§ 4. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносин наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Яке місце посідали українські землі в системі міжнародних відносин XVIII ст.? 2. Якими були причини франко-російської війни 1812 р.? 3. Якими були результати та наслідки російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.?

 

1. Місце Наддніпрянської України в міжнародних відносинах першої половини ХІХ ст.

Перебування під імперською владою змінило характер участі України в європейській міжнародній політиці. Відсутність власної державності спричинила те, що вона не могла виступати дієвим суб’єктом у міжнародних відносинах. Відтепер вона відігравала роль об’єкта у політичних комбінаціях інших держав.

Наддніпрянська Україна протягом першої половини століття неодноразово привертала увагу тих європейських політиків, які розробляли плани ослаблення Російської імперії через відокремлення завойованих нею територій.

 

Наполеон І

 

Українське питання привернуло увагу французького імператора Наполеона І, коли він розпочав готування до війни проти Російської імперії. Офіційна газета французького уряду «Публіцист» писала у 1807 р., спираючись на отриману у вищих колах інформацію, що «з Польщею межує давня козацька Україна, одна з найбільш урожайних країн світу, яка своїми багатствами заслуговує на якнайбільшу увагу нашої держави. Тепер, коли справа Польщі розв’язана, надійшла черга і на розв’язку справи плодючої Батьківщини Мазепи». Під впливом повідомлень своїх дипломатів і таємних агентів про поширення антиросійських настроїв серед різних верств населення Наддніпрянщини Наполеон доручив Міністерству закордонних справ розробити кілька проектів стосовно її майбутнього. Ці плани передбачали відокремлення українських земель від Російської імперії та поділ їх на кілька частин. Землі Волині французький імператор обіцяв передати Австрії за її допомогу у війні проти Росії. Всі інші землі Правобережної України повинні були відійти до Польщі. У Лівобережній та Південній Україні мали бути створені дві українські держави під протекторатом Франції. Одночасно з цим не виключалася можливість повернення земель Херсонської й Таврійської губерній Османській імперії у разі її вимоги.

 

Україна в планах Наполеона І

 

Реалізація цих планів могла не лише суттєво змінити становище українського народу, а й створити нову політичну ситуацію в Центральній та Східній Європі. Але поразка Наполеона у війні проти Російської імперії перекреслила їх.

 

2. Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

На початку ХІХ ст. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру і навіть короткочасного союзу. Об’єднала ці постійно ворогуючі країни спільна небезпека з боку Франції. Проте цей союз не міг бути міцним і тривалим, оскільки Росія, захопивши внаслідок війн проти Туреччини Причорномор’я і Крим, не збиралася припиняти свою експансію. Коли 1804 р. спалахнуло антитурецьке повстання в Сербії, Росія надіслала повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і, забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила у грудні 1806 р. війну Росії.

Оскільки українські землі були безпосередньо наближені до головного театру воєнних дій у Молдавії, Валахії та Болгарії, то вони сповна відчули її тягар.

У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано понад 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Козаки були вимушені, як і українці у складі російської армії, битися за чужі інтереси і проливати кров братів-одновірців.

Війна тривала довго, без будь-яких рішучих дій з обох боків до 1812 р., коли Росія, відчуваючи наближення війни з Фран­цією, активізувала свої дії та завдала вирішальної поразки турецькій армії під Рущуком. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мир, внаслідок якого Росія отримала Бессарабію. Більшість її населення складали молдавани, але частину її території (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти) населяли українці.

 

Українські землі в системі міжнародних відносин першої половини XIХ ст. (1806-1812 рр.)

 

3. Війна Російської й Французької імперій та Україна

Відгомін наполеонівських війн, що вирували в Західній Європі, досягав українських земель. Напередодні війни на Правобережжі росіяни затримали декілька осіб, які вели профранцузьку агітацію, мали карти України. Серед селян Київщини і Харківщини поширювалися листівки, у яких мовилося про те, що наміром Наполеона є звільнення селян від кріпацтва, тому простим селянам боятися приходу французів сенсу немає. Агітація, розгорнута на українських землях, стала однією з причин недовіри російського імператора Олександра І до Наполеона.

Ставлення до Наполеона і необхідність самовизначення на випадок війни двох імперій розділили представників вищих сфер суспільства. Більшість представників польської шляхти з Правобережжя підтримувала Наполеона, вважаючи, що його допомога дозволить відновити Польську державу. Чимало представників цих родин були в лавах наполеонівської армії. Водночас багатьох шляхтичів Правобережжя російська влада абсолютно влаштовувала, і виступати проти неї, ризикуючи втратити свої маєтки в разі поразки Наполеона, вони не бажали. Стримувало їх також і те, що в поширюваних французькими агітаторами прокламаціях були твердження, нібито Наполеон звільнить селян від кріпацтва.

Серед землевласників Півдня ставлення до Наполеона було негативним. Можливість зміни звичного соціально-економічного ладу лякала і робила їх вірними прибічниками російського імператора.

Позиції українського дворянства Лівобережжя стосовно війни двох імперій розділилися. Представники нащадків козацької старшини висловлювали сподівання, що в разі перемоги Наполеона Україна стане автономною, а можливо й незалежною державою, на неї буде поширено дію славнозвісного Цивільного кодексу Наполеона. Проте переважна більшість українського дворянства дотримувалася протилежних поглядів. У можливість того, що Наполеон визволить Україну з-під російської влади, вона не вірила. Тим більше відлякували її й радикальні гасла Французької революції та пов’язані з нею зміни. Тому вони підтримували російську владу як гаранта своїх прав і привілеїв.

Більшість українського селянства ніяк не реагувала на наближення війни. Задавлені тяжкою працею, вони хотіли лише кращої долі.

У ніч проти 12 (24) червня 1812 р. через р.Німан біля Ковна кордон Російської імперії перейшла 448-тисячна «Велика армія», очолювана самим Наполеоном.

 

Армія Наполеона переходить російський кордон

 

Французький імператор планував захопити Москву, яку вважав серцем Росії, і звідти продиктувати свої умови Олександру І. Що мало б бути далі, уявити важко, оскільки далекосяжних планів Наполеон не мав, керуючись своїм славнозвісним правилом – спершу вв’язатися у бій, а потім буде видно.

Армія імператора Олександра І налічувала 317 тис. вояків і значно поступалася французькій не лише чисельністю, а й застарілою системою комплектування (рекрутчина, 25-річна служба солдатів), умовами служби і командним складом. Французький письменник Віктор Гюго писав, що солдатська служба в російській армії «важча за каторгу в інших країнах». Офіцерський склад (на відміну від армії Наполеона) комплектувався не за здібностями, а за походженням – виключно з дворян, багато з яких пишалися тим, що крім полкових наказів нічого в житті не читали. Чисельні вади армії змусили російське командування обрати «скіфську» тактику – відступати і уникати великих боїв, намагаючись одночасно зібрати сили для подальшої боротьби.

Обидва імператори відводили значне місце у своїх воєнних планах Україні. Наполеон, окрім намірів підняти антиросійське селянське повстання, розраховував отримати і військове спорядження для «Великої армії». Водночас загарбання цих земель значно послабило б Росію, позаяк один лише Шосткінський пороховий завод виробляв третину всієї вибухівки в імперії. Напередодні війни в Україні у багатьох містах (Києві, Житомирі, Сосниці та ін.) було закладено армійські склади-магазини. Для забезпечення потреб російської армії тут зосередили тисячі тонн борошна, крупів, вівса та ячменю, що перевищувало половину всіх державних запасів Російської імперії. Втрата України для Російської імперії без перебільшення дорівнювала смерті.

 

4. Створення українських військових формувань

Обидві імперії намагалися використати українців для здобуття перемоги. До складу «Великої армії» входив і польський легіон «Вісла», де були й українці. Один із його двох уланських полків було укомплектовано вихідцями з Поділля. Військовим з'єднанням, де українці навіть переважали, був австрійський 30-тисячний корпус генерала Карла Шварценберга, що діяв на Волині. П’ять із його восьми полків комплектувалися в Галичині.

Проте дії корпусу Шварценберга на Волині призвели до інших наслідків, ніж ті, на які розраховував Наполеон. Роздратовані реквізиціями продовольства і поведінкою солдат під час постоїв, селяни залишали свої оселі та створювали партизанські загони для боротьби проти наполеонівських військ. Отже, вдруге після Іспанії Наполеонові довелося воювати не лише проти регулярної армії, а й відчути, що таке народна партизанська війна «всупереч правилам», як обурювався французький імператор.

Тяжка ситуація, в якій опинився на початку війни Олександр І, і брак у російській армії легкої кінноти змусили його шукати способи збільшення своєї армії. Приятель імператора граф І. де Вітт, згадавши вдалий досвід набору ополчення під час російсько-турецької війни 1806–1812 рр., запропонував Олександру І використати відомі схильності українців до військової справи. Імператор погодився і віддав наказ про формування Українських козацьких полків у Київській та Подільській губерніях.

 

Витяг з попереднього розпорядження про утворення Українського козацького війська, ствердженого Олександром І у Вільно (5 червня 1812 р.)

«Військо це передбачається утворити на Україні з людей, до козачої служби здібних і здавна відомих звичкою та охотою до неї.

Воно має складатися з 4 полків: кожен полк – із 8 ескадронів, а ескадрон – із 150 козаків... Людей можна призначати на козаків, незважаючи ні на роки, ні на зріст, а також маловажні тілесні вади, але єдино тільки зі збереженням сил і здібностей до служби цього роду.

Як мине в українських полках потреба, всі вони розпускаються по своїх домівках, але вже назавжди залишаються належними війську і за першою потребою повинні з’явитися на службу і скласти знову свої полки, для чого вони повинні мати в постійній справності зброю, одяг і коней, утримуючи все це власним коштом, але звільняючись зате від усяких інших по державі повинностей. Діти їхні, які народжені від (часу) вступу у військо, належатимуть також до нього. А тим із них, яких поміщики не знайшли для себе вигідним прийняти в селища свої, відведуться для селення землі казенні,– про що буде ухвалена тоді окрема постанова...»

Поміркуйте: 1. Що обіцяли селянам, які підуть служити до Українського козацького війська? 2. Чому селяни зрозуміли зміст розпорядження як відновлення козацького стану і увільнення від кріпацтва?

 

 Через місяць до складу розташованої на Волині 3-ї армії генерала Тормасова вирушило Українське козацьке військо, очолюване полковником де Віттом, у складі 4 полків, у яких було 3 тис. козаків. Перегодом із цих полків була створена Українська кінно-козацька дивізія, яка діяла в Європі під час закордонного походу російської армії 1813–1814 рр.

Олександр І дозволив також створити козацькі формування і на теренах колишньої Гетьманщини, де за офіційними даними налічувалося близько 500 тис. осіб козацького роду. «Височайшим рескриптом» від 17 липня 1812 р. Олександр І доручав малоросійському генерал-губернатору князю Я.Лобанову-Ростовському сформувати в Полтавській і Чернігівській губерніях 15 Малоросійських кінно-козацьких полків на тих самих умовах, що й на Правобережжі.

Коли розпочалося формування полків, палкі суперечки розгорнулися між генерал-губернатором і представниками патріотичних кіл українського дворянства – полтавським суддею Василем Капністом і губернським маршалом (керівником) дворянства Дмитром Трощинським. Генерал-губернатор хотів, щоб устрій полків відповідав прийнятому в імперській армії, а представники українських дворян вимагали, щоб у полках були виключно українські старшинські чини і козацькі однострої. Становище російської армії не сприяло довгим суперечкам, і Лобанов-Ростовський вимушений був погодитися на останні вимоги.

Перспектива поновлення козацтва викликала ентузіазм на Лівобережжі. За два місяці, що відводилися на формування полків, замість планованих восьми було сформовано 15 – 9 полтавських і 6 чернігівських. Витрати на спорядження козаків лягали на плечі міщан, дворян і селянських громад. Проте ентузіазм народних мас не збігався зі ставленням до цієї ідеї українського дворянства Лівобережжя. Нащадки козацької старшини не вірили імперії та скептично ставилися до патріотичних гасел і обіцянок генерал-губернатора.

Серед дев’яти полків, сформованих у Полтавській губернії, призначені генерал-губернатором командири трьох відмовилися йти на війну. Автор славнозвісної «Енеїди», дворянин Іван Котляревський, сформував 5-й полк, але йти воювати особисто відмовлявся, мотивуючи це тим, що не може залишити без опіки свою стареньку маму. Взагалі в його полку не було жодного представника української старшини. Така ситуація була і в інших полках. Коли українські полки прибули до складу діючої російської армії, то фельдмаршал М.Кутузов з обуренням вимагав малоросійського генерал-губернатора надіслати старшин-офіцерів, оскільки «в усіх малоросійських козацьких полках, що тепер прибули до армії, якою я командую, майже зовсім немає офіцерів, і навіть унтер-офіцерів замало».

 

І. Котляревський

 

Головнокомандувач російської армії Михайло Кутузов

 

Одночасно з формуванням козацьких полків було розпочато формування піших і кінних полків ополчення з селян-кріпаків у Чернігівській, Полтавській, Слобідсько-Українській, Київській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях. Через 7–14 днів, що відводилися на формування полків, ці губернії були готові дати понад 80 тис. ополченців. Проте, налякані масовим вступом до ополчення кріпаків, поміщики звернулися до Олександра І з проханням скасувати це рішення. На їхню вимогу ополчення в усіх губерніях, окрім Чернігівської та Полтавської, розформували. З цих двох губерній було взято 43 083 козаків-ополченців. Отож, колишня Гетьманщина дала разом із 18 тис. кінно-козацького війська 61 083 козаків.

Окрім цих військових частин, у складі російської армії були три полки Чорноморського козацького війська, три полки Бузького козацького війська, прикордонні загони «лісових козаків», сформовані у правобережних губерніях, та ескадрон (понад 1 тис. вершників) херсонських козаків під командуванням В.Скарчинського.

 

Чисельність українських військових формувань у складі російської армії

Кінні козацькі полки

(кожен значок дорівнює одному полку)

Українське козацьке військо * * * * (вершн.)

Малоросійські кінно-козацькі полки

полтавські * * * * * * * * * (вершн.)

чернігівські * * * * * *(вершн.)

Бузьке козацьке військо * * * (вершн.)

Чорноморське козацьке військо * * * (вершн.)

Загони «лісових козаків» та ескадрон херсонських козаків В.Скарчинського * * * * * (вершн.)

Земське ополчення

(кожен значок дорівнює 4 тис. осіб)

Чернігівське ополчення * * * * * * * (пех.)

Полтавське ополчення * * * * (пех.)

 

5. Участь українських формувань у війні

Головні завдання, що їх мали виконувати українські формування у складі російської армії, на першому етапі війни у червні – вересні 1812 р. були такими:

·   Українське козацьке військо з Правобережжя повинно було разом, захищати Київський напрямок від австрійського корпусу К.Шварценберга;

·   ополченню з Чернігова й Полтави було доручено утримувати 800-кілометровий «кордонний цеп», який захищав від спроб проникнення французів крізь північні кордони України;

·   Малоросійські кінно-козацькі полки влилися до російської армії, з якою вони брали участь у воєнних операціях.

У вирішальній битві між російською та французькою арміями під селищем Бородіно на шляху до Москви взяли участь регулярні полки, сформовані в українських губерніях,– Харківський, Київський, Чернігівський, Новоросійський драгунські полки, Охтирський, Сумський, Маріупольський, Ізюмський гусарські, Глухівський, Катеринославський і Малоросійський кірасирські полки.

У розпалі Бородінської битви п’ять солдатів Чернігівського драгунського полку несподівано увірвалися на французьку батарею, знищили обслугу і, розвернувши гармати, відкрили вогонь по сторопілих французах. Захищаючи стик між 1-ю та 2-ю арміями від спроб французів прорватися крізь нього, майже повністю загинув Таврійський піхотний полк. Воїни Ізюмського, Єлисаветградського і Чернігівського полків під час рейду корпусів Ф.Уварова і М.Платова відкинули за р.Войну італійську кавалерійську дивізію і знищили три ескадрони французької армії.

Героїчні дії солдатів російської армії не змогли змінити загального перебігу битви, оскільки росіянам доводилося відбивати атаки вдвічі або втричі переважних сил. Наприкінці битви Наполеон захопив усі російські позиції. Французи втратили у битві 28 тис. вояків, росіяни – 46,6 тис. чоловік. Останні після цього полишили Москву, чого й домагався Наполеон, тому він уважав битву виграною. Одначе М.Кутузов сповістив Олександра І про перемогу російської армії.

 

Сцена війни 1812 р.

 

2 вересня, коли російські війська кинули Москву, попередньо підпаливши її, до російської столиці вступили французи. Місячне перебування в Москві стало пасткою для «Великої армії», яка була міцною, поки рухалася і воювала, а в загарбаному місті швидко перетворювалась на зграю мародерів. Погіршувало становище Наполеона і те, що Олександр І відкидав його неодноразові пропозиції про укладання мирної угоди.

Після довгих вагань Наполеон вирішив залишити Москву і відступити на Україну. «Оскільки за таких обставин слід зупинитися на плані найбільш безпечному,– пояснив він своє рішення,– я наважився на відступ до Києва, що вдається найвигіднішим». Проте росіяни спромоглися зірвати цей план. У битві під Малоярославцем (12.10.1812 р.) вони завдали поразки французам і змусили їх відступити з Росії розореною Смоленською дорогою. Спроби тилових частин французької армії прорватися на Україну крізь «кордонний цеп» також були ударемнені частинами полтавського і чернігівського ополчення.

 

Бій під Малоярославцем

 

Перейшовши в наступ, українські ополченські полки приєдналися до російської армії і разом із нею стали переслідувати французів, що відступали. Разом із російською армією вони взяли участь у визволенні Білорусії. Тим часом «Велика армія» відступала, поступово зменшуючись і перетворюючись на деморалізовану масу. Наприкінці листопада 1812 р. кілька тисяч обірваних французьких солдат, що залишилися від неї, перетнули кордон Російської імперії. Олександр І вирішив розпочати закордонний похід і остаточно знищити імперію Наполеона.

На Волині у грудні 1812 р. було зосереджено всі 15 малоросійських кінно-козацьких полків, частини ополчення та Українську кінно-козацьку дивізію. Загальна чисельність українських формувань, які брали участь у закордонному поході, перевищувала 55 тис.

Як і раніше, російське командування покладало на українські частини вирішення складних завдань. 32-тисячному ополченню з Чернігова та Полтави разом із козацькими полками довелося брати польські фортеці Замостя, Мозлін, Торн та ін. Решта частин воювала на території Німеччини.

Українські частини не розминулись і зі славнозвісною «битвою народів» 16–18 жовтня 1813 р. під Лейпцигом. У цій грандіозній битві, де зійшлося до півмільйона вояків, у складі російської армії було вісім українських козацьких полків. Після перемоги під Лейпцигом російські війська оволоділи Парижем. У боях за французьку столицю відзначилися три полки бузьких козаків та Українська кінно-козацька дивізія.

 

Пам'ятник Битви народів біля Лейпцига

 

Разом із частинами російської армії українські частини розміщувались у Парижі як окупаційні війська. Саме тут українці мали можливість зблизька познайомитися з ідеями Французької революції: принципи рівності, братерства, свободи, права людини і громадянина, а найголовніше – визнання нації єдиним джерелом державної влади ймовірно спонукали замислитися над можливістю реалізації їх на Батьківщині.

 

В’їзд переможців до Парижа

 

У жовтні – листопаді 1814 р. українські частини повернулись із закордонного походу додому. Втрати в українських частинах були значними. Лише зі складу Малоросійських кінно-козачих полків загинуло під час закордонного походу більш як 5,5 тис. вояків. Це вже були інші люди, сповнені розуміння вагомості того, що вони здійснили, які сподівалися на кращу долю. Проте надії покращання свого життя і долі рідної землі виявилися марними.

 

Українські землі в системі міжнародних відносин першої половини XIХ ст. (1812-1830 рр.)

 

6. Доля українців – учасників війни

Тепер, коли Олександр І мав лаври переможця над Наполеоном, він хутко забув свої заяви, дані в буремному 1812 р. За указом імператора всі козацькі полки та ополчення було розформовано. Більшість ополченців повернули до кріпацького стану, а за свою службу кожен дістав два рублі винагороди.

Оскільки імператор відмовився від своїх обіцянок, частина козаків Малоросійських кінно-козацьких полків, яка бажала нести військову службу, вимушена була виїхати на Кубань до Чорноморського козачого війська. Інші повернулися до власних домівок, позаяк більшість із них була досить заможною і належала до державних селян.

Сформована на Правобережжі переважно з кріпаків, Українська кінно-козацька дивізія разом із полками Бузького козацького війська стала об’єктом жорстокого соціального експерименту, здійсненого царизмом. З метою скорочення видатків на утримання армії імператор, на пропозицію свого друга О.Аракчеєва, видав указ про організацію військових поселень, у яких військова служба поєднувалась із сільськогосподарською працею. На Україні військові поселення було організовано у Слобідсько-Українській, Катеринославській, Київській і Херсонській губерніях.

 

О. А. Аракчеєв

 

Цим, можна сказати, Олександр І формально дотримав свого слова і не повернув козаків у кріпацтво, але становище військових поселенців було навіть гіршим, ніж селян-кріпаків.

Усе життя поселенців від ранку до ночі регламентувалося військовим уставом. Численні приписи та інструкції визначали особисте життя у сім’ї, виховування дітей, порядок у хаті та ін. Часті раптові інспектування у будь-який час будинків, військові паради не давали можливості вести господарство і робили їх життя гіршим, ніж у в’язниці. Такою виявилася подяка Олександра І доблесним українським козакам – рятівникам його імперії.

 

7. Місце України в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.

Відносини між Російською та Османською імперіями знову загострились в 20-х рр. ХІХ ст., оскільки перша наполягала на своєму праві виступати захисником усіх православних підданих султана. Підтримка Росією грецького визвольного повстання проти турків спричинила початок чергової війни. Як і попередні війни, російсько-турецька війна 1828–1829 рр. лягла тягарем на українські землі. Знову селяни повинні були постачати необхідні для російської армії продовольство і фураж, надавати волів і підводи для перевезення вантажів.

Російська армія була послаблена експериментами О.Аракчеєва зі створенням військових поселень і не мала необхідних сил для ведення тривалої війни. У цій скрутній ситуації імператор Микола І, як і його попередник, згадав про козаків. У 1828 р. було створене Дунайське козацьке військо у Південній Бессарабії, де впродовж двох десятиліть селилися задунайські козаки, які поверталися з Туреччини на Батьківщину. Дунайське військо стало однією з найбільш боєздатних частин російської армії.

Несподівану допомогу отримала під час війни російська армія і від козаків-задунайців.

 

Участь козаків-задунайців у російсько-турецькій війні 1828-1829 рр.

 

Внаслідок успішних дій війну було швидко завершено. Туреччина зазнала поразки та була вимушена за Адріанопольським договором 1829 р. віддати Росії гирло Дунаю і східне узбережжя Чорного моря. Українці знову, вже вкотре, допомогли імперії реалізувати її геополітичні інтереси.

 

Запитання і завдання

1. Наведіть факти, що російсько-турецька війна 1806­1812 рр. була важким тягарем для населення Наддніпрянщини.

2. Чим відрізнялося ставлення до франко-російської війни представників різних суспільних верств Наддніпрянщини?

3. Яке місце посідала Україна у воєнних планах французького і російського імператорів?

4. Чому та як було створено українські військові формування у складі російської армії?

5. Охарактеризуйте внесок українських військових формувань у перемогу Російської імперії у війні.

6. Якою була доля українців ­ учасників франко-російської війни 1812 р.?

7. Визначте вплив війни Французької та Російської імперій на світогляд малоросійського дворянства, козаків, селян.

8. Змоделюйте ймовірні наслідки реалізації планів Наполеона І стосовно майбутнього українських земель.

9. Які спільні риси характеризують місце Наддніпрянщини у російсько-турецьких війнах першої половини ХІХ ст.?

 

 

  

<< § 3. Життя українців наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. § 5. Запорізькі козаки на нових землях >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus