§ 3. Життя українців наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.

Пригадайте: 1. Яким було повсякденне життя українців у XVI­XVIII ст.? 2. Як господарювали українські селяни у минулих століттях? 3. Яку роль відігравала церква у культурному житті України?

 

1. Людина і навколишнє середовище

Розвиток людської спільноти залежить поряд з іншими факторами від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у південно-східній частині Європи.

Майже не дві третини території українських земель складали розлогі чорноземи, що завжди були головним багатством народу, а в одночас – постійною причиною зазіхань сусідів на них.

Життя на цих землях впливало на формування характерних рис суспільного життя українців. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства на відміну від їхніх північних сусідів – росіян, де бідні ґрунти і суворий клімат примушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Ці особливості спричинили формування різної ментальності і соціально-економічної організації народів.

Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла. Промислова революція поступово впливала на цю ситуацію, однак і наприкінці ХІХ ст. селяни складали 95% населення України.

 

Народна картина «Селянин і селянка». ХІХ ст.

 

2. Зміни в житті українців під імперською владою

Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднан­нями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.

Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.

Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.

Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.

Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.

Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.

 

3. Ментальність українського народу

Для розуміння життя українців під імперською владою важливим є зрозуміти те, як вони сприйняли дійсність, що відчували і чим переймалися, або визначити риси їхнього менталітету. Для нього були притаманні такі риси:

·   населення українських земель від часу своєї появи займалося рільництвом. Земля була водночас і засобом існування, і найбільшим багатством, за яке постійно велася боротьба і яке належало захищати від зазіхань сусідів;

·   розташування України на межі впливу двох світів спричинили формування двох основних типів реакції українців на навколишні реалії. Загроза поневолення і втрати рідної землі штовхала найрішучіших присвячувати своє життя захисту Батьківщини. Саме з них сформувалося славнозвісне українське козацтво. Інший тип українського народу складали ті, хто намагався пристосуватися до життя в умовах постійної небезпеки. Головним для них було вижити, сховатися від ворогів, приховати свої почуття і навчитися жити під владою загарбників. Саме звідси бере початок одвічне намагання українців пристосуватися до існуючої влади за принципом «нічого, потерплю, могло бути й гірше». Так склалися «малоросійська ментальність» («синдром малоросійства») і «рутенство». Кількість осіб першого, козацького, типу, схильного до боротьби за свої права, завжди була меншою, оскільки велика їх частина гинула, захищаючи рідну землю;

·   особливістю національного характеру українського народу була його неагресивність. Протягом віків вони ніколи не намагалися захопити землі сусідів, лише бажали мати можливість жити спокійно на власній землі.

    Після того як Російська імперія ліквідувала автономію Гетьманщини, для представників колишньої козацької старшини внаслідок зрівняння у правах із російським дворянством відкрилися можливості для блискучої кар’єри. Типовим прикладом прояву «малоросійської ментальності» в цих умовах стало висловлювання нащадка генерального судді Василя Кочубея – Віктора Кочубея, який став одним із друзів російського імператора Олександра І. «Хоч і народився я хохлом,– казав він,– я більший росіянин, ніж хто інший... моє становище підносить мене над усякими дріб’язко­вими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (Над­дніпрянської України) під кутом зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Малоросійські погляди мене не обходять». «Малоросійство» було хворобою не лише українського народу; аналогічні явища спостерігалися в усіх народів, поневолених імперіями. А втім, варто зазначити, що ті, хто розпочав процес українського національного відродження на Лівобережжі, також вийшли з лав малоросійського дворянства.

 

4. Традиційні види господарської діяльності українців

Заняттями українського народу здавна були рільництво, скотарство, бджільництво, рибальство і мисливство. Вагомість кожного з цих занять у господарстві змінювалася протягом століть, одначе найголовнішим завжди було рільництво. Найпоширенішою системою обробітку ґрунту в ХІХ ст. залишалося трипілля. Для обробітку землі до 80-х рр. ХІХ ст. використовували традиційний український важкий плуг, що його називали тоді малоросійським, новоросійським, степовим. На початку 40-х рр. ХІХ ст. поряд із ним розпочали застосовувати легкий плуг, винахідником якого вважався полтавський селянин Стеценко. Посівні роботи виконувались, як і перше, вручну. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо. Для збирання врожаю застосовували серп і косу. Промислова революція спричинила появу різноманітних сільськогосподарських машин, але більшість селян в силу різних обставин продовжувала використовувати давні знаряддя праці.

Городництво було переважно жіночою справою. Город української господині не можна було уявити без соняшників (попервах їх використовували лише як декоративну рослину) і кукурудзи, що були завезені в Україну з Америки. Протягом першої половини ХІХ ст. на Півдні з’явилися помідори, які згодом поширились і в інших регіонах. Відтоді почали вирощувати баклажани і перець. Славились і херсонські кавуни, що їх вирощували на Півдні з XVI ст. Ними торгували не лише в Україні та Росії, а й вивозили за кордон. У 1764 р. на українських землях з’явилася картопля. Ця південноамериканська культура швидко завоювала прихильність серед українців і перетворилася на «другий хліб». Поряд із новими культурами не забувались і звичні: буряки, капуста, гарбузи, часник, цибуля, огірки, морква тощо.

Невід’ємною складовою пейзажу українського села був славнозвісний «садок вишневий коло хати». Вирощували також яблука, груші, вишні, сливи, а на Півдні – черешні, горіхи, абрикоси, персики, у Причорномор’ї та Закарпатті – виноград. Українські селяни здавна вміли прищеплювати дерева і вивели чимало сортів з високими смаковими якостями. Лише в Подільській губернії, за свідченнями сучасників, у ХІХ ст. існувало близько сотні сортів яблук, з-поміж яких були й такі, де кожне яблуко важило близько 600 г. Кілька сортів плодових дерев навіть було вивезено з України на Американський континент.

Із рільництвом було органічно пов’язане скотарство. Особлива увага приділялася розведенню волів, які в першій половині ХІХ ст. були основною тягловою силою. На Півдні звичною картиною пейзажу були отари тонкорунних овець-мериносів і табуни коней. Недарма ці землі порівнювали з американським Диким Заходом, а колоритні фігури чабанів – із ковбоями.

Бджільництво завжди відігравало значну роль у господарстві українців. Справжню революцію в пасічництві здійснив український вчений П.Прокопович, який 1814 р. сконструював рамочний вулик. Проте використовувати його винахід почали в Німеччині, а вдома – лише через кілька десятиліть.

Мисливство у ХІХ ст. вже не відігравало великої ролі в господарстві. У всіх регіонах України, крім Полісся, селяни не користувалися правом полювання. А для поміщиків протягом першої половини ХІХ ст. це було улюбленою розвагою. Вони влаштовували полювання гоном на конях із великими зграями гончих собак.

Протягом ХІХ ст. риба, як і перше, посідала чільне місце у харчовому раціоні населення українських земель. Після приєднання Російською імперією південноукраїнських земель і здобуття виходу до Чорного моря тут стали виникати приватні риболовецькі компанії та артілі, що ловили чимало риби – осетрів, судаків, ляща, тарані тощо. Чумацькі валки везли з Півдня солону і в’ялену рибу до інших українських регіонів. У чисельних українських річках й озерах було чимало раків, різних порід риби. Для бідних селян риболовля ставала засобом збагачення їхнього харчового раціону. Водночас рибальство для більшості населення стало однією з форм проведення дозвілля.

 

5. Поселення і житло

Оскільки більшість населення українських земель на початку ХІХ ст. складали селяни, міста й містечка були лише невеликими торговельними та адміністративними центрами для найближчих околиць. Перехід під імперську владу спричинив зміни у вигляді і значенні українських міст. Внаслідок того, що міста Наддніпрянщини стали центрами зосередження імперської адміністрації, у кожному губернському й повітовому місті з’явився адміністративний центр з площею, навколо якої споруджували адміністративні установи. Центральні вулиці й площі деяких міст вимощувалися бруківкою та освітлювалися гасовими ліхтарями. Однак переважна більшість вулиць залишалася незабрукованою і майже непрохідною у дощову пору року.

 

Більшість міст і містечок були невеликими і їхнє населення не перевищувало 1–2 тис. осіб. На середину ХІХ ст. із 850 міст і містечок усіх українських земель лише 62 мали понад 10 тис., а 5 – понад 50 тис. жителів.

Центрами міського життя були традиційно церкви і, звісна річ, базари.

Перша половина століття стала часом, коли у великих містах стало з’являтися дедалі більше кількаповерхових цегляних будинків. Проте у невеликих містах, як і перше, переважали одноповерхові дерев’яні оселі. Зовні стіни фарбувалися, прикрашалися різьбою, у вікна інколи вставляли кольорове скло. Всередині будинки заможних господарів були багатокімнатними, мали, за європейською модою, парадні зали, вітальні, кімнати для гостей і слуг, кухні та господарські приміщення. Обставлялися кімнати меблями, які, відповідно до побажань і фінансових можливостей господаря, завозилися з Європи або виготовлялися місцевими майстрами. Окрасою їх були дзеркала, годинники, картини, гобелени тощо. Оселі ж міської бідноти нагадували селянські хати.

Села складали переважну більшість поселень українських земель. Народне житло – сільська хата – мало в кожному регіоні свої особливості. Українська хата була уособленням спадковості традицій, естетичних засад народу. «Біла, з теплою солом’яною стріхою, порослою зеленим оксамитовим мохом,– писав про неї у ХХ ст. Олександр Довженко,– архітектурна праматір пристановища людського. Незамкнена, повсякчас відкрита для всіх, без стуку у двері, без «можна?» і без «увійдіть!», житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили його не людські руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плід, серед зелені і квітів».

 

Житловий комплекс. Київщина (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.)

 

Одначе підпорядкування імперській владі вплинуло і на традиційне обличчя українського села. Імперське тяжіння впорядкувати все життя за єдиним шаблоном спричинило у Наддніпрянщині появу розпоряджень стосовно впорядкування вигляду сел. Місцевій владі доручалося прослідкувати, щоб у центрі кожного села було створено майдан, від якого розходилися б вулиці до околиць. На майдані селянам оголошувалися найважливіші рішення імперської адміністрації, влаштовувалися покарання винних тощо. Прагнення малоросійського дворянства та правобережної польської шляхти наслідувати тогочасну європейську моду призвели до поширення нового елементу в культурному ландшафті Наддніпрянщини – поміщицьких маєтків. До наших часів збереглися лише одиниці, одначе більшість із них можна віднести до пам’яток світового значення. Серед них – садово-парковий комплекс Софіївка в Умані графа Потоцького, маєтки Ґалаґанів у Сокиринцях і Тарновського в Качанівці на Чернігівщині та ін.

 

6. Православна церква Наддніпрянської України під імперською владою

Кінець XVIII – початок ХІХ ст. в історії України і православної церкви стали періодом їх включення до складу Російської імперії. Плани імператора Миколи І стосовно Правобережжя – «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великорусскими губерниями» – можна вважати метою імперської політики щодо всієї Наддніпрянщини.

 

Буденне вбрання священика і ченця. ХІХ ст.

 

Російський уряд надавав православній церкві особливу роль у здійсненні своєї політики. Церква розглядалася як складова частина державно-бюрократичної системи і один із гарантів соціального спокою в імперії. Згідно з законом про успадкування престолу, прийнятим 1797 р., імператор оголошувався главою Російської православної церкви, а сама церква – «панівною і першенствуючою». У 1799 р. було ухвалено, що межі єпархій (церковних округів) повинні відповідати межам губерній. Відтак на Наддніпрянщині було створено 9 єпархій: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, Подільська, Волинська й Київська.

Державні асигнування на утримання духовенства значно збільшувалися. Духовенство перетворювалося, власне, на чиновників із чітко фіксованою державною платнею. Ці та інші заходи російського уряду мали на меті перетворити православну церкву в залежну від державної влади структуру.

Заходи щодо церкви були спрямовані на формування єдиної структури церковної організації в імперії з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей. Цей курс імперського центру знайшов повне відображення у церковній політиці на українських землях. Із його реалізацією відбувалися:

·   уніфікація українських церковних структур із метою приведення їх у відповідність до російських;

·   заміна процедури обрання церковних ієрархів їх призначенням на посади. При цьому більшість із них була росіянами чи іноземцями, що ретельно виконували будь-які команди з центру;

·   зросійщення кадрів українського духовенства через впровадження системи закладів духовної освіти з єдиними російськими програмами;

·   створення умов, за яких церковна кар’єра залежала від вірнопідданства імперії;

·   здійснення заходів щодо ліквідації національних особливостей у церковному житті та побуті українців. Приведення богослужбової практики у відповідність до московських взірців, запровадження урочистих служб у «царські дні», що ототожнювалися з великими релігійними святами. Проголошення в українських церквах анафеми І.Мазепі;

·   обов’язкова великоросійська вимова слов’янських текстів у церковній практиці, навчальних закладах Наддніпрянщини тощо.

Реалізація цих планів була можливою лише за умови переходу на службу до офіційної церкви більшості духовенства. Вищих церковних ієрархів, як і українську козацьку старшину, спокусили привілеями, перспективною духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Тактика, що «охота до урядів, а надто до жалування переможе... погляди старих часів», принесла імперському уряду очікувані результати. Однак, виявляючи покору світським властям, українське духовенство залишилося станом, що вийшов з народу. Навіть за умов насильницької русифікації та денаціоналізації воно багато в чому поділяло світогляд і культурні, моральні уподобання українського народу.

У цілому уніфікаційні заходи російського уряду щодо церковного життя на Наддніпрянщині внесли зміни зовнішнього характеру. Здійснити денаціоналізацію української церкви на парафіяльному рівні російське православ’я не спромоглося.

Наругою над національно-релігійними традиціями і релігійними традиціями українців стали «царські служби» – коронування російського царя, день його народження, іменини, народження престолонаступника і под. Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні буквально заганяти віруючих до церкви. Але хоча невідвідування «царських служб» суворо каралося, аж до арешту і тюремного ув’язнення, впровадження його протягом століття відбувалося на Наддніпрянщині вкрай повільно. В Умані, наприклад, навіть у міському соборі, а в повіті – в більшості церков «царські служби» у першій половині ХІХ ст. деякий час взагалі не проводилися.

 

7. Релігійна боротьба на Правобережжі

Унаслідок поділів Річі Посполитої під владою Російської імперії опинилися землі, більшість яких протягом двох століть жила у принципово інших умовах. За часів польського панування на цих землях поряд з католиками і православними існувала велика кількість тих, які сповідували греко-католицьку віру. На приєднаних землях їх налічувалося близько 1,5 млн осіб. Протягом першої половина ХІХ ст. на Правобережжі відбувалася «боротьба за душі» греко-католиків (або, як їх тоді називали, уніатів) між польськими католиками і російським православ’ям. Питання залучення уніатів до своєї віри було для обох сторін дуже важливим, оскільки мова йшла про політичне майбутнє Правобережжя. Поляки розглядали Правобережжя як частину Польської держави, за відновлення якої вели боротьбу; тоді як російській уряд уважав, що це суто російські землі, що їх поляки здавна намагалися ополячити.

Спираючись на силу, російський уряд одразу після приєднання розгорнув кампанію щодо відновлення провідної ролі на Правобережжі православної церкви.

Для більшості віруючих українців перехід у православ’я був не стільки зміною церкви, скільки дійсно поверненням до прабатьківської віри,– адже на значній частині Правобережжя унія існувала лише кілька десятиліть і нав’язувалася силовими методами. Водночас вони плекали надію на те, що тепер зможуть звільнитися від гноблення польських шляхтичів-католиків. Але ці сподівання абсолютно не відповідали меті імперської політики на Правобережжі. Під гаслами пропагованої єдиновірності російський уряд бажав лише прискорити процес уніфікації новоприєднаних земель.

Досить часто перехід у православ’я супроводжувався промовистою «агітацією» із захопленням уніатських церков військовими командами, озброєними гарматами. Пояснювалося це необхідністю здійснення розпорядження царського уряду, згідно з якими всі збудовані православні церкви мали бути їм повернуті. Чотири греко-католицькі єпархії (Київська, Кам’янець-Подільська, Володимирська, Луцька) було ліквідовано, а з 5 тис. парафій залишилося тільки 200. Багатьох представників греко-католицького духовенства відправили на заслання, а церковне майно і землі конфіскували.

Інша ситуація склалась у тих регіонах, де греко-католицька церква за двісті років встигла вкоренитися духовно й культурно, сприймалася населенням як віра батьків. Тут навіть під тиском російської адміністрації перехід у православ’я масштабами і темпами уяви не вражав. Однією з причин цього було також те, що католицька польська шляхта, яка залишалася на місцевому рівні найбільш впливовою силою, спонукала греко-католиків переходити у католицизм.

Це змусило імперську владу перейти до гнучкішої тактики. Імператор Павло І (1796–1801) прийняв декілька ухвал, які забезпечили більш-менш нормальні умови для католиків і уніатів. Було відновлено діяльність греко-католицьких єпархій на приєднаних землях, монастирів, повернуто з заслання греко-католицького митрополита і духовенство. Цією поступкою відразу скористалися поляки.

 

Імператор Олександр І

 

Доба правління Олександра І (1801–1825) стала часом, коли поляки на Правобережжі не приховували своїх прагнень перетворити цю землю на край польської культури, віри й мови. Відбувалося це, насамперед, завдяки тому, що другом молодості імператора був польський князь Адам Чарторийський. З 1802 р. протягом 22 років він усіма засобами здійснював полонізацію Правобережжя, насаджував католицизм. Прихильниками греко-католицької церкви в краї лишалося, власно, лише селянство. Більшість греко-католицьких парафій через обмеження місцевих поміщиків-католиків бідувала.

Розпочати рішучу боротьбу проти польських католиків на Правобережжі вирішив імператор Микола І (1825–1855). Істотно вплинуло на це польське визвольне повстання 1830–1831 рр. За офіційними даними, на Правобережжі повстанців підтримали 50 католицьких монастирів. Це дало змогу імперському уряду знайти досить вагомий в очах європейської громадськості привід для початку русифікації Правобережжя. Внаслідок цього в краї було закрито 61 католицький монастир, усі польські навчальні заклади, репресовано більшість духовенства. Водночас більш рішучими стали дії проти греко-католицької церкви.

 

Імператор Микола I

 

Згідно з розпорядженнями російського уряду, дітей з мішаних сімей записували православними. Населенню заборонялося відзначати католицькі свята і використовувати будь-які богослужбові книги, окрім тих, що друкувались у Москві. Запроваджувався також порядок, за яким, якщо у парафії був хоч один бажаючий стати православним, усю її перетворювали на православну.

Потай від населення, оскільки «умы еще не подготовлены», велася робота щодо організації приєднання греко-католицької церкви до православної. Приєднання повинно було мати форму задоволення «добровільного бажання» греко-католиків повернутися під владу Російської церкви. У 1839 р. група греко-католицьких ієрархів, очолюваних Йосипом Семашком, підписала лист, у якому просила приєднати греко-католицьку церкву до православної церкви. Це бажання було, звісна річ, задоволене імператором.

Після цього розпочалося примусове об’єднання церков на Правобережжі. А втім велика кількість віруючих не бажала змінювати свою віру. На знак протесту вони збиралися біля церков і не пускали туди православних священиків. Для допомоги останнім використовували військові команди і поліцію. Однак і після цього греко-католики чинили пасивний опір, відмовляючись відвідувати захоплені православними церкви.

 

Витяг із листа обер-прокурора Синоду Російської православної церкви Протасова стосовно подій під час здійснення приєднання греко-католицької церкви у 1839 р.

«Тоді як згідно з запропонованим згори планом слід було здійснити возз’єднання непомітно, з відома самого лише духовенства та світських властей, без оголошення публічного... ви, допустивши читання указу в церкві... подали всім свідкам того явний привід офіційно знати те, що кожен мав знати про себе... і в необхідних випадках».

Поміркуйте: 1. Що викликало стурбованість обер-прокурора? 2. Чому імперська адміністрація намагалась приховати від населення акт «добровільного приєднання» греко-католицької церкви до православної?

 

Отже, у «боротьбі за душі» українських греко-католиків російський уряд отримав перемогу. На знак приєднання греко-католиків було виготовлено пам’ятну медаль із написом: «Отторгнутые насилием (1569 г.) присоединены любовью (1839 г.)». Та це було лише художньою прикрасою імперської політики. Доля віруючих російський уряд цікавила набагато менше, ніж власні інтереси.

У Римі, столиці католицького світу, на цю ж подію відгукнулися виданням «Білої книги» (1842 р.), яка розповідала про тернистий шлях католицької та греко-католицької церков на землях, загарбаних Російською імперією.

 

Запитання і завдання

1. Як природне середовище впливало на життя українців?

2. Визначте і розкрийте зміни, що стались у житті українців під імперською владою.

3. Що таке ментальність? Які риси ментальності українського народу склалися протягом його історії?

4. Які нові явища з’явилися в українському менталітеті під владою двох імперій?

5. Які зміни відбулися в традиційних видах господарської діяльності українців за нової доби?

6. Як змінився вигляд українських міст і сіл протягом першої половини ХІХ ст.?

7. Розкрийте характеристику Російської православної церкви як «панівної і першенствуючої» на підставі її діяльності в Наддніпрянщині.

8. Чому присилування святкувати «царські служби» в Наддніпрянщині можна вважати знущанням над релігійними та національними почуттями українців?

9. Складіть план пункту «Релігійна боротьба на Правобережжі» і підготуйте розповідь за ним.

10. Визначте причини і наслідки боротьби за вплив на віруючих, яка розгорнулася на Правобережжі.

 

 

  

<< § 2. Включення українських земель до складу Російської імперії § 4. Наддніпрянська Україна в системі міжнародних відносиннаприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.  >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus