§ 8. Розміщення населення світу і його територіальна організація.

§8. Розміщення населення світу і його територіальна організація.

Пригадайте

?

  1. Які чинники впливають на розміщення населення України?
  2. Які характерні риси притаманні системі розселення України?
  3. Які міста України є найбільшими?


Розміщення населення – це результат просторового розподілу населення на території Земної кулі в певний історичний період. Населення світу розміщене дуже нерівномірно, адже людство здавна концентрується в районах зі сприятливими для ведення господарства умовами. Тому майже 70 % населення світу займає усього 7 % площі суходолу. Близько 15 % площі суходолу не мають постійного населення. Це території, які характеризуються екстремальними природними умовами – пустелі різних типів, ліси, високогір’я, материк Антарктида.

Розміщення населення

Важливою характеристикою розміщення населення є середня густота населення – ступінь населеності конкретної території, або чисельність постійного населення, що припадає на одиницю площі (звичайно 1 км2).

Середня густота населення Землі — 45 осіб/км2, проте є країни й території, де цей показник перевищує 300 осіб/км2. Найбільша густота населення характерна для прибережних територій, а також для районів з історично зумовленою високою густотою населення. Ці райони розташовані в Південно-Східній, Південній і Південно-Західній Азії (середня густота 400?600 осіб/км2), у Західній Європі (200?600 осіб/км2), на східному узбережжі Південної Америки (100?200 осіб/км2). Серед країн-лідерів за густотою населення країни з великими площами – Бангладеш (965 осіб/км2), Південна Корея (483 осіб/км2), Нідерланди (465 осіб/км2), Індія (341 осіб/км2), Бельгія (335 осіб/км2). Серед невеликих за площею країн рекордсменами за густотою населення є Мальдівські Острови (1 000 осіб/км2), Мальта (1 200 осіб/км2), Сінгапур (6 000 осіб/км2), Монако (16 000 осіб/км2), Аоминь (Китай) (27 000 осіб/км2).

З іншого боку половина заселеного суходолу має густоту населення близько 5 осіб/км2, а на острові Гренландія, що належить Данії, 1 особа припадає на 35 км2.

Розселення населення – процес розподілу й перерозподілу населення на певній території, в результаті якого з’являється мережа поселень.

Для кожної історичної епохи відповідно рівню розвитку економіки характерні свої особливості розселення. На зорі розвитку людства розселення було дисперсним, інколи – кочовим. Заняття сільським господарством сприяло осілості, виникла мережа поселень – сільських і міських, зі значним переважанням сільського населення.

Поселення на воді. Кашмір, Індія

В індустріальному й постіндустріальному суспільстві переважає міське населення. При чому поступово стираються відмінності між селом і містом за рахунок поширення міського способу життя в сільську місцевість – рурбанізації.

На сьогодні в світі існують дві основні форми розселення населення – сільська та міська. В містах мешкає 47 % населення Землі й ця частка постійно зростає. Історичний процес збільшення ролі міст в житті суспільства, широке поширення міського способу життя та міської культури називається урбанізацією. У вузькому розумінні урбанізація – це збільшення міст, особливо крупних, збільшення чисельності городян на певній території. Головні показники урбанізації – темп, рівень, форма. Темп урбанізації показує швидкість поширення цього процесу в світі в цілому та в окремих його частинах, а рівень урбанізації – частку населення, яка проживає у містах.

Урбанізація

Сьогодні темпи приросту міського населення в середньому складають 2 % на рік. Для розвинутих країн, які характеризуються значною часткою міського населення (до 70 %) він становить 0,3 % на рік. В країнах, що розвиваються, темпи урбанізації значно вищі – 4 % на рік. Особливо вони високі в країнах Західної Африки та Південної Азії (8-13 % на рік), що зумовлено невеликою часткою міського населення та високими темпами приросту населення.

За кількістю міського населення всі регіони світу можна розділити на дві групи: з чисельністю вище і набагато нижче середнього світового показника. В Європі, Латинській Америці, США й Канаді, Австралії та Океанії міське населення складає ? усього населення, а в Азії та Африці – 1/3. В цілому більша частка міського населення характерна для розвинутих країн, а також країн, в яких природні умови не сприяють веденню сільського господарства (Сінгапур – 100 %, Бельгія – 97 %, Кувейт – 97 %, Ісландія – 92 %, Ізраїль – 92 %, Уругвай – 91 %, Велика Британія – 91 %, Нідерланди – 89 %, Аргентина – 89 %, Німеччина – 88 %, Лівія – 88 %).

Найнижчі частки міського населення характерні для найбідніших країн Африки та Азії з аграрним господарством (Бутан, Руанда – 6 %, Бурунді – 8 %, Непал – 10 %, Уганда – 13 %).

Основною формою урбанізації є місто. Місто – населений пункт, який віднесений згідно із законодавством держави до категорії міст з певною людністю, що виконує специфічні функції – адміністративно-політичні, промислові, транспортні, культурні.

Крім показника людності та значної густоти населення для міста характерна зайнятість населення не в сільському господарстві, специфічна компактна забудова та високий рівень благоустрою. В Японії вважають містом населений пункт з людністю понад 50 тис.осіб, в Нідерландах – 20 тис.осіб, в Україні та Росії – 12 тис.осіб, у США – 2,5 тис.осіб, в Ісландії – усього 200 осіб. За статистикою ООН – 20 тис.осіб.

Урбаністичний пейзаж Сіднея

Словник термінів і понять

Міська агломерація — територіальне угруповання міст (система поселень), що тісно пов’язані виробничими, економічними, інфраструктурними зв’язками.

Система розселення – сукупність всіх поселень країни й характерні взаємозв’язки між ними.

В розвитку урбанізації традиційно виділяють три «хвилі»: Середні віки (ХІУ-ХV ст. ), ХІХ ст. (епоха промислової революції) та друга половина ХХ ст. Кожна з хвиль пов’язана з якісними змінами в економіці: розвитком мануфактури й торгівлі, промисловості, невиробничої сфери.

Для сучасної урбанізації характерна гіперурбанізація, концентрація населення у великих містах з людністю понад 1 млн осіб. Найбільше міст-мільйонерів у Китаї (50), США (45), Індії (23), Бразилії (16), Росії (13). Ці ж країни є країнами-лідерами за чисельністю міського населення. В світі налічується також 23 «суперміста» з чисельністю населення понад 10 млн осіб, більша частина яких розташована в країнах, що розвиваються.

Для сучасної урбанізації характерне також зростання приміських зон – субурбанізація, що призводить до утворення міських агломерацій.

Внаслідок злиття агломерації утворюють мегаполіси або мегалополіси (від грец. megalu — великий і polis — місто) — суцільні смуги міського розселення.

У США виділяють мегалополіси, в яких мешкає понад 1/2 населення країни: Приатлантичний, або «Бос-Ваш» (Бостон — Вашингтон) — 60 млн осіб, Приозерний, або «Чіпіттс» (Чикаго — Детройт — Пітсбург) — 40 млн осіб; Каліфорнійський, або «Сан-Сан» (Сан-Франциско — Сан-Дієго) — 25 млн осіб; Східнофлоридський (Маямі — Вест-Палм-Біч) і Примексиканський (Х’юстон — Новий Орлеан). Два останніх мегалополіси перебувають на стадії формування, кількість мешканців у них становить близько 10 млн осіб. У Японії утворився мегалополіс Токкай (Токіо — Нагоя — Осака) з кількістю населення понад 55 млн осіб (це близько половини населення країни).

У центрі Токіо

Рекордсменом за кількістю населення став мегалополіс Європейський — близько 100 млн осіб, або майже 1/4 населення Європи (без країн СНД). Європейський мегалополіс — це гігантське скупчення міст і міських агломерацій, що розташовані в багатьох країнах. Він бере початок у Манчестері (Великобританія) і закінчується в Мілані (Італія). Між цими містами він проходить через Бірмінгем і Лондон (Великобританія), агломерацію Ранстад (Амстердам — Гаага — Роттердам) у Нідерландах, Брюссель у Бельгії, агломерацію Лілль — Рубе — Туркен і Париж у Франції, Рурську область, Кельн, Франкфурт-на-Майні і Мангейм у Німеччині, Базель і Цюрих у Швейцарії. Через своєрідну форму (спочатку він тягнеться з північного заходу на південний схід, а потім повертає на південний захід) його назвали «Європейським бананом».

Для багатьох країн, що розвиваються, характерна хибна урбанізація (псевдо урбанізація), коли збільшення чисельності міського населення не супроводжується поширенням міського способу життя та культури, а формуються міські нетрі, без належного рівня благоустрою.

Незважаючи на процеси урбанізації близько половини жителів Землі мешкає в сільських поселеннях. Особливо висока частка сільського населення в Азії — 65 %, Африці — 70 %. У Китаї та Індії, наприклад, частка сільського населення становить відповідно 70 і 73 %. Лідирують за цим показником країни Тропічної Африки (Руанда, Бурунді, Уганда) та Південної Азії (Бутан, Непал).

Ринок на воді. Банґкок, Таїланд

Залежно від природних умов та історичних традицій конкретної країни виділяють групову (сільську) та дисперсну, або розкидану (хутір, ферма), форми розселення.

Групова форма розселення переважає в країнах Європи, Японії, Китаї, у більшості країн, що розвиваються.

Дисперсна форма поширена у США, Канаді, Австралії — територіально великих країнах з незначною густотою населення й невеликою часткою сільських мешканців.

Для територій з посушливим кліматом та гірських місцевостей (Північна Африка, північна частина Західної Африки, Південно-Західна й Центральна Азія) характерна кочова форма розселення. Кількість кочівників у світі становить 25-30 млн осіб.

Механічний рух населення. Значний вплив на розміщення населення світу мають міграції (механічний рух населення) – переміщення людей через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання або на більш чи менш тривалий період. Міграції існували завжди, завдяки їм освоювались нові території.

Міграційні процеси у світі відбуваються під впливом різноманітних чинників. З огляду на це виокремлюють кілька груп міграцій.

За напрямком виділяють міграції зовнішні (з перетином державних кордонів), які поділяють на еміграцію (виїзд з країни) та імміграцію (в’їзд) і внутрішні (у межах країни). Кількість зовнішніх мігрантів досягає кількох десятків мільйонів на рік.

Зовнішні міграції

За способом реалізації сьогодні переважають добровільні міграції, проте відомі численні приклади примусових, зокрема вивіз негрів-рабів з Африки до Америки. За способом організації можна їх розділити на організовані, що здійснюються за участю державних і громадських організацій на їх організаційно-економічній підтримці та неорганізовані – за кошти безпосередньо самих мігрантів без матеріальної й організаційної підтримки сторонніх.

Біженці

Причини (мотиви) переїзду на нове місце проживання можуть бути найрізноманітніші. Наймасовіші з них – соціально-економічні, що виражають бажання людини знайти будь-яку або високооплачувану роботу

Це переїзд з країн, що розвиваються зі значними трудовими ресурсами, до розвинених країн, переїзд провідних науковців, інтелектуальної еліти до США, Японії, ФРН – «витік мізків». Емігранти становлять 23 % серед членів Національної академії наук США та 33 % серед лауреатів Нобелівської премії, які представляли США.

Політичні міграції спричинені розпадом держав, репресіями, переслідуванням, вони можуть поєднуватись з воєнними – біженці покидають місця військових дій. Нерідко причинами пошуку нових місць мешкання є релігійні конфлікти, як-от між Індією та Пакистаном, Бангладеш, Ізраїлем і Палестиною. Інколи переселяються представники певної національності (національні міграції), через процеси репатріації, формування населення нової національної держави, наприклад, Ізраїлю тощо. Часто причинами міграцій є возз’єднання або розпад родини – родинно-побутові міграції.

Однією з важливіших характеристик є тривалість міграцій. За тривалістю міграції поділяють на постійні й тимчасові. Тимчасові міграції зумовлені трудовою діяльністю людей. Розрізняють три види тимчасових міграцій: сезонні (пов’язані з сільськогосподарською діяльністю – збором урожаю, перегоном худоби на нові пасовища), вахтові (пов’язані з видобутком природних ресурсів у несприятливих для постійного проживання районах), маятникові (поширені в агломераціях, коли вранці з передмістя люди приїжджають на роботу, а ввечері повертаються додому).

За даними статистики, на початку ХХІ ст. у світі налічувалося 25 млн біженців, з них 3/4 припадало на країни Азії та Африки, що розвиваються.

На початку ХХІ ст. потік міжнародних міграцій перевищував 150 млн осіб, щорічні темпи росту кількості мігрантів становлять 2,5 %. На сьогодні виділяють три основні райони, привабливі для мігрантів. Це передусім Північна Америка та Європейський Союз — понад 25 млн осіб мігрантів у кожному регіоні, далі — країни Перської затоки — 15 млн осіб. Питома вага іноземних робітників складає в Катарі – 85 %, ОАЕ – 90 %. Основними «постачальниками» мігрантів виступають країни Південної (Індія, Пакистан, Бангладеш), Південно-Східної (Індонезія, Філіппіни, Таїланд, В’єтнам) і Південно-Західної (Туреччина, Іран, Ємен) Азії, Північної (Єгипет, Алжир, Марокко) і Тропічної (Сенегал, Камерун, Конго) Африки, Південної (Португалія, Греція, Іспанія) і Центрально-Східної (Сербія, Чорногорія, Хорватія, Боснія і Герцеговина) Європи та Латинської Америки (Мексика, Пуерто-Рико). Інтенсивними є також міграційні потоки між латиноамериканськими країнами. Значна частина робочої сили переміщується з Колумбії, Парагваю, Чилі, Сальвадору до Аргентини, Бразилії, Венесуели.

Характер впливу міграційних потоків на демографічну ситуацію і трудові ресурси залежить від кількісного, так і якісного складу емігрантів (висококваліфіковані робітники, науковці чи вимушені мігранти, біженці, депортовані, війська, що виводяться з інших країн).

Вони здійснюють позитивний і негативний вплив на демографічні процеси. Внаслідок міграцій можуть змінюватися статевий, віковий склад населення, виникати правові та соціально-економічні проблеми, специфічні конфлікти між категоріями населення – релігійні, етнічні.

<< § 7.Кількість населення. Демографічні процеси і демографічна політика. § 9. Статево-віковий, расовий, етнічний, мовний, релігійний склад населення світу. >>

Copyright © 2011 Apycom jQuery Menus