Тема 3. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ ст. (підручник)

Тема 3 ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА ТА ІНДУСТРІАЛЬНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

 

  • Основні терміни та поняття періоду

Підприємництво, кооперація, артіль, меценатство, філантропічна діяльність.


  • Хто такі підприємці?
  • Що ви знаєте про розвиток підприємництва в українських землях наприкінці ХІХ ст.?
  • Які особливості індустріалізації в Україні?
  • Як розвивався наприкінці ХІХ ст. кооперативний рух?

1. Вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель

  • Визначте, як співвідносилися вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель.
  • Якими були наслідки такого розподілу?

 

Значний промисловий потенціал Наддніпрянської України не залишався поза увагою іноземного капіталу. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, ринки збуту. Наприклад, тільки анг­лійський підприємець Дж. Х’юз, отримавши від російського уряду концесії* на будівництво металургійного заводу та видобуток вугілля, за 25 років своєї підприємницької діяльності на шахтах Донбасу вивіз до Англії 25 млн руб. золотом.
Французький, бельгійський, англійський і німецький капітал захопив чільні позиції в кам’яновугільній, залізорудній та металургійній промисловості. У 1900 р. у видобутку вугілля іноземцям належало 63% основного капіталу, а в металургії ? 90%. Могутній синдикат «Продуголь» фактично цілком контролювався французькими інвесторами. Провідну роль відігравав іноземний капітал і в сільгоспмашинобудуванні, адже із 170 засновників заводів сільгосптехніки в Україні були: 35,0% – іноземці, 22,3% – росіяни, 20,5% – євреї, 10,0% – поляки, 4,0% – українці.


Завод Гретера та Криванека

На західноукраїнських землях спостерігались такі ж процеси, насамперед у видобутку нафти. У ХІХ ст. тут господарювали австрійські підприємці, на початку ХХ ст. розпочалось активне проникнення в галузь німецького, а згодом американського та англійського капіталу. Напередодні Першої світової війни вкладений у нафтовидобувну промисловість Прикарпаття капітал оцінювався у 310 млн австрійських крон, з яких майже 1/3 припадала на австрійський, 1/5 – на англійський, по 12–15% – на німецький, французький і місцевий галицький, по 2% – на американський та бельгійський капітали. Австрійський капітал посідав провідні позиції в лісопильній та деревообробній галузях промисловості. Іноземні підприємці скуповували на західноукраїнських землях тисячі гектарів лісу. Хижацьке розроблення лісових масивів призводило до зменшення їхніх площ. Лише за 1912 p. вони скоротилися більше ніж на 1100 га.
Така ситуація гальмувала і деформувала економічний розвиток не тільки українських земель, а й обох держав, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін і державних військових замовлень, вивозилася за кордон.


2. Стан українського підприємництва

  • Читаючи текст, поставте до нього «тонкі» й «товсті» запитання.
  • Записуйте ці запитання у таблицю, а потім колективно з’ясуйте відповіді.

«Тонкі» запитання

«Товсті» запитання

«Тонкі» запитання – це запитання, що потребують конкретної відповіді з одного двох слів і часто починаються зі слів: що, де, коли. «Товсті» запитання – це запитання, що потребують роздумів, залучення додаткових знань, умінь аналізувати, порівнювати тощо. Вони починаються зі слів: чому, з якою метою, навіщо, з якої причини.
На початку ХХ ст. в українських землях активно розвивалося підприємництво. За даними перепису 1897 р., понад 100 тис. людей записували своєю рідною мовою українську і жили за рахунок прибутку від капіталу і нерухомого майна. До підприємництва залучалася частина поміщиків, які створювали на своїх землях товарні господарства, забезпечені сучасною технікою і фахівцями відповідно до обраної спеціалізації (сільськогосподарське виробництво, харчова промисловість тощо). Окремі з них, зосередивши великі капітали, ставали успішними промисловцями та банкірами, як сім’ї Бобринських, Фальц-Фейнів та ін.
У підприємництві успішно утверджувались і представники інших соціальних верств: купці, селяни, ремісники, корчмарі та ін. Люди працьовиті, кмітливі, з гнучким розумом, вони, накопичивши гроші, вкладали їх у прибуткову справу, аби примножити свій капітал. Зокрема, із селян походили відомі родини підприємців: Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Терещенки та ін.

Знайомимось ближче
Михайло Яхненко був кріпосним, чоботарював, шив кожухи, якими торгував на ярмарках. Розбагатівши, викупився із сім’єю на волю і разом із синами Кіндратом, Терентієм, Степаном і зятем Федором Симиренком заснував фірму з торгівлі зерном, худобою, а також оренди та будівництва млинів на Черкащині. У 1843 р., після смерті батька, підприємство очолив Кіндрат Яхненко, надавши йому торгово-промислового характеру: на орендо­ваних млинах вони переробляли зерно. Згодом Яхненки стали купцями першої гільдії в Одесі, одержали звання почесних громадян міста. Їхній небіж Семен уже мав вищу освіту і протягом 1860–1863 рр. був одеським міським головою.

Старший син у сім’ї Федора Симиренка і Анастасії Яхненко Платон Симиренко іні­ціював перехід фірми до виробництва цукру. Закінчивши 1843 р. Паризький політехнічний інститут, він став першим в Україні дипломованим інженером-технологом цукрової промисловості, технічним керівником родинної справи. За його ініціативи було запроваджено парові двигуни, що привело до справжньої революції в цукроварінні, почалося виробництво сільськогосподарської техніки на Городищенському машинобудівному заводі, започатковано сучасне пароплавство в Україні. Завдяки його підприємницькому хисту, творчій енергії, глибоким знанням було розбудовано справжню комерційно-промислову імперію Яхненків-Симиренків.
Його молодший брат Василь започаткував власний бізнес. Купивши напівзруйновану цукроварню в с. Сидорівка Канівського повіту і до 500 десятин землі, він створив найпотужніше у цукровій галузі підприємство. Маючи освіту Паризького політехнічного інституту, він за власним проектом і кресленнями відновив Сидорівську цукроварню, удосконалив виробничий процес, спроектувавши новий тип машин для рафінації цукру, започаткував виробництво мармеладу та пастили, які постачав на внутрішні та зовнішні ринки. Якщо на початку 80-х років завод виробляв продукції на 193 тис. руб., то в 1910 р. – на 500 тис. руб. Наприкінці життя його майно оцінювалося в 10 млн руб.

Засновник сімейної справи Харитоненків Іван Герасимович (1820–1891) спершу чумакував, потім займався бакалійною торгівлею, промислами, орендував землі. Після реформи 1861 р. почав скуповувати поміщицькі землі та будувати на них промислові підприємства. У 1863 р. вже був купцем першої гільдії. Основні земельні ділянки Харитоненків зосереджувалися в Харківській та Чернігівській губерніях. На початку ХХ ст. його син Павло володів 90 тис. десятин землі.
Протягом 1860–1880-х рр. ним було побудовано шість цукроварних і рафінадний заводи – найпотужніших в Україні та Росії, кожний з яких щорічно виробляв до 900 тис. пудів цукру. До заводських комплексів входили цегельні підприємства, ремонтні майстерні, парові млини. Харитоненки вкладали гроші не лише в землю та цукропромисловість, а й брали участь у багатьох акціонерних товариствах, зокрема в Сумському машинобудівному, були співзасновниками товариства Білгород-Сумської залізниці.

  • Які верстви населення репрезентували Яхненки, Симиренки та Харитоненки?
  • Що в цих біографіях привернуло вашу увагу?

Основними рисами українських модернізаторів були підприємницький дух, життєва енергія, рішучість, потяг до ризику, який поєднувався з тверезим розрахунком, висока господарська культура, освіченість, відкритість до нового в техніці, науці, духовній сфері, активна громадянська позиція. Представників української модернізаторської еліти було не так багато у тлумі підприємців, серед яких був великий відсоток росіян, греків, німців, поляків, французів, євреїв. Особливості нових підприємців – Яхненків, Симиренків, Терещенків, Харитоненків полягали в тому, що вийшли вони із самих глибин українського народу і зберігали духовний зв’язок з народними традиціями, ідеалами, культурою.
Найчисленнішу та найпродуктивнішу групу українських підприємців у структурі селянського населення України становили заможні селяни – самостійні господарі, власники торговельно-промислових закладів, але насамперед хлібороби. Саме вони складали групу селян-підприємців, фермерів, яким належало 40% усіх надільних і приватних селянських земель, а також 50% усієї продуктивної робочої худоби, і які відігравали основну роль в економіці села. Головними видами діяльності цієї групи селян-підприємців було товарне виробництво сільськогосподарських культур, промисли, торгівля, лихварство.
На західноукраїнських землях у 1904 р. вітчизняній буржуазії належало декілька десятків кредитних товариств, 9 промислових і декілька інших підприємств. У цілому вона була кількісно і якісно слабкою.
Розмах благодійної діяльності підприємців в Україні припав на кінець XIX – початок XX ст. Вони часто клопоталися вирішенням соціальних проблем своїх робітників, у неврожайні роки годували тисячі селян, розв’язували проблеми місцевого життя. Приміром, у Млієві, поблизу цукрорафінадного заводу, підприємці Яхненки, Симиренки побудували містечко для робітників і службовців на 150 будинків, гуртожитки для чоловіків і жінок. У містечку була 6-класна школа, де вчилося від 85 до 110 дітей, лікарня на 150 ліжок. Це містечко мало церкву, бібліотеку, аматорський театр.
Українські підприємці-меценати відігравали важливу роль у розвитку української культури.
Наприклад, В. Симиренко власним коштом утримував майже всі українські газети і журнали, що видавалися на території Російської імперії, фінансував історико-етнографічні експедиції, театральні трупи, виплачував стипендії відомим українським письменникам, ученим, діячам мистецтва, заповів величезні гроші на розвиток української науки і куль
тури. Варвара і Богдан Ханенки передали 3145 цінних експонатів Київському художньо-промисловому музею (нині Художній музей). Федір і Надія Терещенки створили в Києві картинну галерею, Єлизавета Терещенко виділила 200 тис. руб. на школу малювання, по 30 тис. – іще двом навчальним закладам, 100 тис. – для допомоги бідним тощо. Вінцем добродійності сім’ї Терещенків можна вважати виділення Миколою і Федором 425 тис. руб. – величезної на ті часи суми – на будівництво і оснащення двох училищ.

Видатний діяч Галичини початку XX ст. митрополит галицький Андрей, граф Шептицький дбав про школи, заснував Науковий інститут для студій, сполучений з Богословською академією, та «Академічний дім» у Львові, допомагав приватним школам, власним коштом відправляв молодих священиків для студій до Рима та Відня, давав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам і сиротинцям, заснував український шпиталь – «Народну лічницю» у Львові, підтримував видавництва. Глибокий знавець мистецтва, він підтримував митців, різьбарів і допоміг О. Новаківському (уродженцю Наддніпрянщини) відкрити власну художню школу. У 1913 р. заснував у Львові найбільший в Україні Український національний музей, де зібрано рідкісні пам’ятки українського мистецтва.

3. Індустріальна модернізація

  • Складіть план короткого повідомлення на тему: Прояви індустріальної модернізації в українських землях на початку ХХ ст.

На межі ХІХ–ХХ ст. із завершенням промислового перевороту в провідних галузях української промисловості виникли матеріально-технічні та соціальні передумови для подальшого розвитку економіки та індустріалізації. Так, на початку XX ст. у Наддніпрянській Україні працювало 17 металургійних заводів. Найбільш потужно металургійна промисловість розвивалася у Катеринославській та Херсонській губерніях.
У 1900 р. порівняно з попереднім десятиріччям виробництво заліза і сталі збільшилось у 27 разів. Енергооснащеність металургійних підприємств в Україні у 42 рази перевищувала аналоги Уралу, а продуктивність праці робітника металургійного заводу була в 6 разів вища. На металургійних заводах широко впроваджувалися електричні двигуни. Південноукраїнські металургійні підприємства були достатньо великими. Наприклад, на Юзівському заводі працювало 5–6 тис., Олександрівському – 4 тис., Кам’янському – близько 3 тис. осіб


Металургійний завод у Юзівці кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Перехід металургії на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії – коксового виробництва. На відміну від кам’яновугільних копалень, воно одразу виникало у вигляді великих підприємств. Продуктивність коксових устаткувань металургійних заводів становила 3,5–4,5 млн пудів на рік, тоді як копалень – 0,3–1,8 млн пудів.
Південь також став центром сільськогосподарського машинобудування. У Катеринославській губернії діяло 33, Таврійській – 19, Херсонській – 16 підприємств із виробництва сільгоспмашин і знарядь. Заводи Одеси, Харкова, Єлизаветграда, Білої Церкви, Києва відігравали важливу роль у виробництві сільськогосподарських машин, а також апаратів, насосів для цукрової, винокурної, лісопильної та інших галузей промисловості. Одначе машини, виготовлені українськими підприємствами, за своєю вартістю та якістю поступалися іноземним. Мало вироблялося машин для самої промисловості, зокрема для машинобудування.
На межі століть набагато швидше, ніж в інших промислових районах Російської імперії, розвивалась і залізорудна промисловість у Наддніпрянській Україні. Тут понад 75% загального обсягу продукції припадало на велике машинне виробництво.
Технічно передові великі кам’яновугільні підприємства поступово перетворювались на переважну форму виробництва кам’яновугільної промисловості Донбасу. За перше десятиріччя ХХ ст. потужність механічних двигунів у Донбасі зросла в 10 разів. Тут вперше почалося дослідне застосування врубових машин. Але технічний прогрес у цій галузі не набув широкого розвитку, оскільки вона мала великі резерви дешевої робочої сили.
Галузями великої промисловості всеросійського значення стали цукрове, бо­рошномельне, спиртогорілчане виробництво. З галузей, що переробляли тваринницьку продукцію, успішно розвивалася шкіряна.
На західноукраїнських землях процеси індустріальної модернізації охопили нафтодобувну промисловість. Істотні зміни відбулися із застосуванням глибинного буріння. Зростала кількість парових двигунів. За кілька десятиріч технічна оснащеність праці у нафтодобуванні значно підвищилась. Якщо в середині ХІХ ст. у всій галузі працювало 5 парових машин, то 1904 p. їх нараховувалось уже 347. На початку XX ст. нафтодобувна промисловість зазнала технічної реконструкції: закривалися невеликі криниці, ями, розпочалося буріння свердловин завглибшки понад 1000 м. Внаслідок застосування нової бурильної техніки зростав щорічний видобуток нафти: з 40–70 тис. т в останнє десятиріччя ХІХ ст. до 325 тис. т 1900 p.
Крок уперед зробила лісопереробна та хімічна промисловість, де на початку ХХ ст. працювало три великих на той час підприємства (у Великому Бичкові в Закарпатті, у Тур’ї-Бистрій, у Перечині), кожне з яких нараховувало по 300–600 робітників. У цілому індустріальна модернізація в західноукраїнських землях відбувалася повільніше, ніж у підросійській Україні.
Індустріальні відносини в сільському господарстві поширювалися в основному в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. У Чернігівській губернії переважала відробіткова система, змішана система господарювання домінувала у Полтавській і Харківській губерніях. У Східній Галичині майже 47% фільварків* перебували в оренді у підприємців-фермерів. Одночасно у 35 з 50 повітів були поширені відробітки.

4. Розвиток кооперативного руху

  • У чому полягали особливості українського кооперативного руху?
  • Чому кооперативний рух очолили і пропагували інтелігенція та священики?
  • Яким чином за допомоги кооперативного руху вони хотіли змінити повсякденне та суспільне життя українців?

На початку ХХ ст. в українських землях розвиваються різні форми економічних об’єднань населення. Найважливішою з них стає кооперація як рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення. Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці, а й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще й вигідно продати, аби потім закупити сільськогосподарський реманент і багато чого вкрай необхідного для життя в селі. Часто такі послуги пропонував місцевий поміщик чи заможний селянин, чи перекупник. Але майже в усіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Пожвавлення діяльності кооперативів на межі століть було пов’язано з діяльністю відомого українського кооператора – «артільного батька» Миколи Левитського.

Кооперація (від лат. cooperatio – співпраця) – добровільне об’єднання людей для спільної господарської діяльності.
Артіль – одна з форм кооперативного об’єднання, товариство повноправних осіб, що об’єдналися для трудової, виробничої мети.

Він після закінчення юридичного факультету Харківського університету повернувся до рідної Таврії, де організував першу хліборобську артіль, члени якої об’єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, реманент. Спільними зусиллями селяни вели господарство, а прибутки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням. З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Катеринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та Донеччину.
М. Левитський розробив загальні економічні, правові та моральні принципи організації та існування хліборобських артілей.


З 1903 р. «артільний батько» зосередив основну увагу на організації ремісничих артілей у містах, зокрема в Єлизаветграді, Києві та ін. Після прийняття 1902 р. царським урядом закону про виробничі артілі в українських містах виникли виробничі спілки робітників, портових вантажників, конторських працівників, інженерів. У 1906 р. було засновано артіль київських друкарів. У 1912 р. на Наддніпрянщині діяло 2500 споживчих кооперативів. Під керівництвом М. Левитського бурхливу кооперативну діяльність розгорнуло товариство «Просвіта». На початку XX ст. ним були створені сотні ощадно-позикових кас, лавок, громадських комор.
Значного розвитку набули і кредитні товариства. Основний капітал таких товариств становили запозичені чи пожертвувані суми. Вони здебільшого отримували на основний капітал позику з державного банку під відповідальність їхніх членів. Позики в кредитних товариствах були довгострокові та видавалися лише на виробничі потреби. У 1914 р. в Україні вже діяло 2181 кредитне і 911 ощадно-позикових товариств, що об’єднували та обслуговували понад 1,7 млн членів.
У 1907 р. кредитні кооперативи Київської, Волинської та Подільської губерній об’єднались у Союз Південно-західного краю (згодом Київський кредитний банк – Союзбанк), що швидко став важливим організаційним та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й усієї Наддніпрянської України. Він почав здійснювати торгово-посередницькі операції, організовував промислові підприємства, проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради, а з 1913 р. навіть видавав свій двомовний часопис «Муравейник – Компанія». Такі об’єднання поступово розвивались і в інших губерніях.
Значного поширення набув український національно-кооперативний рух у Східній Галичині. Під керівництвом молодих національно свідомих юристів, священиків, учителів населення міст і сіл організовувало кредитно-позикові та споживацькі кооперативи, будувало народні доми, громадські лавки, комори, каси, читальні. На межі століть у Галичині постають численні кооперативні союзи: Сільський союз «Господар» (1898 р.), Крайовий кредитовий союз (1898 р.), Союз молочарських спілок (1904 р.), Союз для збуту худоби (1904 р.) та ін. Активно діяла кооперативна організація «Народна торгівля».

Свій внесок у розвиток кооперативної справи зробив митрополит А. Шептицький, який у своєму посланні (1904 р.) зобов’язав священиків очолити кооперативні організації та установи на місцях. Він писав: «Рішуче фальшивим є напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих речей довгочасних і матеріальних не занедбує... Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра господарського... є противний, не відповідає своєму становищу…».
Відбувається не тільки зростання кількості, а й об’єднання окремих кооперативних союзів. У 1911 р. на базі 30 торговельних сільськогосподарських спілок постав великий Сільськогосподарський крайовий союз торговельних спілок, що 1914 р. об’єднував 609 товариств. На Буковині такі самі функції виконувала з 1903 р. «Селянська каса», у віданні якої перебували десятки виробничих, кредитних і споживацьких кооперативів. Керував «Селянською касою» професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький.

  • Покажіть на карті райони України, пов’язані з індустріальною модернізацією, та проілюструйте свою думку прикладами.
  • Заповніть прогалини у тексті, використовуючи наведені слова. Значний промисловий потенціал Наддніпрянської України не залишався поза ува­гою... Західну буржуазію приваблювали величезні…, дешева…, висока..., ринок... Наприклад, тільки англійський підприємець Дж. Х’юз, отримавши від російського уряду … на будівництво металургійного заводу та видобуток вугілля, за 25 років своєї… на шахтах Донбасу вивіз до Англії 25 млн крб. золотом. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітал захопив чільні позиції у… Така ситуація гальмувала і деформувала не тільки …українських земель, а й обох держав, адже … витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася… Слова: концесії, місцевий виробник, кам’яновугільна, залізорудна та металургійна промисловість, норма прибутку, природні багатства, іноземний капітал, робоча сила, збут, підприємницька діяльність, економічний розвиток, за кордон.
  • Які ознаки та прояви індустріальної модернізації ви побачили в розвитку промисловості українських земель?
  • Чому українські підприємці зосереджували свою діяльність в основному на сфері легкої та харчової промисловості?
  • Як ви розумієте позицію авторів підручника, що засилля іноземного капіталу в економіці українських земель гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії? Чи згодні ви з такою оцінкою?
  • У чому сутність індустріальної модернізації економіки українських земель на початку ХХ ст.?
  • Порівняйте прояви індустріальної модернізації у промисловості і сільському господарстві на початку ХХ ст. у Наддніпрянській Україні та на західноукраїнських землях між собою, а також з аналогічними загальноєвропейськими.
  • Яку роль відігравали кооперативи у житті українського населення? Чи пого­джуєтесь ви з їхньою назвою «рух самооборони економічно слабких і соціально принижених верств населення»? Чому?
  • Оберіть одного з типових представників українського підприємництва на по­чатку ХХ ст. Складіть його характеристику і представте класу.