§ 15                                                                             ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

 

1. Витоки дисидентства

Після смерті Й.Сталіна, в умовах хрущовської «відлиги», в Україні знову розгорнувся опозиційний рух. Основними причинами його піднесення в Україні були: практично бездержавний статус республіки; монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки; постійні утиски й обмеження національно-культурною розвитку; цілеспрямо­вана русифікація українського населення республіки.

Наприкінці 50-х на початку 60-х років усі наявні позитивні можливості хрущовської «відлиги» були фактично вичерпані. Стратегічна лінія реформ прийшла у повну невідповідність з існуючою політичною системою, яка вже не допускала серйозних змін.

У цих умовах «шістдесятники» поступово сформували опозицію владним структурам. Але опозицію, що діяла переважно в межах існуючої системи, за тими «правилами гри», які ініціювалися «зверху».

Проте паралельно в цей час починає розгортатися інший різновид опозиційного руху, який згодом став називатися «дисидентським».

На відміну від легального культурологічною шістдесятництва, скориставшись послабленням тоталітаризму і лібералізацією, що відбувалася в країні, нові борці за національні права українців почали в міру своїх можливостей органічно поєднувати підпільну діяльність з деякими легальними методами боротьби.

 

Поняття і терміни

Дисиденти (від лат. dissidens – незгідний) – учасники опозиційного руху в СРСР з кінця 50-х – до середини 80-х; виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в неросійських республіках – за національні права, власну державність.

 

Українське дисидентство непокоїли дві головні проблеми. Перша торкалася прав нації, а друга прав людини. Характерною особливістю поглядів дисидентів було те, що вони не розділяли права нації та права людини, не протиставляли їх одне одному, а розглядали як одне ціле.

В соціально-політичному ж аспекті нова генерація національно-патріотичних сил продовжувала підтримувати і розвивати демократичні і правові традиції. Тому не випадково, що з того часу фактично як синоніми вживаються терміни дисидентство, правозахисництво й інакомислення.

Відчуваючи, що цей опозиційний рух створює серйозну небезпеку правлячому режиму, партійні і державні структури України спрямували на безкомпромісну і рішучу боротьбу з опозицією органи КДБ. Зокрема, в грудні 1959 р. ЦК Компартії України своєю постановою зобов'язав українських кадебістів «посилити роботу щодо попередження, викриття і припинення ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських елементів на території республіки».

У нових умовах правоохоронні органи змушені були відмовитись від прямих репресій, а ширше застосовувати більш гнучкі профілактичні методи, тобто «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях».

Варто зазначити, що всупереч процесам лібералізації, радянські каральні органи працювали, як і раніше, досить активно. Тільки за 1954-1959 рр. в Україні було викрито і ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповань», майже 2 тисячі осіб за антирадянську діяльність було притягнуто до кримінальної відповідальності, 1 300 відчули на собі «профілактичну» роботу спецорганів.

З метою посилення ефективності боротьби з інакомислячими в 1961 р. були введені в дію нові карні кодекси СРСР і союзних республік. Статті 61 («шкідництво») та 62 («антирадянська агітація та пропаганда») Карного Кодексу УРСР могли трактуватися каральними органами, звичайно, на їх розсуд.

 

Опозиційний рух 1950-1980-их років

 

2. Український революційний центр (УРЦ). Оформлення ідеології дисидентства

Невдовзі після смерті Й.Сталіна партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ).

З кореспонденції, що надходила зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були надруковані на машинці й надсилалися до сільських рад. колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У розповсюджених документах повідомлялося про створення революційного центру, здатного очолити в Україні національно-визвольний рух, піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Й.Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, насильницькому переселенні людей, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.

У Маніфесті Українського революційного центру визначалися тридцять три «принципи свободи».

У документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, встановлення суверенітету України, визначення державних кордонів нації в межах її етнографічних земель, забезпечення свободи організації різних політичних партій тощо.

Зазначалося, що найважливіші питання політичною життя, законодавства, формування бюджету мають вирішуватися виключно шляхом всенародного голосування.

Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборних органів влади, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади.

Український революційний центр заявив, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації державність», проголошувалося в Маніфесті УРЦ. Лише тоді, зазначалося в ньому, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна, на думку авторів документу, тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.

Ідеоло­гія українського дисидентства почала формуватися в 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, у якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світової громадськості до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі.

На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва. колишніх політичних діячів України, повернення творів представників «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції.

Неконфронтаційний характер цих вимог пояснювався бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства і водночас уникнути переслідувань з боку каральних органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати піл народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

У 1958 р. органи КДБ України викрили в Станіславі (лині Івано-Франківськ) Об'єднану партію визволення України, а в 1961 р. у Львові Український національний комітет та в с. Кулич-Воля на Львівщині Молодіжну національну організацію.

Спільним для цих організацій було те, що вони, по-перше, мали в своєму складі, як правило, молодь, і, по-друге, організаційно та ідеологічно орієнтувалися на засади і досвід ОУН-УПА.

 

3. Українська робітничо-селянська спілка (УРСС)

Найбільш відомою групою, яка в своїх програмних документах поставила питання про ненасильницький, конституційний шлях здобуття державної незалежності України, була Українська робітничо-селянська спілка. її заснували два молоді юристи – Левко Лук’яненко та Іван Кандиба, які в 1958 р. на Львівщині створили ядро майбутньої організації.

 

Постать

Лук'яненко Левко Григорович (1928 р.н.) – політик і громадський діяч. Закінчив Московський університет (1958). В 1958-1961 – адвокат на Львівщині. У 1958 заснував Українську робітничо-селянську спілку. У 1961 заарештований і засуджений до страти, яку замінено 15-річним ув'язненням. Після відбуття (1976) терміну ув'язнення оселився в Чернігові. Один із засновників УГГ. У грудні 1977 заарештований і у червні 1978 засуджений до 10 років в'язниці і п'яти років заслання. В січні 1989 повернувся в Україну і керував УГС, головою якої обраний 1988. В 1990-1992 – народний депутат України. З 1990 голова, з 1993 – почесний голова УРП. У 1992-1993 – Надзвичайний і Повноважений Посол України в Канаді. З 1994 – народний депутат України. Голова Всеукраїнської асоціації дослідників голодоморів в Україні (1994). Президент Української ланки Всесвітньої ліги за свободу і демократію. Автор Акта проголошення незалежності України, книг – «Сповідь у камері смертників», «Вірю о Бога та Україну», «Не дам загинуть Україні». Почесна відзнака Президента України (1992). Медаль Святого Володимира «Борцям за волю України» (1991). Почесний доктор права Альбертського університету (Канада).

 

У розробленому в 1959 р. Левком Лук’яненком та Степаном Віруном проекти програми УРСС теоретично обґрунтовувались і осмислювались положення нового, безкровною етапу українською національно-визвольного руху.

В цьому документі гострій критиці піддавалася політика Комуністичної партії і радянського уряду в роки голодомору 1932-1933 рр., засуджувалася практика жорстоких сталінських репресій 30-х років, бюрократичні методи керівництва народним господарством, націо­нальна політика правлячої партії, що здійснювалась у республіці.

У проекті програми зазначалося, що в дійсності Україна позбавлена проголошених Конституцією суверенітету та прав вільно вступати у політичні й економічні відносини і іншими державами. В республіці українська мова не тільки не стала державною, а взагалі майже витіснена з офіційного вжитку.

Тому, за словами авторів проекту, Україні потрібно використати надане їй конституційне право і вийти зі складу СРСР. Адже Конституція УРСР (ст.14) та Конституція СРСР (ст.17) надавали союзній республіці право перетворитися на цілком незалежне державне утворення.

Як вважали автори документа, в новоствореній самостійній Українській державі політичний лад буде залишатися, як і до цього, радянським, а економічний соціалістичним. Україна, зазначалося в проекті програми, як суверенна і самостійна держава мала б залишитися в співдружності таких самих незалежних соціалістичних держав.

Характерною особливістю УРСС було те, що її засновники для визначення та обґрунтування своїх ідеологічних засад використовували, як вони стверджували, «справжній марксизм», що нібито не мав нічого спільного з тодішньою практикою КПРС.

Таке рішення випливало не лише з тактичних міркувань активістів спілки, але й з усвідомлення ними історичних традицій політичної боротьби в Україні наприкінці XIX на початку XX ст. Як зазначав Л.Лук'яненко, навчаючись у Москві, він детально ознайомився з програмою Революційної української партії (РУН) і був просто вражений її справжньою «демократичністю і соціалістичністю».

Разом з тим Українська робітничо-селянська спілка не заперечувала і досвіду боротьби ОУН-УПА. В ході обговорення програми і тактики своєї діяльності члени об'єднання висловлювали думки щодо можливості використання традицій воєнного і повоєнного українського повстанського руху. Але в кінцевому підсумку підтримку більшості отримали ті, хто вважав, що нові умови вимагають нових форм і тактики політичної діяльності.

На своєму засіданні, що відбулося 6 листопада 1960 р. члени Української робітничо-селянської спілки розглянули проект програми та головні завдання організації. Але наступні збори спілки не відбулися в січні 1961 р. її керівництво було заарештовано.

Оцінюючи проект програми Української робітничо-селянської спілки, слід наголосити на тому, що метою, до якої прагнула ця організація, було виведення України зі складу СРСР. Саме для активної пропаганди ідеї суверенної і незалежної України створювалося це політичне об'єднання. На думку його засновників, у разі невизнання більшістю української нації цієї мети, спілка мусила саморозпуститися.

Правоохоронні органи, викривши УРСС, інкримінували її учасникам тяжкий злочин – зраду Батьківщини. І коли керівник організації Л.Лук'яненко спробував нагадати слідчому, що поставлена спілкою мета відповідала конституційним нормам, той відповів в афористичній формі: «Конституція існує лише для закордоння».

На закритому судовому процесі у травні 1961 р. шістьох членів Української робітничо-селянської спілки засудили до великих строків табірного ув'язнення (від 10 до 15 років). Л.Лук'яненко був засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу, який згодом був замінений 15-річним ув'язненням.

 

4. Політична та ідеологічна реакція 60-х років. Праця І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

«Відлига», процеси демократизації та лібералізації суспільно-політичного життя, розвиток дисидентського руху поступово сформували новий політичний клімат в Україні, який характеризувався виникненням політичних вимог у середовищі опозиції.

Суттєвим поштовхом до цього стала хвиля арештів дисидентів, що прокотилася в середині 60-х років. Удар був спрямований проти молодої генерації української інтелігенції. Заарештовані були Іван Світличний, брати Богдан і Михайло Горині, Михайло Косів та ін. їм не пред'явили конкретних звинувачень, але натомість у республіці почали активно розповсюджуватись чутки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Справа була вочевидь сфабрикованою і носила характер відвертої розправи.

На рішучий захист заарештованих стали відомі представники тогочасної української інтелектуальної еліти депутат Верховної Ради СРСР М.Стельмах, депутат Верховної Ради УРСР А.Малишко, авіаконструктор О.Антонов, кінорежисер С.Параджанов, композитор Г.Майборода та ін.

Репресії проти опозиції, що мали місце в Україні в першій половині 60-х років, не відвернули опозиціонерів від політичної боротьби. Навпаки, переслідування надали тим, хто залишився на волі, ще більшої сили, натхнення і відваги.

Власне, під впливом саме тих масових арештів 1965 р. молодий літературознавець Іван Дзюба взявся за детальне дослідження джерел і головних причин, що зумовили акції рішучого протесту передової української інтелігенції.

У вересні-грудні 1965 р. свої висновки І.Дзюба виклав у праці під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку надіслав партійному і радянському керівництву СРСР і Української РСР. Це було першим широким узагальненням ідей українського опозиційною руху, яке містило розгорнуту програму його культурних і політичних вимог.

Головна вимога виглядала досить зважено повернення партійного керівництва до принципів ленінської національної політики (книга І.Дзюби була буквально всіяна цитатами з Леніна, Маркса та Енгельса).

Однак навіть ця поміркована програма була вже свідченням легального заперечення офіційної політики радянського режиму. У кінцевій частині книги І. Дзюба осудливо вказував на політичну і моральну відповідальність українського уряду за долю Української РСР.

Написана з великим талантом і ерудицією, книга І.Дзюби на довгі роки стала головною політичною програмою українського національно-визвольного руху й мала величезний вплив на формування його ідеологічних концепцій.

Керівництво республіки домоглося звільнення І.Дзюби з роботи і робило все для того, щоб він публічно зрікся написаного. Йому навіть цинічно пропонувалося написати статтю про розквіт радянської України в «сім'ї народів-братів».

Зрештою, І.Дзюбу заарештували і 18 місяців протримали за ґратами, а згодом (у грудні 1969 р.) примусили написати у Спілку письменників України покаянного листа.

Діяльність політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х років мала величезне значення.

Вона фактично підготувала міцне підґрунтя дам наступної боротьби за демократизацію суспільно-політичного життя в республіці. Представники опозиційних правлячому режимові сил переконали громадськість у можливості реального існування опору репресивній державі.

 

Документ

ВИТЯГ З ПОСТАНОВИ ЦК КП УКРАЇНИ ПРО ВИСНОВОК НА ЛИСТ І.ДЗЮБИ ТА ДОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ, НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ (22 лютого 1972 р.)

...2. Підготовлений І.Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» має явно виражений антирадянський, антикомуністичний характер, а його автор стоїть на буржуазно-націоналістичних позиціях. Політична шкідливість, класово ворожа суть цієї «праці» полягає в тому, що в ній зводиться наклеп на ленінську національну політику КПРС, робиться спроба довести пригнічене становище України в складі СРСР і дискредитувати Союз РСР, як нову, вищу форму об'єднання суверенних союзних республік, послабити дружбу, розпалити недовір'я і ворожнечу між українським і російським народами, дезорієнтувати наш народ і світову громадськість щодо справжнього стану культурного розвитку Радянської України.

З цією метою Дзюба вдається до спотворення і перекручення положень ленінської національної політики та змісту творів класиків марксизму-ленінізму з національного питання, обґрунтовує свою «теоретичну» платформу, яка виражає погляди українського буржуазного націоналізму, повторює і намагається «аргументувати» основні твердження буржуазної та націоналістичної пропаганди.

Запитання до документа

Як Ви вважаєте, які положення праці І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» викликали обурення партійно-радянського керівництва?

 

Запитання і завдання

1. За що боролися українські дисиденти?

2. Назвіть відомих Вам українських дисидентів.

3. Назвіть відомі Вам дисидентські групи та організації.

4. Які методи використовував радянський режим для боротьби проти українських дисидентів?

5. Які основні положення містилися в Маніфесті Українського революційного центру?

6. Якою була головна мета діяльності Української робітничо-селянської спілки?

7. У чому полягали основні вимоги українських дисидентів?

8. Які засоби застосовували державні органи для придушення опозиційного руху?

9. Дайте визначення поняття «дисиденти».

10. Чим відрізнялися погляди і діяльність дисидентів і « шістдесятників» ?

11. Охарактеризуйте працю І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Виділіть її основні положення.

12. У чому полягає значення діяльності дисидентів?

13. Як Ви вважаєте, чому дисидентський рух в Україні виник тільки в 50-і роки, а не раніше?

14. Чому, на Вашу думку, дисиденти відмовилися від насильницьких методів боротьби?

15. Чи складала діяльність дисидентів, на Ваш погляд, реальну загрозу існуванню радянського режиму?

<< 14. КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ 16. ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОПЧНА КРИЗА СИСТЕМИ >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus