Українські землі під владою Литви та Польщі наприкінці 14 – в першій половині 16 ст.

План викладу

  1. Ліквідація українських удільних князівств.
  2. Посилення польського впливу на українські землі.
  3. Повстання литовсько-руської знаті на чолі із князем Свидригайлом.
  4. Відновлення та остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств.
  5. «Змова руських князів».

Хронологія

1432–1435 рр.

Боротьба українських та білоруських князів на чолі з Свидригайлом за незалежність Білорусі та України від Польщі. Утворення “Великого князівства Руського”

1452 р.

Ліквідація Волинського удільного князівства

1455–1470 рр.

Князювання Семена Олельковича

1471 р.

Ліквідація Київського удільного князівства і перетворення його на воєводство

1481 р.

"Змова руських князів"

1508 р.

Виступ князя Михайла Глинського

Особистість

Свидригайло – син Ольґерда Ґедиміновича, молодший брат Ягайла. Після смерті Вітовта проголошений великим князем литовським. У 1432 р. внаслідок змови литовських і польських можновладців на чолі зі Сигізмундом Кейстутовичем Свидригайла усунено з великокнязівського престолу. Вів тривалу боротьбу зі Сигізмундом за владу у Великому князівстві Литовському, в якій його підтримували українські князі (відмовилися визнати верховенство Сигізмунда і, за твердженням літописця, посадили Свидригайла на «велике княжіння Руське»). У 1435 р. війська Свидригайла зазнали поразки від військ Сигізмунда у Вількомирській битві.

Основний виклад

1. Ліквідація українських удільних князівств

  • За правління Вітовта (1392–1430 рр.) багатьох литовських князів, які мали уділи в Русі-Україні, було позбавлено володінь.
  • Самостійність удільних князівств непокоїла великого князя. Задля утвердження та зміцнення своєї влади він докладав зусиль, щоб ліквідувати найбільші князівства, урівняти князів із боярством.
  • Ліквідація удільних князівств для князівської верстви означала обмеження їхніх прав.
  • Проти такої політики об'єдналися вітебський князь Свидригайло Ольґердович, сіверський князь Дмитро-Корибут Ольґердович, київський князь Володимир Ольґердович і подільський князь Федір Коріатович.
  • Ці князі були проти підпорядкування своїх земель новій Польсько-Литовській державі.
  • Протистояння переросло у воєнний конфлікт, у якому удільні князі зазнали поразки.
  • Землі Дмитра-Корибута Вітовт передав князю Федору Любартовичу, в якого перед тим було відібрано його волинську вотчину.
  • Не зміг утримати уділ і Федір Коріатович, який володарював на Поділлі після смерті своїх трьох братів. Цього князя Вітовт позбавив уділу теж у 1393 р. 
  • Року 1394 р. він вигнав із Київської землі Володимра Ольґердовича й передав цей уділ його братові Скиргайлу.
  • Та володарював у Києві Скиргайло Ольґердович недовго: за літописним оповіданням, невдовзі його було отруєно. А в Києві утвердився князь Іван Ольгимунтович Гольшанський.

Отже, протягом 1393–1395 рр. позбавлені уділів були найзначніші князі.

Політика князя Вітовта, спрямована на ліквідацію самостійності найбільших уділів, завдала удару українській державності, позаяк саме удільні князівства втілювали державницьку ідею на землях Русі-України, що перебували у складі Великого князівства Литовського.

2. Посилення польського впливу на українські землі

Та хоч як опирався Вітовт Кревській унії, протидіяти посиленню польського впливу він не зміг.

  • Шукати підтримки в Польщі Вітовта змусила поразка в битві проти татар 1399 р. на річці Ворсклі.
  • За угодою, укладеною у Вільні в 1401 р., Вітовта було визнано довічним володарем Великого князівства Литовського, проте після смерті всі його землі мали би повернутися до складу Польщі.
  • Так було відновлено умови Кревської унії. Щоправда Вітовт із часом повернув собі колишню славу. Особливо помітно зріс його авторитет після Ґрюнвальдської битви, де було завдано нищівного удару лицарям-тевтонам (1410 р.).
  • Перемога в Ґрюнвальдській битві змусила польських можновладців згодилися на значні поступки литовцям. Це вплинуло й на долю українських земель.
  • Року 1411 польський король Ягайло передав Вітовтові в довічне володіння Західне Поділля.
  • Згідно із договором, укладеним  у 1412 р. в Любомлі Угорщина відмовилася на користь Польщі й Литви від своїх претензій на Галичину й Поділля. За угодою володіти цими українськими землями могли  не тільки поляки, а й литовці.

Городельська унія

  • Зміни в польсько-литовських відносинах було закріплено в жовтні 1413 р. на спільному сеймі у місті Городлі.
  • Тоді було схвалено Городельську унію, яка ще раз підтверджувала польсько-литовське зближення, водночас проголошуючи збереження великокнязівського столу в Литві.
  • Тобто за Великим князівством Литовським було закріплено певні державні права, хоча й під зверхністю польського короля.

Для українських земель нова польсько-литовська угода мала небажаний результат: вона, зокрема, передбачала призначення на вищі урядові посади Великого князівства Литовського тільки литовців-католиків, що значно обмежувало права православної української знаті, яка для досягнення державних посад мусила зрікатися батьківської віри, а відтак – і національності.

3. Повстання литовсько-руської знаті на чолі із князем Свидригайлом

  • Після смерті Вітовта 1430 р. великим князем литовським було проголошено князя Свидригайла Ольґердовича.
  • Він значно активніше за свого попередника почав здійснювати політику, спрямовану на розрив унії з Польщею і здобуття Великим князівством Литовським незалежності.
  • У відповідь Польща, яка взагалі воліла не мати великого князя литовського, розпочала воєнні дії.

Орієнтація Свидригайла на українську та білоруську знать спричинила невдоволення литовців, і за підтримки Польщі великим князем литовським було проголошено брата Вітовта – Сигізмунда.

  • Усунення Свидригайла від влади 1432 р. обурило прихильників князя.
  • Вони відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею.
  • За словами літописця, «князі руські й бояри посадили князя Свидригайла на Велике княжіння Руське».
  • Сучасники цю подію сприйняли як поділ Великого князівства Литовського на дві держави – литовську й руську.
  • До складу останньої, дослідники часом називають її Українсько-білоруською державою, ввійшли Київщина, Чернігово-Сіверщина, Волинь, Східне Поділля, Смоленщина, Вітебщина та Полоцька земля.
  • Протягом кількох наступних років польські, а також литовські можновладці, котрі орієнтувалися на Польщу, намагалися силою зброї скорити Свидригайла й повернути руські землі під владу великого князя литовського.
  • Подією, що визначила долю повстання Свидригайла, була битва під Вількомиром (нині місто Укмерге в Литві).
  • Січа під Вількомиром відбулася у 1435 р.
  • У тій битві зійшлися армія великого князя литовського Сигізмунда, посилена польськими загонами, та військо Свидригайла, який очолив українсько-білоруську знать у боротьбі за власні права.
  • Сили Свидригайла зазнали тяжкої поразки.

Повстання Великого князівства Руського проти Польщі та пропольськи й прокатолицьки налаштованої литовської родової знаті після невдалої битви не мало шансів на перемогу.

4. Відновлення та остаточна ліквідація Київського та Волинського удільних князівств

  • Втім, іще майже 100 років представники української аристократії чинили опір зазіханням литовських можновладців-католиків і Польщі.
  • Так, у 1440 р. волинські князі Іван та Олександр Чорторийські організували змову і вбили великого князя литовського Сигізмунда.
  • Одразу ж потому на українських землях спалахнули повстання проти Литви.
  • Вони набули такої сили та розмаху, що литовські можновладці мусили відновити удільні Київське й Волинське князівства. Київським князем став Олелько (Олександр), син усунутого Вітовтом київського князя Володимира Ольґердовича, волинським – Свидригайло.

Олельковичі

Олелько Володимирович (1441–1454 рр.) та його син Семен Олелькович (1455–1470 рр.) продовжували на київському столі політику Володимира Ольґердовича.

  • Окрім Київщини, Переяславщини та Брацлавщини, володіння Олельковичів поширилися на Чернігово-Сіверську землю.
  • Чимало було зроблено для обороноздатності Київської землі, зокрема поновлено укріплення порубіжних замків – Любеча, Остра, Канева, Черкас, Звенигорода тощо.
  • Розгорнулися роботи з реставрації київських храмів: церкви Спаса на Берестові, Успенського собору Києво-Печерського монастиря.
  • Одначе зміцнення українських князівств суперечило політиці Литви й Польщі. Саме тому відновлені князівства знову було ліквідовано: Волинське 1452 р., по смерті Свидригайла, а Київське – 1471 р., по смерті Семена Олельковича.

Землі ліквідованих князівств було передано литовським намісникам, чим фактично встановлювалося панування чужинців.

5. «Змова руських князів»

Ліквідація удільних князівств викликала протести руських князів.

  • Року 1481 нащадки Володимира Ольґердовича Михайло Олелькович, Федір Бельський та Іван Гольшанський змовилися усунути від влади великого князя литовського Казимира, який був водночас і польським королем, а натомість поставити на великокнязівський стіл Михайла Олельковича.
  • Проте змову було викрито. Страта Олельковича-молодшого поставила останню крапку в долі Київського удільного князівства, бо відтоді, як писав літописець, «в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи».
  • Наступною й, власне, останньою спробою відновити незалежність українських земель силою зброї з боку князів було повстання Михайла Глинського 1508 р., але й воно зазнало невдачі.

 Отже, спроби української аристократії зберегти українську державність не мали успіху. Ліквідація удільних князівств для князівської верстви означала втрату державницького статусу, носієм якого вона виступала.

  • Впродовж XV – початку XVII ст. князі намагалися перешкоджати закріпленню на важливих посадах, урядах, як тоді казали нетитулованої знаті.
  • Із посиленням польського впливу з-поміж претендентів на посади перевагу мали, особливо в коронних землях, католики.
  • Ця обставина змушувала переходити в католицьку релігію князівські родини. Сприяли цьому і змішані шлюби з представниками польських магнатських родин.
  • Так українські та білоруські землі поступово втрачали князівську верству.
  • А без національної знаті, здатної обіймати державні посади, тобто представляти собою державу, уривалися державотворчі традиції.