Окупаційний режим в Україні

Ще до початку війни нацистське командування окреслило майбутній устрій завойованих територій на сході. Це мали бути особливі адміністративні утворення – рейхскомісаріати – безпосередньо підпорядковані рейхсфюреру СС Гітлеру. Вже у вересні 1941 р. почали діяти два рейхскомісаріати: «Остланд», до якого увійшли Прибалтика і Білорусь, та «Україна», що включала Волинь, Правобережжя, Полтавщину і Нижню Наддніпрянщину. Рейхскомісаріат «Україна» поділявся на 6 генеральних округів (генеральбецирків): Волинь і Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ, Таврія. Гітлерівська адміністрація окупованої України перебувала в Рівному. Східну Галичину включили до складу Генерального губернаторства (Польща). Вона розглядалася як невід’ємна частина Великої Німеччини. До галичан, як до колишніх австрійських підданих, ставлення було дещо м’якішим, ніж до населення рейхскомісаріату. Але в майбутньому край передбачалося колонізувати німцями, а українців і поляків переселити на схід. Закарпаття ще від 1939 р. перебувало у складі Угорщини. Румунія, як союзниця Німеччини, у 1941 р. повернула собі Бессарабію і Північну Буковину. 19 липня була укладена німецько-румунська угода про передачу в розпорядження румунського королівського уряду межиріччя Дністра і Південного Бугу з містом Одесою. Ця територія дістала назву «Трансністрія» (Задністров‘я). Прифронтові райони, до яких входила Східна Україна і Крим, напряму управлялися військовою владою. У майбутньому їх планували приєднати до рейхскомісаріату.

Безпрецедентні перемоги німецької армії затьмарили розум Гітлеру та його оточенню. Плани щодо часткової автономії слов’янських земель були відкинуті, склалося враження, що на сході можна робити все що заманеться, нехтуючи нормами цивілізації та моралі, яких окупанти певною мірою намагалися дотримуватися на заході. Політика щодо східних територій знайшла оформлення в плані «Ост», підготовленому в липні 1941 р. Передбачалося всіма можливими засобами зменшити чисельність населення України і підготувати її для німецької колонізації. Більшість населення нацисти планували депортувати на схід, меншу частину – онімеччити, решту – знищити. Задля здійснення цієї мети нацисти вкрили Україну мережею концтаборів, де вмирали сотні тисяч військовополонених і цивільних осіб, запідозрених у неблагонадійності. Ще жорстокішою була політика німців щодо єврейського і циганського населення, яке було приречене на фізичне знищення. У місцях давньої осілості євреїв, по містах і містечках Західної України і Поділля, гітлерівці створили ізольовані, ретельно вартовані гетто. Упродовж періоду окупації їхніх мешканців майже повністю винищили. Наймасовіші розстріли пройшли в Янові під Львовом і в Бабиному Яру, що в Києві, де полягли багатолюдні єврейські громади цих міст. Для здійснення кривавих розправ Україною нишпорили спеціальні «айнзацгрупи», які безжально ліквідовували «ідеологічних і расових ворогів».

Українців використовували як дармову робочу силу. Працездатну частину населення вивозили в Німеччину, де бракувало робочих рук у промисловості, сільському господарстві й обслуговуванні. Селяни, як і за радянської влади працювали в колгоспах, але тепер плодами їхньої праці годувалася німецька армія і громадяни рейху. За прояв навіть незначної непокори карателі спалювали цілі села з усіма жителями. Городян морили голодом і розстрілювали з будь-якого приводу. Окупанти не бачили потреби в існуванні великих міст на завойованих територіях, це суперечило їхньому баченню післявоєнної Східної Європи як аграрної окраїни рейху.

Результатом окупації України у період 1941 – 1945 рр. стало скорочення її населення  на 14 млн чоловік (з них 8 млн загинули). Жорстокість ворогів породила нечуваний за силою рух Опору, що розгортався пропорційно до посилення нацистського терору.