Східнослов’янські племена – предки українців – напередодні утворення держави

План викладу

  1. Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців.
  2. Сусіди східнослов’янських племен.
  3. Кому належала влада в княжіннях? Князі та дружинники.
  4. Дулібський племінний союз.
  5. Виникнення міста Києва.
  6. Київ часів легендарного Кия.
  7. Духовне життя давніх українців.

Хронологія

Кінець 6 – початок 7 ст.

Життя легендарного засновника Києва – Кия

7 ст.

Утворення дулібського племінного союзу

Основні поняття та терміни

Літопис – історичний твір, що в ньому найголовніші події записувалися у хронологічному порядку за роками (літами) – «з літа в літо», як казали за тих часів.

Язичництво – система первісних релігійних вірувань, поглядів, і обрядів. У східних слов’ян набуло форми обожнення сил природи, тварин та рослин, а також людиноподібних істот: русалок, берегинь та ін.

Християнство – віра в Ісуса Христа. Це вчення стало державною релігією у Римській імперії та в її спадкоємиці – Візантії. Звідти християнство поширювалося на терени Центральної Європи.

Волхви – служителі язичницьких обрядів, які вважалися знавцями таємниць сил природи, посередниками у спілкуванні з богами, носіями надприродних сил і здібностей.

Князь – глава держави-князівства. Великий князь  –  вищий князівський титул у Київській Русі. У 10 – 13 ст. титул великий князь належав київським князям.

Дружина – збройні загони, що становили постійне військо князя та апарат його влади.

Основний виклад

1. Розселення східнослов’янських племінних союзів – предків українців

  • Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен.
  • Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. (Власне, великими об’єднаннями слов’янських племен були і венеди, й анти, і склавини.)
  • На думку дослідників, вони складалися із дрібніших союзів племен.
  • Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ».

Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань: поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни.

Звертаємо вашу увагу, що поряд із назвою «волиняни» літописець вживає іще дві – дуліби та бужани. Більшість сучасних дослідників переконані, що всі три назви стосуються одного племінного союзу, при цьому «дуліби» – найдавніша назва, а дві наступні виникли згодом.

Територіальні межі племінних східнослов’янських союзів на землях України.

  • Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег.
  • На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом.
  • Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян).
  • На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни.
  • Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племена уличів і тиверців.
  • У Прикарпатті жили хорвати.

Доповнивши свідчення літопису археологічними знахідками, вчені дійшли висновку, що племінні союзи дулібів, деревлян, полян, сіверян, хорватів, уличів і тиверців віддавна мали тісні взаємовідносини, адже вони були подібними за мовою, звичаями, мали спільне склавино-антське походження і відрізнялися за цими ознаками від сусідніх північно-західних та північно-східних східнослов’янських племен. Отже, названі сім племінних об’єднань можна вважати безпосередніми предками українців, а їхню мовупраукраїнською.

2. Сусіди східнослов’янських племен

Мешкаючи на землях, що безпосередньо межували зі Степом, предки українців мали постійні контакти зі степовими кочовиками. Багатовікове панування тюркомовних кочовиків в Причорномор’ї започаткували гуни. Наприкінці 6 ст. великої сили набули авари. Щоправда, їхнє перебування у причорноморських степах було нетривалим. 

Велика Булгарія та Хозарський каганат

  • Після того як авари залишили Причорномор’я, там дедалі більшої сили набирали тюркомовні булгари. Близько 635 р. їхнє племінне об’єднання Велика Булгарія обіймало землі Північного Причорномор’я та Приазов’я.
  • Одночасно з Великою Булгарією на схід від неї, між Доном і Волгою та в Прикаспії, виникло ще одне об’єднання тюркомовних племен – Хозарський каганат.
  • Ватажки булгарського та хозарського об’єднань ворогували, тож невдовзі між ними почалося військове протистояння. Гору взяли хозари. Військо Великої Булгарії розпалося на дві орди: одна відкочувала за Дунай, де заклала Дунайську Болгарію.
  • На Балканах тюркомовні булгари оселялися на землях, уже зайнятих переселенцями-слов’янами. Обидва народи дійшли згоди про мирне співіснування. Тюрки-булгари перейняли від слов’ян їхній спосіб життя, мову, вірування й невдовзі повністю розчинилися поміж них.
  • Про тюркомовних кочівників на тих землях залишилася тільки назва: Болгарією називалася перша слов’янська держава, болгарами зветься один із сучасних південнослов’янських народів.
  • Інша орда частково визнала владу хозар і підкорилася їм. Ті ж булгарські племена, які не бажали коритися, відкочували у верхів’я Волги, де згодом виникла Волзька Булгарія.
  • Здолавши розбрат поміж своїх одноплемінників, хозари на досить тривалий час – аж до кінця 10 ст. – запанували у причорноморських степах. Свою владу вони прагнули поширити й на слов’янські племена. Літопис свідчить, що хозари брали данину з полян, сіверян, а також із північних східнослов’янських племен – в’ятичів.

   Візантія

  • Не поривали зв’язків східнослов’янські племена – предки українців – і з Візантією.
  • Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали північного узбережжя Чорного моря й Криму.
  • Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Власне, тому відносини з Візантією часто загострювалися до стану війни.
  • Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави.

Скандинавія

  • Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена із численними північними народами – предками сучасних данців, шведів, норвежців.
  • Суворі умови життя на батьківщині спонукали дужих і витривалих чоловіків із півночі збиратися у військові ватаги й рушати походом на пошуки слави й багатства деінде.
  • Часом вони підкоряли землі інших народів, обкладаючи даниною їхніх мешканців. Така доля спіткала найпівнічніші східнослов’янські племена словен, кривичів, а також неслов’янські чудь, мерю.
  • Доволі часто вояки з півночі наймалися до впливових і багатих володарів. Служили вони й у візантійських імператорів.
  • Візантійці тих найманців називали варангами – звідси походить назва «варяги», що нею східні слов’яни називали представників північних народів.
  • У Західній Європі щодо них уживаною була інша назва – нормани. Нормани-варяги від кінця 8 ст. і впродовж кількох наступних століть втручалися в історію східних слов’ян.

3. Князі та дружинники

  • Ще в переддержавні часи слов’янських правителів стали називати князями.
  • Влада князів була спадковою, тобто передавалася від батька до сина.
  • Слов’янські князі мали віддане оточення – воїнів-дружинників.
  • Ними ставали вихідці із шанованих, близьких до князя, родин.
  • Основним заняттям дружинників була служба в князівському війську, за що вони отримували щедру винагороду.
  • Отож, на відміну від давніших часів, коли воїнами за потреби ставали всі дорослі чоловіки племені – землероби й ремісники, дружинники були професійними вояками.
  • Князі та їхні дружинники мешкали у великих племінних центрах – городищах, які поступово перетворювалися на міста.

4. Дулібський племінний союз

Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. Їхній союз склався у 7 ст.

  • Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців.
  • Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимненське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині.
  • Згуртувавшись навколо мешканців Західної Волині та Верхнього Подністров’я, східнослов’янські племена – предки українців намагалися встояти перед руйнівними нападами кочівників. Літописець розповідає про дулібів, зокрема, у зв’язку з походами на слов’янські землі аварів.
  • В іншомовних джерелах є згадки про загадкову країну Валіняну, в якій сучасні історики вбачають племінний союз дулібів-волинян.

Проте дулібському об’єднанню не судилося стати державою. Коли він розпався, центр державотворення з Волині перенісся у Середню Наддніпрянщину, до Києва.

5. Виникнення міста Києва

  • Найдавніше поселення, що його можна назвати городищем, було споруджене на Старокиївській горі у 6–8 ст. слов’янами-праукраїнцями. Так само слов’янськими є давні городища на сусідній горах Замковій, Юрковиці.
  • Більшість істориків схильні думати, що давнє городище було племінним центром полянського княжіння.
  • Чимало й таких, хто вважає, що Київ виник як центр кількох племінних союзів, зокрема полян, деревлян і сіверян, позаяк розташований на межі їхніх земель.
  • Попри легендарний характер, сучасні історики ймовірними вважають свідчення «Повісті минулих літ» про полянського князя Кия.

6. Київ часів легендарного Кия

  • На думку археологів, городище Кия розташовувалось у північно-західній частині Старокиївської гори, там, де тепер стоїть Державний історичний музей.
  • З північного боку його захищав природний схил гори, решту  укріплень було збудовано. До них належали рів, завглибшки до 4 м, чотириметровий вал і дерев’яні укріплення. За стінами фортеці розташовувались житло князя й різноманітні господарчі споруди.
  • Під час археологічних розкопок городища Кия археологи знайшли унікальну знахідку – залишки давньої споруди для моління і жертвоприношення –  капище, що дає уявлення про духовне життя східних слов’ян –предків українців.

7. Духовне життя предків українців

  • Кий та його сучасники були язичниками, тобто обожнювали сили природи.
  • Позаяк за тих часів слов’яни – предки українців іще не мали власної писемності, їхні вірування майже не збереглися.
  • Відомо, що релігійні дійства проходили біля святилищ-капищ. Вони являли собою камінну вимостку або заглиблення в землі.
  • Більшість з них стояла просто неба, у центрі знаходилися жертовники та масивний стовп, на якому стояло дерев’яне або кам’яне зображення божества ідол.
  • Найвідоміший із тих, що збереглися – Збруцький ідол 9–10 ст. Його було знайдено 1848 р. в річці Збруч на Тернопільщині.
  • На святилищах-капищах порядкували волхви.
  • Найважливішими з-поміж язичницьких богів у предків українців були божества, пов’язані з рільництвом і скотарством. Літопис розповідає про верховного бога східних слов’ян – бога сонця Даждьбога.
  • Прикметно, що втіленням сонця було кілька божеств. Так
    • богом весняного сонця був Ярило,
    • богом зимового сонця – Поревит тощо.
    • До важливих богів належали бог неба Сварог,
    • бог  грому  та блискавки Перун, бог – покровитель худоби, родючості та добробуту Велес.
    • А ще поклонялися наші предки духам: лісовику, водянику, домовику тощо. Вірили у надприродну силу русалок, берегинь, вовкулаків.
  • Та хоч язичницькі вірування були за тих часів панівними, прилучалися предки українців і до християнства. Віра в Ісуса Христа поширювалася на нашій землі з Візантії. Сповідували християнство й ґотські володарі, під владою яких перебували племена склавинів та антів.

<< Українські землі в ІІІ - І ст. до н.е. Сармати. Велике переселення народів II - IV ст. Давні слов’яни >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus