РАДЯНСЬКА МОДЕРНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ. СТАН ЕКОНОМІКИ в 1928–1939 рр. (конспект)

Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінний переустрій країни, який отримав назву «радянська модернізація».

Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колективізація, масові репресії, «культурна революція».

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний XV з’їзд у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і знищення товарно-грошових відносин. На думку Сталіна, плани мали носити не прогнозуючий, а директивний характер, тобто бути обов’язковими до виконання. Передбачалося досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини – М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші – були оголошені «правими ухильниками» і під час «чистки» партії виключені з її лав. На основі показників першого п’ятирічного плану на 1928/29 – 1932/33 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

Перша п’ятирічка становила суму річних планів, які постійно коригувались у бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалася структура господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929–1933 рр. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок у соціалізм. Сталін установив темпи приросту промислової продукції на другий рік п’ятирічки 32 %, а далі – 45 %. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними можливостями. Окремі галузі економіки розвивалися з випередженням, інші відставали. Внаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. Для залучення нових ресурсів вживалися будь-які заходи.

Джерела індустріалазації: доходи державного сектору економіки; доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини і сільгосппродукції за кордон; «ножиці цін» між промисловою та сільгосппродукцією; націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу); скасування конвертації червінців, інфляція; збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат; подовження робочого дня; колективізація, «розкуркулення»; примусові державні позики; праця в’язнів; трудовий ентузіазм, стаханівський рух; підвищення цін на винно-горілчані напої; продаж за кордон національно-культурних цінностей; антирелігійна кампанія, пограбування церков; збільшення прямих і непрямих податків; запровадження карткової системи розподілу продуктів і предметів першої необхідності; зниження життєвого рівня населення.

З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватись.

У роки першої п’ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі «Дніпроспецсталь», Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та інші. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як й інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку радянської економіки.

Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Сталін маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п’ятирічки 1933 – 1937 рр. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості – Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також Новокраматорський завод важкого машинобудування – один із найбільших в Європі.

Виконання перших п’ятирічок потребувало надзвичайних зусиль народів СРСР. Причому п’ятирічки не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932 – 1933 рр. знищив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. «Шахтинська справа» в Донбасі – суд над старими спеціалістами вугільної промисловості – започаткувала організоване цькування фахівців із дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали належного значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення продуктивності праці, керівники більшовицької партії й уряду намагалися скористатись ентузіазмом мас, а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув’язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилось у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення – так званого "куркульства" на селі та власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо зусилля у галузі важкої промисловості супроводжувалися хронічним занепадом соціальної сфери та легкої промисловості. Щоб зберегти темпи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину.

Отже, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в результаті перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої та харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник був незручною та небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що везти на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати місто та армію. Ось чому під приводом турботи про піднесення добробуту сільського населення партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.

Але в сталінських планах колективізація – це не лише зручний засіб забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисловості – сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процеси розкуркулювання і розселянювання), з іншого – разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Перший п’ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об’єднано 30 % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбачала в Україні найвищі темпи колективізації порівняно з іншими союзними республіками. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 – навесні 1932 р.

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

  1. 1929 – 1930 рр. – час прискореної колективізації, що перетворилася по суті на комунізацію; у колгоспи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірними зусиллями місцевої влади: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня – 62,8 %; у багатьох місцях відбулись антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928–1929 рр. в Україні було знищено до 50 % поголів’я худоби;
  2. 1930 р. – маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських дворів, причому переважно незаможницьких;
  3. 1931 – 1933 рр. – новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів);
  4. 1934–1937 рр. – завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.

Важливим елементом колективізації було так зване «розкуркулення», а фактично розселянювання села. Спочатку, у 1927 – 1928 рр., до заможного селянства проводилася політика обмеження – збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використовувати найману працю, купувати машини, реманент. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання – перехід від політики обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». Починаються масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгоспи. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім’ями – 1,2–1,4 млн осіб, із них – 860 тис. виселили на північ Сибіру).

Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голодомор 1932–1933 рр. Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Проте в дійсності його спричинила ціла сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:

  1. необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала імперським інтересам Москви;
  2. непомірні для селян хлібозаготівлі;
  3. надмірний хлібний експорт;
  4. небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;
  5. конфіскація владою продовольчих запасів;
  6. економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами.

Протягом січня–листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий же період 1931 р. – 380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли закон про охорону соціалістичної власності, що за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше 10 років з конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали «законом про п’ять колосків».

Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі у 1932 р. не вдалося. З метою «виправлення» ситуації в Україну направляється надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. «Зміцнюється» керівництво КП(б)У – другим секретарем ЦК і секретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий посланець Й. Сталіна П. Постишев, проводяться репресії проти українських комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти харчування.

Точну цифру людських втрат від голодомору 1932 – 1933 рр. встановити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн осіб.

Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян колгоспно-феодальній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.

Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, утратою селянами відчуття господаря, тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.