§ 17 Промисловість. Географія основних галузей промисловості світу (енергетика, металургія, машинобудування, хімічна промисловість, лісова та деревообробна промисловість, легка промисловість).

§17 Промисловість. Географія основних галузей промисловості світу (енергетика, металургія, машинобудування, хімічна промисловість, лісова та деревообробна промисловість, легка промисловість).

Пригадайте

?

  1. На які основні галузі поділяється промисловість?
  2. Що таке міжгалузеві промислові комплекси? Для чого їх створюють?
  3. Які галузі промисловості є провідними в Україні?


Промисловість визначає економічний потенціал країни, технічний рівень виробництва, ступінь використання природних, матеріальних і трудових ресурсів.

Для допитливих

За останні 100 років промислове виробництво зросло в 50 разів.



Промисловість світу.

Всі галузі промисловості залежно від часу виникнення поділяють на три групи: старі галузі (вугільна, залізорудна, металургійна, текстильна промисловості, суднобудівництво), розвиток яких уповільнений сьогодні, а географія розміщення змінюються на користь країн, що розвиваються; нові галузі (автомобілебудування, виробництво алюмінію, пластмас, хімічного волокна), що зосереджені в основному в розвинутих країнах, а також в країнах, що розвиваються, де зростають швидкими темпами; новітні галузі (електроніка, обчислювальна техніка, мікробіологічна та аерокосмічна промисловості), які розвиваються швидкими й стійкими темпами, розміщуються в економічно розвинутих і «нових індустріальних країнах».

Розглянемо географію основних галузей промисловості.

Паливно-енергетична промисловість.

Паливно-енергетична промисловість охоплює галузі видобування, переробки палива (паливна промисловість), виробництво електроенергії, її транспортування й розподіл (електроенергетика). Вона постачає паливо та електроенергію всім галузям промисловості; забезпечує населення теплом та енергією. Паливно-енергетичний міжгалузевий комплекс є одним з найбільш фондо- та капіталомістким, потребує громіздке та дороге обладнання.

Сучасні світові масштаби використання енергії перевищують 11 млрд т умовно палива (т.у.п) щорічно. Видобуток мінерального палива й виробництво електроенергії зростає великими темпами. Так, за ХХ ст. видобуто більше палива, ніж за всю попередню історію людства.

Словник термінів і понять

Паливно-енергетичний баланс — співвідношення видобутку різних видів палива, виробленої енергії та використання їх у господарстві.

У світовому паливно-енергетичному балансі на сьогодні переважає нафта (35,8%), за нею йде вугілля (25,8%) і природний газ (27,5%).

Серед регіонів світу найбільшими споживачами енергії є Азія, Північна Америка та Європа. Серед окремих країн світу як найбільших споживачів палива й енергії виділяють насамперед розвинуті країни та великі країни, що розвиваються (США, Китай, Росія, Японія, Німеччина, Індія, Канада, Франція, Великобританія, Італія), а в розрахунку на душу населення — розвинуті крани (Канада, США, Австралія, Нідерланди, Франція, Велика Британія, Росія, Німеччина, Японія, Швейцарія).

У ХХ ст. відбулися істотні зрушення в структурі світового використання первинних енергоресурсів: перестали використовувати дрова, зменшилася частка вугілля, горючих сланців, натомість стали широко використовуватися сучасні види палива — нафта, природний газ. Це призвело до підвищення цін на нафту й природний газ, ціна яких стала в 3-5 разів вищою за вартість вугілля.

Паливна промисловість спеціалізується на видобутку й переробці різних видів палива, передусім – нафти; вугілля, природного газу.

Вугільна промисловість — найстаріша серед паливно-енергетичних галузей. Упродовж ХІХ і в першій половині ХХ ст. вугільна промисловість була провідною. Найбільша чисельність вугледобувних підприємств (переважно шахт) припадала на США, Велика Британію, Німеччину, СРСР.

У 50-60 роки ХХ ст. вугільна промисловість поступилась нафтовій, а згодом і газової промисловості. Тільки світова енергетична криза 1973 р. сприяла пожвавленню видобутку вугілля, зокрема, відкритим способом, що є відносно дешевим.

У 70-80 роки. ХХ ст. активізувалася світова торгівля вугіллям. Країни, що значно вичерпали свої вугільні ресурси (або ж їхній видобуток здорожчав), почали віддавати перевагу імпортному ресурсу. Зокрема, обсяги видобутку вугілля скоротили Німеччина, Велика Британія, Франція, Бельгія, Японія, стали збільшувати з метою подальшого експорту США, Австралія, Польща, Індонезія, Колумбія. Активно розвивається вугільна промисловість Китаю та Індії. Економіка, що розвивається стрімкими темпами, потребує великої кількості палива. Традиційно значний видобуток вугілля має Південна Африка. Через політику дискримінації місцевого чорношкірого населення, яку проводила влада Південної Африки, світове співтовариство ввело ембарго (заборону) на ввіз до країни нафти. Після зняття ембарго надлишок вугілля був спрямований на експорт. Вугільна промисловість країн з перехідною економікою — Росії, України, Казахстану — після радикальних ринкових перетворень, переживає глибоку кризу, що призводить до значних скорочень обсягів видобутку вугілля.

Вугілля за якостями поділяють на: кам’яне (серед нього антрацит — найкалорійніше) — використовується як паливо; коксівне — використовується в металургії; буре — має високу зольність і низьку калорійність.

Вугілля видобувають відкритим (кар’єрним) і закритим (шахтним) способами. Відкритий спосіб значно дешевший. У шахтах видобувають високоякісне коксівне вугілля, що використовують для виробництва коксу. Вугілля використовують також в хімічній промисловості для виробництва анілінових барвників, ліків.

Найбільше вугілля видобувають у Китаї, США, Індії, Німеччині, Росії, Австралії, Південній Африці. Вугілля переважно використовують у країнах, де воно видобувається. На експорт іде всього 10 % продукції галузі. Головними експортерами вугілля є США, Південна Африка, Австралія. Імпортують вугілля Японія, Західна Європа, Бразилія.

Вугільна та уранодобувна промисловість

Видобуток вугілля завдає великої шкоди навколишньому середовищу. Під шахти та відвали пустої породи (терикони) відчужуються значні території. Під час транспортування й переробки вугілля забруднюється ґрунт, повітря, вода. На територіях, де видобувають вугілля, важко відновити рослинність, особливо деревну, через домішки, що підвищують кислотність ґрунтів. Схили пагорбів з пухкою землею легко розмивають зливові дощі. Такі території потребують складних рекультиваційних заходів.

Нафтова промисловість розвинута в понад 80 країнах світу. На нафту припадає близько 35 % від усього палива, що використовується у світі. На сьогодні загальносвітовий видобуток нафти перевищує 3,5 млрд тонн на рік. Існує три способи видобування нафти: фонтанний (можливий тільки для «молодих» районів); насосний (значно дорожчий, використовується частіше); шахтний (використовується рідко, для особливих видів «важкої» нафти).

Нафта — один із найважливіших товарів на світовому ринку. Її широко використовують не лише як паливо, а й як цінну хімічну сировину (для виготовлення пластмас, смол, гуми, барвників). Нафта різних родовищ відрізняється своєю якістю: умістом домішок, зокрема — сірки, парафінів, легких фракцій.

Видобуток нафти з морського дна. Нова Шотландія, Канада

Більшу частину нафти видобувають у країнах Азії — 38 %, на другому місці Америка — 21 %. Близько 40 % світового видобутку припадає на країни-члени ОПЕК. Особливо виділяється район Перської затоки, у межах якого розташовано 2/3 світових розвіданих запасів нафти і 1/3 її видобутку. Другий важливий район — Західносибірська рівнина. За запасами нафти перше місце посідає Саудівська Аравія, друге — Росія. Проте складні природні умови в Росії збільшують вартість російської нафти. На експорт йде 40-50 % нафти, що видобувається. Найважливішими експортерами нафти є країни Близького Сходу, Венесуела, Алжир, Лівія, Росія. Купують нафту Європа, Японія, США. Більшу частину нафти транспортують нафтовими танкерами.

Нафтопереробні заводи (НПЗ) будують поблизу місць видобутку нафти, біля споживачів та нафтопроводів. Перевагу віддають розміщенню НПЗ біля споживачів, тому що транспортування сирої нафти обходиться дешевше, ніж транспортування нафтопродуктів. Відповідно більша частина НПЗ розташована в розвинутих країнах. Понад 50 млн т нафти щорічно переробляють НПЗ Нью-Йорка, Х’юстона, Лос-Анджелеса, Роттердама.

Нафтопереробне підприємство. Німеччина

Істотно гальмує світовий видобуток нафти створений у 1960 р. «нафтовий картель» — ОПЕК, який установлює квоти (кількісні обмеження) країнам-членам на видобуток нафти. Ця організація намагається регулювати обсяг нафти, що потрапляє на світовий ринок, впливаючи на світові ціни на нафту.

Для підтримання досягнутих обсягів і збільшення видобутку нафти є потреба у розвідуванні нових родовищ. Ще в середині ХХ ст. активно розпочалося освоєння морського шельфу. На сьогодні на шельфі видобувають близько 1/4 світової нафти. Значними районами шельфового видобутку є Перська затока (2/5 світового морського видобутку), затока Маракайбо у Венесуелі (1/4 світового морського видобутку), Мексиканська затока, Північне море (Норвегія, Велика Британія, Данія), Каспійське море, Гвінейська затока (Нігерія), Південнокитайське море (Таїланд, Малайзія, Бруней, В’єтнам). Перспективними щодо нафти є шельфова зона Північного Льодовитого океану, Приантарктичні області Світового океану.

Нафтові компанії, як правило, є найбільшими серед промислових компаній у світі. Більша їхня частина належить американському, британському, французькому та нідерландському капіталам. На рубежі ХХ-ХХІ ст. відбулося злиття багатьох компаній. Серед найбільших нафтових компаній виділяють «Екссонмобіл», «Шефрон Тексако», «Коноко Філіпс» (США), «Брітіш Петролеум-Амоко» (США і Велика Британія), «Ройял Датч/Шелл» (Велика Британія і Нідерланди), «Тоталь Фіна Ельф» (Франція і Бельгія), «ЕОН», «РВЕ-ДЕА» (Німеччина), ЕНІ (Італія). Значні запаси нафти й капіталу зосереджені великими компаніями країн, що розвиваються, — «Петробраз» (Бразилія), «Пемекс» (Мексика), «Петровен» (Венесуела). Росія має 5 великих компаній — «ЛУКойл», «ТНК», «Сурґутнєфтєгаз», «Сібнєфть», «Юґанскнєфтєґаз». Нафтові компанії країн Перської затоки й Африки зазвичай належать членам сім’ї монарха або перебувають під контролем місцевої еліти.

Газова промисловість розвивається дуже швидкими темпами. Це пояснюється високою теплоємністю газу, простотою використання, мінімальним забрудненням навколишнього середовища.

Газ є також важливою хімічною сировиною. Частка природного газу в структурі палива, що видобувається, стала збільшуватися в 60-ті роки ХХ ст. Якщо раніше безсумнівним лідером за видобутком газу були США, то у 80-ті роки їх практично наздогнала, а потім і перегнала Росія. У цей же час стрімко стали нарощувати обсяги видобутку газу Канада, Нідерланди, Норвегія, Велика Британія, Алжир, країни Південно-Східної Азії, Перської затоки, Латинської Америки й Австралія.

На сьогодні перше місце у світі за видобутком газу займає Росія, на другому — США. Разом ці країни виробляють половину газу, що видобувається у світі. Росія є одним із найбільших експортерів газу. Магістральними газопроводами вона забезпечує цим паливно-енергетичним ресурсом майже всю Європу. Алжир вивозить газ у США та Європу; країни Перської затоки, Індонезія та Австралія продають газ Японії.

Видобуток і перероблення природного газу зазвичай сконцентровані в межах великих нафтових компаній («Газпром» (Росія), «Брітіш ГЕС» (Велика Британія і США)).

Видобуток нафти й газу може призводити до цілого ряду екологічних проблем. Пустоти, які утворюються в результаті видобутку, можуть спричинювати провали ґрунту. Зазвичай їх заповнюють водою. Сажа, що утворюється в результаті супутніх газів, осідаючи на поверхню землі, у високих широтах викликає танення снігу, знищення ягелю — важливої кормової бази оленярства. Аварії на нафтопроводах призводять до забруднення ґрунтів, ґрунтових вод. Видобуток нафти на шельфі може призводити до загибелі риби, птахів, тварин.

Нафтова та газова промисловість

Основним завданням електроенергетики є виробництво електроенергії та забезпечення нею всіх галузей промисловості. За рівнем розвитку електроенергетики роблять висновки щодо розвитку паливно-енергетичного комплексу країни в цілому. Світовими лідерами за абсолютними обсягами виробництва електроенергії стали великі країни світу – США, Китай, Японія, Росія, Канада.

Електростанція в Південному Уельсі

Найінтенсивніше збільшується виробництво електроенергії в Китаї, Індії, Бразилії. Порівняно високими темпами розвивається у США, Японії, Канаді, Південній Кореї, Південній Африці, зменшується — у Росії (скорочується попит), Німеччині (завдяки використанню енергозбережних технологій). Найбільше електроенергії на душу населення виробляють у Норвегії (близько 30 тис. кВт•год/особу на рік), Ісландії, Канаді, Швеції, США, Новій Зеландії, Австралії, Фінляндії. Найбідніші країни світу виробляють усього по кілька десятків кВт•год/особу на рік. Це означає, що більшість населення цих країн узагалі не використовує електроенергії.

Електроенергетика

Світова торгівля електроенергією розвинута поки що слабо. Найбільшими експортерами електроенергії є Франція, Канада, Парагвай, імпортерами — США, Німеччина, Італія, Бразилія, Швейцарія.

Залежно від ресурсно-сировинного потенціалу різні країни роблять ставки на певний спосіб вироблення електроенергії. В цілому у світі на теплові електростанції (ТЕС) припадає — 67 % виробництва електроенергії, на гідроелектростанції (ГЕС) та атомні електростанції (АЕС) — по 16 %, інші типи електростанцій — 1 %.

Гребля на гірській річці. Арізона, США

Найбільші електростанції мають потужність понад 3 000 МВт. Таких електростанцій у світі небагато. Найбільшою з них є «Сургутська № 2» (4 800 МВт). Найбільші ГЕС споруджені або споруджуються в Китаї, Бразилії, США, Венесуелі, Росії, Аргентині, Парагваї, Канаді. Найбільші АЕС споруджено в Японії («Фукусіма», 8 000 МВт), Франції («Гравлін»), Канаді («Брус»), в Україні («Запорізька»), Росії («Курська»).

У розвинутих країнах ТЕС належать приватному капіталу, ГЕС та АЕС — державі. Це пояснюється тим, що для спорудження ГЕС потрібен тривалий період часу, тобто витрати окупляться не одразу, що не влаштовує приватний капітал. АЕС контролює держава для дотримання заходів безпеки. Системи розподілу електроенергії (лінії електропередач) можуть належати державі або бути поділеними між кількома приватними компаніями, що конкурують між собою.

Атомна електростанція. Арізона США

Металургійна промисловість.

Металургійна промисловість виробляє чорні та кольорові метали. Продукцією чорної металургії є сплави заліза (чавун та різні марки сталі), кольорової — решта металів та їхні сплави.

Метали — один з основних видів конструкційних матеріалів. Для виробництва металу використовують багато компонентів. Насамперед, це руда (основна сировина), паливо, різні допоміжні матеріали. Виробництво металу — складний багатостадійний процес. Металургія є надзвичайно матеріало- та капітоломісткою галуззю. Починаючи з 90-х рр. ХХ ст. в розвинутих країнах Заходу практично вся сталь виробляється в кисневих конвертерах і електропечах. За допомогою прямого відновлення заліза з| металізованих окатишів в світі виробляють понад 40 млн т стали.

Чорна металургія.

У першій половині ХХ ст. видобуток залізної руди територіально збігався з основними районами виплавляння чавуну та сталі й був зосереджений переважно в розвинутих країнах Європи та Північної Америки. Виняток становили країни, у яких родовища залізної руди були відсутні або до того часу виснажені (наприклад, Німеччина, Велика Британія). З часом відбулося поступове зміщення видобування залізної руди в нові регіони світу, насамперед у країни, що розвиваються, оскільки були розвідані нові великі родовища й навіть цілі басейни залізних руд. Значну роль у переорієнтації чорної металургії на нову сировинну базу відіграв і технічний прогрес морського транспорту, що привело до різкого зниження вартості транспортування руди. Багато країн змушені були істотно зменшити або зовсім припинити видобуток власної руди (Велика Британія, Німеччина, Франція, Іспанія, США). Інші країни, навпаки, розпочали швидко нарощувати темпи видобутку залізної руди з метою її подальшого експорту (Бразилія, Австралія).

Чорна металургія

На початку ХХІ ст. найбільше залізної руди видобувають в Китаї, Бразилії, Австралії.

Великими регіонами видобутку залізної руди в Бразилії став так званий «залізорудний трикутник» у штаті Мінас-Жерайс і басейн Серра-дус-Каражас у штаті Пара, в Австралії — басейни Хаммерслі та Інтерн Діндейл на крайньому північному заході країни. Бурхливий розвиток переживає залізорудна промисловість у Китаї та Індії. Китай видобуває руду для власних потреб, а Індія — для власних потреб і на експорт. Традиційно значну кількість залізної руди видобувають у Швеції та деяких африканських країнах (Південній Африці, Мавританії, Ліберії). На світовий ринок потрапляє 1/2 руди, що видобувається, при цьому 4/5 транспортується морем.

Найбільшими експортерами руди є Бразилія та Австралія (40 %), Індія, Канада, Південна Африка, Швеція, Ліберія, Венесуела, Мавританія. Великі імпортери — Японія, європейські країни (Німеччина, Бельгія? Люксембург, Франція, Італія, Великобританія, Польща, Чехія, Словаччина), США. Японія отримує залізну руду з Австралії, Бразилії, Індії, Південної Африки; Німеччина — з Бразилії, Швеції, Канади; США — з Канади, Ліберії, Венесуели.

Провідними світовими виробниками коксу є Китай, США, деякі європейські країни, Україна, Росія. Кокс зазвичай виробляють у місцях його використання.

Для виробництва якісної сталі або сталі із заданими властивостями широко засовують леговані метали. Найпопулярнішими легованими металами є молібден, вольфрам, марганець, хром, нікель, титан. Понад половину молібденових руд видобувають у США, 2/5 вольфрамових руд — у Китаї. Світовий видобуток марганцевих руд зосереджено в Південній Африці, Австралії, Бразилії, Габоні, Індії, Україні, Казахстані, Грузії. Хроміти видобувають у Південній Африці, Казахстані, Ірані, Туреччині, Індії, Зімбабве, Фінляндії, Бразилії, Албанії, на Філіппінах.

Виробництво чавуну та сталі на комбінатах повного циклу традиційно тяжіє до палива й сировини. При цьому зростає роль транспорту та споживача.

Про рівень розвитку чорної металургії в країні можна зробити висновки за такими показниками:

  • обсяги виробництва сталі на душу населення. Світовими лідерами за цим показником є Люксембург (2-3 т, цю країну називають «сталевим герцогством»), Бельгія (1200 кг), Чехія, Словаччина, Південна Корея (по 950 кг), Японія (830 кг);
  • співвідношення обсягів виробництва чавуну та сталі. Значне переважання обсягів сталі над обсягами чавуну свідчать про високий рівень розвитку чорної металургії. Особливо якісну сталь виробляють зазвичай з брухту. Тому країнам немає потреби створювати великомасштабне виробництво чавуну, а можна переробляти вітчизняний та імпортний брухт.

Для останніх років характерна тенденція в розвинутих країнах розвивати малі прокатні заводи. Початкові стадії виробництва чавуну («брудна металургія») витісняються в країни, що розвиваються. З 70-х років ХХ ст. поширення набула бездоменна («безкоксова») металургія — «мідрекс»

Для чорної металургії характерними є великі комбінати повного циклу. Найпотужніші з них розташовані у Фукуямі, Мідзусімі, Касімі (Японія)? Балтиморі, Трентоні, Буффало, Клівленді (США)? Магнітогорську, Липецьку, Нижньому Тагілі (Росія)? Дортмунді, Дуйсбурзі (Німеччина)? Кривому Розі (Україна).

На початку ХХІ ст. діяли такі найбільші компанії чорної металургії: «Арселор СА» (Люксембург, Франція, Іспанія), «Ніппон стіл» (Японія), «Інтернешенел стіл ґруп», «Нюкор», «USH-Юнайтед степс стіл» (США).

На металургійному підприємстві

Кольорова металургія.

Для виробництва важких кольорових металів зазвичай потрібні комбінати повного циклу. На розміщення такого виробництва вирішальний вплив мають сировинний та енергетичний чинники. Тільки для спеціалізованих підприємств з рафінування важких металів (наприклад, міді) характерне тяжіння до споживача.

Стадії виробництва кольорових металів майже завжди територіально розділені. Розміщення виробництва напівфабрикатів (наприклад, виробництво глинозему в алюмінієвій промисловості) визначаються сировинним та енергетичним чинниками? самого металу (алюмінію) — наявністю дешевої електроенергії? прокату — наявністю споживача.

Кольорова металургія

В останні роки географія кольорової металургії зазнала змін. Поступово відбулося зміщення «центрів тяжіння» цієї галузі в країни, що розвиваються. Ці країни володіють значними запасами сировини для кольорової металургії, зміцнюють власну енергетичну базу й мають потребу в кольорових металах.

Важливою галуззю кольорової металургії є алюмінієва промисловість. Алюмінію властиві легкість, міцність, висока електропровідність, теплопровідність, стійкість до корозії, що дозволяє використовувати його практично всюди. Завдяки цим властивостям алюміній називають «королем кольорових металів».

Сировина для виробництва алюмінію в більшості країн — боксити. Близько 85 % їхніх запасів зосереджено в латеритній корі вивітрювання, у приекваторіальній зоні. Найбільше бокситів видобувають в Австралії, Гвінеї, Бразилії, на Ямайці. Вони, а також США, Росія, Китай, Канада стали світовими лідерами з виробництва глинозему. Росія, США мають мало бокситів, у Канаді вони відсутні. Тут виробництво базується на привізній сировині.

У Росії алюмінієвою сировиною є також нефеліни. Європейські країни поступово припиняють видобування бокситів. Роль великих експортерів глинозему відіграють Австралія (1/3 світового видобутку), Гвінея, Ямайка.

Основними сферами використання алюмінію є авіа- та ракетобудування, харчова промисловість (тара), електроенергетика (дріт).

На початку ХХІ ст. найбільшими компаніями алюмінієвої промисловості є «Алкоа» (США), «Алкан» (Канада), «Пешине» (Франція), «Базовий елемент» (Росія).

Другою за значенням галуззю світової кольорової металургії є мідна промисловість. Мідь має добру електро- і теплопровідність. Для цієї галузі характерне територіальне розділення виробничих стадій. Чим вища стадія переробки, тим менша її частка припадає на країни, що розвиваються.

У виробництві концентрату мідних руд значну роль відіграють країни, що розвиваються, — Індонезія, Китай, Філіппіни в Азії? Замбія, Демократична Республіка Конго в Африці? Чилі, Перу, Мексика в Латинській Америці? Папуа-Нова Гвінея в Океанії. Серед розвинутих країн значними запасами мідних руд володіють США, Канада, Австралія та Польща. На мідні руди багаті Росія та Казахстан. Ці країни також належать до числа світових лідерів з виробництва мідного концентрату.

Крім перелічених країн (сюди не входить Папуа-Нова Гвінея), великими світовими виробниками чорнової міді (вміст металу 95 %) є також Японія, Німеччина, а рафінованої міді (вміст металу 99,9 %) –– Бельгія, Південна Корея. У Демократичній Республіці Конго рафіновану мідь не виробляють. Усю чорнову мідь вона направляє на перероблення до Бельгії.

Основні споживачі міді –– це галузі виробництва електротехніки, електроніки. Найбільше міді використовують розвинуті країни й деякі країни, що розвиваються (Китай, Південна Корея, Бразилія, Індія). Японії, Німеччині, США, Китаю власної міді не вистачає, тому вони її імпортують.

Виробництво цинку й свинцю традиційно орієнтовано на сировину, тому найбільшими їх виробниками є Австралія, Китай, Канада, США, Перу й Мексика, які володіють найбільшими запасами поліметалічних руд. Найбільшу кількість свинцю й цинку використовують у розвинутих країнах (у США, Японії, Німеччині) та деяких країнах, що розвиваються (у Китаї).

Основною сферою споживання цинку є автомобільна промисловість. 60 % свинцю також використовують в автомобільній промисловості, решту — у хімічній.

Виробництво нікелю розвинуте в Канаді (25 % світового виробництва), Росії (20 %), Австралії та Новій Каледонії. Наприкінці ХХ ст. до цих країн приєдналися Куба, Домініканська Республіка, Філіппіни. Основою сферою використання нікелю є чорна металургія — легування й покриття сплавів.

Найбільшими світовими виробниками олова є країни Південно-Східної Азії та Латинської Америки. Найбільше олова використовують у виробництві жесті, а також в електротехніці й електроніці.

Виробництво срібла й золота в значній мірі розпорошене. За видобутком срібла ще з ХV-ХVІ ст. пальму першості здобули латиноамериканські країни (Мексика, Перу, Чилі, Болівія). Географія видобутку золота ширша. Понад 100 років потужним виробником золота є Південна Африка. Багато золота видобувають в африканських країнах (наприклад, у Гані), а також у країнах Латинської Америки, Північної Америки й Австралії. Значну кількість золота видобувають у Росії й Узбекистані.

На сьогодні значну частину срібла йі золота видобувають не з власних родовищ, а паралельно з іншими металами. Хоч основну частину золота забезпечують корінні родовища («золоті жили»), зростає роль розсипних родовищ. Майже 2/3 срібла використовують у фотохімії, решту — в електротехніці, електроніці, ювелірній промисловості, а також для виробництва монет, медалей. Більшу частину золота направляють на виробництво злитків та монет. Істотно менші обсяги його споживання в ювелірній промисловості (близько 300 тонн на рік) та електроніці.

З усього золота, яким нині володіє людство (120 000 т), 2/3 має латиноамериканське походження.

Видобуток алмазів, іншого коштовного й напівкоштовного каміння відносять до кольорової металургії. Традиційно світовими лідерами за видобутком алмазів є країни Африки (Південна Африка, Намібія, Ботсвана, Ангола, Демократична Республіка Конго). У другій половині ХХ ст. великомасштабний видобуток алмазів розпочав СРСР (продовжила Росія), а наприкінці ХХ ст. — Австралія.

Із 94 млн каратів видобутих алмазів, понад половину використовують у виробництві інструментів (різальних, полірувальних), решту — в ювелірній промисловості. Майже 3/4 використовуваних алмазів –– штучні. Існують багаті традиції огранки ювелірних алмазів в Індії, Нідерландах, Бельгії, Ізраїлі.

Для світового ринку алмазів характерна наявність одного покупця — компанії «Де Бірс» (Південна Африка). Інші алмазовидобувні компанії для того, щоб збути свій товар, повинні укласти з нею відповідний контракт.

Машинобудування світу.

Машинобудування світу –– це провідна галузь, частка якої за вартістю становить близько 1/3 світової промислової продукції. Воно значною мірою визначає загальні напрями науково-технічного прогресу. Кінцевим продуктом галузі є обладнання (понад 1 млн різновидів) для всіх без винятку галузей господарства. Машинобудування також працює на задоволення потреб індивідуального користувача.

«Батьківщиною» машинобудування цілком справедливо називають Велику Британію. Ця галузь почала тут розвиватися ще наприкінці ХVІІІ ст. На початку ХІХ ст. машинобудування стало поширюватися в країнах Західної Європи (Нідерланди, Франція, Німеччина) і США, наприкінці ХІХ ст. — у країнах Центральної та Східної Європи, Латинської Америки, у Російській імперії, а на початку ХХ ст. — по всьому світу.

На розміщення підприємств різних галузей машинобудування впливають такі фактори: рівень розвитку науки; наявність трудових ресурсів (зокрема кваліфікованих), сировини (конструкційних матеріалів, насамперед, металу), споживача. Також відіграють значну роль спеціалізація та кооперація.

Оскільки будь-яку машину виготовляють шляхом складання (монтажу) з великої кількості деталей, машинобудування технологічно поділено щонайменше на дві стадії: виробництво комплектаційних деталей і складання готової продукції з комплетаційних деталей. Виробництво сучасних комплектаційних деталей, вузлів та механізмів наукомістке, технологічно складне й під силу тільки розвинутим країнам. Складати машини з комплетаційних частин можуть і в країнах середнього рівня розвитку. Тут достатньо використовувати трудові ресурси із середньою базовою освітою, навчені певним операціям. Саме цей факт вплинув на поширення машинобудування в другій половині ХХ ст.

Сьогодні світовими лідерами в галузі машинобудування є розвинуті країни. США, Японія, Німеччина виробляють практично весь відомий спектр машинобудівної продукції. При цьому США спеціалізуються на виробництві потужних суперкомп’ютерів (серверів) та авіакосмічної техніки; Японія — складної побутової техніки, електроніки, автомобілів, морських суден, промислового обладнання й робототехніки; Німеччина — промислового обладнання (насамперед електротехнічного), автомобілів, поліграфічного обладнання. Франція, Велика Британія, Італія також виробляють значну кількість машинобудівної продукції. Останнім часом до світових лідерів машинобудування долучилася Південна Корея. Невеликі країни Західної Європи мають незначні обсяги виробництва машинобудівної продукції. Проте, враховуючи її високу якість, вони здатні контролювати значну частку ринку. Наприклад, Швейцарія спеціалізується на виробництві високоточних металорізальних верстатів, годинників, обладнання для млинів; Австрія продукує гірськодобувну техніку й обладнання для целюлозно-паперової промисловості; Нідерланди — електротехнічне обладнання; Данія — промислові холодильники й морські риболовні судна; Швеція — промислову електротехніку й автомобілі, Фінляндія — плавучі бурові платформи й стільникові телефони.

Першим регіоном країн, що розвиваються, в якому з’явилося машинобудування, була Латинська Америка. Ця галузь створювалася тут за безпосередньої участі розвинутих країн і була спрямована насамперед на задоволення потреб самого регіону. Нині у великих країнах регіону є практично всі відомі галузі машинобудування. Крім того, деякі країни (передусім Мексика та Бразилія) стали нарощувати виробництво продукції на експорт.

У країнах Східної та Південно-Східної Азії розвиток машинобудування розпочався тільки в 60-ті роки ХХ ст. Воно також створювалося за допомогою розвинутих країн, але було орієнтоване на експорт. Протягом останніх десятиліть Південна Корея, Тайвань, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індонезія стали потужними виробниками побутової техніки, електроніки, засобів зв’язку, а також легкових автомобілів та інших транспортних засобів. У 80-ті роки ХХ ст. машинобудування поширилося в Китаї, Індії, Туреччині, Ірані та «найбільш підготовлених» африканських країнах — Нігерії, Єгипті, Марокко, Алжирі.

Про рівень розвитку машинобудування в тій чи іншій країні можна судити за показниками обсягів експорту продукції галузі (у млрд дол. США) і часткою продукції галузі в експорті країни. Світовими лідерами за абсолютними показниками є розвинуті країни. США, Німеччина, Японія – традиційно найбільші експортери продукції машинобудування. За ними йдуть країни Європи та Канада. У 80-ті роки ХХ ст. лідерами стали Південна Корея, Сінгапур, Сянган, Тайвань, у 90-ті — Китай, Мексика, Малайзія.

За часткою продукції в експорті лідирують США, європейські країни (передусім західноєвропейські — Німеччина, Велика Британія, Швеція, деякі країни Центрально-Східної Європи — Чехія й Угорщина). У 80-ті роки ХХ ст. на перше місце вийшла Японія. Згодом до лідерів приєдналися Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Філіппіни. Це пояснюють тим, що в 70-80-ті роки в ці країни перемістилися цілі галузі світового машинобудування.

Машинобудування та металообробка

Виробництво металорізальних верстатів і металооброблювального обладнання – одна з провідних галузей світового машинобудування, географія якої за останні півстоліття пережила кардинальні зміни. Якщо раніше лідерами були такі країни, як США, Німеччина, Швейцарія, Італія, то згодом США майже повністю поступилися Японії, Тайваню, Китаю. Зберегли свої позиції Німеччина, Швейцарія, Італія. Японія та Німеччина спеціалізуються на виробництві складних верстатів і потужних потокових ліній, Швейцарія — високоточних верстатів, Італія, Тайвань, Китай — інших сучасних верстатів. Частка експортованої продукції верстатобудування найвища у Швейцарії (90 %), на Тайвані та в Німеччині (2/3). Потужними виробниками роботів і фототехніки є Японія та Швеція.

Серед галузей транспортного машинобудування автомобілебудування займає провідні позиції. Воно зародилося наприкінці ХІХ ст. в Європі, а згодом швидко проникло у США.

Революцією в автомобілебудуванні стало винайдення й упровадження на заводі Г. Форда першого у світі конвеєра (1913). Розподіл праці на низку вузькоспеціалізованих стадій дозволив скоротити час складання одного автомобіля з 12,5 год до 93 хв, тобто майже у 8 разів. На цьому ж заводі розпочали широко використовувати чорну фарбу, яка сохла швидше за інші.

Успіх Японії на світовому автомобільному ринку пояснюють тим, що вона зробила ставку на виробництво економічних малолітражних автомобілів. За часом цей факт збігся зі світовою нафтовою кризою, тому економічність перетворилася на важливий чинник збуту продукції.

У першій половині ХХ ст. у США виробляли до 80 % усіх автомобілів світу. У 50-ті роки ХХ ст. автомобілебудування поширилося на більшість європейських та латиноамериканські країни, а в 70-ті роки — на Японію. Наприкінці ХХ ст. автомобілебудування поширилося на всі регіони світу.

На межі ХХ-ХХІ ст. США повернули собі лідерство у світовому автомобілебудуванні. Значні обсяги виробництва зберігають Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія, Канада. Різко підвищили виробництво автомобілів Південна Корея, Іспанія, Мексика, Бразилія. Бурхливий прогрес переживає автомобілебудування в Китаї та Індії.

Лідирують за обсягами продажу автомобілів американський ринок (щорічно на ньому реалізують 16-17 млн нових автомобілів і близько 50 млн таких, що були в користуванні), європейський (14-15 млн) і японський (4-4,5 млн). Швидко зростають китайський та індійський автомобільні ринки.

Найбільші автомобілебудівні компанії світу: американські «Дженерал моторс» (володіє торговими марками або великими пакетами акцій компаній «Шевроле», «Понтіак», «Олдсмобіл», «Б’юік», «Кадилак», «Сатурн», «Опель/Воуксхол», «СААБ-Сканья», «Деу мотрз») та «Форд моторз» («Мерк’юрі», «Лінкольн», «Астонн Мартін», «Ленд ровер», «Ягуар», «Вольво», «Мазда»), німецько-американська «Даймлер Крайслер» («Додж», «Плімут», «Джип», «Смарт», «Міцубіші моторз», «Хюндай моторз», «Кіа моторз»), німецькі «Фольксваген» («Ауді», «СЕАТ», «Шкода», «Бентлі», «Бугатті», «Ламборджіні») та «БМВ» («Міні», «Роллс Ройс»), японські «Тойота моторз» і «Хонда», французькі «Рено» й «Пежо», а також італійська «Фіат».

Провідні позиції у світовому невійськовому суднобудуванні тривалий час займали європейські країни: спочатку Нідерланди, згодом Великобританія. Навіть у середині ХХ ст. майже 1/2 усіх морських суден сходили зі стапелів британських верфей (зокрема, Глазго й Белфаста). У наступні роки основний центр світового суднобудування перемістився до Східної Азії. Сьогодні на верфях Південної Кореї та Японії виробляють понад 3/4 світових морських суден. Швидко нарощують виробництво суден Китай і Тайвань, а європейські країни, в тому числі й Велика Британія, навпаки, скорочують.

Судно на повітряній подушці

Авіаракетобудування — стратегічна й перспективна галузь машинобудування. У 30-ті роки ХХ ст., перед Другою світовою війною, лідерство у виробництві літаків та ракет належало Німеччині. У другій половині ХХ ст. її місце зайняли США та СРСР. При цьому США успішно освоїли виробництво всього спектра авіаракетної техніки — від цивільних літаків і гелікоптерів до потужних балістичних ракет, а СРСР основну увагу зосередив на виробництві військової техніки. Тепер на світовому ринку цивільних літаків частка США становить майже 60 %, частка єдиної європейської компанії «Європен ейрбас», яка об’єднала капітали компаній Франції, Німеччини, Великої Британії, Італії — 40 %, Росії — близько 1 %.

Космічний центр ім. Кеннеді на мисі Канаверал. Флорида, США

Найбільшими світовими авіаракетобудівними компаніями є американські «Боїнг-Макдонел-Дуглас», «Локхід Мартін», «Дженерал дейнемікс», «Юнайтед текнолоджіс» та європейська «Европен ейрбас».

За виробництвом вагонів, локомотивів (рухомого залізничного складу) виділяють США, Францію, Німеччину, Чехію, Японію, Росію. Світовими лідерами у виробництві тракторів і сільськогосподарської техніки є розвинуті країни (США, Німеччина, Франція, Японія) та великі країни, що розвиваються (Індія, Китай, Бразилія).

Важливими галузями світового машинобудування є енергетичне машинобудування, електротехніка, приладобудування, радіотехніка й електроніка. Ці галузі виробляють найскладніші види техніки. На сьогодні світові лідери у виробництві телевізорів, радіоприймачів, аудіо- та відеомагнітофонів, персональних комп’ютерів, мобільних телефонів – країни Східної та Південно-Східної Азії, а також Латинської Америки, Центрально-Східної Європи. Найбільше фотоапаратів виробляють Сянган, Японія, Китай, годинників — Сянган, Японія, Швейцарія.

Найбільше енергетичного обладнання й промислової електротехніки виготовляють розвинуті країни. Серед великих компаній найпотужніші такі: американські «Дженерал електрік», «Вестінгауз електрік», німецькі «Сіменс», «АЕГ-Телефункен», «Бош», японська «Міцубіші», британська «Марконі», нідерландська «Філіпс», швейцарсько-шведська «Асеа-Браун-Бовері». Найбільшими компаніями, що виготовляють побутову електротехніку та електроніку, є ті самі компанії, а також японські «Соні», «Мацусіта», «Хітачі», «Тошиба», «Шивакі», «Джі ві сі», «Шарп», «Саньйо», «Сітізен», південнокорейські «Самсунг», «Ел джі», «Деу», італійські «Мерлоні», «Оліветті», французька «Тефаль» та ін. Найбільші виробники персональних комп’ютерів – американські компанії «Інтернешенел бізнес мешинс», «Інтел», «Ейпл», «Майкрон текнолоджі», «Х’юлетт пекард», «Епсон».

Хімічна промисловість.

На сучасному етапі однією з найважливіших галузей промисловості є хімічна. На межі ХVІІІ-ХІХ ст. у хімічній промисловості виробляли луги, кислоти, соду, аміак, деякі види мінеральних добрив. У другій половині ХІХ ст. їх доповнили пластмаси, хімічні волокна, гумово-технічні вироби з натурального каучуку. Справжній розквіт хімічної промисловості припадає на ХХ ст. На початку ХХ ст. основу світової хімічної промисловості становила продукція основної хімії (неорганічної), у середині століття її змінила хімія органічного синтезу (разом із виробництвом полімерних матеріалів), а наприкінці — тонка хімія (фармацевтична, парфюмерно-косметична, побутова, фотохімія, біохімія). Якщо спочатку в загальному обсязі виробництва пластмас переважали термоактивні пластмаси, то згодом їхнє місце зайняли термопласти (наприклад, поліетилен), штучні волокна з часом були витіснені синтетичними, а натуральний каучук — синтетичним.

Хімічна промисловість

Нині хімічна промисловість поряд із машинобудуванням виступає «локомотивом» світового науково-технічного прогресу. Саме в цій галузі здійснюється немала частка наукових відкриттів. Багато видів хімічної продукції значно переважає за якостями природні аналоги, успішно замінюючи їх.

Розвиток хімічних технологій визначив і основні види використовуваної сировини. Передусім це стосується хімії органічного синтезу. Якщо до середини ХХ ст. основною хімічною сировиною для цієї групи галузей була рослинна сировина й вугілля, то пізніше їх майже повністю витіснили нафта, природний газ. Відповідно стали інтенсивно розвиватися такі галузі, як нафто- та газохімія.

Безумовними лідерами за рівнем розвитку хімічної промисловості є розвинуті країни. Вони не тільки більше за всіх виробляють хімічної продукції, а й мають сучасну структуру. Наприклад, більшість розвинутих країн виробляють сірчаної кислоти та добрив менше, ніж пластмас. За вартістю виробленої продукції перші місця в цих країнах займають галузі тонкої хімії.

У зв’язку з великою різноманітністю хімічної продукції сформувалася спеціалізація певних країн у хімічній галузі. З усіх кран тільки США здатні виробляти всі види хімічної продукції у великих обсягах. У Японії найрозвинутіша нафтохімія. Німеччина спеціалізується на виробництві лаків і фарб. Франція виготовляє синтетичний каучук і гумово-технічні вироби, Велика Британія — синтетичні миючі засоби, Нідерланди — пластмаси, Бельгія — пластмаси, неорганічні кислоти та солі, Швейцарія та Угорщина — фармацевтичні препарати, Швеція та Норвегія — продукти лісо- та електрохімії. Проте це не означає, що в перелічених країнах не виробляють інших видів продукції. Деякі «нові індустріальні країни» (Південна Корея, Тайвань) швидко нарощують виробництво пластмас і хімічних волокон. У Китаї, Індії переважає продукція основної хімії. У країнах, які мають значні запаси нафти та газу (Іран, Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар, Індонезія, Алжир, Лівія, Єгипет, Мексика, Венесуела), переважає продукція хімії органічного синтезу. Значні обсяги виробництва продукції основної хімії зберігає Росія.

За обсягами видобутку й експорту самородної сірки провідні позиції у світі займають США, Мексика. Найбільше видобувають сірки з газового конденсату Франція та Канада. Найбільше фосфоритів добувають та експортують США, Марокко (1/3 світового експорту), Алжир, Туніс, апатитів — Росія, калійних солей — Канада, США, Росія, Німеччина.

За обсягами виробництва сірчаної кислоти, кальцинованої та каустичної соди традиційно лідирують розвинуті країни (США, Японія, Франція, Німеччина), великі країни, що розвиваються (Китай, Індія, Мексика, Бразилія, Індонезія) та Росія.

Найбільшу кількість мінеральних добрив (у перерахунку на активну речовину) виробляють у розвинутих країнах та Росії, а також у країнах, що розвиваються, з численним населенням (Китай, Індія, Індонезія, Пакистан). Ці ж країни взяли курс на нарощування виробництва мінеральних добрив, оскільки поставили перед собою завдання забезпечити себе власними продовольчими товарами.

За обсягами виробництва пластмас, хімічних волокон, синтетичного каучуку та виробів з полімерів традиційно лідирують США, Японія та європейські країни. У 80—90-ті роки ХХ ст. до них приєдналися Південна Корея, Тайвань та великі країни, що розвиваються. У структурі виробництва пластмас понад 9/10 припадає на термопластмаси, у структурі виробництва хімічних волокон — майже 91 % на синтетичні волокна.

Найбільшими світовими хімічними компаніями, що виробляють продукцію основної хімії та хімії органічного синтезу, є американські «Дюпон де Немур», «Юніон карбайд», «Доу кемікекл», «Монсанто», британська «Інтернешенел кемікекл індастріз», німецькі «БАСФ», «Баейр», франко-німецька «Авентіс», італійська «Монтедісон».

Найпотужніші компанії з виробництва шин та гумово-технічних виробів — американські «Гудйеар тайр енд раббер», «Бріджстоун», французька «Мішлен», італійська «Піреллі», британська «Данлоп». За обсягом виробництва продукції тонкої хімії й косметичних препаратів пальма першості належить компанії «Проктер енд Гембел», «Джонсон енд Джонсон», «Колгейт-Палмолів» (США), «Бенкізер» (Німеччина, Італія, США), «Хенкель» (Німеччина), «Кассанс» (Великобританія). Найбільше фармацевтичних препаратів випускають компанії «Пфайзер», «Брістол Майерс Сквібб», «Ай сі ен фармасьютікелс», «Шеренг Плау», «Іесен-Сілаг» (США), «Рош» (Швейцарія), «Баєр» (Німеччина), «Санові» (Франція), «Глексо Сміт Клайн» (Великобританія), продукції фотохімії — «Істмен Кодак» (США), «Фуджі», «Коніка-Мінолта» (Японія).

Лісова та деревообробна промисловість — одна з найстаріших галузей. З деревини люди робили житла, виготовляли предмети побуту, транспортні засоби. З розвитком науки й технології деревина поступилася місцем іншим конструкційним матеріалам — металу, пластмасі, тому сфера її використання значно звузилася. На сьогодні з дерева виготовляють будівельні матеріали, меблі, папір, картон, деякі хімічні препарати й предмети домашнього вжитку.

В другій половині ХХ ст. лісова промисловість під впливом науково-технічного прогресу значно змінилася: відбулось підвищення якості продукції, зниження її вартості.

У наші дні з 1 м? деревини виготовляють набагато більше продукції, ніж раніше; скоротилася також кількість відходів. Змінилась географія галузі. Якщо раніше заготівля й перероблення деревини були зосереджені в розвинутих країнах або в північному лісовому поясі, то в останній чверті ХХ ст. вже більше половини деревини стали заготовляти на території країн, що розвиваються, або в південному лісовому поясі. Відповідно змінилася й сировина: для розвинутих країн характерні здебільшого хвойні ліси, а для країн, що розвиваються, — широколисті. В умовах глобалізації світової економіки міжнародні компанії перенесли значну частину своєї виробничої бази в багаті на лісові ресурси країни, що розвиваються. Проте на сучасному етапі для лісової промисловості характерна така закономірність: що вищий ступінь перероблення деревини, то більша частка розвинутих країн на ринку. Це означає, що країни, які розвиваються, стали тільки постачальниками сировини, а не виробниками кінцевої продукції.

Нині у світі заготовляють близько 3,3 млрд м? деревини. При цьому понад 1/2 використовують у ролі палива (дрова). Решта — ділова деревина, що надходить на переробку. Глибина переробки деревини в різних країнах неоднакова. У США, Канаді, більшості європейських країн, Японії наближена до 100 %. Тобто, з 1 м? сирої деревини виготовляють близько 1 м? корисної продукції. Для більшості країн, що розвиваються, цей показник коливається в межах 20—30 %. При цьому: одна частина заготовленої деревини йде на дрова, а другу майже повністю експортують у розвинуті країни, де її переробляють. Наприклад, японські компанії, що здійснюють заготівлю деревини в країнах Південно-Східної Азії, зазвичай виривають дерева з корінням. На перероблення йде все дерево — коріння, гілки, листя.

З метою підвищення ефективності виробництва основну частину деревини заготовляють у тих регіонах, де відбувається її швидке відновлення. У розвинутих країнах — це насамперед регіони з помірним морським кліматом: північний схід і північний захід США, південний захід Канади, уся територія Північної Європи. У країнах, що розвиваються, заготовляють деревину в зоні вологих вічнозелених екваторіальних лісів (Індонезія, Малайзія, Демократична Республіка Конго, Камерун, південь Нігерії, Бразилія, Колумбія, Венесуела, Перу, Болівія).

За обсягами виробництва пиломатеріалів провідні позиції зберігають за собою розвинуті країни (США, Канада, Швеція, Фінляндія, Німеччина, Франція, Японія), а також Росія. Останніми роками значно зросли обсяги виробництва пиломатеріалів у деяких країнах, що розвиваються (Китай, Індія, Індонезія, Бразилія, Чилі).

Деревообробна промисловість невеликих країн Європи вузько спеціалізована на виробництві окремої продукції. Наприклад, за обсягами виготовлення фанери й деревоволокнистих плит провідні місця у світі займають такі країни, як Австрія, Португалія. Найбільше меблів у світі виробляють розвинуті країни. Ще півстоліття тому їх виготовляли виключно з цілих дошок, тепер –– з деревостружкових плит (ДСП). Для виготовлення дорогих елітних меблів ДСП покривають шаром природної деревини (шпоном) завтовшки 2–3 мм. Близько 4/5 меблевого шпону з цінних порід тропічної деревини на світовий ринок постачає Бразилія. Глибокі традиції виробництва меблів збереглися в Італії. Меблі високої якості з власної деревини (бука, граба) виготовляє Румунія.

Найважливішими видами продукції лісової промисловості є целюлоза, папір, картон. За обсягами виробництва паперу провідні місця у світі традиційно займають розвинуті країни (США, Японія, Канада, Німеччина, країни Північної Європи). Швидко збільшуються обсяги виробництва паперу в деяких країнах, що розвиваються (Китай, Бразилія, Індія, Мексика). У Китаї значну частину паперу виробляють з рисової соломи. У бразильській Амазонії, у гирлі р. Жарі, функціонує потужний плавучий целюлозно-паперовий комбінат, побудований в Японії.

За обсягами виробництва паперу на душу населення світовими лідерами є країни Північної Європи, Канада, Австрія. При цьому Канада спеціалізується на виробництві газетного паперу, Фінляндія, Швеція, Норвегія — офісного. В усіх розвинутих країнах виробляють багато пакувального паперу.

Основними видами продукції лісохімії є деревне вугілля, гідролізний спирт, скипидар, кормові дріжджі. Активізація заготівлі тропічної деревини вплинула на формування таких галузей, як збір смоли, воску, деяких видів олій.

Легка промисловість.

Легка промисловість — сукупність галузей, підприємства яких виготовляють предмети народного споживання. Вона належить до найдавніших галузей економіки.

Основні галузі легкої промисловості:

  • текстильна;
  • швейна;
  • шкіряно-взуттєва;
  • хутрова

Оброблення текстильних волокон, шкіри та хутра тварин для виробництва одягу людина освоїла давно. З часом стали використовуватися нові види сировини (хімічні волокна, штучна шкіра), на виробництво поступово впливала мода, поліпшувалася якість продукції. Змінилася й організаційна структура легкої промисловості: якщо раніше одяг і взуття виготовляли дрібні майстерні, то нині в основному працюють великі компанії. Важливу роль стали відігравати будинки моди, які розробляють нові моделі одягу та взуття, що потім тиражують великі компанії. У другій половині ХХ ст. значна частина виробничої бази цих компаній перемістилася з розвинутих країн до кран, що розвиваються, тобто ближче до сировини та дешевої робочої сили. На сьогодні розвинуті країни виробляють елітну та дорогу продукцію.

Великими центрами моди традиційно є Париж, Мілан, Лондон, Нью-Йорк.

Провідною галуззю світової текстильної промисловості є бавовняна, далі йдуть — шовкова, вовняна, лляна, конопле-джутова. Із загальної кількості текстильної сировини, що використовується, близько 2/3 припадає на бавовну, 1/5 — на хімічні волокна (в основному — синтетичні), 1/10 — на вовну, трохи більше ніж 1,5 % — на льон-довгунець.

Сучасна фабрика з виробництва синтетичних волокон

У першій половині ХХ ст. світовими лідерами з виробництва всіх видів тканин були розвинуті країни, а також Китай, Індія, СРСР. У другій половині ХХ ст. значна частина текстильної промисловості перемістилася в країни, що розвиваються. У виробництві бавовняних, шовкових, вовняних тканин різко посилили позиції Південна Корея, Тайвань, Сянган, країни Південно-Східної Азії, Пакистан, Туреччина, Бразилія, Мексика, Сирія, Єгипет, Колумбія. У розвинутих країнах, навпаки, виробництво тканин неухильно скорочується. У зв’язку з цим глибоку кризу пережили регіони цих країн, які традиційно мали високий рівень розвитку текстильної промисловості. З усіх галузей тільки конопле-джутова, в цілому орієнтована на сировину, зберегла свою територіальну структуру. Найбільше лляних тканин виробляють у Росії та інших європейських країнах (Франції, Бельгії, Німеччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Україні), джутових — в Індії й Бангладеш.

Текстильна промисловісь

У структурі виробництва тканин за видами зазвичай переважають бавовняні, але у США, Японії, Південній Кореї — шовкові. На весь світ славляться своїм тонким сукном (високоякісними вовняними тканинами) Велика Британія, Італія, Бельгія, мереживом — Бельгія, Німеччина, Франція, гардинами — Німеччина.

Нині переважна більшість підприємств швейної промисловості перемістилася з розвинутих країн у країни, що розвиваються, де виготовляють основну частку білизни, верхнього одягу, килимів.

Фабрики з пошиття одягу тісно пов’язані кооперацією з великою кількістю підприємств різних галузей сільського господарства, промисловості, сфери послуг. Так, нова модель джинсів може розроблятися в Нью-Йорку, тканину виготовляють у Пакистані, а її розкрій та пошив здійснюватимуть на Мальті. З цієї ж причини значна кількість тропічних країн — Індонезія, Таїланд, Малайзія, В’єтнам, Бангладеш, Пакистан — є провідними світовими виробниками зимового верхнього одягу.

Зміна просторової диференціації світової текстильної та швейної промисловості в другій половині ХХ ст. визначила основні напрями сучасної світової торгівлі текстилем.

Найбільшими експортерами текстильних товарів стали азійські країни, меншою мірою — європейські країни та США, імпортерами — розвинуті країни та насамперед США. США експортує переважно текстильну сировину (1/3 світового експорту бавовни-волокна), а імпортують готову продукцію Сянган і Тайвань.

Поступове переміщення з розвинутих країн у країни, що розвиваються, пережила й взуттєво-шкіряна промисловість. Якщо в першій половині ХХ ст. переважну більшість взуття виготовляли в Італії, США, Франції, Німеччині, Великій Британії, то в останні десятиліття лише Італія зберегла свої позиції (350—360 млн пар на рік). Решту країн потіснили Китай (понад 500 тис. пар), Індія, Бразилія (по 200 млн пар), Іспанія, Португалія, Польща.

Найбільше взуття на душу населення випускають в Італії та Чехії (6 пар на особу на рік). В Італії майже половину взуття виготовляють дрібні приватні майстерні, в яких застосовують переважно ручну працю. Крім того, Італія спеціалізується на випуску підошов.

Великими світовими експортерами взуття є Італія, Бразилія, імпортерами — США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія.

На сьогодні хутрова промисловість переживає спад. Це пов’язано зі значним посиленням руху захисту диких тварин. З цієї ж причини та для здешевлення готової продукції більшість сучасних хутрових виробів виготовляють із хутра звірів, що вирощені в клітках.

Великими постачальниками на світовий ринок шкірок норки є Фінляндія, чорнобурки — Данія, рядових хутрових виробів — Греція, хутрових виробів високої якості — Італія, Росія, Канада.

Виробами з овчини, зокрема й дублянками, славляться країни з розвинутим вівчарством — Іспанія, Італія, Туреччина, Іран, Афганістан, Південна Африка, Австралія, Нова Зеландія, Аргентина, Уругвай.

<< § 16 Світове господарство в період НТР, вплив на галузеву структуру та територіальну організацію виробництва. § 18 Світове сільське господарство: значення, внутрішньогалузева структура, міжгалузеві зв’язки, аграрні відносини. Найбільші сільськогосподарські райони. >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus