TOPIC 9. CHANGES life, customs and spiritual life UKRAINIAN (textbook)

ТЕМА 9. ЗМІНИ У ПОБУТІ, ЗВИЧАЯХ ТА ДУХОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНЦІВ

  1. Зміни у побуті та звичаях українців на початку ХХ ст.
  2. Фізкультура і спорт. Діяльність товариств «Сокіл», «Січ»
  3. Релігійне та церковне життя на початку століття
  • Основні терміни та поняття теми

Середній клас, міщани, побутове життя, звичаї, фізкультурні та спортивні організації

  1. Які були характерні риси та зрушення у побутовому житті і звичаях українців на тлі модернізаційних процесів другої половини ХІХ ст.?
  2. Яким було релігійне життя українців у другій половині ХІХ ст.?


1.Зміни у побуті та звичаях українців на початку ХХ ст.

Скористайтесь методом «дерево передбачень». Прочитавши текст, порівняйте ваші передбачення і думки авторів.


Перед читанням тексту складіть схему «дерево передбачень». Для цього, орієнтуючись на назву тексту, передбачте, які будуть елементи його змісту. Обґрунтуйте кожне зі своїх припущень. Зобразіть результати вашої роботи у вигляді дерева, де сама тема – це «стовбур дерева», «листочки» – це прогноз, «гілочки» – це аргументи, обґрунтування.

На початку ХХст. у побуті населення українських земель відбулися суттєві зміни. Вони були викликані стрімкою технологізацією виробництва та модернізаційними процесами, що охопили суспільство, насамперед урбанізацією, зміною ролі жінки, зростанням освіченості тощо. Зміни у побуті обумовили певні зрушення і в звичаях та традиціях українського населення. Такі процеси були характерні й для інших країн та народів за доби індустріалізації. Проте в Україні вони мали свої особливості (збереження патріархальності* у сімейних відносинах, прив’язаність до землі значної частини міщан та ін.). Спосіб життя окремих людей визначався їхніми матеріальними можливостями, рівнем освіти, культури, духовними потребами.

Нові риси побутової культури проявлялися насамперед у житті населення великих і середніх міст. На початку ХХ ст. почав швидко змінюватися зовнішній вигляд міст. Міська влада приділяла значну увагу благоустрою. Вулиці вимощувалися камінням, будувалися мережі водопостачання, каналізації, створювалися міські сади та парки.

Київ на початку ХХ ст.

Опишіть, як виглядає вулиця Києва.


Під час виборів до міської думи мешканці надавали підтримки, тим кандидатам які опікувалися покращенням побутових умов міщан. Так було й у Києві під час виборчої кампанії претендента на посаду міського голови Степана Сольського. Міщани знали його як інтелігентну добропорядну людину яка ставила інтереси громади понад усе. Коли його вперше обрали міським головою, виборці швидко побачили, як прикрашається і облаштовується місто: на вулицях з’явилось електричне освітлення, розбудовувалась мережа трамвайних ліній, розпочалось будівництво міського театру, упорядковувались набережні Дніпра, проводилось озеленення міста. Міщани обирали С.Сольського головою міської думи тричі підряд. Він не тільки сам багато робив для міста, а й заохочував до благодійництва і меценатства заможних людей.

Меценатство та благодійництво у цей період стало не тільки виявом чеснот та благородства, а й утверджувалось як новий звичай серед заможних та шляхетних людей.

Зокрема, відомий український підприємець Василь Симиренко фінансував журнали і газети Києва, створення хору Миколи Лисенка, матеріально підтримував існування українського гуртка у Київській семінарії тощо.

Великої слави зажили серед населення Наддніпрянщини своїм меценатством та благодійництвом родини підприємців Терещенків, Яхненків та ін. У західноукраїнських землях знаним меценатом був митрополит Андрей Шептицький

Митрополит Андрей Шептицький

Проте, переважна більшість заможних міщан опікувалась лише власним добробутом. Вони мали комфортне житло з ознаками тогочасної цивілізації, пересувались містом кінними екіпажами або автомобілями, вишукано одягались у дорогих магазинах таких торгівельних фірм як «Торговий дім Людмер і сини».

Звернімося до джерел

Із статті в газеті «Киевская почта» (1909 р.)


«Не знати, що таке фірма «Торговий дім Люд мер і сини» - це гріх, бо вибір одягу тут величезний. Усі новинки Парижу, Лондона, Відня, Берліну є у Людмера. Проте й одяг з його власної фабрики за якістю не поступається закордонній. Це підтвердили виставки в Брюсселі і Парижі де власники торгового дому одержали вищі нагороди».

Яка мета статті? Чи є у документі фрази які свідчать про ставлення автора до торгової фірми? На які верстви населення були розраховані такі магазини? Чи можна стверджувати, що виникнення таких торгових фірм було пов’язано з модернізаційними процесами? Поясніть свою думку.

Заможні міщани (здебільшого це банкіри, власники великих підприємств, торгових фірм, державні чиновники високого рангу та ін.) мали особисті автомобілі, користувалися телефоном, електрикою. Вони вишукано одягались, купували ювелірні прикраси, дорогі годинники, елітні парфуми.

Новомодною традицією заможних людей стало «їздити на води», тобто відвідувати курорти за кордоном (в основному Чехія і Німеччина) і в Україні - Трускавець, Миргород та ін. Там вони не тільки опікувались власним здоров’ям, а й мали спілкування у шляхетному товаристві, заводили корисні знайомства з представниками зарубіжної та вітчизняної аристократичної еліти.

Міщани середнього статку (державні службовці, торгівці, власники майстерень, вчителі тощо) також зазнали суттєвих змін в укладі свого життя. В їхньому середовищі зросла культура споживання, харчування, дозвілля. Вони замовляли одяг у модних кравців, купували сучасну побутову техніку (грамофони, велосипеди та ін.) дбали про здобуття дітьми вищої освіти. Характерною ознакою міщан середнього статку було те, що більшість з них працювали і жили з власного заробітку.

Звернімося до джерел

Із статті П.Мазура в газеті «Освіта» (грудень 2004 р.)


У дореволюційній Росії вчителі користувалися правами і пільгами які мали державні службовці (вислуга, звання, пенсія, нагороди). Тижневе навантаження вчителя становило 12 годин. У гімназії існувало чотири розряди річних окладів: 750,900,1250 і 1500 рублів. Перший розряд одержували відразу, другий - через п’ять років. Решта розрядів присвоювалась за професійну майстерність. Зарплата вчителя була пристойна (для порівняння ... кілограм житнього хліба коштував 5 коп., пшеничного - 7 коп., телятини - 30 коп. Чоловічі черевики коштували 4 руб.50 коп., жіночі - 3 руб.50 коп.). Окрім зарплати, вчителям видавалась грошова допомога на візника… За успішну роботу учитель одержував нагороду: одноразова грошова виплата, мундир учителя гімназії, дострокове отримання чергового чину та ін. Вихід на пенсію вчителя гімназії для чоловіків у 25 років педагогічного стажу, у жінок - 20 років. При виході на пенсію видавалася одноразова грошова допомога у розмірі річного окладу. Розмір пенсії визначався окладом. Після смерті вчителя пенсіонера його пенсію виплачували сім’ї…Крім того, діти покійного отримували допомогу в оплаті навчання… .

Чому держава дбала про соціальний захист вчителів? Яку мотивацію мали вчителі до підвищення свого професійного рівня? Чи можна стверджувати, що вчителі відносились до середнього класу? Поясніть свою думку.

Міщани полюбляли у вихідні дні відвідувати театри та кіно, або відправлятись до парку де грав духовий оркестр і діяли атракціони. Влітку популярними були прогулянки на човнах по річці або приміських озерах. Взимку ходили кататись на ковзанах на спеціально залитих для цього міських катках. Новою звичкою міщан стало відвідувати поза роботою кав’ярні, цукерні, чайні тощо. Там відбувалось спілкування з друзями, призначалися побачення, обговорювалися справи з колегами тощо.

Рівень освіти міського населення був вищий, ніж на селі, тому тут утвердилася нова звичка - читати у вільний час газети та журнали. У селі це теж було, але рідше.

Значні зміни відбулися й серед міських низів (робітники заводів та фабрик, вантажники, двірники, прибиральниці, пралі та ін.). Їхня кількість зросла у містах за рахунок селян які перебрались до міста. Процес адаптації у місті для них не завжди був безболісний, оскільки місцеві міські низи вбачали у прибульцях конкурентів на робочі місця, та винуватців зростання цін на продукти харчування.

З прибуттям у місто для вчорашніх селян змінювалось майже усе: розпорядок дня, одяг, харчування, житло, характер праці, а часто навіть і мова. Зміни у розпорядку дня полягали у тім, що на селі люди працювали під час польових робіт від зорі до зорі, бувало що й у неділю. У місті робочий день мав велику тривалість, але був нормований. У прибульців з’явився новий для них звичай - вихідного дня. Вони могли піти до церкви, відвідати недільну школу для дорослих або прогулятися у міський парк. Із видовищ перевага віддавалась кіно або цирку (міське панство не відвідувало цирк і називало його “театром для жебраків”). Прогулюючись вулицями, або відвідуючи видовища міська біднота ласувала дешевими карамельками, а якщо бракувало грошей - лускали соняшникове насіння, запльовуючи лушпинням усе довкола себе. За цю звичку вчорашні селюки ставали об’єктом насмішок.

Намагаючись швидше адаптуватися до міста, прибульці одягалися не у вишиванки, а купували дешевий одяг з фабричної тканини. Мрією чоловіків було придбати кишеньковий годинник на ланцюжку, який мав видовищно звисати з кишені жилетки. Жінки мріяли про ювелірні прикраси. Для них спеціально виробляли дешеві підробки схожі на коштовні.

Звернімося до джерел

Зі статті в газеті “Факти” про міське життя на початку ХХ ст. (Січень 2006 р)


«Більшість ювелірів берегли честь марки, але попадались і такі, хто заради користі йшов на ризик. Один з них Микита Винниченко осоромився …тим, що видавав посеребрені мідні обручки за срібні. На шахрайстві попалась його дружина, яка продавала ці вироби. Будучи викритою вона заявила, що не знала про підробки чоловіка і уникла покарання. Самому ж «майстру» «прописали» 25 ударів батогом, а потім заслали на віддалене поселення. Проте подібне було скоріше виключенням, оскільки за чистотою своїх рядів слідкували самі цеховики, які вважали, що тільки самовідданою працею можна зробити собі ім’я, а буде ім’я - будуть і гроші».

Про яке явище йдеться у статті? Яка причина шахрайства? Де воно було більш поширено? Чому? Які методи боротьби використовувались з шахраями?

Для новоявлених міщан змінювалася культура споживання. Якщо у селі вони жили з натурального господарства, то в місті кожного дня ходили до продуктової лавки або на базар купувати харчі. Змінювався і раціон харчування. На селі м’ясо їли в основному на свята, а в місті або промисловому селищі, працюючи на заводі або в шахті, треба було харчуватися більш калорійно аби витримувати тяжку працю.

У міських сім’ях було менше дітей, ніж у сільських. У селі діти змалечку допомагали батькам у домашньому господарстві (пасли худобу, гусей). Вони були додатковою робочою силою у сім’ї. У місті біднота тіснилася у найманому житлі і створювати багатодітну сім’ю означало ускладнити собі життя. До того ж жінки у місті часто влаштовувались на роботу, аби збільшити бюджет сім’ї. Це супроводжувалось і змінами у свідомості жінок, оскільки працюючи, вони відчували себе повноправними членами суспільства, мали певну фінансову самостійність. У працюючих на виробництві жінок було менше часу на догляд дітей та ведення домашнього господарства.

Водночас особливістю міських низів було намагання зберегти зв’язок з землею. Оселяючись на міських окраїнах селяни заводили городи, садочки, утримували домашню худобу та птицю.

Здебільшого у місті зберігались звичаєві календарні релігійні свята, обряди. Але деяка обрядовість трансформувалась або й зовсім втрачалась, не відповідаючи вимогам модерної доби. Наприклад, якщо у селян пора весіль наставала по завершенню польових робіт, то в місті цього не дотримувались. До того ж і весільний обряд на селі тривав три - чотири дні, а в місті він зменшився до одного - двох днів та ін.

Зміни у побуті села йшли набагато повільніше. Поряд з традиційними землеробськими знаряддями праці у більш заможних господарствах з’являлися кінні косарки фабричного виробництва, металеві плуги, механічні млини, парові молотарки, сіялки тощо. Змінювала свій вигляд та внутрішнє облаштування селянська хата. На початку ХХ ст. в основному будувалися трикамерні хати (хата-сіни-комора). В сінях почали відгороджувати місце для кухні. Внутрішнє планування хати залишалося традиційним.

Поступово змінювалося і родинне життя. На зміну великий патріархальній сім'ї прийшла мала, до якої ми звикли сьогодні. Західноукраїнський громадський діяч Кость Левицький писав про це так: «Син з батьком не хочуть сидіти на однім ґрунті, донька з матір’ю; ділять півморга і кожна окремо ґаздує». Вік, з якого можна було вступати у шлюб, у дівчат сягав 16 років у хлопців – 18 років. Часто батьки самі вирішували питання шлюбу без згоди молодих. В селі зберігалися старовинні звичаї та обряди.

2.Фізкультура і спорт. Діяльність товариств «Сокіл», «Січ»

  1. Напишіть два запитання, відповіді на які ви сподіваєтесь знайти у цьому тексті.
  2. Запишіть відповіді, коли ви їх знайдете.
  3. Також зафіксуйте 3-4 факти чи ідеї, які ви не очікували побачити.


Під впливом модернізаційних процесів у країнах Західної Європи стала розвиватись фізична культура і спорт, згодом цей рух поширився й на українські землі. У Львові ще наприкінці ХІХ ст. було створене перше українське фізкультурно-спортивне товариство «Сокіл». Його завданням було фізичне вдосконалення його членів та проведення заходів серед населення с метою виховання почуття національної єдності. Товариство мало свій прапор (лев на синьому полі), гімн (Соколи, соколи, вставайте в ряди), гасла («Де сила – там воля!», «Всі вперед – всі разом!»), свої періодичні видання «Сокільські вісті», «Вісті з Запорожа» та ін. Члени товариства займались різними видами спорту: гімнастика, веслування, фехтування, футбол, волейбол, баскетбол, бокс та ін.

Члени спортивного товариства «Сокіл»

Товариство проводило різного роду змагання та щорічні зльоти (здвиги). Окрім того за участю членів організації проводились урочистості з нагоди пам’ятних історичних дат, організовувались концерти, вистави тощо. Намагаючись посилити свій вплив на суспільство, товариство створило у 1902 р. жіночий відділ фізичної культури.

Населення підтримувало товариство й тому, що воно опікувалось протипожежною безпекою. Завдяки цьому воно здобуло велику прихильність серед найбільшої верстви в краї – селянства. У 1914 р. в Галичині і Буковині діяло 974 місцевих осередки товариства «Сокіл», які об’єднували майже 33 тис. осіб (практично представників від усіх верств населення).

Завдяки популяризації здорового способу життя серед населення та особистій наполегливості організатора цього руху голови «Сокола» І.Боберського в гімназіях краю було введено фізичну культуру як обов’язковий предмет.

Знайомимось ближче

Іван Боберський (1873-1947) – видатний громадський діяч, один із засновників українського спортивного руху. Народився на Львівщині у сім’ї священика. Здобув освіту в університетах Львова, Відня, Граца. Вивчав нові європейські методи і форми фізичного виховання. Викладав у львівській гімназії німецьку мову і фізичну культуру. Вважається одним з організаторів сокільського руху. У 1910-1914 рр. голова товариства «Сокіл». Автор підручників з фізичного виховання.

І.Боберський

Іншою популярною серед західноукраїнського населення національно-спортивною організацією було товариство «Січ», що виникло у 1900 р. і діяло на відміну від «Сокола» не тільки в Галичині та Буковині, а й Закарпатті і навіть серед українських громад емігрантів. Засновником цього руху був К.Трильовський. У 1913 р. товариство «Січ» об’єднувало 916 місцевих осередків, в яких нараховувалось майже 80 тис. осіб. Члени товариства зобов’язувались дбати про своє фізичне здоров’я і моральність, мали дотримуватися національного одягу. Під час відвідування заходів товариства його члени мали бути у затверджених статутом одностроях, прикрашених малиновою стрічкою через плече. Товариство розробило власну символіку (прапори, емблеми, знаки). У 1913 р. в структурі товариства було створено стрілецьку секцію. Січовики мали й свої періодичні видання: «Зоря», «Хлопська правда» та ін.

К.Трильовський

Підліткова молодь краю гуртувалася організацією «Пласт», яка виховувала своїх членів на християнських моральних засадах і водночас опікувалася фізичним розвитком дітей та молоді.

Окрім товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт» у західноукраїнських землях утверджувалися й спортивні клуби, які спочатку виникли при навчальних закладах, а потім стали самостійними організаціями, куди вступали шанувальники окремих видів спорту. Перший спортивний клуб виник у Львові в 1903 р. при міській реальній школі. Це був футбольний клуб «Слава», згодом він одержав назву «Чарні». У наступні роки клуби з різних видів спорту були засновані не тільки у Львові, а й у Чернівцях, Станіславові та інших містах.

У 1913 р. в Києві вперше в Російській імперії було побудовано стадіон з трибунами на п’ять тисяч місць. Найвизначнішою спортивною подією на початку ХХ ст. у Наддніпрянщині стала І Всеросійська олімпіада (1913 р.), що проводилась у Києві.

Парад учасників І Всеросійської олімпіади в м.Київ.
Попереду – члени київського гуртка «Спорт». 1913 р.

  1. Як ви думаєте, це організоване свято чи воно проводиться експромтом?
  2. Який настрій у людей?
  3. Про яке місце спорту у житті людей можна говорити на основі фото?


До програми олімпіади було включено футбол, легку атлетику, боротьбу, фехтування, стрільбу, велогонки, мотогонки та ін. види спорту. У змаганнях взяли участь 650 спортсменів різних товариств і клубів, 25 з яких мали досвід міжнародних змагань. У дні змагань Київ жив лише спортом. Газети було заповнені спортивними відомостями. Головною подією свята став футбольний матч між гравцями київського клубу «Спорт» і чеською командою, який закінчився з рахунком 0:0.

Олімпіада не обійшлась і без курйозів. Велосипедист І.Тевс, долаючи дистанцію, що починалася за містом, зіткнувся з коровою, яка вийшла на трасу. Корова загинула, а велосипедист зазнав травм. Інший велосипедист М.Рафський очолював гонку, але наскочив на каміння і впав. Після наданої лікарем допомоги спортсмен, вважаючи, що програв змагання, повільно відправився до Києва, а коли прибув на стадіон – з’ясувалося, що він приїхав другим. Глядачі вітали оплесками перебинтованого спортсмена, який посів друге місце у велогонці.

Світової слави зажив український борець греко-римського стилю І.Піддубний.

Знайомимось ближче

Іван Піддубний (1871-1949) – видатний український спортсмен, родом з Черкащини. Багаторазовий переможець змагань різного рівня з класичної боротьби. У 1905-1909 рр. п’ять разів здобував звання чемпіона світу, перемагаючи відомих спортсменів-претендентів з інших країн. Виступав на спортивних аренах Франції, Німеччини, США та ін. країн світу. За 40 років виступів на змаганнях він не програв жодного і завершив спортивну кар’єру непереможеним.

Чи чули ви це ім’я попередньо? Знайдіть додаткові відомості про цю незвичайну людину і підготуйте повідомлення для однокласників.


3. Релігійне та церковне життя на початку століття

Які були основні риси церковного життя та релігійного життя населення на початку ХХ ст.?


Модернізаційні процеси позначились і на релігійному житті. Характер зрушень у цій сфері визначався утвердженням нових життєвих цінностей людей та проблем з якими стикалося суспільство.

Індустріалізація та урбанізація руйнували патріархальний характер життя значної частини українського населення, який базувався на релігійному світобаченні. У містах серед окремих кіл інтелігенції утверджувалися атеїстичні ідеї та рухи. Церква почала втрачати монопольне право на духовне життя суспільства.

Деструктивно позначалося на релігійному житті і прагнення влади використовувати церкву у гасінні соціальних конфліктів, популяризації урядової політики серед населення. У цій ситуації священики фактично перетворювалися на державних чиновників, що підривало їхній авторитет у суспільстві. Особливих масштабів таке явище набуло на підросійській території українських земель. У Російській імперії православ’я мало статус офіційної ідеології, вважалося опорою монархії.

Найбільш поширеними в українських землях біли православна церква (переважала у Наддніпрянщині) і греко-католицька (домінувала в західноукраїнських землях). Окрім того, національні меншини, що проживали в українських землях, сповідували католицизм, іудаїзм, мусульманство та ін.

На початку ХХ ст. православна церква Наддніпрянської України підпорядковувалася системі російського православ’я. Внаслідок цього відбувалась заміна священиків, які були прихильниками українських православних традицій, на зросійщених, обов’язком яких мав стати захист інтересів Російської імперії (у Наддніпрянщині лише половина духовенства складалася з українців). Імперська влада забороняла будувати церкви в українському стилі, не дозволялося виголошувати українською мовою проповіді.

Звернімося до джерел

Із «Порадника для сільських пасторів» Православної церкви про недоцільність виголошення проповідей українською мовою


«…немає потреби поширювати барвисту говірку тільки тому, що два-три мільйони вельми російських людей, під впливом сусідства, чи історичних подій дещо відокремили мову старослов’янську і склали обласне наріччя (але зовсім не мову), яке певною мірою перекручує мову більшості синів Росії. Оратор, що говорить в церкві на місцевому наріччі, слухачами сприймається якимось комедіантом, а не вчителем».

Які поради дає сільським священикам російська Православна церква? Чим була зумовлена така позиція?

Проте, попри всі зусилля влади та російських церковних ієрархів серед духовенства Наддніпрянщини було немало прихильників українського національного руху. Вони виборювали повернення українських православних традицій у духовне життя українського народу. Показовим став вчинок випускників Подільської духовної семінарії (чутки про цю подію дійшли до Священного Синоду). На випускній фотографії (1904 р.) семінаристи замість єпархіального архієрея та інших поважних осіб помістили в центрі групи бюст Тараса Шевченка, продемонструвавши у такий спосіб символ своєї віри.

Національно-свідоме духовенство приєдналося до прогресивної української громадськості, яка вимагала українізації освіти. Реальних здобутків вдалося досягти, коли до протестних акцій проти русифікаторської політики в освіті долучилися семінаристи. Вони провели в жовтні 1905 р. страйки (Волинська, Подільська, Полтавська, Харківська, Катеринославська семінарії).

Окрім семінаристів з вимогами українізації освіти виступили українські священики, які були обрані до Державної думи. Імперська влада вимушена була піти на поступки. В окремих церковнопарафіяльних школах було дозволено викладати українською мовою та комплектувати бібліотеки семінарій «малоросійськими книгами». В цей час почали видавати українською мовою Євангеліє та іншу духовну літературу.

Іншим напрямом боротьби за відродження української православної церкви стало право на українізацію богослужіння. Під впливом революційних подій церковні ієрархи послабили контроль на місцях і священикам вдалося подекуди перейти на богослужіння рідною для прихожан мовою. Так було на Катеринославщині та Поділлі. Щодо Поділля, то тут міцні позиції мав католицизм. Тому царський уряд, усвідомлюючи, що в державі необхідно мати єдину православну віру, погодився на те, щоб у краї була православна церква з українськими ознаками, ніж римо-католицька.

В західноукраїнських землях найбільше поширення мала греко-католицька церква. На початку ХХ ст. вона набрала виразних національних рис, підтримуючи український рух. Греко-католицька церква користувалася великим авторитетом серед населення Галичини. На селі священик вважався найбільш авторитетною людиною. Духовенство не тільки впорядковувало українське релігійне життя, а й піклувалося про розвиток освіти, опікувалося розбудовою кооперативного руху і навіть залучалось до поширення національного фізкультурного та спортивного рухів. У багатьох сім’ях було мрією вивчити сина на священика.

Звернімося до джерел

Український історик Петро Дорошенко про значення Української греко-католицької церкви (УГКЦ)


УГКЦ зробилася головним оборонцем української народності проти Полонізації. Це вона врятувала Галичину від національної смерті. Вона зробилася батьківською вірою, і народ кріпко до неї прив’язався... З кругів греко-католицького духовенства вийшло національне відродження Галицької України…церква стала тут за останні часи справжньою національною церквою західного українства. Вона виявила національну творчість, більшу ніж на цій самій території виявила Православна церква.

Як оцінює історик діяльність УГКЦ і Православної церкви? Чи є така оцінка об’єктивною? Аргументуйте свою відповідь.

Греко-католицька церквам мала сильні позиції й серед українців Закарпаття. Вона й тут стала опорою українства, хоча певна частка священиків поступилася угорському тиску.

Значно слабший вплив (порівняно з Галичиною) мала греко-католицька церква серед українців Буковини. Більшість місцевого населення було прихильником Православної церкви, але тут вона знаходилась під сильним румунським впливом.

  1. Охарактеризуйте зміни у побуті міського і сільського населення на початку ХХ століття.
  2. Які нові звичаї з’явились у мешканців міста?
  3. Як змінювалось сімейне життя? Що, на вашу думку, призводило до руйнування традиційної великої патріархальної сім’ї?
  4. Як розвивались фізкультура і спорт в українських землях?
  5. Які були особливості церковного і релігійного життя населення?
  6. Чому зміни у житті мешканців міста були набагато більшими, ніж села?
  7. Як пов’язані ці зміни з модернізаційними процесами?
  8. Чи пов’язаний розвиток фізкультури і спорту з модернізацій ними процесами? Як саме?
  9. Які зміни у психології людей вони обумовлювали?
  10. Чому релігійне життя людей автори називають суперечливим?
  11. Напишіть невеличкий твір на тему «Один день мешканця великого (маленького) міста початку ХХ ст.». Не забувайте уявити себе представником конкретної верстви населення.