7–8 тис. душ у 400 будинках. Через 11 років, коли дюк залишив місто, його населення зросло до 35 тис., а кількість будинків – до 2600.

Вдячні громадяни міста доручили скульпторові Івану Мартосу відлити у бронзі статую дюка. Завершена 1828 р., вона й зараз прикрашає верхівку Потьомкінських сходів, що ведуть униз до узбережжя. Зодягнений у тогу правитель рукою вказує на море, вирізняючи в такий спосіб одне з головних джерел добробуту міста.

Протягом 1815–1861 р. Одеса продовжувала швидко зростати і перетворилася на найнаселеніше місто Наддніпрянщини, причому значною мірою – завдяки іммігрантам. Сучасники казали, що в Одесі розмовляють двадцятьма мовами і сповідують десять релігій. Такий багатонаціональний уклад причаровував мандрівників, надавав місту неповторного вигляду.

Багатонаціональний склад населення визначив і специфіку суспільно-політичного життя. Різноманітні етнічні громади були причиною того, що у Одесі ніколи не існувало об’єднаної та дієвої політичної спільноти. У місті, наприклад, діяло грецьке товариство національного визволення. Поряд із ними свої конспіративні групи створювали болгарські, польські, українські патріоти і російські змовники-декабристи. До складу утвореної 1817 р. масонської ложі «Понт Евксинський» входив навіть сам генерал-губернатор граф О.Ланжерон. Недарма іно­земці вважали Одесу найвільнішим містом імперії.

У Санкт-Петербурзі, наприклад, не дозволялося палити на вулицях, ходити в незащеплених сюртуках і навіть – носити квітку в лацкані. З’явитися на людях в окулярах чи з бородою означало викликати підозру в радикальних настроях. В Одесі, навпаки, молодь гуляла у наймоднішому європейському вбранні, а палили навіть візники. На вулицях лунали музика і веселі голоси – така невимушена атмосфера була просто неможливою в імперській столиці. Микола І вважав Одесу «гніздом змовників».

 

5. Розвиток торгівлі

Головним джерелом процвітання як усієї Південної України, так і її головного порту – Одеси була торгівля. Основним товаром у часи розквіту торгівлі стало зерно. Великі виробники зерна з Правобережжя і губерній Півдня доправляли пшеницю до Одеси – головного порту імперії з торгівлі зерном. Обсяги зернової торгівлі постійно зростали. У 1795 р. Чорне море у пошуках зерна перетнули та увійшли до Одеського порту лише 39 кораблів; у 1815 р.– 1500 кораблів.

На зростання попиту на чорноморську пшеницю впливали різноманітні європейські події. Коли 1814 р. у Франції під час «Ста днів» Наполеон спробував повернути владу, несподівана мобілізація величезних армій різко збільшила попит на українське зерно. Південна Україна допомагала також своєю сільськогосподарською продукцією долати європейцям загрозу голоду в неврожайні роки. Історики назвали 1816 р., коли жахливі дощі знищили хлібні поля Європи, «останньою великою продовольчою кризою» європейської історії. Саме тоді перед виснаженою наполеонівськими війнами Європою з’явилася жахлива примара голоду; на щастя, стала в пригоді чорноморська пшениця.

Отже, у першій половині ХІХ ст. Південна Україна стала частиною світового ринку зерна. Досягти цього вона змогла, насамперед, завдяки тому, що була регіоном переважання нових економічних відносин.

 

Запитання і завдання

1. Визначте особливості соціально-економічної ситуації, що склалася під час заселення Південної України.

2. Як відбувався господарський розвиток Півдня протягом першої половини XIX ст.?

3. Чим соціальні відносини, що склалися на Півдні, відрізнялися від інших регіонів Наддніпрянщини?

4. Використовуючи матеріал параграфа і  підготуйте розповідь: «Одеса ­ нове місто на нових землях».

5. Поясніть, чому торгівлю вважали основним джерелом зростання добробуту мешканців Півдня.

6. Яким чином Південь сприяв налагодженню нових господарських зв’язків між окремими регіонами Наддніпрянщини?

7. Сформулюйте основні риси нової соціально-економічної моделі, яка склалася на Півдні протягом першої половини ХІХ ст. Розкрийте зміст цих рис.