Тема ІІ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ — У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

 

§ 2. Включення українських земель до складу Російської імперії

Пригадайте: 1. Як і коли російський уряд знищив Гетьманщину і Запорізьку Січ? 2. Внаслідок який подій Російська та Австрійська імперії загарбали Причорномор’я, Приазов'я, Правобережжя і західноукраїнські землі?

 

1. Особливості розвитку українських земель за нової доби

Сучасна Україна є однією з найбільших європейських держав. У Закарпатті знаходиться геодезичний центр Європи. Особливості розташування визначали і специфіку цивілізаційного розвитку українських земель. Вони були як межею розподілу сфер впливу, так і територією взаємних впливів двох християнських цивілізацій: західноєвропейської католицької та східноєвропейської православної. Спроби обох цивілізацій розширити сфери свого впливу спричиняли боротьбу їх за українські землі, що тягло постійну відсутність миру і спокою для українців.

Занепад старих форм українського життя і початок нового періоду українського національного відродження збіглися зі значними територіальними змінами у Центральній та Східній Європі. Поки європейці перебували під враженням французької революції, три потужні монархії тогочасної Європи нищили державність слабших країн-сусідів. Спершу Російська імперія остаточно зруйнувала Гетьманщину (1781 р.), потім, приєднавши внаслідок російсько-турецьких війн Південну Україну, знищила державу татарського народу – Кримське ханство (1783 р.). Тоді ж унаслідок трьох поділів (1772, 1793, 1795 рр.) Австрія, Пруссія та Росія розподілили між собою землі Речі Посполитої. Українськими землями заволоділи Австрійська імперія (Східна Галичина) і Російська імперія (Правобережжя). Скориставшись слабкістю Османської імперії після її поразки в російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., Австрія захопила також Буковину.

 

Українські землі наприкінці XVIII ст.

 

Внаслідок цих подій склався територіальний устрій, який без істотних змін існував упродовж більш як ста років. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що складало близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося приблизно 15% українських земель, а саме – Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Росії, називалися Наддніпрянською Україною, а підвладні Австрії – західноукраїнськими землями.

 

Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій на початку XIХ ст.

 

Для українського народу ХІХ ст. стало насамперед добою формування модерної української нації. Термін «українське відродження» першими стали використовувати знані історики Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич. Змістом цього поняття вони вважали комплекс подій і явищ, пов’язаних із поширенням масової національної самосвідомості, розвитком усіх сфер культурного життя українського народу. Процес українського націотворення вони розглядали як два паралельні потоки – однакові за змістом, синхронні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально. Один потік мав місце у Наддніпрянській Україні, другий – на західноукраїнських землях. За змістом і стадіями процес українського національного відродження відповідав аналогічним європейським процесам.

 

2. Населення

Населення українських земель, підвладних Австрійській та Російській імперіям упродовж кінця XVIII – початку ХХ ст. зросло втричі. У Наддніпрянщині воно збільшилося з 7,7 до 23,5 млн душ, на західноукраїнських землях – із 2,5 до 6,4 млн. Однак відбувалося це за рахунок не лише природного приросту населення, а й переселень представників інших народів на українські землі.

 

Населення українських земель на початку XIХ ст.

 

Наприкінці XVIII ст. український етнос, чисельність якого досягла майже 10 млн осіб, заселяв найбільшу після росіян територію в Європі. На жаль, відсутність власної державності спричиняла те, що він не міг посісти відповідного своїй чисельності місця у спільноті європейських народів.

Чисельність населення українських земель наприкінці XVIII ст.

Назва регіону

У складі якої держави перебував

Площа, кв. км

Кількість населення, тис. чол. (приблизно)

Гетьманщина

Російська імперія

102 400

2300

Слобідська Україна

Російська імперія

54 500

1000

Південна Україна

Російська імперія

194 600

1000

Правобережна Україна

Річ Посполита
(до 1793 р.)

164 700

3400

Східна Галичина

Річ Посполита
(до 1772 р.)

55 000

180

Закарпаття

Австрійська імперія

14 700

250

Північна Буковина

Османська імперія
(до 1774 р.)

5300

75

Разом

 

59 1200

9825

Поміркуйте: 1. Який з регіонів українських земель був найбільш, а який ­ найменш заселеним? 2. Внаслідок яких подій змінилася державна належність Правобережжя, Східної Галичини та Північної Буковини у вказаних роках?

 

У релігійній площині українці сповідували християнство і поділялися на православних (переважно Наддніпрянщина й Північна Буковина) та греко-католиків (Галичина й Закарпаття).

Перебування під владою двох імперій спричинило те, що представників одного українського народу називали по-різному назвами. У Російській імперії стосовно до них використовували назву «малороси», хоча в тогочасних наукових публікаціях і літературі досить поширеними були визначення «українці» та «Україна». Західних українців в імперії Габсбургів називали тоді в офіційних документах «рутенами», а самі вони себе – русинами. Наприкінці ХІХ ст. галицькі та буковинські русини дедалі частіше стали використовувати нове національне ім’я – українці. Одначе в Закарпатті українське населення і досі називає себе русинами.

 

3. Лівобережна Україна

На лівому березі Дніпра знаходилися дві частини Наддніпрянщини – Лівобережна і Слобідська Україна. Назвою «Ліво­бе­режна Україна» стали називати східну частину Гетьманщини, Московська держава і Польща (за Андрусівським договором 1667 р.) переділили рікою Дніпром на Правобережну і Лівобережну. Остання відійшла до Московії.

Протягом другої половини XVIII ст. українську державність у лівобережній частині Гетьманщини було поступово знищено. Спершу скасували гетьманство (1764 р.), потім ліквідували полковий адміністративний устрій (1781 р.) і створили Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське намісництва. Після ліквідації намісництва (1796 р.) і запровадження в Російській імперії губернського поділу Лівобережжя дістало назву Малоросійської губернії, яку 1802 р. поділили на Чернігівську і Полтавську губернії. У першій половині ХІХ ст. для придушення національно-визвольного руху імперський уряд створив нові військово-адміністративні одиниці – генерал-губернаторства. Чернігівська і Полтавська губернії увійшли до складу Малоросійського генерал-губернаторства.

 

Селяни Полтавщини. ХІХ ст.

 

Генерал-губернаторство було великою територіально-адміністративною одиницею, до складу якої входило декілька губерній. Влада генерал-губернатора, особливо на підкорених імперією землях, мала характер військової диктатури. Генерал-губернатор мав практично необмежені повноваження, очолюючи всю військову, адміністративну, судову і фінансову владу на підвладній території. Призначати і звільняти його міг лише імператор.

Ліквідація Гетьманщини спричинила значні зміни у становищі населення Лівобережжя. Вільне селянство у 1783 р. було закріпачено. Замість ліквідованого козацького війська створили регулярні карабінерські кавалерійські полки, підпорядковані імперському урядові. Всіх козаків, які не побажали служити в цих полках, перетворили на державних селян та військових обивателів. Козацька старшина дістала в 1785 р. права і привілеї російського дворянства. Наступного року було здійснено секуляризацію (перетворення державою церковної власності на світську) монастирських земель. Цим актом імперський уряд значно послабив позиції українського православного духовенства – духовної еліти суспільства і підірвав основи культурно-освітньої діяльності церкви.

Національний склад населення Лівобережжя відрізнявся від інших регіонів найбільшою кількістю українців: у 1795 р. вони складали 95% населення. Більшість населення становили козаки й селяни – одвічні охоронці й носії мови, духовної та матеріальної культури українського народу. На Лівобережжі існувало багато великих і малих міст, але повсякденне життя і заняття більшості їх мешканців майже не відрізнялося від сільського. Ремісництво й купецтво після переорієнтації торговельних зв’язків на Росію дедалі більше занепадало.

Найчисленнішою національною меншиною були євреї. Наприкінці XVIII ст. імперський уряд, запровадив для євреїв «смугу осілості» – територію компактного проживання євреїв в Росії, за межами якої їм було заборонено селитися. Наддніпрянщина майже повністю, крім Харківщини, входила до смуги осілості.

 

Пам’ятник представнику «смуги осілості» Шолом-Алейхему

 

«Смугу осілості» було вперше визначено російським урядом 1791 р. з метою запобігання проникненню євреїв у великоруські губернії та захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції. Цей захід був одним із порушень природних прав людини, зокрема права на вибір вільного місця проживання. Імператор Микола І додав до цих обмежень заборону проживання євреїв у містах, зокрема в Києві, Миколаєві, Севастополі, козацьких і державних селах Полтавщини. У багатьох містах було створено спеціальні квартали, у яких мали мешкати лише євреї. На початку ХХ ст. смуга осілості залишалася, але багато євреїв мешкали за її межами. Проіснувала вона аж до 1917 р.

Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі швидко зростала кількість російських чиновників і військових, які переважно селилися у містах. Внаслідок цього міське населення на Лівобережжі поступово втрачало український характер і ставало російськомовним.

Зміни, здійснювані імперською владою, спричинили становлення нової соціальної структури:

·   вільні селяни стали кріпаками. Хоча кріпацтво на Лівобережжі не набуло таких масштабів, як у Росії, кріпаки селяни складали 40–45% населення;

·   козакам було надано статус державних селян. Вони мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі;

·   міщани дедалі більше зазнавали утисків імперської адміністрації. Права міського самоврядування формально зберігалися до 1831 р., але фактично ігнорувалися;

·   козацька старшина перетворилася на малоросійське дворянство. Наявність власного дворянства була рисою, яка відрізняла соціальну структуру Лівобережжя від інших регіонів. Серед лівобережного дворянства було поширене прихильне ставлення до народної мови і культури. Саме з рядів дворян-патріотів вийшли перші представники національно свідомої інтелігенції, яка започаткувала українське відродження на Лівобережжі.

 

4. Слобідська Україна

На теренах між кордонами Росії, Польщі та Кримського ханства протягом XVIII ст. утворилася Слобожанщина. Сама назва нагадувала про основну особливість заселення цих земель – свободи, які надавалися місцевому населенню, що формувалося переважно за рахунок козаків і селян, котрі тікали з підвладних Польщі українських земель. Внаслідок цього наприкінці XVIII ст. українці складали близько 86% населення краю. Росіяни переважали у східних районах Слобожанщини. Єврейського населення майже не було, оскільки ці землі не входили до смуги осілості євреїв.

Українські переселенці встановили у Слобожанщині полкову адміністративну систему управління. Коли імператриця Катерина ІІ розпочала знищення автономії на українських землях, полковий поділ тут було ліквідовано і створено Слобідсько-Українську губернію. Замість козацьких військових формувань було сформовано п’ять гусарських полків у складі імперської армії. Сталося це у 1765 р. Перегодом губернію ліквідували і перетворили на Харківське намісництво (1780 р.). Наприкінці XVIII ст. Слобідсько-Українську губернію відновили (1796 р.), а з 1835 р. вона називалася Харківською.

Заходи імперського уряду суттєво змінили становище населення Слобожанщини:

·   звичайні селяни, або посполиті, наприкінці XVIII ст. перетворилися на кріпаків;

·   козаки, які відмовилися записуватися до гусарських полків, перетворилися на державних селян;

·   козацька старшина, яка залишилася на службі в гусарських полках, отримала військові ранги російської армії, що стало кроком до її зрівняння у правах з російським дворянством. Ті, хто не залишився на службі, втратили козацькі права і перетворилися на державних селян. Нове дворянство швидко русифікувалося, одначе були й такі, хто зберігав пам’ять про давні часи. Саме з них вийшли ті, хто започаткував на Слобожанщині українське відродження.

Протягом ХІХ ст. Слобожанщину і Лівобережжя називали Лівобережною Україною, позаяк обидва регіони знаходилися на лівому березі Дніпра. В імперських колах стосовно цих земель використовувалася назва «Малоросія».

 

5. Правобережна Україна

Правобережну частину Наддніпрянщини складали землі західної частини Гетьманщини, які після 1667 р. перебували у складі Речі Посполитої. Внаслідок другого поділу Польщі ці землі захопила Російська імперія. Правобережжя імперія розглядала як виключно російський край, що лише внаслідок несприятливих історичних обставин знаходився протягом деякого часу за її межами. Уособленням цього стала викарбувана на честь приєднання цих земель медаль з висловом Катерини ІІ: «Я повернула те, що було відірване». Офіційно Правобережжя назвали «Південно-Західний кра». З 1796 р. він поділявся на Київську, Волинську і Подільську губернії, які у 1832 р. було обєднано у Київське генерал-губернаторство.

Серед населення Правобережжя у 1795 р. українці складали 85%. Більшість українського населення становили селяни-кріпаки, які потерпали від безконтрольної експлуатації поміщиками. Стосунки між польськими землевласниками і українськими селянами на Правобережжі набували характеру відкритої ненависті.

За час перебування цих земель у складі Речі Посполитої козацька старшина під тиском поляків переселилася на Лівобережжя або, для збереження свого суспільного становища, перейшла у католицизм і сполонізувалася.

Поляки у складі населення краю складали лише 5%, але посідали провідне становище в суспільстві. Відбувалася полонізація українського населення. Російський уряд після приєднання Правобережжя підтвердив усі права поляків і навіть значно розширив їх. А от селяни вже не могли, як колись втекти на Запоріжжя чи підняти повстання.

Другою за чисельністю національною меншиною були євреї. Селилися вони головно в містах і містечках, де складали 70–80% населення. Оскільки чисельність єврейських громад перевищувала економічну спроможність міст, більшість євреїв потерпала від злигоднів. Польські пани часто здавали свої маєтки в оренду євреям або наймали їх управителями. Внаслідок цього зростала ворожість селян-кріпаків саме до орендарів та управителів, яких вони вважали винними в усіх своїх кривдах. Поляків і російську владу це влаштовувало, і вони інколи цілеспрямовано нацьковували два пригноблені народи один на одного.

Після придушення польського повстання 1830–1831 рр. імперський уряд розгорнув русифікацію краю. Внаслідок цього польське домінування в культурній й політичній сфері поступилося місцем російському. Київ перетворився з міста, де на початку ХІХ ст. серед вищих суспільних верств переважала польська мова, на російськомовне місто. Народну культуру, звичаї та мову зберігало численне українське селянство.

Переважання польських впливів привело до того, що Правобережжя стало регіоном, у якому активно діяли представники польського національного руху.

 

6. Південна Україна

До складу Південної України (Степу) входили володіння знищеної Запорізької Січі, а також Причорноморські землі, захоплені Росією внаслідок російсько-турецьких війн другої половини XVIII – початку ХІХ ст. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія» – від Новоросійської губернії, створеної тут 1797 р. У 1802 р. значну територію Новоросійської губернії переділили на три частини: Миколаївську (з 1803 р.– Херсонську), Катеринославську й Таврійську губернії. Внаслідок російсько-турецької війни 1806–1812 рр. Російська імперія захопила територію між Прутом і Дністром, з якої було утворено Бессарабську область, включену до складу Новоросії. Усі ці адміністративні одиниці входили до складу створеного 1828 р. Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства.

Для імперського уряду Південь став найпривабливішим регіоном з-посеред земель, приєднаних наприкінці XVIII ст. Внаслідок становлення індустріального суспільства у західноєвропейських країнах і збільшення попиту на зерно та інші сільськогосподарські продукти Південь з його родючими грунтами міг стати головним їх постачальником.

Можливість швидко розбагатіти, а також те, що селян-утікачів не повертали звідси їх давнім господарям, сприяло швидкому заселенню краю. Протягом першої половини ХІХ ст. населення губерній Півдня зросло вдвічі й 1851 р. нараховувало 2,3 млн душ. Основну масу переселенців становили українські селяни, значно меншу – російські.

Імперський уряд заохочував також переселятися на вільні землі Півдня іноземних колоністів. Серед тих, хто переселився сюди протягом першої половини ХІХ ст. найбільше було німців.

Внаслідок переселенських процесів етнічний склад населення Півдня був досить строкатим. Українці складали близько 74% населення, росіяни – 12%, молдавани – 9%. Серед інших народів, які населяли Південь, були серби, поляки, німці, болгари, угорці, євреї та ін.

Соціальна структура Південної України значно відрізнялася від інших регіонів:

·   більшість працездатного населення становили державні селяни, військові поселенці, іноземні колоністи, козаки. Усі вони були особисто вільними, володіли земельними наділами, могли продавати й купувати землю, сплачували податки державі;

·   кріпосні селяни складали незначну частину населення;

·   великі землевласники мали тут найбільші з усіх українських земель володіння. Так, скажімо, німецькі барони Фальцфайни володіли 100 тис. десятин, графи Канкріни – 60 тис., графи Воронцови-Шувалови – 59 тис.;

·   кількість міщан зростала разом із заснуванням нових міст, розвитком торгівлі та місцевої промисловості. Національний склад міського населення був дуже строкатим, українці в ньому становили меншість.

Внесок Півдня в український національний рух був невеликим. Набагато більше було значення Півдня для складання нової системи господарських зв’язків між українськими землями та унаочнення переваг використання вільнонайманої робочої сили.

 

Запитання і завдання

1. Визначте особливості розвитку українських земель за нової доби?

2. Визначте спільні риси та особливості становища різних регіонівукраїнських земель під владою Російської імперій.

3. Схарактеризуйте систему управління на українських землях у складі Російської імперії. Визначте основну мету створення цієї системи імперським урядом.

4. Якою була політика російського уряду стосовно національних меншин, які мешкали в Наддніпрянській Україні?

 

 

  

<< § 1. ХІХ ст. : доба модернізації Європи § 3. Життя українців наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст.  >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus