Опозиційний рух 1950- 1980-х років

Упродовж тривалої диктатури Йосифа Сталіна будь-які прояви опозиційності придушувалися з надзвичайною жорстокістю. У Наддніпрянській Україні всі форми інакодумства викорінили ще в 1930-х роках, у Західній Україні – до середини 1950-х. В умовах, що склалися після війни, вже не могло йтися про методи боротьби за Україну, запропоновані ОУН. Її активні діячі або загинули, або перебували в еміграції і майже не впливали на події в УРСР. Проте причини, які народжували невдоволення комуністичною дійсністю, не зникли. Смерть Сталіна і розвінчання культу особи на XX з'їзді КПРС вселили надію на демократизацію життя і на можливість плюралізму думок. Тож розгублений після поразок і, здавалося б, розгромлений назавжди український рух, почав обережно підійматися. Від представників свідомої української інтелігенції почали лунати поки що несміливі голоси за захист прав української нації та прав людини.

Головними осередками незалежної громадської думки стали великі міста – насамперед, Київ. Львів, Харків, Одеса. Поряд із відкритою культурницькою і літературною діяльністю, спрямованою на викриття злочинів сталінського режиму, та проблематику української культури і мови, виникали й нелегальні організації. Їхня діяльність торкалася відродження української державності, свободи совісті, навернення до демократичних ідеалів. Зазвичай такі організації дуже скоро викривалися органами КДБ, а їхні учасники попадали до в‘язниць за обвинуваченнями в «українському буржуазному націоналізмі», «антирадянській агітації і пропаганді», «шкідництві».

Найбільш яскравим явищем на тлі суспільно-політичного життя України кінця 1950-х початку 1960-х років була діяльність „шістдесятників". Це були молоді національно свідомі українські письменники і поети: Ліна Костенко. Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська, Іван Дзюба. Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель, брати Горині. Своїми творами вони пробуджували громадську думку, вказуючи на розбіжності між комуністичною теорією і реальним життям. їхня діяльність не виходила за межі радянського законодавства, але становила потенційну загрозу існуючому ладу.

Репресії на опозиціонерів звалилися на початку 60-х років. У 1961 р. в Карному кодексі УРСР з'явилися статті, які значно ширше тлумачили поняття «антирадянської діяльності». А 1965 р. країною пройшли масові арешти вільнодумців.

Одночасно з інтелектуальною опозицією зростало і невдоволення трудящих. Причиною цьому стало погіршення економічного становища в СРСР і різке загострення продовольчої проблеми. Протести робітників виражалися в стихійних страйках. За часів Сталіна такі виступи загрожували учасникам засланням або смертю. Так і в 1962 р. комуністична влада вдалася до звичного методу розв'язання проблем, розстрілявши демонстрацію робітників у місті Новочеркаську (Ростовська область).

Прихід до влади СРСР Леоніда Брежнєва ознаменувався спробами згорнути псевдо ліберальний курс свого попередника і ліквідувати плоди „хрущовської відлиги". В Україні погроми і залякування опозиційної інтелігенції поновилися в 1972 р., коли Петра Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ змінив Володимир Щербицький. Нового імпульсу дисидентському рухові надало підписання Гельсінської угоди (1975 р), у якій керівництво СРСР перед усім світовим товариством зобов'язувалося поважати громадянські права своїх підданих. Одразу ж в усіх союзних республіках, у тому числі і в Україні (листопад 1976 р.), утворилися громадські групи з нагляду за дотриманням домовленостей, підписаних у Гельсінкі. Українську Гельсінську групу очолив письменник Микола Руденко, її активними діячами були Петро Григоренко. Ніна Строката. Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична. В'ячеслав Чорновіл, Святослав Караванський. Оксана Попович. Оксана Мишко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук, Юрій Шухевич. Василь Романюк.

З виникненням УГГ в Україні вперше з‘явилась відкрита громадська організація, яка вважала свою діяльність цілком легальною. Це стало якісно новим етапом у розвитку опозиційного руху. Але влада знову, всупереч своїм міжнародним обіцянкам, продемонструвала брутальність і нехтування елементарними правовими нормами. До 1980 р. більшість активістів Української Гельсінської групи опинились у тюрмах і таборах.

Іншою формою опозиційності було релігійне дисидентство. Влада за сімдесят років так і не спромоглася перетворити радянське суспільство на всуціль атеїстичне і тому мусила визнавати право на існування бодай Руської Православної Церкви. ЇЇ українська філія Київська і Галицька митрополія –охоплювала всю територію республіки. Але повна підконтрольність церкви державі, а надто співробітництво православних священнослужителів з атеїстично налаштованим режимом, що само по собі виглядало неприродно, відвертало від неї багатьох вірних. У цих умовах зростала активність сект і протестантських церков. Їхні головні центри знаходилися за кордоном, через що радянські органи ставилися до них із недовірою і всіляко перешкоджали їхній діяльності. Особлива ситуація склалася на Західній Україні, де багато людей попри офіційно нав'язане їм православ'я потайки залишалися прихильниками забороненої Української Греко-Католицької Церкви. У 1982 р. утворився комітет захисту УГКЦ, що ставив за мету домогтися її легалізації: У відповідь на це режим заарештував активістів Комітету. Проте, у міру подальшої кризи комуністичної ідеології, потяг людей до релігії зростав, і цей процес виходив з-під контролю держави.

У 1980-х роках уже ставало зрозумілим, що ресурс авторитарного правління виснажується, і всупереч репресіям, які раз од разу застосовувалися проти інакодумців, громадський опозиційний рух постійно живився зростаючою в суспільстві втомою від радянського способу життя і знаходив усе нові форми організації.

<< Україна в умовах десталінізації (1953-1964 рр.) Радянський Союз наприкінці 1980-х років >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus