Соціальний устрій та господарське життя в Україні в другій половині 14 – першій половині 16 ст.

План викладу

  1. Провідна роль шляхти як верхівки українського суспільства в тогочасному політичному житті.
  2. Українська церква та становище духівництва.
  3. Становище українських селян.
  4. Посилення визиску та обмеження особистої свободи селян.
  5. Соціальні виступи селян.
  6. Зростання міст, маґдебурзьке право.

Хронологія

бл. 1460 – 1530 рр.

Роки життя князя Костянтина Івановича Острозького

1458 р.

Остаточний поділ Київської митрополії на Київську та Московську

1435 р.

Перший з відомих документів, який започатковував закріпачення українських селян

1490 р.

Селянське повстання на Буковині та Галичині під проводом Мухи

1356 р.

Надання магдебурзького права Львову

Основні поняття та терміни

Шляхта родова українська знать, аристократія. Слово шляхта позначає групу людей відомого та благородного походження. Шляхта була верхівкою суспільства, її елітою. Протягом багатьох століть виконувала роль політичного провідника українського народу, виразника й захисника його національних інтересів. Представники цієї верстви здійснювали державне керівництво, ставили певні політичні цілі, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували церкву й живили в народі чуття національної самобутності.

Магнати наймогутніші та впливові землевласники, здебільшого князі.

Цех становив собою самоврядну громаду вільних ремісників однієї чи кількох фахів, очолену виборним старшиною цехмістром. Окрім майстрів, до цеху входили їхні помічники підмайстри (товариші), а також учні (виростки, хлоп’ята). Кожен цех мав свій письмовий статут, затверджений королем або власником приватного міста. Статут визначав як особливості виробництва, так і загалом спосіб життя ремісників.

Маґдебурзьке право право, за яким міста звільнялися від управління і суду великих землевласників та створювали органи місцевого самоврядування на зразок німецького міста Маґдебурга.

Кріпацтвосистема правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала. Кріпосне право включало до себе прикріплення селян до землі, право феодала на працю і майно селянина, на відчужування його як з землею, так і без неї, позбавлення селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді та ін.

Воєвода керував оповіщенням і збором шляхетського ополчення своєї території; головував на сеймиках, що скликалися ним для обирання кандидатів на земські уряди; здійснював нагляд за цінами, вагами і мірами в королівських містах.

Каштелян (від «castellum» «град, замок») управитель замкової округи, якому корився весь місцевий боярсько-рицарський люд. Незабаром основні його функції перейдуть до старост.

Фільварок (польське folwark, від нім. Vorwerk – хутір, ферма) – у Польщі, Литві, Україні та Білорусі у 14–19 ст. багатогалузеве господарство, де сировина не тільки вироблялася, а й перероблялася на винокурнях, у чинбарнях і млинах. Ґрунтувалося на дармовій праці кріпосних селян. Продукція фільварків вивозилася на ринки. В українських землях фільварки вперше з’явилися в Галичині у 15 ст. У більшості українських земель, що входили до складу Литви, фільваркова система господарювання почала запроваджуватися зі серед. 16 ст.

Особистість

Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460 – 1530 рр.) – один із найшанованіших представників наймогутнішої князівської родини, некоронованих королів Русі, як тоді казали. За традицією, що сягала ще часів Київської Русі, та за покликанням він опікувався православною церквою та культурним життям. Утім, найбільше уславився як полководець. Сучасники змальовували його як людину невисоку на зріст і непоказної статури, скромну й невибагливу. Але князь Костянтин начебто перевтілювався на полі битви – там він був незворушним і несхитним, як і належить лицарям. Надзвичайно хоробрий, він не втрачав розсудливості в найгарячіші моменти і вправно керував армією. Тож не випадково князь був улюбленцем короля Польсько-Литовської держави Сигізмунда, який обсипав його почестями й титулами. Полководницька кар'єра Костянтина Острозького розпочалася після перемоги над кримчаками в 90-х роках. Року 1497 р. він став намісником замків-фортець у Вінниці та Брацлаві, взявши відповідальність за оборону від набігів кримчаків. У тому ж таки році очолив збройні сили Великого князівства Литовського – став його гетьманом. Під час битви з московським військом у 1500 р. на річці Ведроші на Сіверщині потрапив у полон. Кілька років перебував на чужині, проте невдовзі повернувся на батьківщину. Відплатою за Ведрошівську поразку стала битва під Оршею 1514 р., у який Острозький здобув переконливу перемогу.

Славу звитяжця у боротьбі з ординцями принесли князю битви під Вишневцем на Волині 1512 р. (визволив із неволі тисячі бранців) та на річці Ольшаниці на Київщині в 1527 р. Після перемоги Острозького на Ольшаниці король улаштував князю урочистий бенкет в Кракові.

Красномовно свідчить про роль князя Костянтина в історії тогочасного Великого князівства Литовського і той факт, що до кінця життя він перебував на найвищих державних посадах: був гетьманом, каштеляном Віленського та Тракайського замків. Жоден із українських князів ніколи не досягав у Великому князівстві Литовському такого становища. За підрахунками дослідників, князь був четвертою за заможністю людиною у державі і мав близько 60 тис. підданих.

Основний виклад

1. Провідна роль шляхти як верхівки українського суспільства в тогочасному політичному житті

  • Після Кревської унії, й, особливо, після поразок Свидригайла Ольгердовича багато українських і білоруських князів втратили свої уділи.
  • Відбувалося поступове зближення князівської верстви з представниками інших привілейованих станів і як наслідок утворення єдиного привілейованого стану – шляхти.
  • Із середини 15 ст. на більшості українських земель утвердилася така структура панівного стану: князі – пани – зем’яни-шляхта – шляхта-голота – панцирні бояри.
  • Ця структура зберігалася до середини 17 ст.
  • Щоправда навіть геть збіднілі князі мали більше шансів отримати високі уряди в порівнянні з менш родовитим, хай навіть і заможним, шляхтичем.
  • Крім того, князі поступали на державну службу до Литовської, а потім Польської держав, зберігаючи свої князівства й отримуючи від держави у приватну власність та пожиттєве держання значні земельні володіння.
  • Так княжі роди Острозьких, Вишневецьких, Корецьких, Чорторийських, Збаразьких обіймали провідні урядові посади у Великому князівстві Литовському, засідали в раді великого князя, а у воєнні походи йшли під власними прапорами.

Втрата українськими князями державотворчої ролі

  • З посиленням польського впливу князі втрачали здатність на державному рівні вирішувати долю своєї батьківщини – вона дедалі більше починала залежати від волі чужих столиць: Вільна чи Кракова.
  • Одначе княжі роди ще мали силу й авторитет чинити місцеве врядування. Поділивши між собою спершу Волинь, а згодом і Центральну Україну, вони перебрали реальну владу на місцях.
  • У їхніх володіннях діяло княже право із власними податками й судом. Було своє військо.
  • Тож на місцевому рівні, здавалося, все лишалося таким, як і за княжої доби.

Власне, тому представники княжих сімей пов’язували свої родоводи із князями Київської Русі.

У житті тогочасної України особливе місце посідав рід Острозьких.

Пани й дрібна шляхта: боротьба за рівні права всіх представників шляхетської верстви

  • До вищої верстви тогочасного українського суспільства, крім князів, належали також пани. Слово «пан» у 16 ст. позначало своєрідний титул.
    • Так, та Київщині й Брацлавщині першої половини 16 ст. із 450 шляхетських родів панськими називалося близько сотні.
    • Головною ознакою пана було те, що він володів хоч і невеликою, але власною, з діда-прадіда, отчинною землею.
    • Як відомо, ще від часів Київської Русі численною була верства лицарів-бояр, що тримали землі-вислуги – маєтки, надані великим князем за військову службу.
    • Зберігалися вони й за пізніших часів. Проте панові, на відміну від боярина, який мусив оселятися там, де подарує йому землю князь, було гарантоване спадкове володіння землею своїх предків.
  • Найчисленнішим прошарком шляхетської верстви була дрібна шляхта – зем’яни.
    • Частина з них мали право розпоряджатися власними маєтками, які були їх приватною власністю, решта користувалися землею за умови виконання військової повинності.
    • Втративши землю, такі шляхтичі потрапляли до розряду шляхти-голоти.
  • Прикметною ознакою життя України було те, що, попри споконвічну неоднорідність, шляхетська верства прагнула здобути собі загальні права і привілеї, а отже, відокремитися остаточно від решти суспільства.
  • Й якщо князі мали ті права за фактом свого народження, то середній та дрібній шляхті доводилося їх виборювати.
  • Зміни у становищі шляхти відбилися в законодавчому кодексі того часу – статуті Великого князівства Литовського в редакції 1529 р. – Першому (або Старому) Литовському статуті.
  • Згідно з ним шляхті було гарантовано, що її не можна карати без суду.
  • Закон також забезпечував шляхті володіння землею, яку не можна було відібрати «без вини».

 Отже, наприкінці 16 ст. українська шляхта домоглася закріплення в законі прав, що їх упродовж століть виборювала собі мечем, виконуючи нелегкі військові обов’язки.

  • На Галичині від середини 15 ст. галицькі бояри були зрівняні з польською шляхтою. Це призвело до того, що вже у 16 ст. в краї не залишилося боярських родів, які би дотримувалися українських традицій.

2. Українська церква та становище духівництва

  • Як і раніше особливе місце в українському суспільстві займало духовенство, яке становило окрему суспільну верству.
  • За підрахунками дослідників духовний стан був досить численним, до нього належала майже десята частина населення – священики з їхніми сім'ями, ченці, люди, що обслуговували церкву.
  • Окремішність духовенства виявлялася в тому, що воно не підлягало світському суду.

Протягом 14 – 16 ст. становище православної церкви та духовенства не було однаковим.

  • У 14 ст. православна, руська, віра була прийнята литовськими князями.
  • Авторитет православної церкви, яку підтримувала більшість населення українських земель, залишався досить високим, однак, поступове поширення католицизму серед представників великокнязівського двору, тиск із боку католицької держави, якою була Польща, ставав дедалі сильнішим.
  • Після Кревської унії православних литовців та литовців-язичників було прилучено до католицизму.
  • Литовських бояр католиків зрівняно у правах із польською шляхтою.
  • Та актом, що засвідчив поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях для утисків православних, стала Городельська унія 1413 р., згідно з якою брати участь в управлінні державою та займати урядові посади отримували право виключно католики.
  • Щоправда, певні гарантії свого становища православні мали в українській аристократії, представники якої постійно перебували у раді великого князя литовського та на найвищих посадах.
  • На українських землях, на яких був поширений польський адміністративно-політичний устрій становище православної церкви було складнішим.
  • Характерною рисою політики можновладців Великого князівства Литовського щодо православної церкви було прагнення мати у межах своєї держави самостійну церковну організацію і позбавити церкву залежності Московії.
  • У середині 15 ст. остаточно відбувся поділ Київської митрополії на Київську та Московську.
  • Собор московських єпископів без погодження з Константинополем поставив окремого митрополита, у Києві залишився свій митрополит, підпорядкований Константинопольському патріархові.

 Та хоч яким непростим було становище православної церкви, саме вона стала захисником та представником українського та білоруського народів у католицькій Польсько-Литовській державі, осередком української та білоруської культури та духовності.

3. Становище українських селян

  • Найнижче місце соціальної піраміди тодішнього суспільства посідали селяни, які були найчисельнішою верствою – до 80% населення.
  • Як і раніше, жили селяни громадами.
  • Орні землі розподілили між частинами громади – дворищами, які об'єднували по кілька «димів» (дворів), тобто господарств окремих сімей.
  • Різноманітні податки на користь держави і феодала сільська громада також розподіляла поміж дворищами.
  • Громада обирала власний суд. Його називали копним від “копа” – зібрання громади.
  • Поступово копний суд було замінено на суд самих феодалів (вотчинний), а землі громад перейшли у власність феодалів.
  • Історики умовно поділяють селян на «похожих» (особисто вільних) і «непохожих» (прикріплених до свого наділу).
  • Крім того, за характером повинностей, з-поміж селян вирізняють, данників, тяглових, слуг.
    • Данниками – найчисельнішою групою «похожих» селян – називали тих, основна повинність яких полягала у сплаті данини натурою або грішми за користування орними землями та угіддями.
    • Частина селян мусила працювати в господарстві свого володаря зі своїм «тяглом» (робочою худобою та інвентарем), тобто відбувати панщину.
    • Більш привілейоване становище серед селян мали слуги, які, займаючись сільським господарством, одночасно відбували військову службу у прикордонних замках. Вони брали участь у військових походах, виконували різноманітні доручення.

4. Посилення визиску та обмеження особистої свободи селян

Протягом 15 – першої половини 16 ст. в житті українських селян відбувалися істотні зміни, сутність яких полягала в обмеженні особистої волі, поступовому закріпаченні.

  • За тих часів в Україні набирало сили й продовжувало розвиватися велике феодальне землеволодіння – магнатське.
  • Воно зростало за рахунок дарувань великого князя, захоплення пусток, общинних земель.
  • На середину 16 ст. вільних земель общинних земель як і вільних общин майже не залишилось.
  • З другої половини 15 ст. розгорнулося виробництво зерна на продаж у Західну Європу.
  • Шляхта Галичини та Західної Волині починає закладати фільварки.
  • Із поширенням фільварків землевласники були зацікавлені в праці селян панському маєткові з «тяглом» та обмеженні права переходу селян. Кількість "непохожих" селян із року в рік збільшується.
  • Першим відомим документом, який започаткував закріпачення селян, вважають рішення шляхти Галичини 1435 р. За ним селянин мав право піти від землевласника лише на Різдво, сплативши йому великий викуп.
  • На українських землях у Великому князівстві Литовському почали закріпачувати селян із 1447 р. згідно з привілеєм Казимира ІV.
  • Закріпачення основної маси селян було стверджено у тогочасних кодексах законів – знаменитих Литовських статутах (відомо всього три редакції: 1529, 1566 та 1588 рр.). Вже Перший Литовський статут, великокнязівські привілеї та польські законодавчі акти, звичаєве право всіляко захищали інтереси землевласників, їхнє правове становище.

5. Соціальні виступи селян

  • Українські селяни не мирилися з посиленням соціального визиску і боролися проти нього, нерідко беручися за зброю.
  • Найголовнішим виступом цього періоду було повстання українських та молдавських селян на Покутті і в Північній Буковині, частково у Молдавії (1490–1492 рр.).
  • Дослідники наголошують, що воно мало не лише антисоціальний, а й визвольний характер, тобто мало за мету не лише поліпшення становища селян як суспільної верстви (зменшення повинностей), а переслідувало звільнення національне, оскільки селяни були представниками одного народу, а можновладці – іншого.
  • У лавах повстанців, крім українського та молдавського селянства, були й міщани, навіть представники української православної шляхти.
  • Походи проти польських військ, очолив Муха.
  • Року 1491 повстанський рух відновився. Справу попередника продовжив Андрій Барула. Проте обидва селянські виступи було придушено.
  • Свій внесок у боротьбу проти поневолювачів зробили і трударі Закарпаття, які взяли активну участь у селянській війні в Угорщині 1514 р. під проводом Дожі.

6. Зростання міст

  • На середину 17 ст. на землях України було близько 1100 міст та містечок. Хоч суперечки про те, що вважати тогочасним містом, з-поміж учених не вщухають.
  • Одним із найбільших міст був Київ. На середину 17ст. Київ мав близько 10 тис. мешканців.
  • У 16 ст. Брацлав і Кременець мали близько 5 тис. мешканців, Луцьк – 4 тис., Володимир, Вінниця, Житомир, Канів, Острог від 2 до 4 тис.
  • З-поміж міст Галичини, Західного Поділля та інших українських земель, що входили до складу Польщі, найбільшим був Львів (за підрахунками вчених на початку 15 ст. – близько 10 тис., у першій половині 17 ст. вже 25–30 тис.).
  • В 16 ст. Кам'янець мав близько 8 тис. жителів, Перемишль, Сянок – близько 2– 4тис.
  • Міське населення складалося з міської верхівки (багате купецтво, лихварі, цехові майстри), середнього прошарку (заможне міщанство, купці, майстри-ремісники, підмайстри) та міської бідноти.
  • У містах, особливо в Галичині, мешкали представники різних народів. На Волині та в землях Центральної України переважали українці.

Маґдебурзьке право

Наприкінці 15 – на початку 16 ст. в українських містах поширилося маґдебурзьке право.

  • Маґдебурзьке право надавало також різні господарські привілеї.
  • За цим правом містом керував магістрат – орган, що об’єднував раду і лаву.
  • На чолі лави був війт.
  • Раду очолював бурмистр. 
  • До магістрату обирали найавторитетніших міщан.
  • Маґдебурзьке право встановлювало також порядок організації ремісничих об’єднань – цехів.
  • Надавати місту маґдебурзьке право було привілеєм великого князя литовського чи польського короля; з часом такий привілей отримали стосовно своїх міст і магнати.
  • Перші згадки про поширення міського права на Україні стосуються часів Галицько-Волинського князівства 20-х рр. 14 ст.
  • Від часів князя Юрія ІІ Болеслава до нас дійшла грамота на маґдебургію м. Сянока 1339 р. 
  • у 1356 р. маґдебурзького права домігся Львів, згодом Кам'янець, Холм, Луцьк, Київ, Дубно, Рівне, Перемишль.

<< Українські землі у складі Угорщини, Молдавії та Московської держави. Крим та українське Причорномор’я Культурне життя в другій половині 14 – першій половині 16 ст. >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus