§ 11. Національний господарський комплекс та економічна система України (підручник)

РОЗДІЛ ІІІ. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ

 

ТЕМА 7. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

 

§ 11. Національний господарський комплекс та економічна система

 

1.     Пригадайте, які галузі розрізняють у господарстві країни.

2.     У якій сфері господарства працюють ваші батьки?

ГОСПОДАРСТВО ТА НАЦІОНАЛЬНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС. У своїй діяльності людина вступає у взаємодію із природою, з іншими людьми, виробляє різноманітні матеріальні і духовні цінності. Здійснюється це окре­мими людьми, сім'ями, колективом або всім суспільством і називається господарською діяльністю, або господарством. У історичному розвитку господарство пройшло 2 етапи: на­туральне господарство і товарне господарство.

Як вам вже відомо з курсу історії, при натуральному господарстві сім'я чи територіальна громада виробляли продукти, необхідні лише для їх власного споживання, задоволення потреб са­мих виробників. Цей етап людство пройшло у первісному і феодальному суспільстві, але елементи натурального господарства збереглися і дотепер, насамперед у домашньому і підсобному господарстві. Товарне господарство виникло тоді, коли продукція вироблялася не тільки для власного споживання, а й для потреб інших людей. Це відбувалося шляхом обміну результатами праці, купівлі-продажу товарів на ринках.

З розвитком товарного господарства розвивався й територіальний (географічний) поділ праці, тобто виробництво певних товарів закріплювалося за тими територіями, де для такого виробництва існували кращі умови – природна сировина, матеріали, робоча сила з відповідними навиками тощо. З часом відбулося об'єднання (інтеграція) праці між окремими територіями. Результатом цих процесів став розподіл ринків товарів, робочої сили і їх об'єднання в межах держави у національне господарство країни.

В Україні розвиток товарного виробництва розпочався у ХVІІІ – XIX ст. Оскільки її територія тривалий час перебува­ла у складі інших держав, то  господарство було складовою частиною національних господарств цих країн. Тільки із здобуттям Україною не­залежності її господарство стало національним. На  сучасному етапі воно є складною сукупністю великої кількості найрізноманітніших галузей, підгалузей виробництв, підприємств. Між ними існують постійні взаємо­зв'язки і взаємодія, що виражається взаємними потоками палива, енергії, сировини, матеріалів, готової продукції, послуг, інформації. Інши­ми словами, національне господарство являє собою національний господарський комплекс з тісними внутрішніми зв'язками, а також з розвиненими зовнішніми зв'язками з національними господарствами інших країн.

 

Мал. Господарство

 

СУЧАСНІ ЗМІНИ В ГОСПОДАРСЬКОМУ КОМПЛЕКСІ УКРАЇНИ. Національний господарський комплекс України протягом останнього десятиріччя XX ст. перебував у стані затяжної економічної кризи. Причинами цього є те, що він з'явився як „уламок” єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, сформованого свого часу не на ринкових, а на соціалістичних господарських відносинах. Багато виробництв, що знаходяться на території України, мають неповний цикл, а зв'язки з підприємствами, які залишилися поза Укра­їною і є ланками єдиного виробничого процесу, часто розірвані і втра­чені (до того ж їх відновлення не завжди є раціональним). Наприклад, вимушено простоюють великі текстильні комбінати, які отримували сировину (бавовну) із Центральної Азії; припинена діяльність багатьох машинобудівних підприємств, які виробляли деталі і вузли для заводів Росії; значні кошти витрачаються на придбання з Росії ядерного палива для української атомної енергетики і т. д.

Господарство України здебільшого розвивалося екстенсивним шля­хом. тобто збільшення обсягів виробництва досягалося за рахунок кількісного приросту виробничої бази, а не якісного її пере­оснащення. Наприклад, щоб удвічі збільшити випуск продукції у стільки ж разів збільшувалася кількість машин, верстатів, устаткування, робочої сили, сировини, вдвоє зростали посівні площі, поголів'я худоби тощо. Такий шлях певний час приносив позитивні результати. Однак внаслідок обмеженості ресурсів він став безперспективним. Тому екстенсивний розвиток поєднувався з інтенсивним розвитком, який базується на впровадженні передових досягнень науково-техніч­ного прогресу у виробництво, застосуванні нових технологій, підви­щенні рівня освіти й кваліфікації працівників, поліпшенні організації виробництва та ін. Інтенсивний шлях веде до зниження енерго-, матеріало- і трудомісткості виробництва при одночасному зростанні його обсягів і покращення якості продукції. Обсяги виробництва зростають завдяки підвищенню продуктивності праці. Саме інтенсифікація виробництва сприяла швидкому розвитку економіки розвинутих країн світу у XX ст. Зараз цей шлях став визначальним для розвитку України.

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА УКРАЇНИ. Економічна система – це спосіб організації економічного життя суспільства. Її визначають, насамперед, відносини власності у суспільстві та господарський механізм. Основними типами економічної системи у XX ст. були ринкова економіка і централізовано планова економіка.

Централізовано планова економіка відзначалася загальним доміну­ванням державної або "колективної" власності, вирішальною роллю держави у розв'язанні економічних питань, що здійснювалося шляхом централізованого планування й адміністративного розподілу ресурсів. Це командно-адміністративна економіка. Втручання держави в усі економічні процеси і на всіх рівнях та відсутність приватновласницької ініціативи призводили до низької ефективності господарювання, неконкурентоспроможності виробленої продукції на міжнародних ринках, постійного дефіциту основних споживчих товарів. централізовано планову економіку мали півтора десятка соціалістичних країн, у т. ч. колишній СРСР.

Ринкова економіка базується на приватній власності, вільному під­приємництві і ринковому господарському механізмові. Ринок передбачає обмін вироблених товарів відповідно до їх вартості, існування конкуренції між виробниками, врівноваження попиту і пропозиції то­варів. Він виступає також регулятором господарської діяльності. Ринкову економіку мали більшість країн світу.

 У 90-х рр. XX ст. на карті світу з'явилися постсоціалістичні країни (у перекладі з латинської "пост" означає "після") з перехідним (від централізовано планової до ринкової) типом економічної системи. Такий тип економічної системи нині має й Україна. Перехідна економіка передбачає докорінні перетворення в усіх сферах економічної діяльності, в усьому господарському комплексі постсоціалістичних держав. Реформування економіки пов'язане, насамперед, із роздержавленням і приватизацією підприємств, організацій, закладів, появою ефективного власника, розвитком малого і середнього підприємництва, обмеженням прямого втручання держави в економічні процеси і одночасно вмілим управлінням цими процесами зі сторони держави.

Україна належить до країн, в яких економічні перетворення проводяться надто повільно й непослідовно. Це пов'язано з різними причинами. Зокрема, у промисловості дуже багато великих і старих підприємств з відсталими технологічними процесами й устаткуванням, що не приваблює ні вітчизняного, ні іноземного власника. Економіка України потребує великих капіталовкладень, яких нема в країні, а надходження їх із-за кордону гальмуються недосконалим законодавством і нестабільністю суспільного розвитку. Сучасна економічна система України поєднує старі і нові елементи, не всі з яких є прогресивними. Часто серед них з'являються такі, що властиві менш розвинутим ринковим економікам ("тіньова" економіка, "чорний" ринок, хабарництво і корупція чиновників, від яких залежать економічні перетворення, заміна товар­но-грошових відносин на бартер – натуральний обмін про­дукцією тощо).

Незважаючи на те, що за останнє десятиріччя частка державної власності в економіці різко скоротилася, а зросла частка різних форм недержавної власності (приватної, акціонерних товариств тощо до 60 %), виробництво не відзначається високою ефек­тивністю. Часто роздержавлення і приватизація підприємств проводились не прозоро і не на користь ефективного власника. У деяких важ­ливих сферах економіки реальної зміни відносин власності не відбулося. Так, у сільському господарстві замість  колишніх колективних і державних господарств (колгоспів і радгоспів) виникли колективні селянські підприємства, але селяни в них не стали реальними власниками землі. Аграрна реформа, метою якої є запровадження приватної власності на землю і перетворення її в товар, розпочалася у 2000 р. Етап перехідної економіки в Україні буде досить тривалим, однак вже у 2006 р. Україна отримала статус країни з ринковою економікою.

ТИПИ ПІДПРИЄМСТВ. Первинними складовими господарства є підприємства, організації, заклади, установи, які випускають різно­манітну продукцію або надають різноманітні послуги. До них належать шахти, кар'єри, рудники, фабрики, заводи, електростанції, селянські господарства, залізничні станції, автотранспортні підприєм­ства, будівельні організації, ремонтні майстерні, магазини, перукарні, школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, лікарні, банки та ін. Вони можуть складатися з внутрішніх підрозділів – цехів, виробничих ділянок, відділів тощо. Найскладнішу будову мають підприємства-комбінати, в яких є цехи з різним призначенням: основні, допоміжні, обслуговуючі, підсобні. Для випуску певного виду продукції підприємства й організації можуть утворювати виробничі чи науково-виробничі об'єднання, спілки, кооперативи.

За формами власності підприємства й організації бувають: державні (їх власниками виступає уряд), комунальні (належать місцевим територіальним громадам – обласним, районним, міським, селищним, сільським), приватні (їх власники – окремі люди або сім'ї, які вкладають власну працю або ж використовують найману), колективні (власність господарських товариств, кооперативів, корпорацій; серед них найбільш поширені акціонерні товариства, власниками акцій яких виступають як їхні працівники, так і широке коло інших осіб), а також зі змішаною власністю (створені за спільної участі дер­жави та інших власників). Крім цього, на території України з'явля­ються підприємства й організації, засновані іноземним капіталом і які є власністю міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

ОСНОВНІ ФОРМИ СУСПІЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИРОБНИЦТВА. Тривалий час у промисловості виділяли такі форми суспільної організації виробництва, як концентрація, спеціалізація, кооперування і комбінування виробництва. Тепер до них додалися диверсифікація і комплексування.

Концентрація – це зосередження все більших обсягів виробництва на окремих підприємствах, в окремих центрах. Вона може відбуватися екстенсивним або інтенсивним шляхом. Якщо збільшення виробництва на окремому підприємстві відбувається за рахунок його розширення, то це – екстенсивна концентрація, а якщо обсяги виробництва збільшуються внаслідок впровадження високопродуктивного технологічного обладнання, то маємо справу з інтенсивною, або якісною, концентрацією. Концентрація дає змогу механізувати або автоматизувати виробництво, перевести його на нові технології, тим самим підвищити

продуктивність праці. Але в сучасних умовах ефективними можуть бути малі і середні підприємства — їх легше переорієнтувати на випуск конкурентоспроможної продукції, і тому доцільною зараз є деконцентра-ція виробництва, створення міні-підприємств.

Спеціалізація — випуск на одному підприємстві певного виду продукції, що веде до поліпшення якості продукції, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості виробництва. Розрізняють предметну (виробництві певних готових виробів на окремих підприємствах), по детальну (виготовлення окремих вузлів, дета­лей, агрегатів) і постадійну (послідовне виробництво напівфабрикатів, деталей чи вузлів на різних підприємствах, кожне з яких виконує певну стадію обробки) спеціалізацію виробництва.

Кооперування — встановлення виробничих взаємозв'язків між спеціалізованими підприємствами, які спільно працюють над виробництвом складної продукції. Воно набуло значного поширення у машинобудуванні. Наприклад, для виробництва автомобіля чи літака необхідні деталі, що виробляють декілька сотень спеціалізованих підприємств. Вони постачають ці деталі на складальне підприємство, яке випускає готову продукцію.

Комбінування — це поєднання на одному підприємстві всіх стадій переробки певної сировини, що забезпечує мало- або безвідхідність виробництва. Найбільш поширені комбінати у металургії, текстильній, деревообробній та нафтохімічній промисловості.

Диверсифікація виробництва — це процес його кількісного та якісного урізноманітнення. Характерна для великих підприємств, які повільно реагують на зміну попиту. Тоді паралельно з випуском основ­ної продукції розгортається виробництво іншої, яка користується по­питом. Прикладом такого підприємства є "Південмаш" у Дніпропетровську, на якому паралельно з виробництвом ракетної техніки налагоджено випуск колісних тракторів, тролейбусів, побутової техніки та ін.

Комплексування виробництва полягає у встановленні ефективних виробничих зв'язків між окремими підприємствами різних галузей. Ці підприємства можуть послідовно переробляти сировину, взаємно постачати матеріали і готову продукцію, використовувати спільну виробничу інфраструктуру (складські приміщення, системи водо-, газо-, теплопостачання, транспортні шляхи). В результаті дії цієї форми суспільної організації формуються промислові комплекси.

Форми суспільної організації промисловості визначають величину підприємств, взаємозв'язки між ними, їх розміщення. Вони змінюються у процесі розвитку економіки. Так, для соціалістичної системи господарювання найбільш поширеними були концентрація, спеціалізація та кооперування виробництва. Однак, надто великі промислові підприємства маломаневрені, не можуть швидко реагувати на зміну попиту, їх неможливо швидко переорієнтувати на випуск конкурентоздатної продукції. Тому у період перехідної економіки характерними є де концентрація, диверсифікація і комплексування виробництва.

 

Запам’ятайте

Господарство – це діяльність, що здійснюється окре­мими людьми, колективом або суспільством, в процесі якої людина всту­пає у взаємодію із природою, з іншими людьми і виробляє різноманітні матеріальні і духовні цінності.

Національний господарський комплекс – це склад­на сукупністю великої кількості найрізноманітніших галузей, підгалузей виробництв та підприємств, між якими існують постійні взаємозв'язки і взаємодія.

Україна має перехідний від централізовано планової до ринкової тип економічної системи.

За формами власності підприємства й організації бувають державні, комунальні, приватні, колек­тивні, а також зі змішаною власністю.

Формами суспільної організації виробництва є концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, диверсифікація і комплексування виробництва.

 

Запитання і завдання

1. Що таке національне господарство, національний господарський комплекс?

2. Назвіть типи економічних систем. Охарактеризуйте економічну систему України.

3. Які розрізняють типи підприємств за формою власності?

4. Перелічіть форми суспільної організації промислового виробництва.