Тема V                                                                     РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

 

 

§ 21                                        СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНИ у 80-і роки

 

1. Зміни у вищому партійно-державному керівництві після смерті Л.Брежнєва

На початку 80-х років стало очевидним, що радянське суспільство потребує глибокого реформування усіх сфер життя.

Широкі кола громадськості розуміли, що кардинальні перетворення можуть розпочатися лише за умови приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних реально оцінити ситуацію, переосмислити застарілі догми, звернутися до досвіду розвинених країн світу, виробити та реалізувати нові підходи до розвитку суспільства.

Між тим Л.Брежнєв в останні роки свого життя перестав глибоко вникати в державні справи. Замість оновлення керівних кадрів, було висунуто гасло стабільності кадрів, що цілком відповідало інтересам партійно-державної номенклатури.

Зі смертю Л.Брежнєва в листопаді 1982 р. розпочався перехідний період у реорганізації вищого партійно-державного керівництва. Наступником Л. Брежнєва став Ю.Андропов.

Його недовготривале керівництво характеризувалося спробами зміцнити адміністративно-командну систему. Ю.Андропов вважався досвідченим радянським політиком, добре обізнаним у роботі партійно-бюрократичного апарату, здатним провести зміни, але він не встиг реалізувати свої наміри, оскільки на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС перебував тільки два роки.

Коли помер Ю.Андропов, його місце заступив А.Черненко прихильник консервативного бюрократичного режиму, що не бажав проводити реформи, яких потребувала країна.

Зростало відчуження Комуністичної партії від народу, падав її авторитет у суспільстві. Різко посилилася недовіра населення до офіційної влади. Країна перебувала на межі загальнополітичної кризи.

 

2. Михайло Горбачов і пошуки шляхів виходу із кризи

У березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став М.Горбачов, наймолодший на той час член політбюро. Його обрання свідчило про відхід правлячої верхівки від тогочасної традиції, коли вищі посади займали, як правило, немолоді кадри.

 

Постать

Горбачов Михайло Сергійович (1931 р.н.) – радянський політичний і державний діяч. У 1966-1968 – перший секретар Ставропольського міськкому КПРС. У 1968-1970 – другий, з квітня 1970 – перший секретар Ставропольського крайкому КПРС. В 1978-985 – секретар ЦК КПРС. З 1980 – член політбюро ЦК, з березня 1985 – Генеральний секретар ЦК КПРС, з 1988 – Голова Президії Верховної Ради СРСР, з 1990 – Президент СРСР. З грудня 1991 – президент Міжнародного фонду соціально-економічних і політологічних досліджень («Горбачов-фонд»). Лауреат Нобелівської премії миру (1990).

Новий лідер, спираючись на новаторське крило у вищому керівництві, намагався проводити реформи так, щоб не змінити соціально-економічну та політичну систему, а тільки оновити її, зберігаючи в цій планову економіку, сувору централізацію влади та панівне становище Комуністичної партії.

На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було заявлено про потребу докорінних змін в економіці, соціальному та духовному житті.

Такий курс з часом дістав назву «перебудова» і зводився до зак­ликів «Прискорення», «демократизації» та «гласності». Оновлення суспільства передбачалося провести через серію заходів, що запроваджувалися б центральним керівництвом і суворо контролювалися його структурами на місцях.

«Перебудова» розпочалася з економіки, зі спроби вивести її з кризового стану та забезпечити її ефективний розвиток.

Центральні органи під традиційно оптимістичними гаслами створювали та широко рекламували різні довгострокові програми, спрямовані на прискорений соціально-економічний розвиток країни.

Однак задумані реформи, хоча і називалися радикальними, все ж не змогли привести до корінних змін.

Передбачалося, зокрема, широко використовувати досягнення науки та техніки, активізувати діяльність виробників на основі прийнятого закону про трудові колективи, запровадити систему державного приймання виробленої продукції, частково реорганізувати управлінські структури. Пріоритетна увага приділялася машинобудівній галузі, планувалася її модернізація.

Економічна реформа мала реорганізувати управління господарством на принципах госпрозрахунку, самоокупності та самофінансування. Розширювались права підприємств, почалося запровадження орендних та акціонерних форм господарювання, створювалися кооперативи у торгівлі та промисловості.

Успіх прискорення пов'язувався з децентралізацією управління народним господарством. Складовим елементом цієї реформи в Україні мала стати запроваджувана з квітня 1988 р. генеральна схема управління, яка передбачала перехід підприємств від адміністративно-командних до економічних методів господарювання.

Новим керівництвом було поставлено завдання суттєво підвищити продуктивність праці на основі нової техніки, технології, світових досягнень у цьому напрямку. Між тим, у 80-і роки рівень застосування науки і техніки, новітніх технологій у СРСР, втому числі й в Україні, був у десятки разів нижчим, ніж у США, Японії, Німеччині.

На основі прискорених перетворень в економіці передбачалося також вирішити соціальні проблеми.

З цією мстою на державному рівні приймалися численні програми, серед них: продовольча, соціального переустрою сіл, житлова тощо.

Планувалося інтенсивне нарощування виробництва товарів народного споживання й обсягів платних послуг населенню, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровиробляючих галузей.

У розв'язанні соціальних проблем суттєву роль мали відігравати підприємства та місцеві органи влади.

Проте проголошені програми знову були націлені на віддалене майбутнє і тому, здебільшого, носили декларативний характер. Зокрема, скликаний у лютому 1986 р. XXVII з'їзд КПРС ухвалив житлову програму забезпечення кожної радянської сім'ї до 2000 р. окремою квартирою. Програма в науковому й економічному відношеннях була необґрунтованою, її реалізація не забезпечувалася належними ресурсами.

Соціально-економічні реформи, проголошені М.Горбачовим, не дали відчутних результатів.

Сама модель перетворень конструювалася в центрі, без ураху­вання назрілих потреб і можливостей регіонів; на реалізацію цих перетворень виділялися незначні матеріальні та фінансові ресурси.

А головне, зберігався відомчий диктат, тому, наприклад, переведення підприємств на самофінансування стало руйнівним для економіки. Адже зберігався план, і він централізовано доводився згори, а це не стимулювало керівників підприємств збільшувати прибутки за рахунок ефективності та якості роботи, а штовхало їх на підвищення цін на вироблену продукцію, В результаті це призводило до повного ігнорування інтересів споживача, неконтрольованого зростання грошових витрат на розвиток виробництва.

Поступово до центрального керівництва прийшло розуміння, що економічні реформи мають проводитися паралельно з хоча б якимись, бодай обмеженими політичними перетвореннями, з лібералізацією політичного режиму.

Саме тому на січневому (1987 р.) пленумі ЦК КПРС заговорили про консерватизм, критикували тих, хто не бажав поступитися принципами, а на перший план висувалося вже не прискорення, а демократизація суспільного життя.

На таку зміну акцентів у політиці великою мірою вплинули масові Народні фронти та рухи, неформальні організації, що виникали в усіх регіонах країни. Вони вимагали надання суверенітету республікам, демократизації виборчої системи, вирішення національного питання, проведення не поверхових, а радикальних реформ.

 

3. Політика керівництва України в роки «перебудови»

Поступово в республіках відбувалася лібералізація суспільно-політичного життя.

З 1986 р. на волю випускали дисидентів, які були ізольовані від суспільства. З тюрем, концтаборів і заслання в Україну повернулося понад 300 політв'язнів. Серед них В.Чорновіл, М.Горинь, пізніше Л.Лук'яненко. З Кримінального кодексу УРСР були вилучені статті, за якими судили людей за їхні ідейні переконання або ж навіть за критичне слово на адресу партійно-державної влади.

Новим явищем суспільного життя в умовах «перебудови» стала проголошена зверху «гласність», яка поступово переросла у свободу слова.

Влада змушена була відмінити цензуру на засоби масової інформації. Цього вимагали демократичні сили, в республіках з'явилася чимала кількість позацензурних видань, газет, часописів. Припинилося «глушіння» зарубіжних радіостанцій.

Завдяки «гласності» люди стали отримувати неупереджену інформацію і робити власні висновки про події суспільного життя; суспільстві назрівало розмежування політичних сил.

Демократичні сили вимагали від влади відновлення розпочатої в хрущовську «відлигу» реабілітації репресованих осіб і незаслужено забутих імен.

В Україні з другої половини 1988 р. розпочалася реабілітація тих, хто був безпідставно засуджений у 30-40-х і на початку 50 років. Для координації цієї роботи було створено спеціальну республіканську комісію.

Вже на початок серпня 1989 р. було реабілітовано понад 59 тис. чоловік, які несправедливо постраждали від репресій тоталітарного режиму.

Однак робота в цьому напрямку проводилася непослідовно. Залишалися нерозглянутими в судовому порядку справи ще 370 тис. осіб. Владні структури не реагували на вимоги громадськості реабілітувати людей, які переслідувалися владою та були засуджені і 60-80-х роках.

У червні 1988 р. в центральному керівництві виникла ідея активізувати народне представництво та використати його у зміцненні партійної влади.

Задум полягав у поступовій передачі влади від партійного апарату до державних органів. Було вирішено поєднати посади секретарів партійних комітетів із запровадженими посадами голів Рад (областей, міст, районів). Планувалося пропустити місцевих партійних керівників через вибори, забезпечивши цим єдність партійної та державної влади.

Але партапарат, який спочатку погодився з таким рішенням, незабаром побоявся, що виборці можуть не підтримати партійну номенклатуру на таємних виборах, і тому добився скасування цього нововведення.

Тоді було оголошено про вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР і запропоновано новий виборчий закон.

Вперше за радянські часи цей закон містив елементи альтернативності, передбачаючи вибори депутата з кількох кандидатів. Але, разом з тим, віддавав третину місць представникам партійної номенклатури, а також громадських організацій, що перебували під впливом Комуністичної партії. Внаслідок цього значна частина депутатів так і не обиралася виборцями, а фактично призначалася партійним апаратом.

У березні травні 1989 р. відбулися вибори делегатів З'їзду народних депутатів СРСР Це були перші вільні вибори за радянських часів. До складу депутатів поряд з комуністичною номенклатурою були обрані представники де­мократичних сил.

У травні того ж року розпочав свою роботу Перший з’їзд народних депутатів СРСР. Депутатський корпус України з урахуванням представників громадських організацій складав 321 особу, з них близько 50 були прихильниками демократичних реформ. Виборці частково використали наявні можливості, щоб висловити недовір'я кандидатам консервативного партапарату, зокрема висловили недовір'я голові Київського міськвиконкому, командуючим Чорноморським флотам і Південною групою військ. Тоді ж на виборах програли перші секретарі чотирьох обкомів Компартії України: Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського, Чернігівського, а також перший секретар Київського міськкому партії.

М.Горбачов, ініціатор усіх «перебудовчих» процесів, теж став сприйматися неоднозначно. «З ким ти Михайле Сергійовичу?» таким було гасло транспарантів на численних у ті роки мітингах.

Влітку 1989 р. на арену політичної боротьби вийшов робітничий рух.

В умовах соціальної напруженості особливо активно заявили про себе шахтарі. їхній страйк перший відкритий за багато десятиріч охопив найважливіші вугледобувні регіони Союзу: Воркуту та Кузбас, на Україні Донбас і Львівсько-Волинський вугільний басейн.

Шахтарі висловили недовіру забюрократизованим профспілкам. Уряд змушений був визнати справедливими економічні вимоги страй­ків і вжив заходи для їх задоволення. Після відновлення роботи шахт страйкові комітети Донбасу не розпускалися, вони стали однією з форм суспільно-політичної активності робітників.

Страйк шахтарів показав, що робітничий рух політизується, він перестав довіряти профспілковим лідерам, які представляли офіційну партійну номенклатуру.

Перебудовчі процеси в Україні в цілому збігалися з загальносоюзними суспільними перетвореннями.

Українська офіційна влада неухильно дотримувалася політики центрального керівництва. Сам М.Горбачов, як і його попередники, добре усвідомлював значення України для Союзу і до останніх днів свого лідерства пильно стежив за ситуацією в республіці, намагаючись будь-що утримати її у складі СРСР.

Ставши Генеральним секретарем, він вже в червні 1985 р. прибув у республіку, демонструючи у виступах і розмовах свою прихильність до ідей збереження цілісності СРСР.

Зміни, що відбувалися в Україні, суттєво відставали від відповідних процесів в інших республіках, особливо Прибалтійських. У той час як у них проводилися зміни у складі вищого партійного керівництва, першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький, який мав репутацію консерватора.

Оточення В.Щербицького віддавало перевагу командно-адміністративним методам керівництва, дотримувалося централізму та суворої регламентації всіх сфер життя суспільства. Проблеми розвитку державності України, на думку В.Щербицького, взагалі не існувало. Український народ, стверджував він, задовольнившись соціалістичною державністю, досяг справжнього національного відродження.

Нічого не змінилося в політиці Компартії України й за спадкоємця В.Щербицького В.Івашка, який із самого початку продемонстрував цілковиту наступність політичного курсу попередника.

Займаючи впродовж десятиліть монопольне становище в українському суспільстві, майже трьохмільйонна Компартія України не була підготовлена до діяльності в умовах конкуренції, яку почали створювати їй демократичні сили, зокрема, Народний Рух, Українська Гельсінська Спілка, Асоціація «Зелений світ» тощо.

Керівна партійна еліта не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які в умовах «перебудови» пропонували, щоб Компартія України вийшла зі складу КПРС, проголосила свою самостійність і проводила політику в інтересах українського народу. Керівництво Компартії України відхилило такі пропозиції і продовжувало йти традиційним курсом, який формувався в Москві і не враховував національні особливості та назрілі потреби республіки.

Перші кроки демократизації політичної системи не внесли суттєвих змін у правове становище союзних республік. Тому в кінці 80-х років вимоги демократичних сил забезпечити реальну самостійність республік активізувалися.

В листопаді 1988 р. державний суверенітет проголосила Естонія. Про державний суверенітет також заявили Литва, Латвія, Азербайджан, Молдова. 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет Росії.

16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет республіки прийняла Верховна Рада України. Проголошення суверенітету Союзними республіками дістало назву «парад суверенітетів».

«Перебудова» не досягла поставлених цілей. Вона не вивела країну з економічної та політичної кризи, не забезпечила стабільний розвиток суспільства. Навпаки, вона показала, що існуюча система не піддасться глибокому реформуванню.

Причинами цього були унітарний характер централізованої держави, існування загальносоюзного господарського комплексу, збереження адміністративно-командних методів управління.

Крім цього, початковий період «перебудови» був часом втрачених можливостей, оскільки за умов існування сильної партійної та державної влади можна було провести радикальні реформи. Однак відсутність розгорнутої та чіткої програми «перебудови», слабкість реформаційною ядра в правлячій партії не дали змоги здійснити докорінні перетворення.

«Перебудова» не досягла намічених цілей і тому, що її ініціатори намагалися розв'язати завдання, які виключали одне одного, а саме: поєднати самостійність підприємств з централізованим плануванням, політичний плюралізм з монопольним керівництвом КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Життя вимагало здійснення реальних кроків у вирішенні назрілих завдань, «Перебудовчі» процеси активізували демократичні сили в Україні, які почали виступати за реальний суверенітет республіки.

 

Документ

В.Литвин. Політична арена України (уривок із книги)

Непохитність керівної еліти України стала однією з вагомих підстав для поширення тверджень: республіка – «заповідник застою». Й справді, хоча з проголошенням «згори» курсу на «перебудову» люди стали дивитися на багато речей зовсім іншими очима, бачити те, чого раніше не помічали, й сумніватися в тому, що донедавна вважалося само собою зрозумілим, хоча з'явився особливий попит на особистостей, реальний шанс кожному відчути себе по-справжньому «свідомим історичним діячем», для України певний час (майже три роки) характерним було переважання виконавчого «синдрому», а за головний спонукальний мотив до дії правила команда «згори». Це створювало тим самим перепони на шляху прогресивної тенденції до вивільнення свідомості від старих уявлень про «вождів» та «гвинтиків», «вождів» і «мас» і історії.

Керівництво України неухильно виконувало «маневри» центру для здійснення перебудови, в історії якої В.Согрін розрізняє 4 періоди: перший – березень 1985 - січень 1987 років, проходив під гаслом «більше соціалізму»; другий – 1987-1988 роки, мав новий лейтмотив – «більше демократії»; третій – 1989-1990 роки – період розмежувань і розколів у таборі перебудови; четвертий етап збігся з 1991 роком і ознаменувався різкою зміною співвідношення сил на користь радикально-реформаторських угруповань, приходом їх до влади та початком з'єднання ідейно-політичної революції з радикальними соціально-економічними перетвореннями.

Запитання до документа

            1. Які аргументи наводить В.Литвин, називаючи Україну в період «перебудови» «заповідником застою»? Чи згодні Ви з цією тезою? Аргументуйте свою думку.

            2. Проаналізуйте наведену в тексті періодизацію «перебудови» в СРСР. Чи можна, на Вашу думку, цю періодизацію застосувати до характеристики часів «перебудови» в Україні? Спробуйте визначити власну періодизацію цього етапу української історії.

 

Документ

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ. ПРИЙНЯТА ВЕРХОВНОЮ РАДОЮ УКРАЇНСЬКОЇ РСР 16 ЛИПНЯ 1990 р. (Витяг)

Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи із потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток України, визначаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території і рівноправність у зовнішніх зносинах.

І.Самовизначення української нації.

Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються законом.

II. Народовладдя.

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державна влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Запитання до документа

            1. Як розкрито поняття державного суверенітету та народовладдя в документі?

            2. Які положення Декларації, на Ваш погляд, свідчили про відхід України від радянської моделі державності? В чому полягає історичне значення Декларації?

 

Запитання і завдання

1. Які зміни відбулись у партійно-державному керівництві СРСР після смерті Л.Брежнєва?

2. Які економічні реформи відбувалися в ході «перебудови»?

3. Як можна охарактеризувати керівництво республіки часів «перебудови» як консервативне чи прогресивне?

4. Коли було прийнято Декларацію про державний суверенітет України?

5. Що таке «перебудова»?

6. Що таке «гласність»?

7. Чому вибори в березні 1989 року називають першими вільними виборами в СРСР?

8. Визначте хронологічну послідовність подій:

- Перший з'їзд народних депутатів СРСР;

- прийняття Декларації про державний суверенітет України;

- активізація робітничого руху в Україні.

9. Дайте характеристику основним напрямкам політики «перебудови».

10. Яку позицію щодо проголошених реформ займало керівництво України в часи «перебудови»?

11. Охарактеризуйте політичну ситуацію, означену як «парад суверенітетів».

12. Визначте причини посилення відцентрових тенденцій і СРСР у часи «перебудови».

13. Подумайте, чи мала «перебудова» в СРСР реальні шанси на досягнення цілей, поставлених її ініціаторами?

14. Представники деяких політичних сил заявляють, що «перебудова» стала причиною розпаду СРСР. Чи згодні Ви і цим твердженням? Наведіть свої аргументи.

15. Чому, на Ваш погляд, «перебудову» не вдалося звести лише до косметичних, поверхових змін, як це планувало керівництво СРСР?

16. Чим, на Вашу думку, можна пояснити той факт, що зміни в Україні в період «відлиги» та «перебудови» відбувалися повільніше, ніж в інших регіонах СРСР?

 

<< 20. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ 22. ЕКОНОМІЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАІНІ в другій половині 80-х років >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus