Вибори в Україні 1991-2004 рр.

Результати Всеукраїнського референдуму про ставлення до Акту проголошення незалежності України продемонстрували, що найбільшої підтримки ідея незалежності дістала на Правобережній та на Західній Україні (понад 95%). Причому, жителі Тернопільської області висловилися «за» на 98,7%, що є рекордом. У переважно російськомовних областях сходу питома вага прихильників незалежності України знижувалася до 84%, а в Криму цей показник становив 54,2%.

Того ж дня в Україні відбулися вибори Президента. З-поміж шести кандидатів найбільш популярними були Леонід Кравчук – Голова Верховної Ради України, представник колишньої радянської партноменклатури, і В’ячеслав Чорновіл – один з провідників національно-демократичних сил, на ту пору голова Львівської обласної ради. Чорновола воліло бачити Президентом населення Західної України, а надто – Галичини. Втім, у більшості областей переміг Кравчук із загальним результатом 61%.

Наступні вибори Президента України відбулися 26 червня 1994 р. У виборчих перегонах брали участь сім кандидатів, у другий тур (10 липня) вийшли Леонід Кравчук і Леонід Кучма – колишній Прем’єр-міністр України, президент Українського союзу промисловців і підприємців. Симпатії виборців знову набули контрастного регіонального забарвлення. За Кучму проголосували східні і південні області, особливо промислові райони Дніпропетровщини і Донбасу, російськомовний Крим, а севастопольці віддали йому рекордні 91,9% голосів. Передвиборчі гасла надання російській мові державного статусу і зміцнення зв’язків з Росією відвернули від Кучми виборців Правобережної і Західної України. Не маючи вибору, вони цього разу віддали голоси Леонідові Кравчуку. А жителі трьох областей Галичини, що так не хотіли бачити його Президентом у 1991 р., дали на користь Кравчука понад 90% голосів. Та все ж Президентом України став Леонід Кучма, набравши 52% голосів виборців.

Не менш запеклою була політична боротьба під час виборів до Верховної Ради України. У 1998 р. вони вперше проводилися за пропорційно-мажоритарною системою, що дало можливість політичним партіям наочно перевірити рейтинг своєї популярності. Вибори відбулися 29 березня. Із сорока партій, які брали участь у передвиборчих перегонах, прохідний бар’єр здолали вісім.

Комуністична партія України (лідер Петро Симоненко) одержала підтримку в більшості областей Центральної і Східної України. За Народний Рух України (В’ячеслав Чорновіл) проголосували західні області. Блок СПУ і СелПУ «За правду, за народ, за Україну» (Олександр Мороз і Олександр Ткаченко) підтримали селянські райони Хмельницької та Черкаської областей. Більшість виборців Дніпропетровської області голосували за Всеукраїнське об’єднання «Громада» (Павло Лазаренко). У закарпатській області лідирувала Соціал-демократична партія України (об’єднана). Необхідну кількість голосів виборців України отримали Партія зелених України і Народно-демократична партія, а на Сумщині – Прогресивна соціалістична партія України. З урахуванням представників від партій, які балотувалися на мажоритарних округах, Верховна Рада зібрала представників 22-х політичних партій. У цілому, 174 місця дісталося лівим партіям, 108 – центристським і 53 – правим. Географія суспільних настроїв знову продемонструвала різке регіональне розмежування: західні області симпатизували націонал-демократам (т.з. «правим»), на сході ж відбувався певний «комуністичний реванш».

На виборах Президента України 1999 р. в першому турі (31 жовтня) балотувалося 7 кандидатів. Знову представники націонал-демократичних сил не набрали необхідну кількість голосів і в другий тур (14 листопада) вийшли діючий Президент Леонід Кучма і лідер комуністів Петро Симоненко. Обираючи «з двох зол менше», населення західних областей підтримало діючого Президента. Причому три галицькі області віддали йому понад 90% голосів. У підтримку Кучми висловились також столичний Київ і промислові райони Дніпропетровської, Харківської, Донецької областей, що й забезпечило йому перемогу з результатом 56% голосів виборців. Представникові комуністів залишились вірними жителі південних і центральних областей.

Подальшого розвитку політичне життя набуло під час виборів до Верховної Ради у 2002 р. Націонал-демократичні партії об’єднали свої сили у виборчий блок «Наша Україна», очолюваний Віктором Ющенком. Це дало можливість їм перемогти в усіх областях північно-західної половини держави і набрати 24% виборців. Друге місце посіла КПУ, очолювана Петром Симоненком. За комуністів традиційно голосували Південь і Схід, що дозволило їм набрати 20% голосів. Проурядовий блок «За єдину Україну!» набрав 12% голосів. За нього проголосувала більшість виборців Донецької області. «Блок Юлії Тимошенко» завоював симпатії жителів Західної України і набрав 7% голосів. Соціалістична партія здобула перше місце в Полтавській області і набрала 7% голосів по країні. Вибори засвідчили зміни в політичних настроях українців. По-перше – звуження електорату комуністів, по-друге – наростання впливу демократичних сил. Але в ході роботи парламенту, використовуючи владні інструменти, фракція «Єдина Україна» зуміла залучити до своїх лав більшість депутатів-мажоритарників і збільшити своє представництво до 177 депутатів. Фракція «Наша Україна» об’єднала 118 депутатів, КПУ – 64, СДПУ(о) – 31, «Блок Юлії Тимошенко» (БЮТ) – 23, СПУ – 22 депутати.

Найбільш драматичні події політичної історії України доби незалежності розгорнулися під час президентських виборів 2004-2005 рр. Об’єднані демократичні сили висунули кандидатом у Президенти Віктора Ющенка. Провладні структури, за підтримки Леоніда Кучми, висунули єдиного кандидата в особі Віктора Януковича – діючого Прем’єр-міністра, колишнього голови держадміністрації Донецької області. Янукович ішов на вибори під гаслами надання російській мові статусу державної, впровадження подвійного російсько-українського громадянства і спирався на всебічну підтримку державного апарату України, а також на симпатію і сприяння президента Російської Федерації. Ющенко ж в своїй передвиборчій програмі наголошував на українському патріотизмові і демократичних цінностях. Надзвичайно жорстока передвиборча боротьба ще до самих виборів окреслила політичні полюси України: Донбас, який стояв за свого земляка Януковича, і Галичина, яка хотіла бачити в Ющенкові насправді Українського Президента. За результатами виборів, що відбувся 21 листопада 2004 р., Центральна виборча комісія оголосила переможцем Януковича (він набрав 49,46% голосів виборців проти 46,61% голосів за Ющенка). Але в ході самих виборів було виявлено стільки зловживань, фальсифікацій і брутального нехтування правами виборців, що обурена громадськість вийшла на вулиці українських міст з протестами проти свавілля. Центром протистояння став Київський Майдан Незалежності, де впродовж кількох тижнів тривав багатотисячний мітинг на підтримку Віктора Ющенка. Ці дні ввійшли в історію як Помаранчева революція. Зрештою влада змушена була піти на поступки і погодитися на ще один тур виборів, який відбувся 26 грудня 2004 р. Віктора Ющенка підтримали центральні і західні області, Віктора Януковича – Південь і Схід. Під пильним наглядом громадських і міжнародних спостерігачів фальсифікації під час виборів були зведені нанівець. У результаті Віктор Ющенко став Президентом України, набравши 52% голосів виборців.

<< Зовнішня політика України. Українська діаспора ПИТАННЯ: Україна у Великій Вітчизняній війні (червень 1941-листопад 1942 рр.) >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus