29. ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ 1993-2000 роках (підручник)

§ 29                                                         ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ 1993-2000 роках

 

1. Верховна Рада ХІІІ скликання

1993 1999 рр. для України насичені важливими політичними поліями. В 1994 р. пройшли дострокові вибори Верховної Ради та Президента України.

У березні 1998 р. було обрано новий склад парламенту держави. В ці ж роки вдосконалювалися виборчі закони. У виборчій кампанії активну участь почали брати політичні партії.

Важливою політичною подією стала підготовка та прийняття нової Конституції України.

У стінах Верховної Ради, як і в українському суспільстві відчувалося протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади. Основні суперечки проходили навколо конституційного процесу, створення законодавчої бази ринкових перетворень, приватизації, бюджетно-податкової політики, визначення загальнодержавних і регіональних (місцевих) прав, з’ясування геополітичних інтересів України.

Рішення про проведення дострокових виборів парламенту та Президента України викликало гострі дебати навколо нового виборчого закону.

Демократична опозиція вимагала обирати Верховну Раду за змішаною мажоритарно-пропорційною системою, за якої частина депутатів обиралася б за партійним списком. Але більшість депутатів парламенту висловилась за збереження мажоритарної системи.

Політичні партії, їх виборчі блоки разом із трудовими колективами та групами виборців отримали право на висунення кандидатів у депутати.

Прийнятий 13 листопада 1993 р. закон про вибори встановлював, що новообраний парламент працюватиме на постійній основі, суміщення депутатського мандата з державною чи адміністративною роботою заборонялося. Закон передбачав зменшення терміну повноважень обраної Верховної Ради з п'яти до чотирьох років.

Підготовка до виборів стимулювала формування виборчих блоків та об'єднань.

Блок лівих сил об'єднав Комуністичну партію України (КПУ), Соціалістичну партію України (СНУ) і Селянську партію України (СелПУ). В передвиборних гаслах ліві використовували невдоволення населення труднощами перехідного періоду, відсутністю чіткої, зрозумілої виборцям стратегії реформ, наявність економічної крилі та суттєве падіння життєвого рівня населення.

Розгубленість виявили у цій ситуації організації національно-демократичного спрямування. Вони зробили кілька невдалих спроб консолідації. В результаті сформувалося Демократичне об'єднання «Україна». Його очолив Л.Лук’яненко.

У грудні 1993 р. створюється Міжрегіональний блок реформ. який очолили Л.Кучма і В.Гриньов. Учасники блоку брали участь у виборах, відстоюючи необхідність проведення глибоких реформ у політиці й економіці, розширення прав регіонів з наступним переходом до федерально-земельного устрою України, відновлення тісното союзу з Росією.

На 450 депутатських мандатів претендували 5 833 кандидати. На виборах, що проходили у два тури з 27 березня по 10 квітня 1994 р. було обрано 338 депутатів. Із 188 народних депутатів попереднього скликання, які балотувались на новий строк, 138 не були обрані.

Парламент обирався як професійний, але повністю таким не став, оскільки чимало депутатів з різних причин відмовлялися перейти на постійну роботу до Верховної Ради. На кінець повноважень парламенту тринадцятого скликання (5 травня 1998 р.) 17 народних депутатів взагалі не оформили своїх трудових відносин з ним, і ще 27 депутатів перебували на двох посадах.

У парламенті стало менше депутатів з науковими ступенями, зате в його складі збільшився прошарок економістів, юристів, викладів загальноосвітніх закладів, на 40% зросло представництво національних меншин.

Парламент значно оновився у плані політичного представництва. Якщо в попередньому парламенті були представлені 5 політичних партій, то в новому 20.

Більше всього місць отримала КПУ 101. Союзники комуністів СПУ і СелПУ здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух здобув 20 мандатів. Решта партій спромоглася провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.

Ліві партії в новообраному парламенті контролювали понад третину мандатів. Головою Верховної Ради були обрано О.Мороза.

 

Постать

            Мороз Олександр Олександрович (1944 р.н.) закінчив Українську сільськогосподарську академію та Вищу партійну школу при ЦК КПУ. У 1976-1983 та 1989-1990 працював у Київському обкомі КПУ, у 1983-1969 – секретар Київської облпрофради. З березня 1990 – народний депутат України, секретар Комісії з питань агропромислового комплексу, у 1994-1998 – Голом Верховної Ради України. З 1998 – депутат Верховної Ради України. Лідер СПУ.

            Вибори виявили глибокі розбіжності в політичних уподобаннях між регіонами: якщо більшість лівих перемогли в східних і південних областях, то на заході певний успіх мали націоналісти (УНА-УНСО і КУН).

Наслідки виборів відобразили глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти, яка не зуміла вивести країну і глибокої кризи. Частина громадян, доведених до відчаю тяжким соціальним та економічним становищем, проголосувала за повернення до минулого, інша частина покладала надію на сильну націоналістичну владу.

Робота Верховної Ради розпочалася на тлі наростаючої кризи господарства країни, державної влади.

Верховна Рада ХІІІ скликання прийняла 753 закони і 1 627 постанов, серед них Закон «Про вибори до верховної Ради Автономної Республіки Крим». Започатковано було реформу освіти та науки, загальнообов'язкового соціального страхування.

В цілому парламент посилив свої контрольні функції. З цією метою почали проводитися дні уряду, в які його представники запрошувалися до парламенту і з ними обговорювалися питання, пов'язані з роботою народного господарства, соціальним захистом населенні, обороноздатністю держави, державним бюджетом.

Однак через протистояння політичних сил не було остаточно вирішено цілої низки питань, зокрема, земельної реформи, не були прийняті Цивільний, Кримінальний. Земельний кодекси та ін.

 

2. Вибори Президента України /червень 1994 р./

26 червня 1994 р, відбулися вибори Президента, а також голів місцевих Рад.

Участь у них взяло 70,4% виборців. У першому турі голосування жоден із семи кандидатів у Президенти (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, О.Мороз, І.Плющ, П.Таланчук) не одержали більше половини голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

На основі Закону про вибори 10 липня 1994 р. було проведено повторне голосування по двох кандидатурах, які одержали найбільшу кількість голосів Л.Кравчука і Л.Кучми. Переміг Л.Кучма, він набрав понад 52% голосів виборців.

 

Вибори в Україні. 1991 – 2004 рр.

 

Вій проводив передвиборну кампанію під гаслом прискорення ринкових реформ, відновлення економічних зв'язків з Росією га іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, обіцяй боротися з корупціє ю та злочинністю.

 

Постать

            Кучма Леонід Данилович (1938 р.н.) – політичний і державний діяч, вчений-конструктор, професор (1992). Закінчив Дніпропетровський університет (1960). У 1960-1982 працював у конструкторському бюро «Південне» у Дніпропетровську, у 1982-1986 – перший заступник генерального конструктора, з 1986 – генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод», жовтень 1992 - вересень 1993 – Прем'єр-міністр України, грудень 1993 - липень 1994 – президент Українського союзу промисловців і підприємців, з липня 1994 – Президент України.

 

            Проте протистояння між виконавчою та законодавчою гілками влади після виборів не тільки не припинилося, але й загострилося В основі протистояння лежали різні, нерідко навіть зовсім протилежні бачення шляхів розвитку держави.

11 жовтня 1994 р. новообраний Президент у виступі на сесії парламенту виклав свою програму дій.

Щоб запобігти національній катастрофі, Президент запропонував вжити рішучих заходів, які, на його думку, мали органічно поєднати невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної та політичної стратегії.

           У підході до трансформації економіки глава держави висунув нову формулу: «Прискорення реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та забезпечення економічної стабілізації.

Це означало відмову від попереднього курсу: «спочатку стабілізація і лише згодом реформування».

Президентська програма передбачала здійснення фінансової стабілізації, подолання платіжної крилі, обмеження дефіциту державного бюджету, прискорення приватизації, розвиток підприємництва і зміцнення приватної власності, зменшення податкового пресу тощо.

Президент висловив намір децентралізувати управління економікою, лібералізувати сферу зовнішньоекономічних зв'язків, посилити соціальний захист населення.

Проголошений Президентом курс був підкріплений відповідними указами. Зокрема, це стосувалося вдосконалення валютного регулювання в країні, посилення контролю за експортом товарів. Великого резонансу набув указ про створення фінансово-промислових груп.

З листопада 1994 р. розпочалась лібералізація цінової політики. Після більш як річного закриття було відкрито Українську міжбанківську валютну біржу. Почала працювати аграрна біржа.

Діяльність нового Президента зустріла протидію лівих сил.

В той час, коли Л.Кучма представляв свою програму, фракція комуністів почала вимагати відміни раніше прийнятого Президією Верховної Ради рішення про заборону діяльності КПРС на території України. Вимоги комуністів зустріли протидію демократичних парламентських фракцій. Після дворазового голосування парламент не відмінив попереднього рішення.

28 листопада 1994 р. Президент підписав указ про прискорення приватизації промислових підприємств, визначив їх кількість. У той же день відбулося засідання ЦК Компартії України, на якому було прийняте рішення про перехід комуністів в опозицію до президентської влади,

Рішення комуністів мотивувалося тим, що Президент сприяє побудові в Україні капіталістичної економіки.

На знак протесту проти запропонованої програми економічних реформ перейшла в відкриту опозицію до Президента і Соціалістична партія України.

В умовах політичного протистояння гостро постало питання про систему політичної влади та управління в Україні. Між тим, впродовж 3-х років в Україні не сформувалася цілісна та ефективна система влади, котра відповідала б перехідному періоду.

Давалися взнаки незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також спроби лівих сил, які мали більшість в парламенті, взагалі реанімувати радянську модель управління.

8 липня 1994 р. в першому читанні Верховна Рада прийняла Закон «Про місцеві Ради народних депутатів», який передбачав позбавлення Президента й уряду впливу на регіональну політику, підпорядкування системи Рад Верховній Раді на принципах демократичного централізму. Передбачалося скасувати інститут місцевої державної адміністрації.

У цій ситуації Президент Л.Кучма своїм указом від 6 серпня 1994 р. намагається підпорядкувати президентській владі всіх голів обласних і районних Рад.

Актуальним постало питання конституційного розвитку держави, вирішення складних проблем територіального устрою і територіальної цілісності України. Ці та інші блоки проблем вимагали проведення державно-політичної реформи.

22 грудня 1994 р. Президент видав Указ «Про державну владу та місцеве самоврядування», в якому запропонував підпорядкувати Президенту уряд України.

Прийняття закону про владу стало каменем спотикання в політичному житті країни. Дебати в парламенті з приводу Указу Президента про владу затятись на довгі місяці. В необхідності розподілу системи влади в державі сумніву не було, суть розходжень зводилася до по­літичних питань, до вибору форми державного правління.

Протистояння між законодавчою та виконавчою гілками влади свого піку досягло навесні 1995 р., коли парламент відхилив Указ Президента «Про державну владу та місцеве самоврядування».

Президент видає Указ про проведення в червні того ж року всеукраїнського опитування про довіру Президенту та Верховній Раді.

В Україні виникла конституційна криза. її подолання вимагало рішень, які дали б змогу цивілізовано вийти з глухого кута, в якому опинились обидві гілки державної влади.

8 червня 1995 р. парламент 240 голосами проти 81 ухвалив пропозицію укласти Конституційний договір між Президентом і Верховною Радою. В умовах відсутності нової Конституції договір став основним правовим .документом, який закріплював принципи організації та діяльності державної влади в Україні.

Президент отримав право призначати всіх міністрів, половину членів Конституційною Сулу, знімати в разі потреби з посад обраних населенням голів облдержадміністрацій. Президент не мав права протягом дії договору ставити питання про розпуск Верховної Ради.

Парламент мав право заслуховувати програму діяльності Кабінету Міністрів і на її основі висловлювати йому довіру

Договір мав діяти до прийняття нової Конституції, але не більше одного року з дня його укладення. Прийняття Конституційного догово­ру між Президентом і Верховною Радою показало, що гострі питання

державної влади можна вирішувати демократичним, цивілізованим шляхом.

 

Документ

ІЗ КОНСТИТУЦІЙНОГО ДОГОВОРУ МІЖ ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ ТА ПРЕЗИДЕНТОМ УКРАЇНИ (8 червня 1995 р.)

...Наявність глибокої економічної, а також політичної кризи України призводить до соціальної напруги в суспільстві, його криміналізації та до політичного проти­стояння владних структур, з метою уникнення неузгодженостей між чинними нормами Конституції (Основного Закону) України і нормами Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні та введення цього Закону в систему правових актів, що визначають конституційний лад України;

подальшого забезпечення розвитку та успішного завершення конституційного процесу в Україні, прагнучи до забезпечення належного захисту прав і свобод людини і громадянина в умовах кризового стану;

створення надійних гарантій існування суверенної України, збереження цілісності та недоторканності її території;

реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її законодавчою і виконавчою гілками як необхідної передумови подолання економічної, соціальної та конституційної кризи;

створення політико-правових умов для здійснення економічних реформ, підтримання виробництва, забезпечення фінансової стабільності та соціального захисту населення;

запобігання політичному протистоянню владних структур з його можливими руйнівними наслідками для долі всієї країни і суспільства;

забезпечення громадянського миру і спокою в Україні та створення умов для гідного життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспільства.

Запитання до документа

1. Чому виникла необхідність укладення Конституційного договору між Президентом та Верховною Радою? Які з причин укладення Конституційного договору викладені в документі?

2. Які цілі ставили сторони, що укладали Конституційний договір? Чи були, па Ваш погляд, досягнуті ці цілі?

 

3. Прийняття нової Конституції України

Наявність Конституції є однією з основних ознак суверенності держави.

Конституція України, прийнята в 1978 р., зазнала істотних змін, до неї Верховна Рада внесла більше 200 доповнень.

В Україні приймалися закони, які нерідко вступали в протиріччя з існуючою Конституцією, а це підривало принципи законності, негативно впливало на стабільність у державі.

Процес підготовки проекту Основного Закону розпочався після проголошення державного суверенітету України.

Створення Конституційної комісії 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада підтиском робітничих колективів, голодуючих студентів, вимог опозиційних сил прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність з Декларацією про державний суверенітет України. У червні 1991 р. парламент ухвалив концепцію майбутньої Конституції, створив Конституційну комісію.

Поряд з проектом Конституції, розробленим Конституційною комісією, почали пропонувати свої проекти політичної партії, окремі автори-науковці. Протягом 1990-1996 рр. було запропоновано 15 проектів Конституції України.

Один із варіантів, запропонований фракцією комуністів, передбачав збереження назви УРСР, відновлення радянської форми правління, обмеження прав Президента, входження України до нового Союзу.

Обнародував свій проект і Конгрес Українських Націоналістів, який обстоював унітарну Українську державу без збереження Кримом статусу автономії.

У суспільстві не було єдності щодо механізму прийняття Конституції (конституційною асамблеєю чи Верховною Радою).

Дискусії зав'язалися також навколо форм державного правління в Україні (президентська, парламентська, парламентсько-президентська республіка).

Складними виявилися питання конституційного визначення форм власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, питання державної мови і символіки тощо.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України.

В Основному Законі Україна проголошена суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою.

Відповідно до Конституції Україна є унітарною, тобто єдиною державою. Тим самим ідею федералізації України, поділу її земель за рахунок об'єднання окремих областей, яку пропонували деякі партії, відкинуто.

Такий підхід зумовлений тим, що в умовах, коли суспільство переживає глибоку кризу, необхідне об'єднання на загальнодержавному рівні всіх регіонів, використання їхніх ресурсів і спільних зусиль.

Україна є національною державою, оскільки її утворення відбулося на основі реалізації українською нацією, усім українським народом свою природного права на самовизначення.

Єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює свою владу як безпосередньо, так і через державні органи.

Конституцією передбачено, що народ має право чинити опір будь-кому, хто здійснює спробу ліквідувати державність України, порушити її соборність, державний суверенітет, конституційний лад.

Система прав і свобод людини, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) тощо.

17 липня 1997 р. Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини. Урахування цих важливих загальновизнаних документів стало закономірним, адже Україна є суб'єктом міжнародного, зокрема європейського співтовариства.

На конституційному рівні закріплено положення про те, що права і свободи громадянина не можуть бути скасовані, громадянин України не може бути вигнаний за межі своєї держави або виданий іноземним властям.

Конституція закріпила гарантії прав і свобод людини й громадянина. Однією із них стало запровадження інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. На Уповноваженого покладається завдання з метою здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина. Передбачено заслуховування парламентом його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні.

Найважливішим з числа громадянських (природних) прав є право на життя. Ніхто не може свавільно бути позбавлений життя. Гарантами цього права є, насамперед, держава і сама особа. Обов'язок держави захищати життя людини. Разом з тим Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних дій.

Громадянину України гарантуються свобода пересування, вільний вибір місця проживання, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, захист від незаконного звільнення з роботи, право на свободу думки і слова, власні погляди та переконання.

Пріоритетним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні організації. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Конституція зазначає, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за ознакою приналежності до політичних партій або громадських організацій.

Разом з тим Конституція передбачає певні обмеження щодо діяльності політичних партій та громадських організацій. Зокрема, забороняються партії та організації, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки.

Конституція гарантує громадянам широкі економічні права. Зазначається, зокрема, що ніхто не може бути позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним. В одній із статей визначено: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом».

Найчисленнішими правами, закріпленими Конституцією, є соціальні права. Громадяни мають права на працю, на страйк, на освіту, на відпочинок, на соціальний захист, на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування тощо.

Одним із важливих принципів, який утверджується в Україні та знайшов закріплення в новій Конституції, є багатоманітність її розвитку.

Політична багатоманітність (політичний плюралізм) передбачає багатопартійність і свободу політичної діяльності.

Економічна багатоманітність (економічний плюралізм) визнає різні форми власності і господарювання.

Ідеологічна багатоманітність полягає у багатоманітності ідеологій. Цензура в Україні заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, хоча це не виключає наявності загальнонаціональної ідеології.

Державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Кожен вид влади здійснюється через окремі органи або через систему органів державної влади.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Верховна Рада наділена повноваженнями вносити зміни до Конституції, приймати закони, затверджувати бюджет, визначати засади внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Згідно з новою Конституцією главою держави є її Президент. Він виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання її Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент є верховним головнокомандувачем Збройних Сил України, може припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії її пленарні засідання не розпочинаються, має право вето щодо прийнятих парламентом законів.

Органами виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації.

За новою Конституцією судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції.

 

Форма державного устрою згідно з основними законами

Питання для порівняння

Конституція 1978 р. зі змінами і доповненнями 1990-1993 рр.

Конституційний договір 1995 р.

Конституція України 1996 р.

Зміни і доповнення до Конституції України від 8 грудня 2004 р.

Політичний режим

Демократичний

Демократичний

Демократичний

Демократичний

Форма правління

Президентсько-парламентська республіка

Президентсько-парламентська республіка

Президентсько-парламентська республіка

Парламентсько-президентська республіка

Законодавча влада

Верховна Рада України

Верховна Рада України

Верховна Рада України

Верховна Рада України

Виконавча влада

Президент України, Кабінет Міністрів України

Президент України, Кабінет Міністрів України

Кабінет Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром України

Кабінет Міністрів України на чолі з Прем’єр-міністром України

Судова влада

Верховний суд України

Верховний суд України

Конституційний суд України, Верховний суд України

Конституційний суд України, Верховний суд України

Форма державного устрою

Унітарна держава і територіальна автономія Республіка Крим

Унітарна держава і територіальна автономія Республіка Крим

Унітарна держава і територіальна автономія Республіка Крим

Унітарна держава і територіальна автономія Республіка Крим

 

4. Діяльність Верховної Ради України, обраної в березні 1998 р.

Нова Конституція заклала правові основи для активізації законотворчих процесів в Україні. Парламент України прийняв закони, які визначили засади діяльності Кабінету Міністрів, державних адміністрацій.

17 квітня 1997 р. розпочав свою роботу Конституційний Суд. Він почав розглядати питання відповідності до Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, указів Президента, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів, актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

У законодавчому порядку була врегульована діяльність Вищої ради юстиції. Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Прийнято в новій редакції Закон «Про громадянство України» та Закон «Про звернення громадян».

Удосконалювалося законодавство в сфері економіки: питані, власності, майнових відносин, приватизації, підприємницької діяльності, бюджетної та податкової системи, антимонопольної діяльності.

Верховна Рада розширила свої контрольні функції. Вона стала заслуховувати щорічні та позачергові доповіді Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище держави. Однак протистояння владних структур не припинилося.

Передвиборна боротьба посилилася через нестабільність економічного становища держави.

Продовжувалось стрімке падіння виробництва продукції, зростала заборгованість з виплатою заробітної плати, збільшилось кількість збиткових підприємств, зменшився грошовий обіг в економіці: підвищувалась питома вага бартерних операцій внаслідок постійної дестабілізації національної грошової одиниці.

Негативні явища провокували появу гасел з вимогою «усунення конституційним шляхом антинародного режиму».

Загострилась боротьба між партіями лівого, центристського та правого спрямування. У внутріполітичному аспекті між ними були принципові розбіжності в питаннях проведення реформ. у зовнішньополітичному в питаннях ставлення до СНД та відновлення СРСР.

Центристські сили висловлювалися за проведення реформаторського курсу, тоді як ліві налаштовані були на відновлення радянської системи.

Політика останніх зводилася до відновлення союзу з Росією та іншими країнами СНД. Ліві сили використовували масове невдоволення населення своїм соціальним становищем, критикували владу за неспроможність забезпечити мінімальний життєвий рівень населення.

Вибори до Верховної Ради України були проведені 29 березня 1998 р.

Вперше в історії українською парламентаризму вони відбулися на принципах змішаної (пропорційно-мажоритарної) системи, яка дала можливість політичним партіям реалізувати надане їм Конституції ю право.

Кількість кандидатів від політичних партій і блоків у переддень виборів налічувала 3 539 осіб. Новий Закон про вибори. прийнятий 24 вересня 1997 р., значно розширив можливості не лише кандидатів в народні депутати, а й виборців.

Уперше у виборчому законі зазначено, що участь громадян у виборах є добровільною. Громадяни України одержали право зробити свій вибір не тільки між окремими кандидатами в депутати, а й між політичними партіями.

Згідно з новим Законом обраним вважався кандидат у депутати, який одержав просту більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.

У виборчу кампанію включилося 40 політичних партій, які вели боротьбу за подолання чотиривідсоткового бар'єру, щоб отримати перемогу за партійним списком.

21 партія на виборах виступала самостійно, а 19 об'єдналися у 9 блоків, але тільки 8 з них одержали перемогу. Це Комуністична партія України, Народний Рух України, блок СПУ СелПУ «За правду, за народ, за Україну», Партія Зелених України, Народно-демократична партія, Всеукраїнське об'єднання «Громада», Прогресивна соціалістична партія, Соціал-демократична партія України (об'єднана).

Серед обраних депутатів в одномандатних (мажоритарних) округах також були представники політичних партій. В цілому, з 449 обраних народних депутатів 335 були представниками 22 політичних партій, що становить 74,7% депутатського корпусу.

В новому парламенті ліві партії отримали 174 місця, партії центру 108, праві партії 53. Жодна політична партія не дістала явної переваги у парламенті.

У складі парламенту лише 11% народних депутатів віком до 30 років. Між тим, молодь в Україні становить третину населення. 36 народних депутатів жінки, хоча жінки в нашій держані складають 52% виборців. Лише кілька депутатів із числа працівників робітничій і сільськогосподарських професій (робітники і селяни складають понад 65% населення України).

Третина народних депутатів позапартійні, більша частина з них увійшла до різних депутатських фракцій. Більше третини народних депутатів Верховної Ради нинішнього скликання має інженерні або споріднені з ними професії. Близько ста підприємці.

В результаті тривалого пошуку та компромісу різних політичних сил Головою Верховної Ради України було обрано О.Ткаченка (представника блоку СПУ СелПУ), його заступниками стали А.Мартинюк (КПУ) та В.Медведчук (СДПУ(о)).

Новий парламент зважено підійшов до вирішення кримської проблеми, яка періодично загострювалася і негативно впливала на стабільність українського суспільства.

Справа в тому, що з проголошенням незалежності України в Криму з'явилися регіональні політичні сили, які заявили при намір приєднати Крим до Росії.

З цією метою і була прийнята Конституція Автономної Республіки Крим сепаратистського змісту.

Дестабілізуюче вплинуло на ситуацію півострова обрання в січні 1994 р. Президентом Криму Ю.Мєшкова, який відкрито став здійснювати сепаратистську політику, ігнорував закони України, намагався створити «державу в державі».

Порушуючи закони і перевищуючи свої повноваження, Мєшков самочинно звільняв посадових осіб і на їх місце призначав своїх людей. Між Києвом і Сімферополем розпочалася «війна указів».

Кримська влада проігнорувала пропозицію Верховної Ради України щодо приведення Конституції Криму у відповідність з Конституцією України. Виходячи зі своїх повноважень, Верховина Рада України ліквідувала в Кримській автономії посаду Президента.

21 жовтня 1998 р. Верховна Рада Криму прийняла нову Конституцію, побудовану на концепції автономної республіки у складі України.

В цьому правовому документі передбачено, що органи влади Криму в своїй діяльності зобов'язані узгоджувати інтереси автономії іі загальнодержавними інтересами України.

В свою чергу центральні органи державної влади при прийнятті рішень, які стосуються Криму, зобов'язані враховувати в рамках Конституції України особливості автономії.

З прийняттям Конституції Автономної Республіки Крим і схваленням її Верховною Радою України та Президентом завершився восьмирічний період нестабільності у відносинах між центральною владою та владою Автономної Республіки.

Важливою подією стало прийняття 15 січня 1999 р. закону про столицю України місто-герой Київ.

Закон визначив статус міста як столиці держави, особливості здійснення в ньому виконавчої влади та місцевого самоврядування. Визначив посадові особи та їх функціональні повноваження.

Важливе значення мають статті закону, які розкривають особливості взаємодії органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади столиці з іншими органами влади, підприємствами та представництвами.

Після тривалої політичної боротьби в Україні в законодавчому порядку визначено функції місцевих державних адміністрацій

Закон України від 9 квітня 1999 р., встановив, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Вона в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делегований відповідною Радою.

Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних місцевих державних адміністрацій, вони призначаються Президентом України за поданням Кабінету Міністрів на строк повноважень Президента.

Впродовж останніх років увага народних депутатів Верховної Ради України зосереджувалася на Міжпарламентській асамблеї (МПА), до якої входять парламенти країн, що виникли на терен і колишнього СРСР.

Уставленні депутатського корпусу до МПА простежувалося три підходи: бути асоційованім членом асамблеї; якнайшвидше вступити до асамблеї; не підтримувати ніяких зв'язків і асамблеєю і відмо­витися навіть від асоційованого членства. В ході дискусій Верховна Рада в травні 1999 р. більшістю голосів вирішила приєднатися до МПА.

Крім цього, делегація Верховної Ради України бере участь у роботі Асамблеї Європарламенту, в сесіях Парламентської Асамблеї з безпеки і співробітництва в Європі.

Участь Верховної Ради у діяльності міжнародних і міждержавних організацій стала для неї джерелом збагачення досвідом парламентаризму, показником підвищення свого державотворчого статусу.

В Україні багато сфер життєдіяльності не забезпечені якісними законами.

По суті в жодній із сфер економічної діяльності наприкінці 1999 р. країна не мала логічно завершеного системною законодавчого забезпечення. Постійні зміни чинного законодавства підривали ділову активність.

Особливо руйнівним для економіки стало прийняття законів, що не враховували реальної соціально-економічної ситуації, вступили в конфлікт з Конституцією України, бюджетом, раніше прийнятими законами.

У 1998-1999 рр. Президент України був вимушений застосувати право вето до 117 законодавчих актів.

Між тим і на початку 2000 р. в Україні не узгоджено з вимогами Конституції земельне, житлове, трудове законодавство, не прийнято нових кодексів Цивільного, Господарського, Податкового тощо. За роки незалежності не вдалося прийняти такі важливі законодавчі акти, як Кримінальний кодекс і Закон про працевлаштування.

 

5. Вибори Президента України в 1999 році

У березні 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про вибори Президента України», який передбачав проведення виборів на засадах багатопартійності, вільного та рівноправного висування кандидатів у Президенти України.

Вибори Президента відбулися 31 жовтня 1999 р. Виборчий процес відбувався в умовах гострої політичної боротьби між різними політичними силами навколо претендентів на високу посаду та їх передвиборних програм.

Центральна виборча комісія зареєструвала 15 претендентів на пост Президента, але двоє з них в останній момент зняли свої кандидатури. Серед претендентів знаходилися такі вже відомі політичні й державні постаті, як Л.Кучма, народні депутати, лідери політичних партій Н.Вітренко (Прогресивна соціалістична партія), Є.Марчук (Блок партій Соціал-демократичний Союз), О.Мороз (Соціалістична партія), П.Симоненко (Комуністична партія), Г.Удовенко та Ю.Костенко (Народний Рух) та інші.

Однак в першому турі жоден із претендентів не набрав необхідної кількості голосів.

У другому турі виборів віяли участь діючий Президент Л.Кучма та лідер комуністів П.Симоненко. Л.Кучму підтримував блок політичних партій «Наш вибір Л.Кучма», а П.Симоненка блок лівих політичних сил.

В другому турі, що відбувся 14 листопада 1999 р. за Л.Кучму було подано понад 56% голосів виборців, що взяли участь в голосуванні, а за П.Симоненка біля 38%. Отже. Президентам України на п'ятирічний термін було обрано Леоніда Кучму.

Під час інавгурації Президента України, що відбулася 30 листопада 1999 р., Л.Кучма в своїй промові виклав основні підходи до здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави.

Свої зусилля, заявив Президент, він спрямовує на поглиблення кардинального реформування економіки, на впровадження ринкових відносин, на активну і послідовну соціальну політику.

У широкому плані Президент Л.Кучма ставить завдання змістити у економічну і соціальну площину центр ваги державних і суспільних справ.

У зовнішній політиці Україна має дотримуватися багатовекторності, співробітничати та зміцнювати дружні стосунки з країнами як Сходу, так і Заходу.

З обранням Президента відбулася зміна уряду. В грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено В Ющенка.

 

Постать


            Ющенко Віктор Андрійович (1954 р.н.)
– державний і політичний діяч. Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут (1975). У 1977-1985 – керуючий відділенням Держбанку СРСР у селі Улянівка Сумської обл. У 1985-1987 – заст. начальника Управління Української республіканської контори Держбанку СРСР. З 1988 – начальник управління, з 1989 – заст. голови Правління республіканської філії Агропромбанку, з 1990 – заст. голови Правління, перший заступник Голови Правління банку АК «Україна» З 1993 – Голова Правління, з 1997 – Голова Національного банку України, Керуючий від України в МВФ і заступник керуючого від України в ЄБРР. З грудня 1999 по квітень 2001 – Прем'єр-міністр України. У 2005-2010 рр. – Президент України

 

 

6. Україні на межі тисячоліть

Визначною поділю, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ в Україні стало формування в складі Верховної Ради парламентської більшості.

У січні 2000 р. депутати одинадцяти парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні парламентарії в кількості 237 депутатів заявили про своє прагнення активно сприяти ефективному виконанню Верховною Радою своїх конституційних повноважень.

Утворення більшості в парламенті значною мірою сприяло припиненню небезпечної для українського парламентаризму тенденції, що існувала до цього використання трибуни Верховної Ради для політичних баталій, для задоволення своїх амбіцій різними партійно-політичними силами.

До сформування більшості майже впродовж восьми років український уряд фактично не мав підтримки в парламенті. На кінець 1999 р. на розгляд Верховної Ради було внесено 573 проекти законів, а Прийнято було лише 171. Із 27 законопроектів, визначених Президентом України як невідкладні та позачергові, було прийнято лише дев'ять.

Стратегічним завданням більшості стало налагодження конструктивної роботи в парламенті, взяття відповідальності за законодавчий процес і за злагоджену співпрацю Верховної Ради з Президентом і Кабінетом Міністрів.

З утворенням більшості по суті розпочався новий етап розвитку парламентаризму в Україні.

Створено унікальну можливість прийняття парламентом законодавчих актів, необхідних для реалізації визначеного Президентом України курсу радикальних реформ, викладених у посланні про стратегію економічного і соціального розвитку України на 2000-2004 рр.

У квітні 2000 р. Верховна Рада схвалила урядову програму діяльності Кабінету Міністрів «Реформи заради добробуту».

Голова координаційної ради парламентської більшості Л.Кравчук інформує депутатів про ситуацію (січень 2000 р.)

 

Сформована більшість Головою Верховної Ради обрала І.Плюща, а його заступниками В.Медведчука та С.Гавриша.

Було переобрано склад комітетів парламенту, внесено зміни до регламенту щодо порядку голосування, Із 24 Комітетів Верховної Ради у 19 почали домінувати Представники фракцій і депутатських груп, що ввійшли до парламентської більшості.

Парламентська більшість зосередила увагу на підвищенні ефективності законодавчої роботи, консолідації для цього зусиль усіх гілок влади. Характерно, що вже протягом трьох місяців діяльності п'ятої сесії Верховна Рада прийняла стільки законів, скільки уся попередня четверга сесія.

Парламент приступив до обговорення та прийняття кодексів Кримінального, Цивільного та Господарського. Важливе значення має також прийняття Податкового кодексу.

Як свідчать аналітики, найбільшою перешкодою для розпитку вітчизняної економіки стала криза платежів. Серед причин її виникнення та довготривалого існування є надмірний податковий та адміністративний тиск на підприємства, слабка розвиненість кредитно-банківської системи тощо. З прийняттям Податкового кодексу мають бути усунені ці перешкоди.

Верховною Радою внесемо зміни до законодавчих актів України з питань використання ядерної енергії та радіаційної безпеки.

Проявляючи турботу про захист населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, парламент України прийняв спеціальний закон. Він передбачав дії посадових осіб, громадських організацій, державних органів влади у разі виникнення надзвичайної ситуації.

Прийнято закон, який встановлює правові та організаційні основи планування, забудови чи іншого використання території і спрямований на забезпечення сталого розвитку населених пунктів.

У новій редакції прийнято Закон «Про охорону культурної спадщини».

Внесено зміни до Закону України «Про бібліотеки та бібліотечну справу». Закон визначав статус бібліотек, правові га організаційні засади діяльності бібліотек і бібліотечної справи, гарантує право на вільний доступ до інформації, знань, залучення до цінностей вітчизняної та світової культури, науки га освіти, що зберігаються в бібліотеках.

Парламент прийняв також Закон «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплат».

Суттєве значення в соціальній підтримці малозабезпечених верств населення має прийняття 16 березня 2000 р. Закону «Про державну допомогу малозабезпеченим сім'ям».

Громадяни України вперше в українській історії скористалися своїм конституційним правом вносити корективи в організацію державної влади в країні 16 квітня 2000 р. відбувся всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Понад 80% тих хто взяв участь у референдумі, висловились за необхідність формування двопалатного парламенту, а також за зменшення конституційного складу Верховної Ради.

Виборці висловилися за те, щоб Президент мав право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість або у разі незатвердження нею протягом трьох місяців підготовленого і подано в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України.

Виконання рішень всеукраїнського референдуму за народною ініціативою на порядок денний поставило питання про внесення суттєвих змін до Конституції України та виборчого законодавства.

На виконання указів Президента проводиться адміністративна реформа, мета якої полягає в удосконаленні системи органів державного управління, підвищенні ефективності їх діяльності і одночасним скороченням витрат на їх утримання.

Визначальним завданням адміністративної реформи має стати утвердження механізмів, здатних гарантувати реалізацію принципу верховенства права, істотне посилення громадського контролю за діяльністю парламенту, уряду, інших органів влади. Реформа передбачає розробку та затвердження положень про міністерства, державні комітети, інші органи виконавчої влади.

Суть реформи, зокрема, полягає в тому, щоб оптимізувати відносини уряд міністерство, позбавив їх зайвого бюрократичного навантаження, усунути дублювання функцій один одного і таким шляхом зміцнити виконавчу вертикаль. У свою чергу міністерствам делеговано додаткові функції і надано їх керівникам додаткових повноважень, що підвищило їх відповідальність за реалізацію державної політики.

Реалізація адміністративної реформи потребує здійснення реформи державної служби, підвищення її престижу, вдосконалення системи відбору працівників. Запроваджується практика, за якою особи, що вперше зараховуються на державну службу, приймають присягу державного службовця.

В місцевих адміністраціях, їх структурних підрозділах запроваджується кадровий резерв який підлягає щорічному перегляду та затвердженню. На заміщення вакантних посад вводиться конкурсний відбір.

Однак в ході реформи виявилося, що передбачуваний процес ліквідації окремих органів виконавчої влади затягувався, а окремі керівники міністерств децентралізацію функцій уряду України зрозуміли як децентралізацію його повноважень, право не виконувати або ж виконували на свій розсуд урядові завдання. Це створило суттєві перешкоди в реформуванні управління державою.

В Україні розпочався якісно новий етап земельної реформи.

Президент видав 3 грудня 1999 р. Указ «Про деякі невідкладні заходи прискорення реформування аграрного сектора економіки».

Цим указом органам виконавчої влади доручено провести реформування колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) на основі приватної власності на землю.

Влада забезпечує усім членам КСП право на вільний вихід з цих підприємств з виділенням їм земельних ділянок та майна і створення на їх основі приватних підприємств, сільських (фермерських) господарств, господарських общин й інших суб'єктів господарювання, основаних на приватній власності.

Дозволено на договірній основі передавати земельні ділянки в оренду з виплатою власнику паю орендної плати в натуральній чи грошовій формі.

На основі указу Президента громадяни отримують сертифікати на право володіння земельними ділянками (паєм), а також державні акти на право приватної власності на землю.

Верховна Рада законом віл 16 березня 2000 р. списала бюджетну заборгованість з колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які перетворюються на приватні товариства.

У Країні розпочався новий етап приватизації.

18 травня 2000 р. Верховна Рада прийняла закон про державну програму приватизації. В ній передбачено більш ринкові, у порівнянні з попередніми програмами, підходи до продажу визначених об'єктів. Вперше визначено відповідальність держави за неефективне управління приватизованими об'єктами.

7. Перегрупування партійно-політичних сил

На середину 2000 р. в Україні зареєстровано понад 90 партій різного спрямування, Наслідки президентських виборів, сформування парламентської більшості вплинули на активізацію діяльності політичних партій.

Впродовж першої половини 2000 р. відбулися з'їзди багатьох політичних партій, переглядалися та змінювалися їх програми, проводилися дискусії, круглі столи довкола ставлення до президентської влади.

22 квітня 2000 р. відбувся V з'їзд Народно-демократичної партії. Він підтримав політику Президента і визначив завдання партії на період до 2004 р.

XV з'їзд Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) в червні 2000 р. прийняв нову програму. Об'єднані соціал-демократи заявили про намір прийти до державної влади на наступних парламентських виборах.

На з'їздах політичних партій лівого спрямування особлива увага приділялась з'ясуванню причин поразки лівих сил на президентських виборах, визначалася тактика їх дій на сучасному етапі.

На з'їзді Соціалістичної партії України, що відбувся в травні 2000 р., прийнята нова редакція програми, яка передбачила рух до «демократичного соціалізму», визначила метою діяльності партії встановлення в Україні народно-демократичної системи влади.

Партія заявила про готовність до союзу з тими політичними силами, які наважаться виступити «проти нинішньої політики влади». Своїми політичними союзниками в боротьбі за новий курс України партія визнала ліві, лівоцентристські та центристські сили.

З'їзд визначив тактику фракції СПУ у парламенті: вона ініціюватиме поправки до законодавчих проектів, які розширюватимуть гарантії дотримання владними структурами конституційних прав громадян.

Комуністи на з'їзді в червні 2000 р. негативно оцінили ринкові реформи, що проводяться в країні, які, на їх думку, спричинили катастрофічне поглиблення соціально-економічної кризи, згубне зниження життєвого рівня переважної більшості населення. Лейтмотивом виступів делегатів було гасло «Не можна вийти з кризи і йти вперед, не рухаючись до соціалізму».

З'їзди партій засвідчили, що соціалісти та комуністи знаходяться в опозиції до президентської влади і намагатимуться вести боротьбу за владу та за вирішення економічних та соціальних проблем конституційним шляхом.

Політичні партії правого та правоцентристського спрямування (НРУ, УРП, КУН, УНІП та інші) також провели свої з'їзди. В оприлюднених документах вони позитивно оцінили наслідки президентських виборів, заявили про підтримку програми дій Президента Л.Кучми.

У травні 2000 р. відбувся з'їзд Організації Українських Націоналістів. Крім посланців з областей України, на з'їзді були присутні представники 12 країн світу. Націоналісти підтримали діяльність Президента та уряду.

В Україні продовжується процес формування нових політичних партій.

Як правило, лідерами новостворених партій стають народні депутати. 8 квітня 2000 р. було створено партію лівоцентристського спрямування Всеукраїнське об'єднання «Справедливість». Партія підтримала урядову програму, спрямовану на приборкання економічної кризи в країні. Разом з тим. партія заявила, що перейде в опозицію до влили, якщо дії влади будуть проводитись в розрізі з інтересами суспільства. Лідером партії став І.Чиж.

У червні 2000 р. заявила про себе партія «Солідарність жінок України», яка зазначала, що саме жіночий рух в Україні може стати консолідуючою силою. Партія заявила, що прагне виступати не тільки як політична, а і як соціальна сила.

Проходить перегрупу­вання молодіжного руху України, посилюється його політизація.

У березні 2000 р. відбувся установчий з'їзд Української комуністичної спілки молоді (УКСМ). Спілка претендує на роль всеукраїнської молодіжної громадської організації, має свої структури в регіо­нах. Організація виступає за оновлення комуністичного руху, об'єднання всіх представників лівих сил на принципах розбудови української держави, мас намір прийти до влади конституційним шля­хом.

У травні 2000 р. виник політичний альянс організацій «Молода Україна» і «Молодіжна партія України». Його мета - завоювати місця в Верховній Раді на наступних виборах.

 

Запитання і завдання

1. Коли було прийнято нову Конституцію України?.

2. Як вирішувалася кримська  проблема   до 1998 р.?

3. Хто був претендентом на посаду Президента України під час виборів у 1999 р.?

4. Що Ви знаєте про діяльність парламентської більшості, сформованої в січні 2000 р,?

5. Які виборчі блоки і об'єднання брали участь у виборах 1994-го та 1998-го років? Як змінилася розстановка політичних сил на виборах 1998 року?

6. Які кроки було здійснено Л. Кучмою з реформування економіки після обрання його Президентом у 1991 році?

7. Коли було укладено Конституційний договір між Президентом та Верховною Радою? Яке значення мало прийняття цього документа?

8. Назвіть основні етапи конституційного процесу в 90-і роки. Чому прийняття нової Конституції затягувалося?

9. Дайте характеристику діяльності Верховної Ради України XIII скликання (1994 - 1998 рр.). Порівняйте її діяльність з діяльністю нинішньої Верховної Ради.

10. Назвіть причини протистояння між законодавчою і виконавчою гілками влади в незалежній Україні в 90-і роки.

11.      Охарактеризуйте основні напрямки внутрішньої політики Президента Л. Кучми у 1994 - 1999 роки.

12. В  чому  полягає історичне значення  нової Конституції України?

13. З якою метою здійснюються адміністра­тивна та аграрна реформи в Україні?

14.      Що, на Ваш погляд, спричинило виникнення протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади в 90-і роки?

15.      Яка з виборчих систем (пропорційна, мажоритарна, змішана) є найбільш оптимальною для України? Обґрунтуйте свою точку зору.

16.      Як Ви розумієте вислів Л. Кучми: "Прискорення реформування як єдина умова і основний засіб виходу із кризи та забезпечення економічної стабілізації»? Чи є вона актуальною сьогодні?