ПОЧАТОК ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (березень 1917 – березень 1918 рр.) (конспект)

Українська революція засвідчила невгасиме прагнення українців до створення власної держави. У 1917 р. український народ одержав історичний шанс звільнитися від іноземної залежності й створити власну соборну демократичну державу.

Учасники і дослідники революції вказують такі її причини:

Залежне та пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і соціального захисту робітництва.

Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне й ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народові в боротьбі за свою державність.

8 березня (23 лютого за старим стилем) 1917 р. в Російській імперії, в її столиці Петрограді, вибухнула революція. Народ, доведений до відчаю й зубожіння невдалою війною, піднявся на боротьбу проти своїх кривдників. Цар Микола ІІ, не маючи змоги приборкати повстання, 15 (2) березня 1917 р. зрікся трону. Царський режим, який століттями гнобив народи, розсипався за декілька днів.

Повалення царату поставило на порядок денний питання про подальшу долю країни та про владу. Суспільство розкололося на прибічників різних, іноді діаметрально протилежних, поглядів на це питання. Одна частина суспільства, на чолі якої стояв новоутворений Тимчасовий уряд, дотримувалась ідеї свободи приватної власності, підприємництва та демократії. Тобто тих цінностей, на яких базується європейська цивілізація. Для того щоб здійснити це, потрібно було, на їх думку, переможно завершити Першу світову війну. Проте їх погляди не поділяла основна маса селянства та робітництва, що згуртувалася навколо створених Рад робітничих і солдатських депутатів. Вони стверджували, що пропоновані Тимчасовим урядом заходи є недостатніми і що необхідно забезпечити нормальне життя для більшої частини населення: припинити, нарешті, війну, дати селянам землю, створити дієву систему соціального захисту і гарантії прав та свобод. Найрадикальніші діячі (партія більшовиків) взагалі закликали до знищення приватної власності й встановлення загальної рівності та справедливості, тобто запровадження соціалістичного (комуністичного) устрою суспільства. Протистояння прихильників різних політичних поглядів зумовило гостру боротьбу, яка призвела до громадянської війни.

Вихор революції захопив і Україну.

Для відстоювання своїх прав українцям потрібен був керівний центр. Зусиллями українських діячів Києва було створено Українську Центральну Раду. Попервах це була одна з київських організацій, які виникли в місті під впливом революції. Головою УЦР обрали найавторитетнішого діяча українського руху, історика Михайла Грушевського. День обрання керівного складу УЦР 20 (7) березня 1917 р. вважається датою її заснування.

Дуже швидко УЦР завоювала довіру населення. Свідченням цього стали багатотисячні українські маніфестації під жовто-блакитними прапорами в Петербурзі та Києві, а згодом і інших містах.

Надихнуті підтримкою на місцях, діячі УЦР взялися за розроблення програми дій та вимог українців, а також до організаційного оформлення руху. З цією метою на початку квітня було скликано Всеукраїнський національний конгрес. На нього з'їхалися близько 1500 делегатів із різних куточків України. На конгресі ухвалили курс на рішуче домагання національно-територіальної автономії України в складі федеративної та демократичної Росії за умови забезпечення прав усіх народів, котрі мешкають в Україні, і таких самих прав української меншості в Росії.

УЦР із київської організації перетворилась на загальноукраїнську.

Конгрес та його рішення сприяли подальшому розгортанню українського руху, який почав охоплювати все нові прошарки суспільства: селянство, робітництво й, особливо, військових (за роки війни до російської армії було мобілізовано 3,5 млн українців), які делегували до УЦР своїх представників. У результаті УЦР збільшилася чисельно і з національного центру перетворилася на український представницький орган – парламент.

Наступним кроком УЦР стали переговори з Тимчасовим урядом. Суть вимог української делегації зводилася до того, щоб російський уряд визнав автономію України, а також визначив її кордони. Але в Петрограді укранцям відмовили. Тоді українські діячі стали на шлях практичної реалізації ідеї автономії України без погодження з росіянами.

10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді В. Винниченко зачитав текст І Універсалу УЦР, в якому проголошувалося: «Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські збори».

Оприлюднення І Універсалу викликало спалах ентузіазму в українському суспільстві. УЦР досягла найвищої точки своєї популярності.

Підтвердженням серйозності намірів УЦР, стало утворення Генерального Секретаріату – українського уряду, який очолив В. Винниченко.

Стривожений таким розвитком подій Тимчасовий уряд пішов на поступки. Між Петроградом і Києвом було укладено договір, який був оформлений як ІІ Універсал. Так, УЦР відкладав реалізацію ідеї проголошення автономії України до Всеросійських Установчих зборів, а ТУ зобов’язувався визнати Генеральний Секретаріат державним органом влади в п’яти українських губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Подільській та Волинській.

У розвитку української революції та діяльності УЦР наступив момент, коли потрібно було показати народові свою здатність управляти й вирішувати практичні проблеми. Але до цього українські проводирі виявилися неготовими. Стрімко падав життєвий рівень населення.

Тим часом розбурхана революцією Росія не могла стати до нормального життя. Різні політичні рухи за допомогою сили намагалися захопити владу. На початку листопада (наприкінці жовтня) 1917 р. більшовики вчинили заколот проти Тимчасового уряду і повалили його. Перед УЦР постав вибір: підтримати прихильників поваленого російського уряду, визнати владу більшовиків або проголосити незалежність Української держави.

Розв’язання ситуації прискорили самі більшовики, спробувавши захопити владу в Києві. 10 листопада (29 жовтня) 1917 р. у місті розпочалися бої між більшовиками й прихильниками ТУ. Скориставшись цим, війська, віддані УЦР, змусили ворогуючі сторони припинити бої і встановили свій контроль над містом. У цій ситуації 22 (7) листопада 1917 р. УЦР видала свій ІІІ Універсал. У ньому зазначалося: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України».

Крім цього III Універсал проголошував широку програму перетворень, що мали би змінити життя українців на краще.

В Універсалі містилася й обіцянка негайно розпочати мирні переговори, про вихід України з Першої світової війни. 11 (24) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат звернувся до всіх воюючих і нейтральних країн із нотою, в якій говорилося, що УНР буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Українська делегація приєдналася до мирних переговорів, що розпочала радянська Росія з країнами Четверного союзу у Брест-Литовську. Напередодні від’їзду делегації, яку очолив В. Голубович (згодом О. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови – утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочалися 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.).

9 лютого 1918 р. було укладено договір УНР із країнами Четверного союзу. За договором, УНР зобов’язалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції та сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання Холмщини та Підляшшя до УНР і утворення на західноукраїнських землях окремого коронного краю. Берестейський договір поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави і продемонстрував успіх молодої української дипломатії. Окреслені договором кордони України набули міжнародного визнання.

Після підписання мирного договору делегація УНР оголосила, що Центральна Рада перебуває у важкому становищі й вимагає негайної допомоги.

У лютому 1918 р. війська Четверного союзу перейшли в наступ на території України, попереду них просувались українські частини. 3 березня 1918 р. у Брест-Литовському мирний договір із Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною підписала і РСФРР. Росія зобов’язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, визнати договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мирний договір, вивести з її території частини Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських установ УНР.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ, а вже 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом березня-квітня радянські війська були витіснені з усієї території України. Одним із важливих рішень УЦР було прийняття закону про новий адміністративно-територіальний устрій.