20. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ (підручник)

§ 20                                                                                       ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ

 

1. Причини активізації опозиційного руху

Поверхова і непослідовна за своїм змістом хрущовська «відлига» принесла українській національно свідомій інтелігенції великі сподівання і гіркі розчарування. Передова молодь, що відчула смак свободи, не хотіла зупинятися, а прагнула справжньої демократизації суспільства.

З середини 60-х - у 80-і рр., з відходом влади від політики лібералізації, в республіці посилилося відверте ігнорування правлячою компартійною верхівкою конституційних прав людини.

Закономірним наслідком цих процесів стала поява руху захисту прав людини. Його представники, як і учасники вже традиційних опозиційних груп культурницького та самостійницького спрямування, також жорстоко переслідувалися владою.

Ще одним новим різновидом опозиційного руху стала боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели, як правило, представники забороненої в 1946 р. Української греко-католицької церкви (УГКЦ).

Таким чином, основними напрямами опозиційного руху в Україні 60-80-х рр. були:

                   самостійницька течія, репрезентована нелегальними групами і організаціями;

                   національно-культурницька, представлена колишнім шістдесятництвом;

                   правозахисна, учасники якої виборювали права людини;

                   релігійно-захисна, що виступала за реабілітацію репресованої УГКЦ.

 

Опозиційний рух 1950-1980-их років

 

2. Форми діяльності дисидентів

Представники українського опозиційного руху в своїй боротьбі проти правлячого режиму використовували різноманітні форми і методи діяльності.

Радикально налаштовані дисиденти, як правило, об'єднувалися у підпільні групи та організації. З метою поширення своїх ідей вони створювали нелегальні видання «самвидав», в яких друкували літературні твори, документи, публіцистичні статті.

Вперше такі «самовидання» в Україні з'явилися в 1964 р., у них поширювались маловідомі твори «шістдесятників» В.Симоненка, Л.Костенко, І.Світличного, І.Дзюби та інших представників молодої української інтелектуальної еліти. Найбільш популярними видами тогочасного «самвидаву» були машинописні журнали Українського національного фронту «Воля і Батьківщина» та «Український вісник», створений В.Чорноволом. Переважна більшість їх згодом передруковувалася за кордоном українськими видавництвами «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США) та ін.

На відміну від радикалів, представники національно-культурницького спрямування в основному порушували національні проблеми на різноманітних наукових симпозіумах і конференціях, прикриваючись при цьому інтернаціоналістській гаслами.

Для пропаганди і поширення патріотичних ідей організовувалися Шевченківські свята, вечори пам'яті Лесі Українки, Івана Франка, створювалися гуртки вивчення вітчизняної історії та клуби творчої молоді. Велику роль у збереженні і відродженні національних традицій відігравали народні свята, мандрівки по Україні відомих аматорських хорів «Гомін», «Жайворонок» та ін.

Нерідко опозиціонери практикували мовчазні збори біля пам'ятників видатним особам України, організовували мітинги протесту, демонстрації, пікетування.

На відкриті акції протесту перетворювалися судові процеси над дисидентами, похорони відомих лідерів опозиційного руху.

Активно використовувалися такі форми боротьби, як надсилання письмових заяв, петицій до вищих органів влади СРСР і УРСР, міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Однією з форм протесту проти існуючого політичного режиму була відмова окремих представників дисидентського руху від радянського громадянства, подання прохань про виїзд за кордон.

Як правило, такі виступи завершувалися для опозиціонерів тюремним ув'язненням або таборами, але під тиском міжнародної громадськості декому з них вдалося прорватися за кордон. Дехто, не зумівши витримати силового й ідеологічного тиску каральних органів, намагався подолати кордон нелегально, що також закінчувалося, як правило, арештом та в'язницею.

Але й у неволі боротьба продовжувалася. Ще в ході слідства окремі дисиденти відмовлялися від надання свідчень, свої виступи в суді перетворювали на промови протесту і звинувачення проти існуючої влади.

У таборах політв'язні влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, вдавалися до голодування, передавали на волю документи та повідомлення про табірне життя та існуючі там порядки.

 

3. Репресії проти правозахисників

Арсенал засобів і методів боротьби з інакомислячими був досить різноманітним.

Спочатку невдоволених намагалися просто залякати. Для цього практикувалися спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організовувалися різноманітні «кампанії» в пресі. Якщо ці «профілактичні» заходи не допомагали застосовувалися адміністративні санкції, включаючи звільнення з роботи.

Заключним актом репресивних заходів були арешт і ув'язнення. Дисидентів в основному засуджували за «антирадянську агітацію і пропаганду», причому трактування цієї статті Кримінального кодексу було дуже широким.

Під таку кваліфікацію підпадали: розмови дисидентів на заборонені теми (навіть у родинному колі), зберігання та поширення забороненої літератури, «самвидаву» та ін. Досить часто дисидентів засуджували не як політичних а як карних злочинців.

Позбавлення волі було тільки одним із страшних покарань дисидентів, їх становище після засудження було важким, ув'язнення вони відбували, головним чином, у таборах посиленого режиму, де більшу частину часу проводили в ізольованих камерах. За найменшу провину їх саджали в штрафні ізолятори. Спроби апеляцій залишалися без відповідей, а ув'язнені жорстоко каралися.

Проте і в цих умовах політичні в'язні продовжували боротьбу. Дуже поширеним методом протесту було голодування. Але вмерти від голоду політв'язень не мав права. Коли він досягав критичного стану, його починали годувати силоміць.

Крім звичайного ув'язнення, широко практикувалася відправка опозиціонерів до психіатричних лікарень спеціального типу.

Там вони знаходилися в середовищі справді психічно хворих людей, їм, як і іншим пацієнтам, вводили різноманітні медичні препарати, які паралізували волю, пригнічували психіку, інтелект, пам'ять, емоції.

Якщо в'язень у таборі чи тюрмі після відбуття строку ув'язнення мав надію вийти на волю, то в «психушці» дисидентів можна було «лікувати» хоч до смерті. Серед жертв цього терору були генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк і багато інших. Загальна кількість дисидентів, що стали «пацієнтами» психлікарень, невідома. За підрахунками Л.Плюща, у 70-і роки в СРСР їх було близько двох тисяч.

Таким чином, влада намагалася всіма можливими засобами ізолювати від суспільства небезпечних для себе людей. Але ці методи вже відрізнялися вії методів 30-х років, коли керівництво країни здійснювало масове фізичне знищення своїх опонентів. Діяти такими засобами правляча верхівка в 60-80-і роки вже не наважувалась.

У непримиренній боротьбі з правлячим режимом український опозиційний рух виховав у своїх лавах цілу когорту благородних, відданих до кінця рідній землі і своєму народові борців, справжніх патріотів України.

Одним із перших українських дисидентів був львів'янин Михайло Горинь. Закінчивши філологічний факультет Львівського університету, він працював вчителем і вже тоді зарекомендував себе неординарною, критично мислячою особистістю. Свої патріотичні думки щодо становища України та її народу нерідко висловлював на сторінках місцевих періодичних видань.

 

Постать

Горинь Михайло Миколайович (1930 р.н.) – громадський діяч і політик. Закінчив Львівський університет (1954). У 1954-1961 – на вчительській роботі. У 1961-1965 – на науковій роботі у Львові. У 1965 заарештовано і в 1966 засуджено до ув'язнення на шість років. Після звільнення працював на різних роботах у Львові. Видавав «Бюлетень Гельсінської групи». У грудні 1981 заарештований і засуджений до 10 років ув'язнення в таборах особливо суворого режиму. У 1987 – повертається до Львова, бере участь у виданні «Українського вісника», у створенні УГС, УРП. У 1990-1994 – народний депутат України, голова підкомісії Комісії Верховної Ради України з питань державного суверенітету. У 1990-1992 – заступник голови, співголова НРУ. У 1992-1995 – голова УРП. З жовтня 1995 – почесний голова УРП.

 

Під час репресій 1965 р. М.Горинь був заарештований і на закритому суді у Львові в 1966 р. був засуджений на 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму. В своєму останньому слові на судовому процесі він піддав гострій критиці відверто антиукраїнську, русифікаторську політику правлячої партії, що проводилась в Україні.

М.Горинь мужньо переніс страшні табори Мордовії, де написав низку праць, в яких розкрив колоніальне становище України в складі Радянського Союзу. Згодом ці статті побачили світ в українському «самвидаві».

Після відбуття покарання в 1971 р. Михайло Горинь через протидію владних органів не мав можливості працювати за фахом і тому влаштувався звичайним робітником у Львові. Але своїх ідеалів він не зрікся і продовжував боротьбу. В 1981 р. його вдруге заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду» і наступного року засудили на 10 років ув'язнення і 5 років заслання.

Після довгоочікуваного повернення на волю Михайло Горинь віддав багато сил і енергії створенню Народного Руху України, Української республіканської партії, будівництву незалежної України, про яку так мріяв.

 

Документ

Левко Лук'яненко. Сповідь у камері смертників (витяг)

У травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив мене до страти, Кандибу до 15 років, Віруна до 11 років, Луцькова, Любовича, Кіпіша і Боровицького до 10 років ув'язнення кожного.

Політична платформа програми УРСС становить грань поміж двох етапів наших визвольних змагань: до УРСС всі прояви боротьби ідуть в основному під гаслами збройної боротьби. Навіть ті групи,що зброї не мали, розглядали її як головне знаряддя своєї тактики...

У програмі УРСС записано: «Методи досягнення нашої мети мирні, конституційні». Агітація і пропаганда – ось способи діяльності УРСС.

Перехід до агітації витікав не із ненависті до зброї, а з декого розуміння неможливості її: з історії – бо знаємо, що після поразки народу у всенародній війні та широкому масовому русі наступає період суму й розчарувань завдовжки в ціле покоління. Всяку нову серйозну війну починає нове покоління. Таким чином, славне покоління бандерівців виконало свою історичну місію, і більше від нього чекати нічого не можна було. Завдання ж діячів проміжних стадій, коли попередній масовий рух зазнав поразки і видихнувся, а до нового масового руху ще далеко, в тому й полягає, щоб боротися супроти апатії, зневіри в свої національні здібності, супроти розчарувань і трактування поразки як вироку невблаганної долі. Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу. Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних, колоніальних народів над імперією!..

Однією з громадських груп ентузіастів перебудови є Українська Гельсінська спілка. Вона виникла в 1976 р. як Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, зазнала жорстоких репресій, а 1988 р. відродилась як Українська Гельсінська спілка. Члени групи завжди мріяли про самостійність України як найсприятливішу умову високого національного добробуту та духовного відродження і розквіту нації, але конкретні обставини, що в них доводилося діяти, не можна було ігнорувати, і того вважали за потрібне передусім захищати права громадян та порушувати мовні й культурні проблеми України.

Запитання до документа

1. Які етапи визвольних змагань виділяє Л.Лук'яненко? Чим він пояснює необхідність переходу до нових форм боротьби?

2. Як Л.Лук'яненко характеризує діяльність УГГ?

3. Як він визначає мету діяльності УГГ?

 

Багато хто з відомих представників дисидентського руху так і не дожив до тих подій, за які боровся і яких чекав усе своє свідоме життя.

Зокрема, жорстока репресивна система знищила талановитого київського літератора, перекладача, активного учасника правозахисного руху Валерія Марченка.

У 70-і роки, після закінчення Київського університету, Валерій працював у газеті «Літературна Україна», вчителював, захоплювався перекладами, мав схильність до наукової діяльності. За свої цілком об'єктивні, але гостро критичні статті про занепад національної культури в Україні він у 1973 р., незважаючи на слабке здоров'я, отримав тривалий термін ув'язнення.

Відбувши покарання, В.Марченко повернувся до рідного Києва. де знову поринув у літературну і правозахисну діяльність, активно публікувався за кордоном. Як наслідок, у 1983 р. він, вже смертельно хворий, знову був заарештований і засуджений на 15 років ув'язнення, звідки живим так і не повернувся.

Жертвою радянської тоталітарної системи став також обдарований поет, літературознавець і літературний критик з Донеччини Василь Стус.

Як і багато інших «шістдесятників», він після здобуття вищої освіти працював вчителем. Згодом Стус навчався в аспірантурі Інституту літератури АН УРСР. Після участі у відомому мітингу-протесті 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» був звільнений з інституту і потрапив піл пильний нагляд спецорганів.

Думки про тяжку долю рідної України, її волелюбного народу знаходили постійне втілення у віршах, статтях, листах В.Стуса. Пізніше вони були кваліфіковані радянськими правоохоронними орга­нами як «наклепницькі вигадки на радянську дійсність». У 1972 р. В.Стус був заарештований і засуджений до десяти років таборів особливого режиму й п'яти років заслання.

У 1975 р. В.Стус надіслав з табору заяву «Я обвинувачую», в якій зазначив, що під час обшуку в 1972 р. органи КДБ вилучили в нього майже всі твори, написані за останні 15 років. Під час ув'язнення В.Стуса адміністрація табору в 1976 р. знищила близько 600 його поезій, створених за роки табірного життя. Але поет не втрачав присутності духу і невпинно продовжував писати вірші. Всі вони були пройняті оптимізмом і вірою в краще майбутнє.

В.Стус мужньо витримав суворі випробування мордовського і пермського таборів, тортури карцерів, тяжке заслання до Магаданської області й наприкінці 1979 р. повернувся на волю.

Однак у 1980 р. за участь у діяльності Української Гельсінської групи, за звинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді» В.Стус був знову заарештований і ув'язнений.

На захист В.Стуса став відомий радянський правозахисник академік Андрій Сахаров, який, протестуючи проти антигуманного вироку суду, написав: «Вирок Стусові сором радянської репресивної системи. Стус поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви. нового сорому?»

Помер В.Стус у 1985 р. під час перебування в ув'язненні.

Крім М.Гориня, В.Марченка, В.Стуса такий самий довгий шліх таборів і заслань, безкомпромісної і безупинної боротьби з радянською системою пройшли й інші видатні представники дисидентського руху: Л.Лук'яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І Світличний, С.Хмара...

 

Документ

            Інформація Львівського обкому КП України першому секретареві ЦК КП України М.В.Підгорному про активізацію націоналістичного руху та заходи по посиленню пропагандистської роботи серед трудящих Львівської області (16 листопада 1961 р.)

В липні – серпні органами державної безпеки області була викрита антирадянська націоналістична організація, так званий Український національний комітет. Учасники цієї організації, які працювали на заводах п/с 125, інструментальному, машинобудівному, Львівській залізниці, а також в деяких колгоспах Нестеровського, Новояричівського і Бузького р-нів, ставили перед собою завдання розгорнути широку роботу по вербуванню нових членів нелегальних організацій, добували зброю, техніку для друкування листівок та намагалися створити нелегальну типографію для випуску націоналістичної газети «Робітниче слово». На випадок війни учасники організації були готові перейти на нелегальне положення, для чого підготували відповідні бази, бункери і зброю. На сьогоднішній день заарештовано 11 учасників цієї групи, у них вилучено 13 стволів зброї, патрони, друкарський шрифт для нелегальної типографії, програму та інші організаційні документи.

Дані, які надходять з партійних комітетів та органи державної безпеки, свідчать про те, що деякі колишні учасники оунівського підпілля активно готуються до переходу на нелегальне положення та розгортання відкритої боротьби в разі військового конфлікту між СРСР і США.

...В ніч з 23 на 24 серпня в с. Синєвидне-Верхнє Сколівського р-ну від імені націоналістичної організації, так званої «Вільна Україна», було розклеєно 5 листівок із антирадянським змістом. Автори листівок пишуть:

«Батьки і матері, брати і сестри, готуйтесь до відкритої боротьби з комуністами, беріться за зброю, скоро буде війна! Убивайте, отруюйте грабіжників-комуністів!»

 

Запитання до документа

1. Використовуючи документ, охарактеризуйте ситуацію в західних областях України в період «відлиги».

2. Які методи діяльності використовувала згадувана в документі група? Порівняйте їх з методами діяльності УРСС і визначте, які з них були найбільш дієвими в 60-і роки.

 

4. Виступи опозиційних сил за суверенітет України. Утворення Української Гельсінської групи (УГГ)

У 60-80-і роки окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, надання реального суверенітету Україні.

Радянський режим не шкодував зусиль, щоб припинити діяльність опозиції. У 1964 р. в Одеській області «компетентні органи» (так називали органи державної безпеки) викрили «Демократичний союз соціалістів», який порушував питання про надання суверенітету Україні.

На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки ув'язнення організатори «Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей».

Ці та інші організації ставили за мету добитися демократичних перетворень, врятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Гасло відродження української державності висунув і Український національний фронт (УНФ), утворений наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях. Ініціаторами його створення були Дмитро Квицько, Зиновій Красівський, Михайло Дяк і Мирослав Мелень. До своєї організації вони намагалися залучати переважно представників селянства.

УНФ висунув концепцію перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Аграрна програма УНФ передбачала існування різних форм власності.

Організація намагалася проводити агітацію серед населення за вихід України зі складу СРСР й утворення самостійної держави. З цією метою було організовано видання машинописних журналів «Воля і Батьківщина» та «Український вісник». Всього вийшло 16 номерів. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН-УПА.

Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури, УНФ надіслав делегатам ХХШ з'їзду КІІРС, а також до редакцій центральних газет «Меморандум Українського національного фронту». Автори цього документа вимагали від властей захистити українську мову від утисків, повернути репресованих українців з місць заслання, реабілітувати жертви сталінського терору.

Реальні можливості для зближення України з країнами європейського регіону виникли після Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 р. в Гельсінкі.

Керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом Наради. Дотримання прав людини, співробітництво в гуманітарних та інших галузях становили основу положень цього документа. Виникли можливості встановлення контактів між Радою Європи і СРСР.

Проте позиція партійного і державного керівництва Радянського Союзу була непослідовною. Воно не збиралося виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство з прав людини не відповідало міжнародним нормам.

Більше того, після Наради в Гельсінкі в СРСР посилилися репресії проти інакомислячих. Будь-яка критика західними країнами позиції центрального керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як втручання у внутрішні справи СРСР.

Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група (УГГ), утворена в листопаді 1976 р.

До неї увійшли відомий письменник Микола Руденко (керівник групи), письменник-фантаст Олесь Бердник, відомі правозахисники та колишні політичні в'язні Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Оксана Мешко та ін.

Згодом до членів УГГ приєднався генерал-майор у відставці, українець за походженням Петро Григоренко, який представляв інтереси організації у Москві. Всього в складі Української Гельсінської групи було 10 чоловік.

 

Постать

Григоренко Петро Григорович (1907-1987) генерал-майор, родом з України. Учасник боїв на озері Халхін-Гол, Другої світової війни. З 1945 – викладач Військової академії ім. Фрунзе в Москві. У 1961 виступив з критикою сталінізму. У 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що у 1964 позбавлений звання і нагород. У 1964-1965 та 1969-1974 репресований (примусове психічне лікування здорової людини, арешти). Член-засновник Гельсінської групи. У 1977 позбавлений громадянства СРСР, виїхав до США. Представляв Гельсінський рух за кордоном.

 

УГГ створювалася як відкрита громадська організація. Група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини.

У програмній заяві Гельсінської групи говорилося: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які населяють нашу Батьківщину, ми надамо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух в Україні привернув увагу урядів і законодавців різних країн світу. В листопаді 1976 р. у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій.

У своєму зверненні до країн – учасниць Белградської наради влітку 1977 р. Українська Гельсінська група наголошувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР, втратила свій суверенітет, свою державність. «Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах... ті чи інші проблеми, зобов'язання?»

Кожен народ, говорилося у зверненні, повинен бути у спілці демократичних держав «вільним чинником, незалежним творчим духом». Лише тоді зникнуть ті деформації, що спотворюють стосунки між народами, сіють розбрат і підозри. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя дій всіх, для кожного.

Виходячи з цього, УГГ заявляла, що «найрадикальніша вимога української нації для себе і для братерства народів повна суверенність творчого прояву в усіх сферах духовно-господарського життя. Ніщо в світі не може зупинити втілення цієї ідеї в зримі форми історичної реальності».

Досягнення суверенітету України, на думку авторів документа, було можливе лише за умови вирішення загальнодемократичних завдань: встановлення реальної свободи слова, свободи волевиявлення, свободи в'їзду та виїзду зі своєї країни, вільного поширення своїх ідей і знайомства з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Пропонувалося звільнити всіх політв’язнів і ліквідувати відповідні статті у кримінальних кодексах союзних республік і СРСР, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру. Пропонувалося також засудити на рівні Організації Об'єднаних Націй саму ідею вбивства й війни.

Незважаючи на те, що Українська Гельсінська група діяла цілком легально й у межах радянської Конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, вона стала об'єктом переслідувань і політичних репресій.

Із 37 членів групи, які працювали в ній у 1977-1985 рр., 23 були засуджені та відправлені у табори і на заслання, шестеро позбавлені радянського громадянства. Три члени групи В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в таборах.

 

5. Релігійне дисидентство. Боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ)

Окремим напрямом дисидентського руху в Україні була боротьба за свободу совісті та віросповідання.

Радянські конституції, прийняті в різні часи, не заперечували цього права громадян. Але на практиці керівництво країни вживало різноманітних заходів проти релігійних культів. З цією метою проводилося обмеження церковних публікацій, активна атеїстична робота з дітьми, практикувалося «запровадження» агентів і провокаторів у середовище священнослужителів, без будь-яких пояснень закривалися культові споруди.

У найгіршому становищі, у порівнянні з іншими конфесіями, перебували греко-католики України. Українська греко-католицька церква внаслідок постійних утисків і репресивних заходів влади в народі стала називатися «церквою у катакомбах» (тому що діяла нелегально).

Але навіть переслідування не змогли остаточно знищити її. У 60-80-і роки таємні обряди для віруючих у Західній Україні проводили понад 300 греко-католицьких священиків. Незважаючи на неослабний контроль з боку владних структур, УГКЦ спромагалася мати навіть нелегальні монастирі та друкарні.

Влада жорстоко поводилася з представниками релігійного дисидентства. Па початок 1968 р. із 230 засуджених учасників українського опозиційного руху через релігійні переконання постраждало 84 особи. В серпні 1980 р. з 90 українських політичних в'язнів 78 мали пряме відношення до боротьби за свободу совісті.

Одним із головних завдань релігійна опозиція вважала реабілітацію та легалізацію УГК, протестантських церков та боротьбу за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів, звільнення засуджених за релігійні переконання, реабілітацію страчених служителів культу.

У 1982 р. з ініціативи відомого політв'язня Йосипа Терелі було створено Комітет захисту Української греко-католицької церкви, що ставив собі за мету досягти її легалізації в Україні. Влада відповіла на цю спробу арештами членів організації.

 

6. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х - на початку 80-х років

Наприкінці 70-х років учасники опозиційного руху починають поступово переходити на нелегальне становище, створюючи таємні групи й організації.

Одна з таких груп (взявши собі назву «Український національний фронт») діяла в Івано-Франківській області. Члени цієї групи займалися просвітницькою діяльністю і намагалися продовжити випуск «Українського вісника». Але розгорнути активну роботу їм так і не вдалося. В 1980 р. всі вони були заарештовані і засуджені на різні строки ув’язнення

У цей же час робилися спроби створити незалежні профспілки. Зокрема, в 1978 р. донецький інженер Володимир Клебанов підготував і розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників.

У цю робітничу спілку записалося близько 200 чоловік. Особливість її полягала втому, що Асоціація стала першою на той час альтернативною організацією офіційним профспілкам, що перебували піл контролем правлячої партії.

Але зазначене об'єднання не було профспілкою в чистому вигляді. В статуті Асоціації проголошувалося, що її фундатори хотіли б допомогти тим, чиї права попрані. Звернення Асоціації до світової громадськості, а також її програмні завдання свідчать, що вона намагалася поєднати функції профспілки та правозахисної групи.

Внаслідок арештів і переслідувань Асоціація вільної профспілки припинила свою діяльність через три місяці після виникнення.

6.3. Посилення репресій проти дисидентів у 1980-і рр. Репресії проти дисидентів не припинялися і в 1980-і роки.

В 1980 р. до в'язниць і таборів було відправлено чергову партію політв'язнів: Степана Хмару, Віталія Шевченка, Олеся Шевченка та інших. Наступного року внаслідок арештів була припинена діяльність Київського демократичного клубу, члени якого розробили Маніфест про внутрішній стан в СРСР і закликали щорічно відзначати День ук­раїнського політв'язня.

У 1983-1984рр. органи КДБ мЛьвова припинили діяльність Інтернаціонального революційного фронту (ІРФ), створеного в 1979 р. Координаційну раду цієї молодіжної організації очолювала студентка університету Тетяна Метельова. ІРФ мав свої осередки у Києві, Херсоні, Ужгороді, Москві, Ленінграді та інших містах. Члени цієї організації ставили за мету ліквідувати владну монополію правлячої партії, репресивні органи, запровадити госпрозрахунок на підприємствах.

На початку 80-х років опозиційні настрої починають проявлятись і в армії, де серед молодих офіцерів з'являлися люди, які відкрито виступали проти напівколоніального, на їх думку, становища України в складі Радянського Союзу.

У 60-80-і роки опозиційний рух в Україні, незважаючи на відчутні втрати у своїх лавах, зумів зберегти загальну тенденцію, спрямовану на політичне, духовне і культурне відродження нації.

При цьому опозиційні сили, які виступали за суверенність України, не мали ні єдиної організаційної структури, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося репресивними заходами влади про­ти інакомислячих.

Утім, український дисидентський рух був надзвичайно широким від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-демократичної (І.Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму (В.Мороз), і був реальною моральною та ідеологічною загрозою існуючій системі.

І хоч у заявах опозиційних сил переважав викривальний пафос, в їхніх ідеях було чимало позитивних пропозицій з оновлення тогочасних суспільних відносин і державною життя.

Виступаючи проти порушень прав людини, пропонуючи шляхи реформування суспільства на демократичних засадах, представники українського опозиційного руху тим самим допомагали багатьом лю­дям усвідомити необхідність докорінних перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Саме представникам опозиційного руху слід віддати пріоритет у постановці практично всіх «перебудовчих» проблем, які постали у другій половині 80-х років.

 

Запитання і завдання

1. Хто такі "дисиденти"?

2. Які були цілі дисидентів в Україні?

3. Кого з відомих представників опозиційного руху Ви знаєте?

4. Назвіть відомі Вам українські опозиційні організації.

5. Які напрямки дисидентського руху Вам відомі?

6. Яка міжнародна подія стала поштовхом для активізації опозиційного руху в Україні та чому?

7. Коли виникла Українська Гельсінська група? Хто був її засновником?

8. Визначте хронологічну послідовність подій:

- утворення Української Гельсінської групи;

- утворення Комітету захисту Української греко-католицької церкви;

- перила спроба утворення незалежних профспілок;

- Нарада з питань безпеки і співробітництва в Європі.

9. Охарактеризуйте основні напрямки опозиційного руху і 60-80-х роках.

10. Які форми діяльності використовували дисиденти?

11. Якими методами боролася влада проти дисидентів?

12. Заповніть таблицю:

Назва організації

Представники

Цілі

 

 

 

 

 

 

13. Чому, на Вашу думку, влада в 60-80-х роках не знищувала інакомислячих фізично, як це було, наприклад, у 30-і роки?

14. Дисидентів іноді називають «поколінням XX з'їзду». Як Ви вважаєте, чому? Чи коректна ця назва?

15. Чому, на Ваш погляд, влада переслідувала Українську греко-католицьку церкву в 60-80-і роки більше, ніж інші конфесії?