§ 24. Соціальна структура населення українських земель у другій половині ХІV—ХV ст.

Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь:

·        які зміни в соціальному устрої відбулися порівняно з попередньою добою;

·        чим була зумовлена поява нових соціальних груп;

·        хто такі шляхтичі;

·        як розвивалося церковне життя на українських землях у ХІV—ХV ст.

 

Завдання на повторення

1.   Назвіть основні соціальні верстви (стани) суспільства Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

2.   Які з них були панівними?

3.   У чому це виражалося?

 

1.   Соціальна структура суспільства. За своєю суттю тогочасне суспільство було феодальним. Для нього характерним був поділ на стани — великі соціально-правові групи людей, що різнилися між собою спадковим, закріпленим у законах становищем у суспільстві, певними правами, привілеями та обов’язками. Для станової організації суспільства, що зазвичай містить декілька станів, характерна ієрархічна будова (підпорядкованості одних станів іншим), виражена в нерівності становища (правах та обов’язках) і привілеях. Соціальна структура українського суспільства ХІV—ХV ст. була доволі розмаїтою. Основними станами були шляхта (князі, пани, зем’яни, бояри), духовенство («церковні люди»), міщани (патриціат, бюргерство, плебс) і селянство (слуги, данники, тяглові).

 

Становий поділ українського суспільства у ХІV—ХV ст.

шляхта

духовенство

міщани

селяни

князі

пани

зем’яни

бояри

«церковні люди»

патриціат

бюргерство

плебс

слуги

данники

тяглові

 

Найвищим станом суспільства була шляхта. Її складали князі — найзаможніша титулована знать, які поділялися на «княжат головних» і «княжат-повітовників». Перші не підлягали місцевій владі, входили до великокнязівської ради, а у військові походи йшли зі своїми загонами під родовими гербами. Другі, навпаки, підпорядковувалися місцевій владі, не входили до великокняжої ради, а у військові походи йшли в складі повітового ополчення.

Шляхту також складали пани — заможна знать, яка не мала князівських титулів, але вирізнялася давністю роду, вотчинним (спадковим) землеволодінням і певними привілеями. Найбагатші пани разом із князями становили групу магнатів — найбільших землевласників.

Середня служила шляхта називалася зем’янами. Вона була залежною від князів і панів, а шляхетський статус і спадкове землеволодіння здобула за військову (боярську) службу. Зем’яни виконували особисту кінну службу і виставляли під час походу певну кількість кінних воїнів.

Бояри були дрібними шляхтичами-службовцями, що виконували різноманітні доручення, та «панцирними слугами», які особисто відбували військову службу. Бояри походили від селян-слуг, володіли удільними землями, користуючись ними за умови виконання своєї служби.

Другий стан суспільства — духовенство — складали «церковні люди» — окремий привілейований стан українського суспільства. Вони не підлягали світському суду, а в разі потреби потрапляли під суд єпископів. Духовенство поділялося на верхівку (митрополит, єпископи, архієпископи та ін.) і рядових священнослужителів. Найбільшу частину складали приходські священики.

До міщан входили патриціат — найзаможніша частина міщанства, що складалася з найбагатших і найвпливовіших купців, ремісників-майстрів, бюргерство — середня частина міщанства, яку складали цехові майстри та торговці середнього достатку, та плебс — дрібні ремісники, торговці та інші жителі міст.

До найбезправнішого стану суспільства — селян — належали слуги — особисто вільні селяни, які перебували на службах, отримуючи за це земельні наділи й звільнення від повинностей, данники — особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували державі данину (чинш) натурою або грішми, та тяглові — селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам. За користування землею вони відпрацьовували повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільні, так і прикріплені до своїх наділів тяглові селяни.

 

2.   Панівні верстви населення та їхнє життя. У Польському королівстві та Великому князівстві Литовському соціальна структура населення мала певні відмінності. Так, у Польщі всі панівні прошарки суспільства, тобто феодали, називалися шляхтою. Спершу це були рицарі, які перебували на державній військовій службі, отримуючи в користування земельну власність. У 1374 р. король Людовік Анжуйський, що одночасно був королем Польщі та Угорщини, ухвалив привілей, за яким їхні землеволодіння стали спадковими. Поступово шляхта стала панівною верствою в Польщі. Через свої представницькі органи (місцеві сеймики та загальний сейм) вона визначала політику держави.

У Великому князівстві Литовському панівна верства була більш розмаїтою. Тут поєднувалися елементи власне Литви, Київської Русі та Польщі. У другій половині ХІV — на початку ХVІ ст. відбувається формування єдиної панівної верстви з єдиними правами, привілеями та обов’язками, яка стала називатися шляхта.

 

Поняття і терміни

Шляхта — привілейований пануючий стан у Польщі, Угорщині, Литві, на українських та білоруських землях, що в ХІV—ХVІІІ ст. входили до складу Польського королівства, Великого князівства Литовського, а з 1569 р.— до Речі Посполитої. Приналежність до шляхетського стану забезпечувала людині широкі корпоративні права й привілеї, що відділяли її від інших верств суспільства.

 

Головним обов’язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового збору. За відбуття військової служби шляхта отримувала різні привілеї.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним до повітових органів влади й сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі шляхтича селянинові чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеї в торгівлі та землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не потребувало доказу. Шляхтич, який скоїв злочин, підлягав шляхетському суду й позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили в шляхти високе почуття власної гідності й разом із тим зневажливе ставлення до представників нижчих верств суспільства.

Шляхетські привілеї були офіційно затверджені місцевою владою.

За Кошицьким привілеєм (1374 р.) польську шляхту було звільнено від усіх повинностей за винятком сплати поземельного податку, а землеволодіння шляхтичів ставало спадковим.

Городельський привілей (1413 р.) передбачав, що всі шляхтичі у Великому князівстві Литовському повинні мати герби, бути католиками й одружувати дочок тільки з католиками.

Червінський привілей (1422 р.) гарантував польській шляхті недоторканність її землеволодінь.

Едлінсько-краківський привілей (1430—1433 рр.) давав гарантію особистої недоторканності польської шляхти, заборону заарештовувати її інакше ніж за рішенням суду і на підставі закону.

За Віленським привілеєм (1447 р.) Казимира ІV Яґеллончика права й вільності польської шляхти поширювалися на руську шляхту всіх земель Великого князівства Литовського.

Цереквицький привілей (1454 р.) зобов’язував польського короля обговорювати разом зі шляхтою законодавчі питання й не дозволяв починати війни без її відома.

Нешавські статути (1454 р.) підтвердили всі попередні привілеї, які отримала шляхта окремих польських земель, а також заборонили приймати будь-які нові закони без згоди шляхти.

Пйотркувський статут (1496 р.) узаконив прикріплення селян до землі, зрівняв західноукраїнських бояр — нащадків знаті колишнього Галицько-Волинського князівства — у правах із польською шляхтою.

Одночасно з наданням привілеїв запроваджувалися й певні обмеження на зростання кількості шляхти за рахунок переходу з інших станів.

Щоб очистити шляхетство від «випадкових людей», великокнязівська влада Литви в 1522 р. прийняла спеціальну ухвалу про «вивід шляхетства». За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали боярами за правління князів Вітовта, Сиґізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти, затверджений сеймом. Водночас поняття «боярин» і «зем’янин» замінили на єдиний — «шляхтич». Наступного року в Литовському статуті — збірнику законів Великого князівства Литовського — було записано, що імунітетні грамоти шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони є постійним документом. Також статут гарантував шляхті, що її не можна карати без суду.

У 40—50-ті рр. ХVІ ст. були уточнені списки шляхти та їхніх слуг. Відповідно до «Уставу на волоки» (1557 р.), шляхтичами визнавалися лише «бояри стародавні», решта поверталися до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя литовського скасовувалися всі обмеження щодо православної шляхти, зокрема, і на українських землях, (деякі історики застосовують щодо неї назву «українська шляхта»). Таким чином, на середину ХVІ ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані, який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах Речі Посполитої.

 

 

Литовська і польська шляхта

 

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні групи — дрібна шляхта, середня шляхта й магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати — кілька або десятки тисяч.

До панівної верстви населення також належала частина духовенства — вищі ієрархи (митрополит, єпископи, ігумени тощо), спосіб життя і доходи яких не поступалися шляхетським. Крім того, більшість із них були вихідцями зі шляхетського стану.

 

3.   Князь Костянтин Острозький. Особливе становище в тогочасному суспільстві й навіть серед панівної верстви посідали князі. Це були нащадки княжих родів Рюриковичів, Ґедиміновичів, Ольґердовичів. Завдяки своєму походженню й багатству вони претендували на найвищі посади в державі. У їхніх володіннях діяло князівське право з власними податками й судом, було своє військо. Проте централізація держави в Литві та формування єдиного шляхетського стану спричиняли занепад влади і впливу князів.

 

Князь Констянтин Острозький.

 

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був Костянтин Іванович (приблизно 1463—1530 рр.) — великий гетьман литовський (головнокомандуючий литовськими військами впродовж 26 років), каштелян віденський. Упродовж своєї служби він здобув міста, такі як Полонне, Луцьк, Здолбунів, Красилів, Чуднів та ін. Загалом у володінні гетьмана перебували понад 30 міст і містечок, а також більше 500 сіл, йому належали понад 40 тис. селян-чоловіків. Коли одного разу було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від восьми «служб» (тобто «служебних» наділів), Острозький виставив 426 вершників. До самої смерті він захищав православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і замків, здійснював походи проти татар. Як писав про нього відомий російський історик М. Карамзін, він був «братом росіян у церкві, але страшним ворогом на полі битви».

 

Битва під Оршею.

 

Найвідомішою перемогою князя була битва під Оршею 8 вересня 1514 р. під час литовсько-московської війни 1512—1522 рр. Під час цієї битви він розгромив московське військо, яке у два рази перевищувало литовське. У полон було взято більше півтори тисячі знатних московитів, загинуло близько 30 тисяч.

Його син Костянтин й онук Василь теж наполегливо відстоювали православ’я. Костянтину належить відкриття в Острозі друкарні й школи, яка вважається першим навчальним закладом вищого типу на українських землях. Тільки останній з Острозьких Януш Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку ХVІІ ст. покатоличився.

 

Документи розповідають

До пожежі 1718 р. в Успенському соборі Києво-Печерської лаври можна було побачити могильну плиту з таким написом: «Москву з татарами поклав, отримавши 63 перемоги над ними. Пригадай криваві води Росі, Дніпра, Ольшанки, пригадай церкви, замки, монастирі, побудовані ним у Острозі та Вільно, пригадай лікарні й школи, які він заснував, Марсову академію для людей рицарського звання і поклонись Костянтину Івановичу Острозькому, найвищому гетьману Великого князівства Литовського».

Запитання до документа

1.    Які заслуги князя зазначалися в написі?

2.    Назвіть головних противників Литви наприкінці ХV — на початку ХVІ ст.

 

4.   Церковне життя в другій половині ХІV—ХV ст. Важливу роль у житті українського суспільства ХІV—ХV ст. відігравало духовенство, яке складало майже десяту частину населення. Православне духовенство поділялося на дві категорії: біле (приходські священики) й чорне (ченці і черниці, вищі ієрархи).

Ситуація, що склалася на українських землях у релігійній сфері, була вкрай складною. Після того як київський митрополит у 1299 р. переїхав до Володимира-Залеського, завдяки домаганням галицько-волинського князя Юрія І Львовича було відкрито Галицьку митрополію (1303 р.), яка проіснувала до 1347 р.

Приєднання Галичини до Польщі призвело до насильницького насадження католицизму. Користуючись підтримкою польської влади, сюди рушили католицькі місіонери — домініканці й францисканці, закладаючи в краю густу мережу своїх монастирів. Поряд з існуючими православними єпископствами ставилися католицькі, для ще не існуючої парафії. У 1375 р. Папа Римський задовольнив прохання польського уряду про заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства). Йому були підпорядковані Перемишльське, Холмське, Володимирсько-Луцьке, Кам’янецьке і Молдавське епископства, хоча католиків у краї в цей час майже не було.

Наприкінці свого життя польський король Казимир ІІІ домігся від константинопольського патріарха згоди на створення окремої Галицької православної митрополії (1371 р.). Проте вона проіснувала лише до 1410 р., коли була підпорядкована київському митрополиту.

Проблема православної церкви турбувала й правителів Великого князівства Литовського. Після Кревської унії в Литві став поширюватися католицизм. Це викликало опір православної церкви й руських князів. Вони підтримали Вітовта в боротьбі з пропольськи налаштованим Яґайлом. Зміцнивши свою владу, Вітовт здійснив спроби вивести православну церкву на своїх землях із підпорядкування Московської митрополії. Перша в 1406 р. виявилася невдалою. Друга спроба була здійснена в 1415 р., коли за наполяганням Вітовта в місті Новогрудка собор православних єпископів українських і білоруських земель обрав окремого Київського («Литовського») митрополита Григорія Цамблака. Проте після його смерті в 1420 р. Вітовт був змушений визнати зверхність над православними московського митрополита Фотія.

У XV ст. було зроблено спробу об’єднати католицьку та православну церкви. У 1439 р. на Вселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Вселенським (Константинопольським) патріархом та Папою Римським. Цю унію не визнали в московських та українсько-білоруських землях. Московське духовенство обрало своїм митрополитом Іону, що започаткувало автокефалію московської митрополії. Із захопленням турками в 1453 р. Константинополя вплив московського митрополита посилився. Литовські правителі, не бажаючи залишати своїх чисельних православних підданих під впливом і верховенством московського митрополита, 1458 р. відновили Київську («Литовську») митрополію, яка остаточно відокремилася від Московської й безпосередньо була підпорядкована константинопольському патріархові. Київська митрополія керувала діяльність десяти єпископств, розташованих на українських та білоруських землях: Київського, Чернігівського, Смоленського, Полоцького, Луцького, Володимирського, Турово-Пінського, Галицького, Холмського й Перемишльського. Митрополитом було обрано Григорія Болгарина.

Становище православного духовенства в Польському королівстві й Великому князівстві Литовському мало як спільні, так і відмінні риси. В українських єпархіях Польщі православне духовенство, на відміну від католицького, обкладалося податками. Православних єпископів не допускали до сенату (верхньої палати польського сейму). Відбувалася відверта торгівля церковними посадами. Чинилися релігійні утиски православного населення.

У Литві ставлення до православних було терпимим, але католикам надавалася перевага. Митрополичою та єпископськими кафедрами розпоряджався великий князь литовський. На державних землях він визначав, хто буде архімандритом або ігуменом у православному монастирі, а на приватних землях це робили князі й пани. Православна церква в складі Польщі й Литви перебувала в становищі другорядної і дуже сильно залежала від світської влади.

 

Висновки. У ХІV—ХV ст. відбулися зміни в соціальній структурі суспільства: одні верстви зникають або втрачають своє колишнє становище, з’являються нові. На середину ХVІ ст. завершилося становлення шляхти як панівного стану суспільства на українських землях. У цей період помітно погіршується становище українського селянства: зростають повинності й податки, відбувається поступовий процес закріпачення.

У зазначений період складною була релігійна ситуації на українських землях. Православна церква, що стала втрачати підтримку держави, стала занепадати. Розгорталася експансія католицької церкви, що підтримувалася правителями Польщі та Литви. Це зумовлювало складну релігійну ситуацію.

 

Запам’ятайте дати

ХІV— перша половина ХVІ ст.— формування шляхетського стану.

1303—1347, 1371—1410 рр.— час існування Галицької православної митрополії.

1375 р.— заснування в Галичині католицької митрополії (архієпископства).

1415—1420, 1458—1596 рр.— час існування Київської («Литовської») православної митрополії.

1439 р.— Флорентійська унія.

1529, 1566, 1588 рр.— Литовські статути.

 

Запитання і завдання

Перевірте себе

1.    Назвіть основні стани суспільства на українських землях в ХІV — першій половині ХVІ ст.

2.    Хто належав до панівної верстви населення?

3.    Які права та обов’язки мали шляхтичі?

4.    Як відбувався процес формування шляхетського стану?

5.    Яку назву мали збірники законів Великого князівства Литовського?

6.    Коли існували Галицька і Київська («Литовська») православні митрополії?

7.    Які події сприяли поширенню католицизму на українських землях?

 

Подумайте і дайте відповідь

1.    Які особливості соціальної структури населення українських земель у ХІV — першій половині ХVІ ст.?

2.    Чим була зумовлена складна церковна ситуація на українських землях в ХІV — першій половині ХVІ ст.?

3.    Що спонукало правителів Литви та Польщі до створення окремих православних митрополій у своїх володіннях?

4.    Як здійснювався наступ католицької церкви на українські землі?

 

Виконайте завдання

1.    Складіть розгорнутий план відповіді на запитання «Як відбувалося формування шляхетського стану?»

2.    Намалюйте соціальну піраміду суспільства на українських землях ХІV — першої половини ХVІ ст.

3.    Заповніть порівняльну таблицю «Панівні прошарки населення українських земель».

Панівні прошарки суспільства

Київська Русь

Українські землі в ХІV — першій половині ХVІ ст.

 

 

 

 

Для допитливих

За якими ознаками зі шляхетського стану Литви та Польщі можна виділити «українську шляхту»?

 

<< § 23. Українські землі в складі Угорщини, Молдавії, Московії, Кримського ханства та Османської імперії § 25. Господарський розвиток українських земель у другій половині ХІV—ХV ст.  >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus