§ 6. Економічне становище Наддніпрянської України в першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Які зміни стались у відносинах землеволодіння і становищі селян Лівобережної та Слобідської України у другій половині XVIII ст.? 2. Як впливала політика російського самодержавства на розвиток господарства України у XVIII ст.? 3. Що таке промислова революція? Коли і як вона розпочалась у країнах Європи? Якими були її наслідки?

 

Господарство українських земель у першій половині ХІХ ст.

 

1. Особливості економічного розвитку Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.

ХІХ ст. стало часом, коли внаслідок змін, започаткованих промисловою революцією, у країнах Європи відбувалось формування індустріального суспільства. Зрушення в Західній Європі впливали на економічний розвиток Наддніпрянської України. Протягом першої половини ХІХ ст. на цих землях набирав сили процес становлення нової ринкової економіки і занепаду кріпацтва. Проте здійснювався він у складних умовах, під впливом різних, інколи суперечливих, чинників. Велика різниця була в розвитку різних регіонів українських земель. Своєрідним «випробувальним полігоном» становлення нових економічних відносин стала Південна Україна, де значних масштабів набуло використання вільнонайманої робочої сили. Поступово Південь втягував в орбіту ринкових відносин не лише Правобережну і Лівобережну Україну, а й інші регіони імперії, де ще панували застарілі кріпосницькі відносини. У зовсім протилежному напрямку розвивалося в цей час сільське господарство Правобережжя, де переважала примусова праця селян-кріпаків. Становище українських селян-кріпаків у деяких господарствах Правобережжя нагадувало плантаційне рабство на Півдні США. Ситуація, коли співіснували ринкове господарство з вільнонайманою працею і примусова праця, як свідчив досвід США, могли зберігатися досить довго. Лише перетворення примусової праці на перешкоду для подальшої індустріалізації та викликане цим сповільнення темпів економічного розвитку змусили правлячу верхівку вдатися до реформування застарілих виробничих відносин.

 

2. Розвиток сільського господарства

Основою економіки Наддніпрянської України у першій половині ХІХ ст. було сільське господарство, у якому працювало близько 95% на початку і 89% населення у середині століття.

У першій половині ХІХ ст. на українських землях переважало приватне поміщицьке землеволодіння, яке займало близько 75% усієї землі. Проте розміри земель тих володінь були різними: на Правобережній Україні переважали великі господарства, на Лівобережній та Південній Україні – невеликі маєтки. Головним виробником сільськогосподарської продукції було селянство, яке поділялося на дві основні групи:

·   поміщицькі селяни, або кріпаки, перебували в особистій залежності від поміщиків та були прикріплені до їхніх маєтків. Поміщицькі селяни чисельно переважали в губерніях Правобережної України;

·   державні селяни належали казні та офіційно називалися «вільними сільськими обивателями». Вони були особисто вільними. Роль землевласника для цієї категорії селян відігравала держава, на користь якої вони повинні були сплачувати оброк, або коли їх разом із державними маєтками здавали в оренду (така форма експлуатації селян існувала на Правобережжі). Державні селяни переважали на Півдні й на Лівобережжі.

Основними формами експлуатації селян були панщина, або відробіткова рента, та оброк у формах грошової й натуральної (продуктової) ренти. Переважною формою експлуатації поміщицьких селян і державних селян на Правобережжі у першій половині ХІХ ст. стала панщина. Хоча закон 1797 р. офіційно обмежував її 3 днями на тиждень, у реальному житті вона досягала 4–6 днів. Поміщики обходили закон за допомогою урочної системи, коли на один день панщини давалося таке завдання («урок»), що його можливо було виконати лише за два-три дні.

Потерпали селяни і від малоземелля. Внаслідок зростання попиту на сільськогосподарську продукцію, збільшення кількості поміщицької землі означало для володаря маєтку більші прибутки, тому розміри селянських наділів постійно зменшувалися. Практикували володарі маєтків і переведення своїх селян на «місячину», коли селяни за постійну панщину отримували місячне утримання натурою, достатнє хіба що для напівжебрацького животіння.

Поширення панщини та обезземелення селян було пов’язане з набуттям поміщицькими господарствами товарного характеру. Товаризація виробництва в умовах кріпосницького ладу вели до посилення позаекономічних методів регулювання виробництва (праця без зацікавленості працівника) і закріплення екстенсивного розвитку господарства (через залучення додаткових ресурсів – землі й працівників).

Посилюючи експлуатацію селян, поміщики начебто досягали своєї мети і збільшували власні прибутки. Та водночас зубожіння основних виробників і занепад їхніх господарств, відсутність у селян-кріпаків стимулів до кращої праці, неможливість використовувати нову техніку робили економічне процвітання поміщицьких маєтків короткочасним і неминуче наближали їхній занепад. Зрештою, після нетривалого періоду розквіту у 30–40-х рр. кріпосницьке господарство опинилося перед загрозою кризи. Там, де використовувалася вільнонаймана праця, ситуація була протилежною. Економічні методи регулювання виробництва (зацікавленість працівника у результатах його праці) робили можливим ведення господарства інтенсивними методами (розвиток господарства без залучення додаткових ресурсів за рахунок покращання праці селян і якості виконаної роботи).

Окремі приклади поширення нових методів господарства були на Лівобережжі, але найбільшого поширення вони набули в Південній Україні.

Протягом першої половини ХІХ ст. у процес товаризації виробництва стали втягуватися і селянські господарства, результатом чого стало майнове розшарування селян. Проте існування панщинного господарства стримувало цей процес. Швидкими темпами розшарування відбувалося серед державних селян Лівобережжя і Півдня. Селяни-власники у Катеринославській губернії зосередили у своїх руках 18% приватної землі. З’являлися окремі заможні селяни, які володіли чи орендували 100 і більше десятин землі.

Процес розшарування відбувався і серед поміщицьких селян. Їм дозволялося купувати землю на ім’я свого поміщика, засновувати підприємство з переробки сільськогосподарської продукції, використовувати вільнонайману робочу силу. Проте їхнє правове становище залишалося незмінним, і поміщик міг будь-коли забрати все їхнє майно.

 

Із «Записки про кріпосний стан» українського громадського діяча Григорія Галана

«Селяни утримуються від придбання через природну невпевненість у міцності цього надбання, приховують нажите ними, перетворюючи його в мертвий капітал, а поміщики, зі свого боку, легше марнотратять придбане ними, як таке, що можна легко повернути і знову відшкодувати завдяки даровій праці».

Поміркуйте: Що підтверджує негативний вплив існування кріпосного права на розвиток економіки?

 

3. Розвиток промисловості. Початок промислової революції

Перша половина ХІХ ст. стала добою якісних зрушень у розвитку промисловості Наддніпрянської України, пов’язаних зі здійсненням промислової революції, яка розпочалася на цих землях у 30-х рр. Головним змістом промислової революції був перехід від мануфактури до фабрики. Мануфактури на українських землях у складі Російської імперії були підприємствами, заснованими на примусовій праці кріпаків. Тому перехід до фабрично-заводської промисловості, що ґрунтувалася на вільнонайманій праці, був одночасно і процесом руйнації феодально-кріпосницьких відносин.

Поряд з якісними відбувались і кількісні зміни: 1825 р. в Наддніпрянській Україні діяло близько 650 промислових підприємств, а 1861 р. їх стало вже 2330. На початку століття мануфактури засновувалися поміщиками, які мали для цього і гроші, і робітників-кріпаків, що працювали на них безплатно. Технічні вдосконалення й машини на них майже не використовувалися, оскільки на поміщицьких мануфактурах це не мало сенсу. Навіщо поміщикові було витрачати гроші на придбання якоїсь машини, що виконувала би працю 5–6 робітників, якщо вони і так працювали задарма? Проте машини не лише витісняли ручну працю робітників, а й виробляли якіснішу продукцію, більшої кількості та меншої вартості. Тому, відмовляючись від закупівлі машин, володар кріпосницької мануфактури прирікав своє підприємство на поступовий занепад. Так, наприклад, у Ряшківській суконній мануфактурі князя Юсупова на Полтавщині більшість використовуваних механізмів і знарядь були ручними або ремісничими. Сам князь уважав, що витрати на закордонні машини є викиданням грошей на вітер, оскільки у нього і так достатньо кріпаків для праці на мануфактурі.

Однак поступово стали з’являтися нові підприємці, які мали гроші, але не були дворянами і не мали кріпаків для безоплатної праці. Необхідність платити найманим працівникам за їхню працю примушувала підприємців шукати способи здешевлення витрат на виробництво продукції внаслідок використання машин, які заступали робітників. Поступово виявилося також, що, на відміну від селян-кріпаків у поміщицьких мануфактурах, вільнонаймані працівники зацікавлені в результатах своєї роботи і тому працюють краще. Через це кількість підприємств, де використовувалася вільнонаймана праця, збільшувалася: 1825 р. на них працювало 25% робітників, а 1861 р.– майже 74%.

Особливо швидко відбувався процес промислової революції та переходу на використання вільнонайманої робочої сили в суконній промисловості. З 1805 р. до 1859 р. кількість суконних підприємств зросла з 27 до 160, при цьому в поміщиків на той час залишалося лише близько 30 підприємств. Основним центром суконної промисловості Наддніпрянщини стало селище Клинці на Чернігівщині, де 1860 р. існувало вже 9 суконних фабрик.

Перші машини для нових підприємств завозилися з-за кордону, переважно через Одеський порт. Але в 40–50-х рр. підприємства з виробництва машин і промислового устаткування виникли в Києві, Катеринославі, Ромнах, поблизу Луганська та в інших місцевостях. У 1861 р. в Наддніпрянській Україні діяло не менше 20 механічних заводів, а також багато механічних майстерень.

З формуванням фабрично-заводської промисловості відбувалося становлення нових суспільних верств: підприємців і промислових робітників. Серед власників фабрик більшість становили росіяни, але траплялись і українці, такі як знамениті Симиренки та Яхненки.

Зачинателями українського підприємництва в Наддніпрянській Україні історики вважають родину Яхненків із Черкащини. Голова роду, Михайло Яхненко, завдяки торгівлі викупив із кріпацтва себе і всю свою родину. У 20–30-х рр. ХІХ ст. його сини Степан, Кіндрат, Терентій та чоловік їхньої сестри Федір Симиренко орендували поміщицькі млини у Смілі та Умані, вели гуртову торгівлю худобою та хлібом. Вони заснували сімейну торговельно-підприємницьку фірму «Брати Яхненко і Симиренко», керівником якої став Кіндрат Михайлович. 40-і рр. ХІХ ст. були часом розвитку їхньої фірми, яку знали не лише в Російській імперії, а й за кордоном.

Брати Яхненки і Симиренки здобули славу як перші українські цукрозаводчики. У 1843 р. вони спорудили перший в Україні та Російській імперії цукрово-рафінадний завод поблизу Млієва. Небаченим для свого часу видовищем була головна семиповерхова цукроварня заводу. Одночасно було засновано невелику ремонтну майстерню, яка згодом перетворилася на один з найкращих за технічним оснащенням механічних заводів у Російській імперії. Завод було обладнано привезеними з-за кордону найдосконалішими верстатами, на яких працювали вільнонаймані працівники. Завод випускав техніку для цукроварень краю. Згодом тут було споруджено перші пароплави, що перевозили Дніпром зерно,– «Українець» і «Ярослав».

Фірма пишалася селищем для робітників заводу. Поруч із казармами для робітників були парові лазні, лікарня з аптекою, церква, бібліотека, крамниці, школа і навіть театр.

Засновники фірми були людьми, які завжди дотримувалися християнських моральних принципів. Під час голоду 1830 р. протягом тривалого часу вони годували кілька тисяч бідних селян. Фірма постійно здійснювала пожертви на добродійні справи. Робітники довіряли підприємцям і вкладали свої заощадження у касу фірми, поповнюючи її обіговий капітал. Через нестачу кредитів і кризу цукрової промисловості у 80-х рр. ХІХ ст. фірма самоліквідувалася. Перед цим вона повністю розрахувалася з усіма своїми кредиторами.

Процес формування кадрів промислових робітників відбувався повільними темпами, позаяк цьому заважало існування кріпацтва. Джерелами його формування були зубожілі державні селяни, розорені міські ремісники, сільські кустарі та відпущені на оброк поміщицькі селяни (частину свого заробітку на фабриці вони віддавали як грошовий оброк поміщику). Становище більшості робітників було дуже тяжким. Робочий день подекуди сягав 15 годин, заробітна плата була мізерною, а умови життя – просто жахливими. Багато робітників ставало каліками і гинуло через відсутність техніки безпеки та медичної допомоги.

Отже, промислова революція вже на початковому етапі свого розвитку внесла суттєві зміни у структуру і характер промисловості Наддніпрянської України, проте для її подальшого розвитку необхідна була ліквідація кріпацтва, яке дедалі відчутніше стримувало розвиток суспільства.

 

4. Розвиток міст

Протягом першої половини ХІХ ст. змінювали місце і роль міст у суспільному розвитку Наддніпрянщини.

Найбільші міста українських земель на середину ХІХ ст.

 

Місто

Чисельність населення (тис. осіб)

Одеса

114

Київ

71

Львів

70

Бердичів

54

Харків

50

 

Міське населення Наддніпрянщини зросло за цей час утричі. Особливо швидко розвивалися міста Півдня, де за цей час населення їх збільшилося у 4,5 раза. Але порівняно з країнами Західної Європи відсоток міського населення на українських землях залишався досить низьким, характерним для доіндустріального суспільства. Міста були передовсім адміністративними центрами, і лише декілька стали навчальними і культурними осередками.

Під владою Російської імперії правовий статус і устрій українських міст зазнав історичних змін і став подібним до інших імперських міст. У 1831 р. було скасовано магдебурзьке право для всіх міст Наддніпрянщини, крім Києва, а 1835 р. його ліквідували й тут. Замість цього створювалися міські думи на чолі з міськими головами, діяльність яких контролювалася імперською адміністрацією. Змінювалось і соціальне обличчя міст, які втрачали національні і набували загальноімперських рис. Дедалі вагоміше місце у структурі міського населення посідали російське чиновництво і військові. Російський уряд сприяв і підтримував переселення в українські міста російських купців, заможніших від українських. Завдяки цьому вони захоплювали провідні позиції в торгівлі та витісняли з традиційних економічних позицій українців. Лише у невеликих повітових містах українське міщанство, зайняте не лише у торгівлі й ремеслі, але й у хліборобстві, зберігало свої переваги, а отже, і український характер міст. У містах і містечках Правобережної України у торгівлі й ремеслі, як і перше, вели перед представники єврейського і польського населення. Заходи з русифікації наражалися тут на завзятий опір. Особливостями міст Південної України був інтернаціональний склад їхнього населення. Найбільшим містом усієї Наддніпрянщини 1861 р. була Одеса (116 тис. жителів), яка завдяки своєму статусові порто-франко (відкритого порту з правом безмитної торгівлі) стала центром зосередження підприємництва і торгівлі європейського значення.

 

5. Розвиток торгівлі

У першій половині ХІХ ст. склалася сільськогосподарська спеціалізація окремих регіонів Наддніпрянської України. На Лівобережжі поруч із зерновими вирощували тютюн і коноплі. Правобережна Україна була районом виробництва озимої пшениці. На Півдні розвивалося переважно тонкорунне вівчарство. Поглиблення спеціалізації сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі.

Товари, що вироблялися в Україні,– хліб, цукор, тютюн, вовну, сукно, шкіру тощо – продавали на ярмарках і в місцях постійної торгівлі – на базарах і в крамницях.

Ярмарки влаштовувались о будь-якій порі року, але найбільші відбувались у січні–лютому та червні–серпні, коли ґрунтові шляхи були найбільш придатними для перевезення вантажів. У першій чверті ХІХ ст. у Наддніпрянщині річно відбувалося понад 2 тис. ярмарків із 4 тис. в усій Російській імперії.

Великі ярмарки діяли, зокрема, у Харкові, Сумах, Ромнах, Полтаві, Кролевці, Києві, Кременчузі, Ніжині, Стародубі, Бердичеві, Єлисаветграді, Катеринославі, Одесі. Сюди привозили товари з усіх районів Наддніпрянщини та багатьох інших губерній Російської імперії, а також із-за кордону. На ярмарках вела перед оптова торгівля, укладалися контракти на різноманітні поставки між поміщиками і купцями.

У Києві, на Подолі, діяв з 1797 р. Контрактовий ярмарок. На «Контракти», як його тоді називали, приїздили щорічно 10–15 тис. осіб, а торговий оборот досягав 2,6 млн карбованців. Сюди прибували купці не лише з Наддніпрянщини, а й з Росії, Сибіру, Кавказу, Венеції, Польщі, Англії, Австрії, Франції, Туреччини, Німеччини. На ярмарку продавали найрізноманітніші товари: сільськогосподарську продукцію, цукор, сукно, посуд, галантерею, ювелірні вироби, меблі, картини, книжки тощо. Ярмарок перетворювався на загальноміське свято, завдяки чому до Києва прибивало чимало гостей, у тому числі поміщики, закордонні актори. Влаштовувалися бали, концерти і спектаклі, навіть виступала уславлена італійська опера. «Контракти» зберігали своє значення всеукраїнського та імперського центру протягом усього ХІХ ст.

Існували як загальні, так і спеціалізовані ярмарки, де продавали зерно, коней, вовну тощо. Сільські ярмарки мали інший характер: тут переважали селянські вироби і товари, необхідні для сільськогосподарської праці. Постійними фігурами на сільських ярмарках були торговці-скупники.

У складі імперії Наддніпрянщина перетворилася на ринок збуту товарів російської промисловості. На початку 50-х рр. третина всієї продукції текстильної промисловості спрямовувалася на українські ярмарки, де складала близько 90% збуту текстильних виробів. Натомість сировина для російських підприємств постачалася з українських земель. Наслідком цього був занепад української текстильної (зокрема суконної) промисловості у середині ХІХ ст.

Складовою частиною системи торгівлі в Наддніпрянщині були сільські та містечкові базари, де відбувалася торгівля промисловими й сільськогосподарськими товарами. Збиралися базари кілька разів на тиждень або щоденно.

Вантажі транспортувалися, як і раніше, ґрунтовими шляхами, волами й кіньми, а також водою. До побудови залізниць чумаки відігравали головну роль у перевезенні всіх видів вантажів, оскільки річкові перевезення значною мірою залежали від пори року. Чумацькі валки доправляли зерно до чорноморських портів, а звідти везли сіль, рибу та інші товари. У 40–50-х рр. ХІХ ст. чумаки перевозили в середньому до 800 возів вантажів на рік. Самої лише солі до Наддніпрянщини вони завозили близько 8 млн пудів. Заможні чумаки започаткували у майбутньому династії українських підприємців.

 

Управитель Полтавської скарбничої палати Микола Арандатенко про організацію чумацького промислу

«Ті, що здійснюють візникування солі з Криму та Бессарабії, а також риби з Криму і Дону, звуться чумаками. Великий зріст, фізична сила, мужні риси обличчя і довгий жмут волосся, закручений за вухо (по-малоросійському чуприна або оселедець), рухи, які свідчать про міцність м’язів, поважна постава з виразом самосвідомості на обличчі, гордість з мовчазною веселістю, одяг – надто широкі шаровари, нарозхрист свита і висока смушкова шапка – становлять відмінні риси чумака.

Цей клас, що підкорив себе особливим умовам під час візникування, відрізняється цим від інших малоросіян...

Візникування своє чумаки провадять зазвичай валками (по-малоросійськи фура), які складаються з кількох десятків возів (по-чумацькому паровиці). Валка, або фура, має свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство називається в них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходження від них карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно, він призначає кару і вся артіль підкоряється йому безумовно...

У дозорі ж чумак піддає себе всяким злигодням; завжди тверезий, помірний в харчах: пшоняна каша з салом або галушки, шмат хліба з сіллю – оце все його харчування. В дорозі, не маючи в своєму розпорядженні грошей, чумак обмежений. До кінця візникування гроші всієї артілі зберігаються в отамана...

Візникування їх починається від початку весни і триває до осені. Взимку чумаки в подорож не їдуть. Зупиняючись на ночівлю, чумаки вишиковують свої вози в колону, військовим порядком».

Поміркуйте: 1. Чим зовнішній вигляд і повсякденне життя чумаків нагадували козацькі звичаї? 2. Як був організований чумацький промисел? 3. Що свідчить про використання в чумацькому промислі вільнонайманої праці з винагородою згідно з працею кожного робітника?

 

Наддніпрянщина посідала важливе місце у зовнішній торгівлі Російської імперії. Багаті українські землі забезпечували 78% хлібного експорту і 55% вивозу вовни з імперії. Українська пшениця складала 81% продукції рільництва, що експортувалася через чорноморсько-азовські порти. Значну роль відігравали ці порти у ввозі (імпорті) закордонних товарів до імперії. Переважну більшість імпорту становили предмети розкоші, і лише в роки промислової революції їх значно потіснили машини і технічне устаткування. Митні служби забезпечували величезні прибутки, що надходили до імперської казни. Так, лише 1825 р. митна служба порту Одеси отримала більше як 3 млн карбованців мита за іноземні товари.

 

6. Спроби вирішення селянського питання у першій половині ХІХ ст.

Становище селян, які складали переважну більшість населення Наддніпрянської України, мало важливе значення для соціальної стабільності краю. Російський уряд у першій половині ХІХ ст., зробив декілька спроб змінити становище селян.

У 1803 р. було видано указ про «вільних хліборобів», згідно з яким передбачалася можливість увільнення від кріпацтва як окремих родин, так і цілих сіл за спільним рішенням поміщиків і селян. Проте цей документ у Наддніпрянській Україні, як і в інших регіонах імперії, суттєво ситуації не змінив. Оскільки селяни-кріпаки були основною робочою силою для володарів маєтків, втратити їх вони не бажали. Селяни, які намагалися звільнитися, також не мали коштів, щоб заплатити за свій викуп поміщикові.

Російський уряд бачив, що кількість селянських виступів зростає, але ухилявся від рішучих дій у селянському питанні, оскільки це могло викликати невдоволення російського дворянства. Більш рішуче уряд діяв у губерніях Правобережної України, де землевласниками були переважно поляки.

Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. на Правобережній Україні було здійснено конфіскацію на користь держави маєтків у поміщиків, які брали участь у повстанні. Кріпаків цих маєтків було переведено у стан державних селян. Тепер ці державні маєтки разом із селянами здавали в оренду. Проте діяльність орендарів лише посилила експлуатацію селян. У 1839–1841 рр. уряд здійснив також реформу управління державними селянами, внаслідок якої ліквідувалася панщина і оренда державних маєтків. Селяни повинні були сплачувати грошовий оброк, розмір якого залежав від їхніх прибутків. Реформа сприяла створенню умов для розвитку процесів майнового розшарування серед селян і втягування їх у ринкові відносини.

У 1842 р. було прийнято «Положення про зобов’язаних селян». Так називали селян, зобов’язаних за згодою з землевласником, який їх звільнив із землею, сплачувати йому оброк чи обробляти його поля. Уклавши угоду, поміщик уже не міг її розірвати і відібрати землю або змінити розмір оброку. Положення було добрим, але укласти його міг землевласник лише за власним бажанням і тому поширення воно не набуло.

Наступну спробу вирішити селянську проблему імперський уряд здійснив у 1847–1848 рр. у Правобережній Україні, Литві та Білорусі. Цей регіон було обрано не випадково. По-перше, внаслідок зростання попиту на зерно тут посилилася експлуатація селян, що спричиняло періодичні селянські заворушення. По-друге, в умовах зростання польського національно-визвольного руху імперський уряд намагався залучити на свій бік українське селянство, виступаючи його захисником від панської сваволі.

У 1847–1848 рр. тут було запроваджено «Правила управління маєтками згідно зі встановленими інвентарями», або ж «Інвентарні правила». За ними було складено інвентарі-описи маєтків із визначенням розмірів селянських наділів і розмірів повинностей, які за них відроблялися селянами. Погодившись на «Інвентарні правила», обидві сторони вже не могли їх змінити. У цих дуже поміркованих і таких, що не вирішували проблему скасування кріпосного права ініціативах головним було те, що кріпосне право нарешті вводилося хоча б у якесь правове поле. Кріпаки вже розглядалися не як живі знаряддя праці, а ставали юридичною стороною, одним з учасників угоди.

Запровадження «Інвентарних правил» викликало обурення землевласників, які вбачали в них зайве втручання уряду в їхні справи. Численні порушення цих правил призвели до нових селянських виступів. Однак у цілому ситуація не загрожувала стабільності імперської влади. До рішучих заходів стосовно ліквідації кріпосного права російський уряд вдався лише тоді, коли второпав, що його існування є причиною відставання імперії від індустріально розвинених західноєвропейських країн.

 

Запитання і завдання

1. Якими були особливості економічного розвитку Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.?

2. Які процеси відбувались у розвитку сільського господарства?

3. Коли і як почалася промислова революція?

4. Яким чином існування феодально-кріпосницької системи заважало становленню індустріального суспільства?

5. На підставі аналізу діяльності фірми «Брати Яхненки і Симиренки» визначте, які риси були притаманні першим українським підприємцям.

6. Які зміни відбувались у правовому статусі та устрої українських міст?

7. Визначте роль, яку відігравала торгівля в розвитку Наддніпрянщини.

8. Складіть таблицю «Економічний розвиток Наддніпрянської України у першій половині ХІХ ст.» за схемою:

 

Галузь господарства

Особливості розвитку

Чинники,
що заважали розвиткові

 

 

 

 

9. Поясність, яким було ставлення імперської верхівки до кріпосного права?

10. Схарактеризуйте заходи, якими російський уряд намагався вирішити селянське питання у першій половині ХІХ ст. Чому вони не задовольняли ні землевласників, ні селян?

 

 

  

<< § 5. Запорізькі козаки на нових землях § 7. Нова модель соціально-економічного розвитку Південної України >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus