Київська Русь за наступників Ярослава. Володимир Мономах

План викладу

  1. Заповіт Ярослава Мудрого синам.
  2. Правління Ярославичів.
  3. Боротьба за київський стіл між Ярославичами.
  4. Любецький з’їзд князів.
  5. Загострення міжкнязівських суперечок після Любецького з’їзду.
  6. Утвердження Володимира Мономаха на київському столі.
  7. Державні заходи Володимира Мономаха.
  8. Правління Мстислава Володимировича.

Хронологія подій

1054–1068 рр.

Князювання в Києві Ізяслава Ярославича

 1068 р.

Поразка руських дружин Ізяслава, Всеволода і Святослава Ярославичів на р. Альті. Виступ киян проти князя Ізяслава

1072 р.

Вишгородська нарада князів. Прийняття Правди Ярославичів

 1073 р. 

Початок боротьби за київський стіл між Ярославичами

1073–1076 рр.

Князювання в Києві Святослава Ярославича

1076–1078 рр.

Князювання в Києві Ізяслава Ярославича

1078–1093 рр.

Князювання в Києві Всеволода Ярославича

1093 –1113 рр.

Князювання в Києві Святополка Ізяславича

1097 р. 

Любецький з’їзд князів

1113 – 1125 рр.

Князювання в Києві Володимира Мономаха

1125 – 1132 рр.

Князювання в Києві Мстислава Володимировича

Основні поняття та терміни

Монархія (від гр. єдиновладдя) – держава, в якій найвища влада зосереджувалася в руках одноосібного володаря й передавалася спадково представникам правлячої династії.

Особистість

Володимир Мономах (Володимир-Василій Всеволодович; 1053–1125 рр.) – видатний державний діяч Київської Русі, великий князь київський (1113–1125 рр.), воєначальник і письменник. Син Всеволода Ярославича і дочки візантантійського імператора Константина Мономаха. Цей руський князь був, безперечно, одним із найобдарованіших. Цікаво, що сам Мономах свої успіхи пояснював не якимись винятковими здібностями, а великою працелюбністю й завзяттям, і саме ці риси він мріяв виплекати у синах. Розпочавши активну князівську діяльність 13-річним отроком, Мономах невдовзі став «мечем у руках батька свого» – мудреця й книжника, який «сидя вдома вивчив п’ять мов» і вочевидь не мав снаги до воєнних походів. Та участь Мономаха у вісімдесяти трьох битвах (саме таку їх кількість називає князь у своєму «Повчанні дітям») не притлумила в ньому любові до слова, до книжної мудрості. Отож Володимира Мономаха можна назвати гармонійною особистістю, в якій фізична досконалість поєднувалася із досконалістю духовною.

1. Заповіт Ярослава Мудрого синам

Ви пам’ятаєте, яким тернистим був шлях Ярослава Мудрого до київського столу.

  • Щоб уберегти власних синів од князівських усобиць, він подбав про новий принцип столонаслідування, що ґрунтувався на старшинстві.
  • З оповіді літописця під 1054 р. довідуємося, що Ярослав віддав Київ старшому синові Ізяславу, Чернігівщину – Святославові, Переяславщину – Всеволодові, Володимир-Волинський – Ігореві, а Смоленськ – В’ячеславові, заповівши їм «не переступати братнього уділу».
  • Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів почережно перебував на київському столі: щойно звільнявся стіл в котрійсь із земель, як відбувалося пересунення братів на щабель вище та ближче до Києва. Головним, за розпорядженням Ярослава, мав бути старший із братів.

В історичній науці немає одностайності в оцінці заповіту Ярослава.

Одні дослідники вважають його далекоглядним і розважливим рішенням, що в разі дотримання забезпечило б територіальну єдність держави.

Інші вбачають у заповіті князя захід, що підштовхнув до роздробленості єдиної держави на окремі удільні князівства. Адже в тому тексті, що його наводить літописець, не згадано небожів Ярослава – синів і онуків його рідних братів, які, безперечно, теж претендували на великокнязівську спадщину і, почуваючись ображеними, стали ініціаторами нової усобиці.

Існує також думка, що заповіту як такого не існувало, а текст, уміщений у літописі, було складено на замовлення улюбленого Ярославого сина Всеволода, якому випало княжити в Києві останнім із Ярославичів.

2. Правління Ярославичів

По смерті Ярослава Мудрого в історії Руської держави настав час багатьох героїв, адже одноосібного володаря із сильною владою не було доволі довго.

  • Найважливіші землі, як уже зазначалося, було зосереджено в руках старших Ярославичів – Ізяслава, Святослава й Всеволода.
  • Молодші – Ігор і В’ячеслав – отримали незначні володіння й до того ж невдовзі померли.
  • Не кращу долю мав іще один владолюбний Ярославів родич – Всеслав Брячиславич, онук Ярославового старшого брата, князь полоцький.

Влада трьох

Володіючи найважливішими територіями, старші Ярославичі спершу правили державою досить злагоджено.

  • Формально київським князем був Ізяслав – і саме таку роль відводить йому літописець, постійно підкреслюючи, однак, що радився він охоче з молодшими братами.

Боротьба проти кочовиків

  • Найбільшим клопотом братів Ярославичів були кочовики. Спершу їм довелося воювати проти торків.
  • Утім, ці тюркомовні племена не мали вже значної сили, бо самі потерпали від войовничих половців, що прийшли у першій половині 11 ст. у причорноморські степи з Прикаспію.
  • До руських кордонів половці вперше підійшли у 1055 р. Того разу обійшлося без сутички: переяславський князь Всеволод зумів розійтися із половцями мирно.
  • Та коли у 1062 р. половецька орда знову підійшла до Переяслава, виявилося, що дружини самого лише Всеволода для відсічі нападникам замало. Та ще й тоді половці ніби випробовували сили.
  • Справжня битва відбулася року 1068 на річці Альті.
    • Об’єднане військо трьох Ярославичів зазнало нищівної поразки.
    • Князі рятувалися втечею.
    • Всеволод побоявся залишатися у Переяславі й подався до Ізяслава в Київ.
    • Безпорадність князів обурила киян. Стихійні протести та невдоволення переросли у повстання.

Повстання киян 1068 р.

Перед загрозою нападу на місто половців кияни зібралися на віче та ухвалили боронитися самотужки.

  • З вимогою надати їм коней і зброю, як сповіщав літописець, вони рушили до князівського палацу.
  • Ізяслав відмовився виконувати волю повстанців – і змушений був тікати. Натомість кияни «пригадали» про ув’язненого в порубі полоцького князя Всеслава (його ув’язненням Ярославичі, певно, сподівалися спекатися небажаного претендента на великокнязівську спадщину), звільнили його та оголосили київським володарем.
  • Прикметно, що Святослав і Всеволод аж ніяк не противилися незаконним діям Всеслава, а навпаки – тихо сиділи у своїх володіннях, доки скривджений Ізяслав поневірявся на чужині.

Повернення Ізяслава до Києва

  • Прихисток старший Ярославич знайшов не в рідних братів, а в далекого родича – польського короля Болеслава ІІ.
  • Оговтавшись від київських подій, він у 1069 р. повів військо Болеслава на Русь.
  • Кияни, налякані наближенням польських вояків, звернулися по допомогу до Святослава та Всеволода.
  • Молодші Ярославичі вимагали від Ізяслава, щоби він не вів до Києва чужинців і не шкодив киянам. Та кровопролиття все ж не уникли.
  • Літописець розповідав, що перед себе Ізяслав послав сина і той помстився за батька, жорстоко розправившись із найактивнішими учасниками торішнього повстання.

Відновлення влади трьох

  • Ізяслав повернувся до Києва. Здавалося би, повинно було поновитися колишнє злагоджене правління трьох Ярославичів.
  • Протягом кількох наступних років братерська приязнь ніби й справді взяла гору над владолюбством.
  • Ізяслав, збагатившись досвідом нещасливого 1068 р., наказав перенести торг, на якому відбувалися віча, на Гору – під нагляд князя й дружини.
  • Не уникнув відплати і Всеслав: того ж таки року Ізяслав вигнав його із Полоцька, віддавши місто своєму синові.

З-поміж загальнодержавних подій найпомітнішою була Вишгородська нарада князів 1072 р. 

  • Присвячена перенесенню мощей святих Бориса і Гліба до новозбудованої церкви, вона зібрала, крім князів, також митрополита, єпископів, ігуменів найбільших монастирів.
  • Вшанувавши святих, князі порадилися і щодо мирських справ. Тоді було схвалено, зокрема, звід руських законів «Правду Ярославичів», що разом із статтями Ярослава Мудрого становили «Руську правду».

3. Боротьба за київський стіл між Ярославичами

Та хоч як урочисто була обставлена Вишгородська нарада, вона не поклала край суперечностям між Ярославичами.

  • Року 1073 між синами Ярослава Мудрого стався розкол. Заручившись підтримкою Всеволода, Святослав пішов на Київ, вигнав Ізяслава і став великим князем київським.
  • Протягом трирічного князювання він перерозподілив землі на користь своєї родини, підкорив собі численних родичів, виявивши здібності сильного володаря.
  • Показовими щодо цього є стосунки Святослава з київським духівництвом. До гурту найбільш невдоволених княжінням Святослава належав настоятель Печерського монастиря Феодосій.
  • Як свідчить літопис, він відверто засуджував чернігівського князя за насильство, вчинене над Ізяславом. Але протягом року Святослав зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку.
  • Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору.
  • Та здійсненню задумів Святослава перешкодила смерть: він помер наприкінці 1076 р. 
  • Трагічна подія відкривала шлях до Києва молодшому Ярославичу. Водночас вона давала надію вигнанцю Ізяславові, який і цього разу пересиджував лихоліття у Болеслава ІІ, на повернення додому.
  • Та поки Ізяслав лаштувався до походу на Київ, київським князем став Всеволод.
  • Скориставшись великими повноваженнями, він перерозподілив столи, перевівши Святославового сина Олега на Волинь, а Чернігів віддавши своєму – Володимирові Мономаху.
  • На Русь посунув Ізяслав із польським військом. Всеволод зустрівся із братом і мирно залагодив конфлікт.
  • Так року 1078 старший Ярославич втретє посів київський стіл. Святославичів було позбавлено всіх найважливіших володінь.
  • Не маючи жодної надії повернути втрачене, вони взялися за зброю. У міжусобиці було втягнуто численних скривджених родичів, а ще зовнішніх ворогів Русі – половців.
  • У братовбивчій війні в серпні 1078 р. наклав головою князь Ізяслав. Повновладним київським володарем став Всеволод.
  • Головним напрямком його внутрішньої діяльності стало подолання міжкнязівських чвар.
  • У зовнішній політиці питанням життя і смерті лишалася половецька загроза.

Попри несприятливі обставини, князювання Всеволода в Києві було успішним. І тим успіхом немолодий уже володар мав завдячувати своєму синові Володимирові.

  • Отож заходами, що потребували застосування військової сили, керував за наказом батька Володимир Мономах, а сам Всеволод опікувався духовним життям.
  • За його правління було завершено
    • будівництво та розпис Успенського собору Печерського монастиря,
    • засновано Андріївський (Янчин) монастир із першою жіночою школою,
    • побудовано собори святого Петра та Святого Михайла у Видубичах тощо.

Спокуса влади

Після смерті Всеволода 1093 р. ніщо, здавалося б, не перешкоджало Володимирові Мономаху посісти київський стіл.

  • На той момент він володів Черніговом, мав підтримку Переяслава, де князював його молодший брат Ростислав, був шанований киянами.
  • Проте Мономах не пристав на спокусливу пропозицію, а запросив на київський стіл сина старшого Ярославича – Святополка Ізяславича, адже саме він за принципом старшинства мав переважні права на Київ.
  • Невдовзі Мономахові довелося зректися й Чернігова. Після смерті Всеволода скривджений Олег Святославич заявив про свої права, погрожуючи новою міжусобною війною.
  • Щоб уникнути кровопролиття, Володимир Мономах відмовився від чернігівських володінь і зайняв Переяслав, стіл у якому спорожнів через трагічну загибель Ростислава.
  • Двадцять років князювання в найпівденніших руських землях минули для Мономаха в суцільних турботах, головною з яких були половці.

4. Любецький з’їзд князів

Боротьба проти половецьких нападників потребувала залучення дружин інших князів. Так само злагодою можна було покласти край князівським чварам.

  • Розуміючи це, Володимир Мономах підтримував тісні стосунки із братами й племінниками. Йому, зокрема, належала ініціатива організації з’їзду князів у Любечі 1097 р.
  • На Любецькому з’їзді було схвалено принцип князівської отчини – тобто володіння, що належали батькам.
    • Отчинні землі закріплювалися за певними гілками князівського роду й могли передаватися у спадок дітям та онукам.
  • Так, Київ було визнано отчиною нащадків Ізяслава в особі київського князя Святополка Ізяславича, Чернігів належав Святославичам, а Переяслав – Володимирові Всеволодовичу (Мономаху).

5. Загострення міжкнязівських суперечок після Любецького з’їзду

  • Хоч якою одностайністю були, за свідченням літописця, позначені рішення Любецького з’їзду, вони не поклали край суперечкам князів.
  • Адже право закріплювалося лише за дітьми та онуками трьох Ярославичів – Ізяслава, Святослава і Всеволода.
  • Інша князівська братія мала задовольнятися мізерними володіннями, до того ж такими, що перебували у загальнородовій власності, розпорядниками якої визнавалися власники отчин.
  • До гурту «обділених» князів, крім численних Ярославових небожів, потрапив і його прямий онук Давид Ігорович.
  • Тож не дивно, що останній взяв активну участь у жорстокій усобиці, що спалахнула одразу після з’їзду в Любечі.
  • Її жертвою став, зокрема, теребовлянський князь Василько, син найстаршого з Ярославових онуків Ростислава Володимировича, якого осліпили з волі Давида Ігоровича і, що найбільше обурювало, Святополка Ізяславича.

Отже, життя виявилося набагато складнішим за пишномовні промови на Любецькому з’їзді. І все ж позитивний наслідок те зібрання мало: після Любеча князівські наради збиралися регулярно. Саме на них князі обговорювали найсуперечливіші питання, зокрема й питання наділів.

6. Утвердження Володимира Мономаха на київському столі

  • Перше десятиліття 12 ст. збігло у протистоянні з половцями.
  • Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії чимраз частіше відбувалися у степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів.
  • Найактивнішим учасником боротьби проти половців залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця руської землі.
  • Тож, коли 1113 р. у Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.

Дослідники схильні вбачати в київському повстанні 1113 р. тонкий розрахунок князів – претендентів на київський стіл, передусім Мономаха. Адже згідно із правом вотчини Володимир Всеволодович не міг посісти київського столу. Певної законності його утвердженню в Києві, власне, надали повстання й воля киян.

  • Як свідчить літопис, Мономах спершу відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабним свавіллям, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою».

7. Державні заходи Володимира Мономаха

  • Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі.
  • У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода і Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню.
  • Авторитет князя був незаперечним, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.

З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство.

  • На нараді в селі Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди».
    • Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників,
    • значно поліпшуючи становище міщан і селян.
    • «Устав» заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим із них, хто втратив майно під час війни чи пожежі.
  • Зовнішньополітичні зв’язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв’язки поєднували Київ із Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Германською імперією, Угорщиною.
  • Будучи київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька успішних походів проти половців. Утім, за часів Мономаха вони вже не були занадто войовничими, суперечки часто розв’язувалися в мирний спосіб – тими-таки династичними шлюбами.
  • Володимир Мономах помер 1125 р. 
  • Поховали князя (так само, як і його батька) в Софійському соборі, що було виявом його величезного авторитету – настільки великого, що без жодних заперечень забезпечував утвердження на київському столі Мстислава – старшого із Мономаховичів.

8. Правління Мстислава Володимировича

  • Мстислав виявився гідним батька. За семирічне володарювання в Києві (1125–1132 рр.) його згодом пошановували йменням Великий.
  • Мстислав уміло керував державою, зміцнював великокнязівську владу, тримаючи в покорі норовистих родичів.
  • Кілька успішних походів проти половців, які спробували «підвести голову» після смерті Мономаха, забезпечили спокій на південних рубежах держави.
  • За Мстислава пожвавився західний напрямок зовнішньої політики.
  • У Києві було закладено кам’яні церкви святого Федора та Богородиці Пирогощої, освячено церкву святого Андрія Первозванного Янчиного монастиря.
  • Мстислав запам’ятався нащадкам Великим ще й тому, що був він останнім київським князем, чию владу можна схарактеризувати як монархічну. По його смерті в Київській Русі почалася доба роздробленості – посилення самостійності удільних князівств та влади удільних князів.

<< Київська держава за правління Ярослава Мудрого Роздробленість Київської Русі >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus