17. НАРОСТАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ (підручник)

§ 17                                                                           НАРОСТАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ

 

1. Особливості індустріального розвитку України

Адміністративно-командна система управління, що домінувала в СРСР у період неосталінізму, в цілому згубно впливала на економічним розвиток країни.

Разом з тим не можна заперечувати, що в умовах існування цієї системи все ж робилися окремі спорадичні спроби розв'язати складні економічні проблеми, зробити економіку більш дієздатною і ефективною. Однак ці спроби були приреченими на невдачу, оскільки в СРСР, в тому числі і в Україні, традиційно на перше місце ставилися проблеми політики та ідеології, а не економіки. Економіка розвивалася переважно на екстенсивній основі.

 

Поняття і терміни

            Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.

 

У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.

Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень.

Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку п'ятирічного плану

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін.

На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки, адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.

Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народно­господарське значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.

До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.

За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі на 28%, національний доход на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.

У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська, Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.

Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У середині 70-х років па території України розпочалася екс­плуатація 26 нових нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в республіці.

Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної, вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.

Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.

Фактично виникла і сформувалася нова галузь мікробіологічна промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства концентрованими добривами, засобами захисту рослин.

Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млн. крб.

Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України комплексна механізація й автоматизація були запроваджені на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти механізовані потокові й автоматизовані лінії.

На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей. Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.

У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х рр.

Мільйонна машина Запорізького автозаводу«Комунар» (1975 р.)

 

Разом з тим, економіці України не вдалося уникнути й негативних наслідків економічної реформи 60-70-х рр., що врешті-решт привели економіку до глобальної кризи.

Зокрема, в ході реалізації реформи порушувалися відпрацьовані у попередній період господарські зв’язки, з кожним роком помітно зростала собівартість виробленої продукції, різко впала дисципліна постачання.

Фактичне усунення республіканських органів від керівництва підприємствами на власній території, посилення адміністративно-командних методів управління з боку загальносоюзних органів, надмірна централізація економічних процесів позбавляли косигінську економічну реформу реальних перспектив і кінцевих позитивних результатів.

У 70-80-і рр., після припинення реформаційних процесів і переведення господарства Радянською Союзу на екстенсивний шлях розвитку, економіку республіки охопила криза.

Криза характеризувалася прямою залежністю від центральних органів керівництва, неприхованим ігноруванням національних інтересів України.

Яскравими прикладами такої економічної політики була концентрація сил для. За порівняно короткий термін здійснення гігантських, але економічно необґрунтованих та неефективних проектів. За порівняно короткий термін були споруджені «рукотворні» моря на Дніпрі, найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови. Вони нерідко були шкідливими і небезпечними для навколишнього середовища і, в першу чергу, для жити людини.

На території України з ініціативи центрального керівництва розміщувалися техногенно шкідливі виробництва, у тому числі близько 1 тис. хімічних заводів, причому лише кілька відсотків продукції, що на них вироблялася, республіка використовувала у своїх інтересах.

У республіці в цей період без належного наукового обґрунтування занадто високими, непродуманими темпами розвивалася атомна енергетика. Зокрема, розгорнулося будівництво потужних АЕС в густонаселених і маловодних Південно-Західному та Південному економічних регіонах України. У межиріччі Дніпра. Десни та Прип'яті поруч з Києвом ударними темпами споруджувалася незабаром фатальна для долі України Чорнобильська атомна електростанція.

У результаті такого бездумного ставлення до природних багатств української землі, в республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, було побудовано 40% атомних енергоблоків Радянського Союзу. При цьому вироблена ними електроенергія використовувалася не для потреб республіки, а постачалася, як правило, в європейські країни.

Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних для освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася з України.

На освоєння перспективних східних родовищ нафти та газу виділялися величезні кошти. До того ж з України для роботи в цих регіонах було мобілізовано тисячі кваліфікованих працівників. Як наслідок, в Тюменській області, наприклад, нині мешкає понад півмільйона українців.

У результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка галузей, що працювала на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих країнах світу вона сягала 50-60%.

Тенденція до уповільнення темпів економічного розвитку з часом набула постійного характеру, що врешті-решт зумовило справжній застій в економіці. Будь-які зрушення в ній залежали тільки від грошових інвестицій. Остаточно закріпився екстенсивний метод ведення господарства.

Яскравим свідченням такого принципу господарювання була державна політика в галузі капіталовкладень.

У 70-ті роки поширеним явищем стало будівництво величезних об'єктів-гігантів, на спорудження яких виділялись колосальні кошти. Ця своєрідна «гігантоманія» у поєднанні з прихованою інфляцією призвела до того, що вартість таких об'єктів в середньому перевищу­вала заплановану на 25-50%.

Поширення набула своєрідна практика, за якою значні сили і кошти зосереджувались на завершенні будівництва найбільш важливих на певний момент об'єктів, залишаючи при цьому низку незавершених будов. У соціально-економічний лексикон брежнєвського періо­ду увійшов навіть специфічний термін «довгобуд». На таке довготривале будівництво щорічно витрачалося до 75% капіталовкладень.

Десята п'ятирічка (1976-1980 рр.) була проголошена «п'ятирічкою ефективності та якості», однак реально вона такою не стала. Замість зростання економіки, вдалося досягти тільки підтримання економічних пропорцій на рівні 30-50-х років.

При цьому ставка робилася на імпорт промислового обладнання і товарів широкого вжитку із-за кордону в обмін на експорт енергоносіїв. Після восьмикратного підвищення світових цін на нафту в 70і роки в СРСР хлинув справжній потік «нафтодоларів». Але витратний економічний механізм миттєво поглинав ці величезні кошти, спрямовуючи їх на чергові безперспективні та екологічно небезпечні «довгобуди».

Внаслідок такої економічної політики в Україні хронічно не виконувалися завдання п'ятирічних планів.

Зокрема, національний доход республіки у дев'ятій п'ятирічці (1971-1976 рр.) за планом мав збільшитись на 37-39%, але показник виконання (причому явно завищений) складав 25%.

У наступній, десятій п'ятирічці (1976-1980 рр.), зростання цього показника було передбачено на рівні досягнутого, але одержаний результат становив лише 18%.

Якщо з деяких нормативів розвитку промисловості (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо) вдалося хоча б наблизитись до запланованого, то сільське господарство, як і раніше, залишалося найбільш занедбаною ланкою економіки республіки.

 

2. Стан колгоспно-радгоспної системи

Зовні складалося враження, що саме в 70-ті роки піднесенню сільськогосподарської галузі в Україні було приділено максимум зусиль і уваги. Адже саме в цей період активно запроваджувались глобальні програми меліорації земель, механізації та хімізації сільського господарства. Впродовж десятиліття в сільське господарство було спрямовано 27% усіх капіталовкладень в економіку.

Але в підсумку всі ці заходи виявилися малоефективними, принесли здебільшого зовсім протилежний, неочікуваний результат.

Зокрема, механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної і малопродуктивної техніки; хімізація спричинила забруднення українського чорнозему і сільськогосподарської продукції шкідливими хімікатами; меліорація, на яку було витрачено 16 млрд. карбованців, зіпсувала родючі землі і серйозно порушила екологічний баланс республіки.

До зазначених недоліків слід додати також низьку ефективність використання людських ресурсів на селі, безгосподарну систему переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, внаслідок якої щорічні втрати при збиранні врожаїв становили 30-33%.

Як правило, передова ініціатива сільськогосподарських практиків не знаходила підтримки забюрократизованої місцевої влади. Наприклад, позитивний ефект мав колективний підряд з оплатою праці за кінцевими підсумками в роботі. Вперше він був запроваджений ще 1971 р. у Баштанському районі на Миколаївщині. Але досвід баштанських механізаторів протягом 12 років застосували лише 5% господарств України.

Органами влади свідомо гальмувався розвиток особистих підсобних господарств селян, що в результаті призвело до значного скорочення поголів'я худоби, свиней, овець, кіз. Це, у свою чергу, викликало зменшення кількості виробленої сільськогосподарської продукції і. зрештою, зниження прибутків селян.

Складними залишалися також умови життя і праці сільських жителів. У господарствах, незважаючи на пронеси механізації, залишалося багато ручної праці.

У сільській місцевості, як і раніше, не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не спрацьо­вували, і тому трудівники села почали масово виїжджати до більш цивілізованого міста. Протягом 1966-1985 рр. до цього рішучого кроку вдалися 4,6 млн чоловік.

Внаслідок такої активної міграції, з карти України в 1972-1986 рр. зникли як «неперспективні» 1 502 села. В українських селах, як правило, залишилися пенсіонери чи люди, які не могли наважитись або не мали можливості розпочати нове життя в місті.

Ці зміни зумовили болючі проблеми, пов'язані з нестачею людських ресурсів на селі. Наочним підтвердженням цих негативних процесів стали традиційні сезонні «мобілізації» працівників інших галузей народного господарства, освіти і науки на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її продуктивності і якості.

Попри зазначені об'єктивні і суб'єктивні труднощі, що суттєво гальмували розвиток сільського господарства, республіка не лише забезпечувала свої власні потреби в продовольстві, але й за вказівками союзних органів знаходила змогу поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони СРСР. Зокрема, на межі 70-80-х рр. вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 40% соняшнику, 26% тваринного масла, 23% м'яса тощо.

Зростаюче відчуження селян від результатів їхньої праці у колгоспах і радгоспах продовжувало неухильно знижувати продуктивність сільськогосподарського виробництва, темпи зростання якого постійно падали.

Якщо в 60-70-і рр. вони становили в середньому 4,5% на рік, то в 1981-1985 рр. 3,9%. У другій половині 70-х років їй середньорічний приріст сільськогосподарської продукції становив 1,5%, а в першій половині 80-х лише 0,5%.

 

                   Покинуті села (80-ті роки)

 

Низькоефективний і уповільнений розвиток сільського господарства пояснювався не лише кризою колгоспно-радгоспної системи.

Неабияку роль у його занепаді відіграли також загальні принципи управління економікою, що панували в СРСР. Центральне керівництво розробляло плани, нормативи, директиви, нерідко ігноруючи місцеву специфіку, реальні можливості, навіть кліматичні умови того чи іншого регіону України. Селянин-колгоспник був повністю відсторонений від розробки і прийняття власних виробничих завдань, мусив лише бездумно виконувати чужі рішення. Це породжувало повну безвідповідальність сільських трудівників за кінцеві результати праці, безгосподарність, завдавало значних матеріальних і моральних втрат.

З огляду на надзвичайно скрутне становище із продовольчим забезпеченням, керівництво країни в 1982 р. прийняло спеціально розроблену Продовольчу програму, виконання якої було оголошено всенародною справою.

Але численні пленуми, активи, наради і конференції досить слабо впливали на поліпшення ситуації з постачанням продовольства.

Адміністративно-командні методи ведення сільського господарства привели в результаті до катастрофічних наслідків.

З 1966 по 1985 рр. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротилися більш ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових у 1981-1985 рр. становив 39,3 млн. тонн на рік, тоді як у 1976-1980 рр. він складав 43 млн. тонн.

Незважаючи на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 рр.), їхня віддача залишалась низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства довів свою неефективність. Глобальний характер продовольчої проблеми став однією з ознак кризи тоталітарної системи.

Економічна реформа 1966-1970 рр. викликала деякі позитивні зрушення у розвитку промисловості і сільського господарства України.

Але в зв'язку з її поступовим згортанням, економічний розвиток республіки помітно уповільнився.

Наприкінці 70-х на початку 80-х років в економіці України розпочалася всеохоплююча криза. Спроби оживити економічний розви­ток не давали бажаних результатів, а навпаки, тільки погіршували становище.

 

СТРУКТУРНА КРИЗА РАДЯНСЬКОЇ МОДЕЛІ
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО РОЗВИТКУ

Економічна криза:


дефіцит товарів;

відмова або повільне запровадження нових технологій;

невисока якість більшості товарів;

продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати);

переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції.

Політична криза:

воєнні авантюри і нездатність вийти з них (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. «Старіння» керівництва;

недієздатність законодавчих органів;

втрата динамічності в розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв’язків, особистої відданості;

посилення репресій проти інакомислячих.

Ідеологічна криза:

розчарування у правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

зростання дисидентського руху і настроїв у суспільстві;

посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:

бездумна експлуатація природних ресурсів;

відсутність наукового обґрунтування у розміщенні виробничих потужностей;

руйнування природного середовища, придатного для життя людей (забруднення водоймищ, атмосфери тощо);

поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо).

 

Запитання і завдання

1. У чому полягають особливості екстенсивної системи господарювання?

2. Хто очолив проведення економічної реформи в 1965 р.?

3. Якими були основні наслідки адміністративно-командної системи керівництва сільським господарством?

4. Що таке «довгобуд»?

5.  У чому полягав зміст політики «гігантоманії» в Україні?

6. Які зміни в системі управління народним господарством принесла реформа 1965 р.?

7. Визначте хронологічну послідовність подій:

- дев'ята п'ятирічка;

- прийняття Продовольчої програми;

- початок «косигінської» реформи в Україні;

- десята п'ятирічка.

8. Які цілі переслідувала економічна реформа 1965 р.? Які вона мала наслідки в Україні?

9. Якими були наслідки ставки на «нафтодолари» для розвитку України?

10. Які наслідки мали міграційні процеси, що відбувалися на селі у 70- 80-і роки?

11. Чому, на Ваш погляд, косигінська реформа не змогла досягти остаточного успіху?

12. Чим би Ви могли пояснити те, що екстенсивний шлях розвитку економіки в результаті призвів до кризи?

13. Які заходи, на Вашу думку, могли б вивести економіку Ра­дянського Союзу з кризового стану?